Work Text:
Коли Роланд добив вампіра, старий місяць майже торкався краю дальніх гір. Холодний вітер підхопив попіл і розсіяв його у мороці, кістки купою повалились у покриту росою траву. Роланд озирнувся, вдивляючись підсиленим еліксиром зором у ліс навколо — чи не ховається у хащах ще одна потвора — проте нікого не знайшов. Шумно видихнув, опустив Дюрандаль.
Нічні Альпи, налякані недавнім боєм, потроху оживали. Одна за одною засюрчали в траві комахи. Хтось зашарудів і стих в кущах. Десь вдалині ухнула сова. Роланд ще раз окинув ліс поглядом, тоді зручніше перехопив Дюрандаль і рушив туди, де мали бути четвертий, шостий і дванадцятий загони.
Коли він спустився по просіці, якою зовсім недавно переслідував вампіра, місяць уже встиг на третину сховатись за найближчу гору. Тіні від дерев видовжились і стали розмитими, морок між ними почав гуснути. Роланд кілька разів кліпнув, намагаючись сфокусувати погляд. Не допомогло: схоже, ефект еліксиру поступово спадав. Варто було поспішати: з людським зором бродити нічними горами було самогубством, використовувати ж ще один шприц лише на те, щоб дістатися решти — марнотратством.
Він встиг знайти звірину стежку, якою добрався до просіки, і майже пірнув під лапате гілля ялин, як раптом краєм ока помітив якийсь відблиск. Рвучко обернувся, шукаючи його поглядом.
Гори височіли навколо чорним громаддям, ледь посріблені місячним світлом. Гострі верхівки дерев церковними шпилями здіймались у темне небо. Роланд уважно вдивлявся поміж них — чи не зблисне ще? За минулий раз він встиг вловити лише приблизний напрямок.
Холодний вітер пронісся по схилу, загойдав ялини, поміж гілляччам знову сяйнуло — метал, це точно був метал — і Роланд кинувся туди. Хтось з мисливців міг, як і він, відбитися від решти у своїй погоні за вампіром — і, можливо, тепер потребував допомоги. Роланд проскочив поміж кущами, з’їхав по крутому схилу — і на середині дороги нарешті побачив.
Це була Луізетта: вона лежала в траві на краю невеликого урвища, ловлячи лезом останні промені місяця. Астольфо знайшовся за кілька кроків поруч, і серце на мить збилося з ритму: він стояв на колінах, низько схиливши голову, згорбившись і, здається, притиснувши руки до грудей. Вампіра ніде не було видно.
На п’ятачок урвища Роланд майже вилетів. Швидко озирнувся — ні, нікого навколо; тоді перечепився поглядом об кістки посеред трави: схоже, вампір був мертвий. Кинувся уперед.
— Астольфо! — полишений Дюрандаль упав у покриту росою траву, Роланд опустився поруч на одне коліно. — Тебе поранили? Дай глянути.
Астольфо поволі підвів обличчя, і в грудях неприємно зашкреблося.
У нього був сліпий розгублений погляд — ледь не гірший, ніж у Жеводані. Він дихав майже нечутно, права рука намертво вчепилася в сутану під лівою ключицею. Здається, він навіть не впізнав Роланда — у розширених зіницях була порожнеча.
Роланд нахмурився.
— Дай, будь ласка, подивитись, — повторив мʼяко, проте наполегливо, тоді простягнув руку і обережно розчепив зведені судомою пальці. Сутана під ними виявилася зім’ятою, але цілою — ні слідів крові, нічого. Роланд швидко окинув поглядом плечі, руки й коліна, проте не знайшов жодної рани — тільки край лівої поли виявився розпоротим, певно, ударом кігтя. Тихо видихнув: схоже, Астольфо не зачепило в бою.
І все ж, те, в якому він виявився стані, насторожувало. В Жеводані були передозування еліксиром і найстрашніші спогади, витягнуті з глибин душі чудовиськом, про існування якого Орден тоді й не здогадувався. Зараз все було інакше: звичайний вампір із тих, які тероризували найближчі села, не міг мати сили зробити щось подібне. Роланд прикусив губу, тоді підвівся; підхопив Астольфо під лікоть.
