Work Text:
Вілл Баєрс. Він завждѝ був Віллом. Чи не за́вжди? Той період, що він провів у Вивороті, змінив його. Нехай друзі чи близькі бачили все того ж хлопчика, але насправді той Вілл помер ще там, по ту сторону. Ні, не фізично помер, а якась його частина була замінена чи спустошена монстром. Векна зробив з ним те, що маленький хлопчик ніколи не забуде. Це було не просто насильство, а щось більш огидне й інтимне.
Вілл довгий час не міг позбутися цього противного почуття в роті, ніби слиз намагався знову та знову заповзти йому в горлянку та заповнити всі нутрощі. Від цього почуття іноді вивертало, тому доводилось часто бігати до туалету.
Хотілось вимити себе зсередини, щоб тільки більше не бути частиною цього єдиного організму. Але він був. Весь цей звʼязок залишився. Можливо, це справді стало силою… або прокляттям.
Вілл боявся, що він справді проклятий, інакше ніяк не пояснити всі ті невдачі, які спіткали його за всі ці роки. Хоча… навіть у цій темряві було світло. Колись Вілла врятували спогади. Спогади про кращого друга. Майка.
І все ж… Вілл ніби втратив своє дитинство. Всі завели собі стосунки, дівчат. А Вілл просто хотів ще трохи пограти тією дружньою компанією в ДНД. Побачити усмішку свого найкращого друга. Той був справді серцем їхньої команди з порятунку світу.
Але життя продовжувало невпинно змінюватися. Розлука та кілометри зіграли свою роль також.
Вілл був щиро ображений, що Майк навіть не писав і майже не дзвонив. Вони… більше не друзі? Страшніше було те, що Баєрс бажав стати кимось більшим, але насправді не був уже впевнений, що вони хоча б залишаться товаришами.
А ще йому було неймовірно соромно перед Од. Вона стала йому дуже рідною як сестра. Він не міг так її зрадити. Лише від цієї думки ставало нестерпно боляче та гидотно від самого себе. Він не мав права лізти в чужі стосунки чи хоча б сподіватися на взаємність. Як він може зробити боляче Од? Вона не заслуговувала на це.
Вілл розумів це… але все одно мав якусь таємну надію. Вона була десь глибоко всередині. Той маленький вогонь, який врешті колись згасне, залишаючи за собою порожнечу та морозний вітер серед лісу втрачених почуттів.
Він врешті подарував ту картину. Хах. Але це ж Од йому дала ідею? Звичайно. Це… її слова. Її зізнання у коханні. Зовсім не Вілла. (Та невже?)
Ось тільки погляд Майка з радісного чомусь змінився на засмучений. Невже він очікував, що це буде все-таки посланням від Вілла? Важко зрозуміти, що у нього в голові. Однак всі ці випадкові дотики, підтримка... Майк знову повернувся до себе колишнього. Це не могло не радувати, але зводило одночасно Вілла з розуму.
Він не хотів бути підлою людиною, але якщо Майк самостійно зробить вибір, то хіба це буде вважатися зрадою? Сам Баєрс не міг діяти відкрито. Совість не дозволяла. Одинадцять все ще любить Майка. Втім… а чи любить? Чи був у неї вибір? Майк був першим хлопцем, який турбувався про неї після лабораторії. Вона не розуміла взагалі понять стосунків і, скоріш, вважала його ще на початку братом? Вілл не знав. Він не міг заперечувати чужих почуттів чи підтвердити їх. Але одне знав точно — сам він не буде навіть намагатися шукати взаємності. Руйнувати стосунки йому хотілось в останню чергу.
Він… він зможе вбити свої почуття. Так краще, чи не так? Тільки щоб не втратити своїх друзів. У цьому апокаліпсисі все ставало лише гірше. Вони вже майже втратили Макс…
Однак з часом у думках Вілла звучав не лише його власний голос, але і слова Робін. Невже не так страшно бути «не таким»? Чи прийме його брат та мама? Однак Джонатан уже ніби натякав, що щось знав, бо інакше не пояснити його дивні вислови. А мама уже пройшла через стільки горя, що точно не відвернеться. Вона зробить все, щоб син був щасливий. Ось тільки саме через це Вілл так боявся її розчарувати.
Тепер він Чаклун. Чаклун. Тепер… так. Нарешті він не буде тікати.
І цей погляд Майка… невже захоплення? Або… щось більше?