Work Text:
Шум води заспокоював і умиротворював. Едді сидів під душем, скорчившись і дозволяючи краплям вільно стікати тілом. Мокре волосся, ніби завіса, закрило його обличчя, відгородивши від усього довкола. Гаряча вода змінилася на ледь теплу, а скоро й узагалі потече холодна, але йому було байдуже. Вона все одно не допоможе вимити з нього всі страхи й нічні кошмари. Увагу привернув тихий стук у двері. Він знав, хто стоїть за ними, але відгукуватися не хотів.
— Едді, ти там? Усе добре?
Геррінгтонівський занепокоєний голос пробився крізь шум води. Едді мовчав. Стів трусився над ним, ніби нянька, але останнім часом це починало дратувати. Хоча він і не розумів, чому.
— Едді, відгукнись, будь ласка, інакше я увійду без попередження.
По спині потекла крижана вода, й Едді простягнув руку, щоб вимкнути душ. Бідолашна Джойс Байєрс, мабуть, зомліє, коли побачить рахунки за воду. У ванній повисла тиша, ніби раптово заклало вуха. Едді лишився сидіти в тому самому положенні, але Стів, очевидно, сприйняв цю тишу за запрошення увійти, тому що спочатку почувся скрип дверей, а тоді шурхіт шторки.
— Ти в нормі? — тихий співчутливий голос. Едді від цього вже нудить. Він підіймає голову й упритул дивиться на Стіва. У того через плече перекинутий великий банний рушник. Акуратними рухами він проводить по спині й боках Едді.
— Знову доведеться міняти пов’язки. Ці вже геть намокли.
Едді хочеться крикнути щось гидке, образливе, будь-яким способом відштовхнути Стіва, але він уже знає, що це не спрацює. Мине кілька днів, і той знову приповзе сюди й дивитиметься на нього цими своїми великими очима новонародженого оленяти й ніжно воркотітиме, намагаючись запхати Едді в горлянку бодай кілька ложок чогось поживнішого за напівзасохлий бутерброд.
— Обережно! Не роби різких рухів! Рани ще недостатньо загоїлися, — наче дбайлива матуся, муркоче Стів, повільно підіймаючи Едді на ноги. І до того хворобливо худорлявий, зараз, перев’язаний усіма цими бинтами й пов’язками, він достоту нагадує єгипетську мумію, що постала з мертвих.
Стів обгортає його боки й стегна тим великим і теплим рушником й допомагає добрести до ліжка. Це лише кілька кроків, але через біль у ранах Едді здається, що це кілька миль босоніж по розпеченому камінню. Занадто довго він просидів зігнутий. З мокрих кучерів, що злиплися неохайним кавалком, наче переварені макарони, стікали по спині холодні краплі, змушуючи час від часу здригатися. Перед від’їздом Джойс відімкнула опалення, а весна цього року видалася доволі прохолодною.
— Ось, переодягнися.
Стів дістає з шухляди з одягом пару чистих боксерів, безбарвно-сірі спортивні штани й тонку блакитнувату футболку. Він кладе це все на ліжко біля Едді й відвертається, даючи крихту приватності. Хоча, враховуючи, що саме Стів найчастіше міняє йому пов’язки й допомагає помитися, то чого він там, власне, не бачив? Едді так само мовчки розмотує на собі рушник і вдягає боксери, намагаючись не замочити об вологі бинти. На постілі лишається мокра неакуратна пляма від них.
— Готовий? — питає Стів, і Едді невиразно мугикає, тримаючись рукою за перило. Стів дістає з шухляди нову пачку бинтів і береться розмотувати ті, що на стегнах. На них Едді ще може дивитися, бо вони не такі страшні, як ті, що на животі й боках.
Стів присідає перед ним навпочіпки й акуратно міняє пов’язки. Едді ловить себе на думці, що був би зовсім не проти побачити Геррінгтона перед собою на колінах, але точно не в такій ситуації, в якій вони знаходяться зараз. На стегнах лишилися сліди зубів демокажанів, їхніх укусів, а подекуди й вирвані шматки плоті.