— Ходімо, — спробував поставити на ноги. — Нам треба повертатися до решти. Зараз сяде місяць, і стане зовсім темно, треба встигнути до того, як дія еліксиру розсіється.
Астольфо не зрушив з місця. Він ковзнув поглядом по кістках, тоді звів його догори, на Роланда.
— Це був останній... — мовив тихо, самими губами. Роланд обернувся туди, де лежали останки вампіра, тоді знову до Астольфо — а тоді раптом зрозумів.
Під лівою ключицею, там, де ще зовсім недавно рука Астольфо стискала сутану, була одна з міток.
Старий місяць востаннє сяйнув своїм жовтуватим краєм й сховався за горами, і морок негайно затопив ліс, пʼятачок урвища, верхівки ялин під ним. Повіяв вітер, несучи запах близького дощу. Роланд кинув погляд на схил, яким спустився, тоді назад на Астольфо — той продовжував стояти на колінах, знову схиливши голову. Роланд ледь міг роздивитись його обриси у темряві: дія еліксиру майже закінчилася.
Вагався він лише хвилину: навіть якщо Астольфо останній шприц використав пізніше і досі міг щось бачити, зараз він очевидно був не в стані хоч кудись іти. З рядовими мисливцями все ще залишалися Жорж з Марко, а ще Гано — Роланд був впевнений, що на очах у інших той не робитиме нічого підозрілого.
В повітрі з кожною хвилиною все ясніше пахло дощем. Роланд відпустив лікоть Астольфо, тихо зітхнув.
— Давай зачекаємо тут до ранку, — прозвучало у темряві.
* * *
Печерою те, що знайшов Роланд, назвати було тяжко — скоріше, невелика заглибина у схилі, не більше кількох метрів. Проте над входом нависала скеля, по якій зараз тихо шелестів дощ, і всередині було сухо.
Роланд встиг натягати трохи гілляччя й шишок до того, як на землю упали перші краплі, і тепер посередині заглибини затишно тріскотіло невелике вогнище. Астольфо сидів поруч, майже плечем до плеча, обхопивши себе руками, й незмигно дивився в нікуди. Відблиски полум'я танцювали у його розширених зіницях.
З тієї єдиної фрази він так більше не зронив ні слова. Тільки розпаливши вогнище, Роланд раптом зрозумів, що зараз вперше бачив Астольфо одразу після вбивства вампіра, який залишив мітку. Кількох із них, скоріш за все, Роланд зарубав ще в маєтку Гранатумів, решту Астольфо виловлював по одному, уже коли сам став мисливцем і потрапив у дванадцятий загін. Жодного разу це не було спільне завдання із шостим — і Роланд піймав себе на тому, що тепер про це шкодує. Вбивством цих вампірів Астольфо ніколи не хвалився і навіть якщо згадував, то десь випадково в розмові. Тоді Роланду здавалось, що нове життя у Ордені змогло якщо не повністю витіснити, то хоч трохи зцілити жахи вампірського полону. Проте зараз, коли Астольфо виглядав таким незвично слабким і вразливим, Роланд розумів, наскільки сильно помилявся. Очима підлітка на нього немов знову дивився замордований вампірами хлопчик, якого він кутав у свій плащ і на руках виносив з холодного, наповненого смертю маєтку.
Тонка гілка у вогнищі трісла і розпалась на половинки. Звились у повітря й погасли одна за одною дві іскри.
— Їх більше немає, — озвався раптом ліворуч Астольфо — так тихо, що Роланд ледве почув. — Вони нарешті мертві. Всі до єдиного.
Роланд обернувся до нього — й завмер.
З широко розплющених очей Астольфо поволі котилися сльози.
Якусь мить Роланд вагався, а тоді все ж простягнув руку й поклав долоню Астольфо на маківку. Обережно погладив, мимоволі радіючи, що давно зняв латні рукавиці.
— Все закінчилося, — відгукнувся так само тихо. Астольфо звів на нього погляд — відсвіти вогнища танцювали на довгих, мокрих від сліз віях. Кілька секунд дивився вічі в вічі, тоді нахилився і тицьнувся лобом в плече. Роланд відчув, як тремтячі пальці стисли тканину сутани під лопаткою, біля самих ременів. Зачекав мить — все ще був не впевнений, що робить правильно — а тоді все ж наважився обережно накрити лівою рукою вузькі плечі. Астольфо рвано схлипнув, і Роланд обійняв його міцніше, зариваючись правою у тонке шовковисте волосся.
