Chapter Text
— У тебе смердить, — перше що каже Фелікс, вриваючись вихором у його нову квартиру.
— Мені здавалося, людині з депресією такого не кажуть, — бурчить Джісон, щільніше кутаючись у светр, намагаючись прикрити заплямовану піжаму. Всередині щось перевертається від гучних звуків і різких рухів Фелікса. Джісон відчуває справжнє сенсорне перенавантаження, разом з яким слідує роздратованість.
— О, ти ще багато чого не знаєш про цей світ.
Фелікс літає квартирою, розкриваючи усі вікна, які тільки знаходить на своїй дорозі. Весняний запах квітучих дерев одразу змішується з кислим ароматом занедбаного житла. Сонячне світло заповнює квартиру, і здається тут настільки чужим, що становиться нестерпно. У повітрі зависає тривожна суміш: трохи пилу, трохи забутої їжі, трохи самотності. Усе навколо кричить про внутрішній стан Джісона, від цього не втечеш, якби сильно він не старався. Проносячись мимо нього, Фелікс різко зупиняється, роздивляється його піжаму.
— Це соус?
— Ні, це гастрономічна історія.
Ігноруючи його сарказм, Фелікс твердими кроками прямує у сторону кухні, ледь не перечіпляюсь через пусті коробки, які залишилися після переїзду. Голосно вилаявшись, він відкидає ті ногою у сторону і продовжує свій шлях. Джісону залишається лише слідувати за ним, відчуваючи себе гостем у власному домі.
— У тебе є сміттєві пакети?
— Я з депресією, а не з IKEA, — бурмоче Джісон, складаючи руки на грудях.
— Ти живеш тут пів року, можна було б поїхати в IKEA і купити принаймні диван, — Фелікс одним різким рухом скидає усе сміття нагромаджене на кухонному столі на землю і починає витягати принесені ним покупки.
— Навіщо. Гей, це що спаржа? Ти допомогти хочеш чи вбити мене?!
Але зустрівшись з серйозним, насупленим поглядом кузена од разу замовкає.
— Чому ти не ходиш до свого психіатра?
Гостро питає Фелікс, закінчивши з розкладанням їжі та використовуючи тепер пакет який приніс з собою замість сміттєвого.
— Та я йому написав... у голові. Він не відповів.
— Джісон.
— Може, у нього теж депресія?!
Пакету стає мало, тому Фелікс повертається у вітальню за пустими коробками і насупившись продовжує свою роботу.
— А психолог?
— Ну, вона поставила сердечко на мій переказ два місяці тому. Може, це був сигнал «я з тобою»?
— Ти взагалі хоч з кимось зараз працюєш?
— Якщо рахувати внутрішній голос і чат GPT— то так, у мене ціла команда.
Джісон відчував, що зараз зірветься й розпадеться на шматки. У той час, коли усе в середині нього стогнало і вило, коли він був настільки зламаний, а думки в голові ходили навшпиньках, аби не розбудити його біль. Чортів рот не міг замовкнути, він навіть всміхався, жартував. Джісон ніколи не міг цього в собі зрозуміти. За кожним разом, коли біля нього хтось з’являвся він одразу ж перетворювався у найщасливішу людину на світі. З фасаду звісно.
Це втомлювало. Джісона в цілому усе стомлювало. Його ноги, руки, голова, усе його чортове тіло було наповнене свинцем й тягнуло вниз. Джісон просто втомився. Змучився. Вигорів. Здувся, як кулька відпущена у невдалий момент.
Їх погляди з Феліксом перетинаються, вперше за сьогоднішній день. Рішучий — Фелікса й пустий — Джісона. Фелікс відкидає пусту банку з коли у коробку й рішуче наближається до нього.
— Чорт, у мне все добре, чесно. Абсолютно, - починає лепотіти Джісон, виправдовуючись. — Просто у мене зараз такий період. Вважай це емоційною дієтою. Мінімалізм! Феліксе, це ж модно! — його голос тоне у міцних обіймах.
Фелікс завжди був таким — сильним, впевненим, рішучим. Можливо Джісон колись теж був схожим на нього. Давно, перед початком остатнього епізоду. Але усі його уміння і навички завжди обнулялися під час таких періодів. І якщо раніше депресія починалася з нічого, цього разу причина була і згадувати про неї не хотілося для власного спокою. Здавалося від нього самого вже нічого не лишилося, лише пляма на піжамі та сміття в пакеті з цілодобового магазину.
Обійми повинні б були заспокоювати, так працює підставова психологія. Джісон завжди був тактильним — колись йому потрібен був дотик, щоб передати свою любов та прив'язаність. Але за останні пів року, сидячи без вилазки в дому він ніби знелюднів, став диким переляканим звірятком. Усе його тіло штивніє і він лише дозволяє Феліксу притискатися до себе. Обійми здаються надто щільними, а дихання брата неприємно щекоче шию, від тепла його гарячого, сповненого життям тіла стає недобре. Немов тіло звикло бути осторонь, бути пустим. Джісон ніяковіє і напружується, відчуваючи потребу захищатися.
— Я не можу допомогти тобі поки ти сам цього не захочеш,— Джісон відчуває вібрацію в грудях, від глибокого голосу Фелікса. — Ніхто не зможе.
Фелікс вимагає від нього надто багато.
Відхилившись, вони знову зустрічаються поглядами. Раптом, Джісону стає страшно, коли він бачить в очах Фелікса своє відображення.
Фелікс просить більше ніж Джісон може дати.
— Ти не один, Джісоне. Ніколи не був один і ніколи не будеш, друже...
— Звучить як попередження.
— Це турбота, — Фелікс не ведеться на його спробу змінити тему й продовжує чітко вимовляти кожне слово.
— Турбота з присмаком сталкінгу....Послухай, я вдячний тобі, справді.
Джісон може лише криво посміхається. Він любить Фелікса, любить усім серцем. І він справді йому вдячний. Але зараз, зараз його нудить — від слів, від присутності, від обіймів, від себе самого. Нудота розпирає усе його тіло і ніяк не може вирватись назовні.
Можливо Джісон і хоче допомоги, хоче вчепитися за протягнуту руку і вибратись з бушуючого моря у надійний човен. Але він так втомився. В нього просто немає сил. Хочеться спати. Джісон такий зношений.
І хоч він і не знає що робити з депресією, депресія дуже добре знає що робити з ним.