— Це справжнє диво, що жоден із них не зачепив тут великої артерії, — вкотре повторює Стів, жестом просячи Едді трохи ширше розвести ноги, аби могти добре перев’язати рани.
— Вони все одно жахливі, — буркоче Едді. Стів дивиться на нього знизу вгору. Це, мабуть, уперше він відповів на Геррінгтонівський монолог більше ніж двома словами. — Їх доведеться приховувати.
— Можливо, якийсь час, — знизує плечима Стів. — Але ж пластична хірургія не стоїть на місці. З часом, думаю, їх можна буде виправити. Або зробити на них красиві татуювання.
Він проводить кінчиками пальців по одному зі шрамів, ніби малюючи узор майбутнього тату. Це змушує Едді здригатися від інтимності цього дотику. Стів закінчує перев’язувати стегна й зав’язує кінчики бинтів акуратним бантиком, а потім допомагає одягнути штани, притримуючи за плечі. Коли Едді сідає на ліжко, він на хвилину виходить з кімнати, а потім повертається ще з одним рушником, але вже меншим і з якимось дитячим малюнком. Він залазить на ліжко за спиною й починає легкими масуючими рухами витирати волосся.
— Я його обстрижу, — як вічно незадоволений підліток, бурчить Едді. — Воно мене дратує.
— Як хочеш, — рівним і спокійним тоном відповідає Стів. — Коли все трохи налагодиться, можемо з’їздити в перукарню.
Вони обоє знають, що Едді цього не зробить. Він обожнює свої кучері. Стів відкладає рушник і береться їх розчісувати. Гребінець у його руках ковзає легко й розмірено, зовсім не завдаючи болю.
— Тобі знову доведеться звестися на ноги, — просить Стів, закінчивши розчісувати волосся. — Треба змінити пов’язки й на боках теж.
Там рани ще жахливіші. Це через них Едді ледь не стік кров’ю там, у Вивороті, поки вся команда витягала його, напівпритомного від болю й шоку. Це вони досі часом кровоточать і заважають нормально пересуватися, спричиняючи жахливий біль від кожного неправильного руху. Це вони причина того, що Едді не може нормально спати ночами, прокидаючись від кошмарів із криком на губах.
— Я тепер схожий на потвору, — тягне Едді, поки Стів майже обіймає його, розмотуючи бинти. Деякі з них присохли, коли рани розкрилися, тож, мабуть, це добре, що він їх намочив під душем. Тепер не так сильно болить.
— Неправда, — він відповідає тим самим рівним безбарвним тоном, як і до цього.
— Я і є потвора, — стоїть на своєму Едді, цідячи крізь зуби. — Хіба ти цього не бачиш?
— Не бачу, — хитає головою Стів, прикладаючи бинт до оголеної шкіри. — Тицьни, будь ласка, пальчиком, у якому саме місці ти потвора? Притримай ось тут, будь ласка. — Він притискає руку Едді до того самого бинта, а сам починає обмотувати його боки.
— Чому ти так поводишся? — шипить Едді. Він хоче викричатися, але для цього треба вивести Стіва з рівноваги. Але, очевидно, це не так легко, як він собі думав.
— Як «так»? — той самий рівний тон і ті самі методичні рухи. — Не боляче? Не тісно?
Едді хитає головою, а тоді повертається до перерваної теми.
— Так, ніби нічого не сталося! Так, ніби я просто забив коліно, катаючись на велосипеді! Ніби мене не їли живцем потойбічні тварюки!
Він кричить це в обличчя Стіву, але з таким самим успіхом міг би кричати й до стіни у ванній. Обличчя того так і лишається тим байдужо-відстороненим, як і до цього.
— А якщо я підхопив від них якусь хворобу?
— Ти три тижні пролежав у лікарні, у тебе взяли всі можливі аналізи й проби, — пояснює Стів, ніби дбайливий татусь дитині, яка намірилася засунути пальці до розетки. — Всі вони виявилися негативними.