Затишно потріскувало вогнище, викидаючи в повітря дрібні іскри. Шелестів по гірських схилах дощ. Астольфо тихо плакав, сховавши обличчя на грудях у Роланда. Той м’яко гладив його по голові і плечах, а в серці з кожною миттю все сильніше проростало неприємне відчуття. Ніби між ребрами застрягла іржава скалка і з кожним ударом серця все глибше і глибше пускала криві зазубрені паростки.
Роланд не бачив Астольфо таким не те що після сварки — довгі роки до неї. Учні в Ордені плакали часто — за батьками, за минулим життям, до якого було уже не повернутись, від кошмарів. Іноді плакали рекрути чи зовсім новенькі мисливці — зазвичай після перших боїв, ран чи смерті товариша на завданні.
Астольфо на очах у Роланда плакав лише на самому початку, коли, десятирічним, тільки прийшов до тями у Ордені. І вдруге — потім, уже у Жеводані. Всі роки до того він завжди усміхався — сонячно, променисто, відкрито. Завжди першим ділився з Роландом своїми успіхами — коли його хвалили вчителі, коли на півроку раніше, ніж інших, прийняли в мисливці, коли видавалося вдале полювання. Завжди дивився захопленим поглядом і ловив кожне слово. І Роланду здавалось: те, яким став Астольфо, означало, що його серце нехай не повністю, але все ж зцілилося.
Зараз, вслухаючись в судомні схлипування, Роланд розумів, що того Астольфо, який ховався за променистою усмішкою, не знав ніколи. Так, ніби Астольфо намагався бути якомога кращим в його очах: завжди сильним і впевненим, взірцевим мисливцем без сумнівів і страхів.
Так, ніби він думав: якщо не буде ідеальним, Роланд його не прийме.
Час розмився, танучи у шелесті дощу і тихому співі тисяч потічків, які поміж камінням, кущами і папороттям збігали униз крутими схилами Альп. Сутана і сорочка під нею встигли промокнути від сліз. Роланд бездумно перебирав пальцями волосся Астольфо — тонке, м’яке, зовсім шовковисте, немов дівчаче. Так незвично було просто сидіти у тиші поруч, нікуди не поспішаючи, не намагаючись нічого зробити.
Від першого місяця навчання Астольфо жадібно, мов губка, вбирав усе, пов’язане з ремеслом мисливця — і Роланд намагався дати йому якомога більше. Викроював час для спільних тренувань, допомагав і підказував з тактикою бою, ділився власним бойовим досвідом, намагався залучити до групових атак під час спільних завдань з дванадцятим. Астольфо палко хапався за будь-яку можливість і так щиро й радісно усміхався кожного разу, коли його хвалили, що Роланд тоді був упевнений: він на правильному шляху. Тепер він розумів, наскільки помилявся.
Назовні пролопотіла крилами якась сполохана пташка. Ще одна гілка у вогнищі розпалася і провалилася між іншими. Роланд обережно потягнувся і, намагаючись зайвий раз не тривожити Астольфо, докинув кілька нових.
Якби він більше був поруч — просто був, промайнуло у голові, не намагаючись кожного разу обов’язково щось дати — напевне, помітив би все куди раніше. Зміг би за усмішкою роздивитись біль, страх і ненависть до себе, які всі ці роки роз’їдали Астольфо зсередини. Не допустив би сварки і, можливо, навіть того, що трапилося в Жеводані. Роланд міцніше обійняв Астольфо, на мить нахилився й торкнувся губами його маківки — так, як іноді робив, коли вкладав братів спати.
— Тепер все буде добре, обіцяю, — прошепотів більше самому собі, вдивляючись у іскри, які звивались угору. — Тепер все буде добре.
Язички полум’я весело танцювали, осяваючи стіни навколо теплим світлом. Мелодійно дзвеніли краплі дощу і перегукувались струмочки, збігаючи по схилах Альп кудись униз, у морок ночі.
Астольфо тихо плакав обіймах Роланда — нарешті довіривши те, що так старанно ховав у собі роками. І Роланд був впевнений: тепер, коли він знав, коли Астольфо йому відкрився, у них вийде все виправити.
* * *
Сірий світанок поволі розгорався над горами. Дощ минув, зникнувши своїм шелестливим кроком десь за дальніми хребтами Альп, і тепер молочно-білий туман наповзав з-за урвища й поволі тягнувся до заглибини — не наважуючись, однак, поки прокрастись під навислу скелю.
Роланд поволі кліпнув, сфокусовуючи погляд. Схоже, в якусь мить він задрімав, зігрітий обіймами і заколисаний музикою дощу, і проспав не менше години: коли він востаннє кидав погляд назовні, стояла ще ніч. Вогнище встигло погаснути, і тільки червоні жарини продовжували переморгуватись в блідому світлі світанку.
Шия і спина глухо боліли — все ж, поза для сну була не вельми зручною — і Роланд спробував обережно потягнутися, намагаючись не потривожити Астольфо. Вслухався у перші трелі пташок назовні. Щось його розбудило — в цьому Роланд був впевнений, а своїм інстинктам він звик довіряти. Щось було не так — дикі звірі десь поблизу? Вампіри? Якийсь інший ворог? Дюрандаль із Луізеттою, як і латні рукавиці, лежали праворуч, ближче до краю заглибини, для того, щоб підскочити туди і схопити зброю, вистачило б і секунди.
Роланд насупився: вранішній ліс звучав звично і миролюбно. Ні підозрілого шелесту чи тріску гілляччя, ні гарчання чи далеких перемовлянь. Нічого, що свідчило б про те, що до їхнього прихистку підкрався ворог. Однак щось все ж було не так, і Роланд старанно вслухався у найтихіші звуки, намагаючись вловити найменшу неправильність.
Астольфо в його обіймах ворухнувся, Роланд машинально його приобняв — і раптом зрозумів.
Дихання у Астольфо було рваним і загнаним.
Роланд притримав його за плечі, змушуючи сісти рівно, заглягнув в обличчя. Астольфо виявився страшенно блідим, його чоло блищало від поту. Здавалось, не підтримуй його Роланд, він би повалився долі. Він був не просто теплим, як спочатку видалося крізь напівсон — навіть через тканину сутани відчувався ненормальний жар шкіри.
Роланд торкнувся його чола тильною стороною долоні — і негайно відсмикнув руку.
— Тебе лихоманить, — значить, Астольфо не вийшов з бою неушкодженим, просто Роланд — без еліксиру, в темряві нічних гір — не зміг побачити те, що повинен був. — Астольфо, де рана?
Ніякої відповіді, навіть найменшої реакції: здавалось, останні сили Астольфо йшли на те, щоб хоч якось залишатися у свідомості, і він просто не чув нічого, що відбувалося навколо. Потрібно було негайно знайти рану, крутилося запаленою думкою. Якщо лихоманка виявилася настільки сильною, зараження було серйозним. Знайти, продезінфікувати, а тоді дотягти до дирижаблів і медиків на них. Хоч щось зробити — тільки б не допустити непоправного, тільки б...
Астольфо поволі звів погляд, і всі думки вимело з голови.
Його очі пломеніли червоним яскравіше, ніж жарини у залишках вогнища, а у привідкритому роті чітко виднілись чотири довгі ікла. Надто довгі для людини.
Роланду здалося, що земля під ногами провалилась і шугнула кудись далеко вниз. Астольфо був людиною — в цьому Роланд був готовий поклястися власним життям. Вся його сім’я була людьми, рід Гранатумів ніколи не мав стосунків з вампірами, він завжди виступав на боці церкви ще з часів війни. Вампіри не народжувались від людей, а люди — від вампірів — це знали усі. Союз вампіра і людини міг дати лише напівкровок. Цього не могло, просто не могло бути.
І все ж, заперечувати очевидне було марно: зараз Астольфо дивився на Роланда очима, які мали владу переписувати закони Всесвіту, а його ікла могли розірвати сонну артерію — достатньо було одного-єдиного укусу.