— А якщо в мені є щось, чого вони не виявили? — знову бурчить Едді.
— Хіба що страх чогось, чого я досі не можу зрозуміти, — голос Стіва змінюється на ніжно-ласкавий. Він допомагає Едді одягнути футболку й усаджує на ліжко. Якась його частина все ще не може відмовити у турботі. Стів укриває його пледом і сідає поруч, наче збирається читати казку перед сном.
— Я міг перетворитися на вампіра! — пирхає Едді, висловлюючи ще одне своє побоювання. Цього разу Стів нічого не каже, просто закочує рукав свого світшота вище й простягає Едді оголене зап’ястя.
— Кусай! — наказує він. — Ну ж бо, кусай!
— Навіщо? — щиро не розуміє Едді.
— Ти стверджуєш, що перетворився на вампіра, — терпляче пояснює Стів, ніби це була його думка. — Отже, ми маємо перевірити твою теорію. Найкращий кровообіг у венах та артеріях. Тож на пробу я пропоную тобі вену на зап’ясті або ж можемо одразу перейти до шиї. Але тоді є ризик, що я втрачу забагато крові.
Едді здивовано лупає очима. Він гадав, що Стів почне переконувати його в помилковості цієї думки, а не погодиться її перевіряти.
— То що, кусатимеш, чи як?
— Не збираюсь я тебе кусати, — вкотре бурчить Едді, але тепер скоріше розчаровано, ніж ображено.
— Як забажаєш, — знизує плечима Стів. — Тоді перевіримо цю теорію інакше.
Він встає з ліжка й іде кудись у бік кухні. Звідти долинає дзенькіт ложок, а тоді Стів повертається з тонким кухонним ножем у руках.
— Що ти збираєшся зробити?! — зверескує Едді. Замість відповіді Стів легенько проводить ним по долоні біля основи великого пальця. Поріз зовсім крихітний, але цього достатньо, щоб виступило кілька крапель яскраво-червоної крові.
— Щось відчуваєш? — запитує Стів. — Бажання злизати її? Чи присмоктатися? Чи, можливо, подразнився нюх?
Едді замислено перевіряє свій організм за цими параметрами, але не відчуває нічого, крім нудоти, що підступила до горла від одного тільки вигляду чужої крові. Він заперечливо хитає головою, і Стів знову підводиться. Коли повертається за кілька хвилин, його долоня вже заклеєна антисептичним пластирем, а в очах грають лукаві бісенята. Невже його взагалі неможливо розізлити? Чи це неможливо лише для Едді?
— Отже, ми експериментальним шляхом довели, що ти не підхопив ніякої потойбічної болячки й не став вампіром, — підсумовує він, знову сідаючи на ліжко поруч. — Що ще тебе цікавить?
Едді мовчить у відповідь, дуже довго. А потім його прориває цілим водоспадом. Він виє, скиглить, хлипає у складені ківшиком долоні, зовсім не звертаючи уваги на ледь чутний скрип ліжка, аж поки його не приводять до тями міцні, але ніжні обійми. Він чіпляється за них, ніби за рятівне коло.
— Я потвора, найсправжнісінька, — пищить Едді, впираючись засопленим носом у Стівів світшот. — І цього ніхто й ніщо не змінить. Навіть найкращий пластичний хірург не змінить того, як я себе відчуваю. Я ненавиджу себе за те, що не боровся з тими тварюками краще, що дозволив їм напасти на мене. Ти казав мені не бути героєм, а я не послухався, і от маєш — тепер я суцільний клопіт. Всі довкола мають вирішувати мої проблеми, доки я ледь спроможний обійти сам себе. Мене щоразу накриває жахливим соромом, що я навіть одягнутися самостійно не можу, не кажучи вже про все інше. Краще б Дастін тоді взагалі не приходив і вас усіх не приводив. Все одно з мене вже ніякої користі.