Серце немов зупинилося і відмовлялося битися далі. Йому не можна назад у Орден, промайнуло в голові. Тільки не в Орден: там навряд чи розбиратимуться, що й до чого, і Астольфо просто стратять. Роланд не міг цього допустити, ніколи в житті, нізащо, тільки не тепер, коли Астольфо нарешті йому відкрився, коли у них з’явився шанс усе виправити.
— Ванітас, — ім’я саме собою злетіло з губ, породжене божевільною надією. Ванітас міг щось знати. Міг якось допомогти — все ж, він розбирався у вампірах куди краще за будь-кого з людей. Потрібно було тільки витягнути Астольфо звідси, а тоді доправити в Париж — так, щоб ні інші мисливці, ні метри Ордену ні про що не дізнались. Можливо, варто було сказати Марко — той навряд чи зрадив би Астольфо після стількох років відданої служби, тільки як з ним поговорити так, щоб не бачили інші...
— О, так ви живі і навіть цілі, — прозвучало низьке від входу.
Роланд поволі звів погляд, відчуваючи, як холоне все всередині.
На тлі молочно-білого туману вугільним розчерком виділялась постать Гано. Він був без плаща, чорне кучеряве волосся звично стирчало догори; Морглес опирався своїм тяжким лезом в розмоклу від нічного дощу землю.
Він бачив, прошила мозок думка. Гано бачив Астольфо — той сидів в півоберта до входу, і в напівтемряві неможливо було не помітити, як нелюдськи палають його очі. Гано, який був з фракції екстремістів, який старанно оплітав павутинням своїх інтриг Орден, намагаючись скинути його у прірву другої війни з вампірами, який хотів їхнього повного знищення, бачив.
Якусь мить стояла напружена тиша, тоді Гано тяжко зітхнув.
— Дідько, от ти не міг це зробити деінде? — кинув в повітря незрозуміле, а тоді витягнув з піхов за спиною ножа і коротким рухом метнув його вперед.
Роланд штовхнув Астольфо в один бік — той безвольно повалився долі — а сам кинувся у інший, до зброї: тільки б дотягнутися, з Дюрандалем чи хоча б Луізеттою у нього все ще був шанс.
Не встиг: груди під лівою ключицею прошило сліпучим болем, і він упав навкарачки.
— Як все ж добре, що ти такий передбачуваний, — прозвучало далеко і глухо, немов з-за товстої стіни. — Так і знав: якщо цілитимусь в хлопчиська, ти підставишся.
Роланд рвано видихнув крізь зціплені зуби. Міцно стиснув руків’я ножа і одним різким рухом його висмикнув. Пізно: отрута, якою було змащене лезо, вже встигла потрапити в кров, ноги і руки почали поволі німіти. Роланд загнано озирнувся, шукаючи поглядом Гано.
Той виявився всього за кілька кроків: прилаштувавши Морглес біля входу, він підійшов, схилився і схопив Астольфо за ногу.
— Облиш його! — Роланд метнув ніж, який все ще тримав в руці, цілячись в сонну артерію, проте Гано випростався і легко перехопив його в повітрі. Окинув поглядом, покрутив, витер кров об полу сутани.
— Як мило з твого боку його повернути, — мовив насмішкувато, а тоді звичним рухом загнав назад у піхви за спиною. Знову нахилився, взяв Астольфо за ногу і поволік до виходу.
— Не смій! — Роланд смикнувся в його бік, однак повалився долі. Тіло поволі обм’якало і з кожною миттю слухалося все менше.
Гано спинився біля входу, за крок від Морглесу. Відпустив ногу, вчепився латною рукавицею в волосся і потягнув догори. Астольфо тихо скрикнув.
— Не чіпай його! — Роланд з жахом спостерігав, як вільною рукою Гано стиснув підборіддя Астольфо і змусив відкрити рота. Кілька секунд розглядав ікла — так, як міг би дивитись зуби, купуючи коня, холодно промайнуло в голові.
— Дідько, ще й всі чотири вилізли, — досадливо цикнув і відпустив.