— Що ти верзеш? — гарчить на нього Стів, відштовхуючи від себе й підводячись. Без його обіймів відразу стало холодно й незатишно. — До чого тут користь? Ми ніколи нікого зі своїх не кидаємо. І тебе б не покинули. У будь-якому разі. І в будь-якому стані. Та ти хоча б розумієш, що я тебе в прямому сенсі цього слова з того світу витягнув? Ти втратив забагато крові, поки ми проходили крізь Векнин портал, і в тебе зупинилося серце. Тож довелося робити серцево-легеневу реанімацію. Я думав, що посивію за ті кілька хвилин, поки Робін не сказала, що знову відчуває твій пульс. І тепер ти кажеш, що від тебе ніякої користі?
— Я… Я цього не знав, — мимрить Едді, не зводячи з нього погляду. Той міряє кроками кімнату, ніби загнаний до тісної клітки хижак, й куйовдить пальцями волосся.
— Ясна річ, бо ти тоді валявся в яскраво-червоній калюжі крові, що з тебе натекла, — випльовує Стів. — Ти кажеш, що всі довкола вимушені вирішувати твої проблеми, поки вилежуєшся тут, але якби не ти, ми б не проникли в дім Векни й не зрозуміли, як можна знищити це падло. І не кажи, що недостатньо боровся з тими тварюками. Ти робив усе, що міг, і, може, й не дослухався моєї поради не бути героєм, але все одно ним став. Тож ці шрами — мала плата за те, що ти зробив для нас усіх.
Стів знову сідає поруч і тихо говорить:
— Я б ніколи собі не пробачив, якби дозволив тобі померти.
Едді дивиться в його великі карі очі й бачить тепер по-новому. Стівова турбота жодного разу не була вдаваною, той дійсно щиро хвилювався за його життя й здоров’я.
— Чому? — питає Едді, знову заливаючись сльозами.
— Бо я тебе кохаю, — шепоче Стів, розтираючи ці мокрі доріжки.
— Це неможливо, — хитає головою Едді, але у Стіва й тут є готова відповідь. Він подається вперед й торкається губами губ Едді. Ніжно й водночас сміливо, не лишаючи шансу для відступу, зариваючись пальцями у ще ледь вологе після душу волосся й вилизуючи язиком його рот. Едді відповідає трохи боязко, наче це перший у його житті поцілунок. Хоча, власне, так воно і є, адже раніше ніхто не зізнавався йому в коханні, перш ніж поцілувати. Та й самих поцілунків у його житті було не те, щоб дуже багато.
— Я знаю, ти боїшся лишитися сам на сам зі своїми проблемами, — лагідно говорить Стів, дивлячись Едді просто в очі. — Але клянуся своїм життям, ніхто з нас не покине тебе вигрібати це лайно самотужки. Ми завжди поруч, і ти можеш довіритися будь-кому з нас, якщо відчуваєш, що тобі потрібна допомога.
Едді киває. Мине ще немало часу, коли він повністю відпустить себе і навчиться не вищиряти зуби на кожен прояв ласки, але можна почати робити це просто зараз.
— Мені важко й страшно, — чесно зізнається, дивлячись на Стіва. — І зі мною так само нелегко. Тому що я не хочу бути тягарем. Мене це гнітить.
— Ти не тягар, у жодному разі, — хитає головою той. — І я зараз поруч з тобою не тому, що мене хтось до цього змушує, а тому, що сам так хочу. Тому що ти мені потрібен. Тому що вже не уявляю свого життя без тебе.
Едді відчуває, як гарячі сльози починають щипати очі й котитися щоками. Але цього разу вони не важкі, не тягнуть за собою в безодню, а дарують полегшення.
— Я старатимуся втриматися на плаву, але лише якщо ти будеш поряд, — нявчить він, почуваючись абсолютно жалюгідно. Але Стів у відповідь лише лагідно всміхається й витирає з його щік мокрі доріжки.
— Обіцяю, — клянеться він і знову цілує Едді, даруючи відчуття захищеності.