— Гано! — Астольфо безгучно повалився долі, сплутані пасма волосся упали на обличчя. Він не міг захистити себе, билося запаленою думкою, не міг навіть поворухнутися. Роланд повинен був щось зробити. Повинен був врятувати. Звестися на ноги, дотягнутися до зброї, відбити Астольфо — Гано достатньо було простягнути руку, щоб взяти Морглес, широке лезо перерубало б тонку шию за один короткий удар...
Гано знову тяжко зітхнув, тоді вилаявся крізь зціплені зуби. Присів навпочіпки, схилив голову набік, окинув Астольфо довгим поглядом.
— Ну от якого дідька саме сьогодні? — його голос повнився глухим роздратуванням, кутик рота раз за разом нервово сіпався. — Не заберу тебе зараз — і потім навряд чи вийде. Не вийде — мені весь мозок виїдять. Прокляття.
Гано змовк, і в холодному сирому повітрі повисла тиша. Клубочився туман біля входу, краплями роси осідаючи на топорищі і лезі Морглесу. Безгучно переморгувались жарини у залишках вогнища зовсім поруч. Десь далеко, на грані чутного, шелестів і перешіптувався ліс.
Гано не збирався убивати Астольфо, раптом усвідомив Роланд. І зовсім не виглядав здивованим, побачивши того вампіром. Так, ніби чекав цього. Так, ніби знав, що так буде.
— Що ти з ним зробив? — голос охрип і ледве продирався крізь горло. Гано навіть не озирнувся.
— Я? Нічого, — він продовжував сидіти навпочіпки, задумливо розглядаючи Астольфо. Роланд зціпив зуби так, що заболіли вилиці:
— Астольфо був людиною. Він нащадок роду паладинів, вампіри катували його, як ворога. Він ріс на моїх очах всі ці роки. Чому тоді у нього раптом з’являються ікла і такі очі?!
Гано мовчки посидів з хвилину, тоді знову вилаявся собі під носа. Поволі підвівся.
— Ти бачив коли-небудь людину, у якої було б аж цілих тринадцять міток? — він нахилився, стягнув з Астольфо фасцію, відчепив від неї піхви з ножем — ті з глухим брязкотом полетіли долі. Повітря пропоров тріск розірваної тканини. — От і я не бачив. Зазвичай одна жертва — одна мітка. А тут цілих тринадцять.
Роланд щосили впився пальцями у втоптану землю і спробував підсунутися в бік Дюрандалю з Луізеттою. До них залишалося всього кілька кроків — таких безкінечно довгих зараз. Вуглинки у вогнищі дихали жаром в обличчя.
— Я невеликий знавець усієї цієї науки, якщо чесно, — Гано перекрутив одну зі смужок тканини кілька разів, тоді знову присів і взявся зв’язувати Астольфо ноги. — Лекцію тобі не прочитаю. Але якщо сила вампірів може переписувати світ, що буде з хлопчиськом, в якого ту силу влили цілих тринадцятеро?
Це був абсурд, промайнуло у голові. Неможливо. Якби вампіром було стати так легко…
— Чому зараз? — слова самі зірвалися з губ. — Чому не в дитинстві, одразу після того, як їх залишили? Чому не раніше за всі ці роки?
Гано лише стенув плечима.
— Поняття не маю, — його голос був безкінечно спокійним і буденним, так, ніби вони обговорювали схему тренувань нового набору рекрутів на паладинському зібранні чи нестачу амуніції в арсеналі перед квартальною інвентаризацією. — Я теж був би радий, якби це сталося в катакомбах: звідти хлопчиська забрати було б куди легше, ніж тарганити зараз через половину Франції.
Роланд задихнувся. Гано знав — можливо, навіть від самого початку, всі ці роки. Знав — і мовчав, просто чекаючи, поки все станеться. Холоднокровно спостерігав за Астольфо під час навчання, коли той став мисливцем, потім паладином, знаючи, що колись Астольфо перетвориться в того, кого ненавидить більше всього на світі. Роланд спробував проповзти уперед ще трохи: йому потрібно було захистити Астольфо, вирвати з лап цього покидька. Сумка під правим плечем зачепилася за якийсь дрібний камінчик.
Еліксир. У нього залишався ще один шприц з еліксиром.
Роланд потягнувся похололими пальцями до застібки. Тільки б Гано не помітив. Тільки б не обернувся. Остання доза, яку він не став тратити вчора, ще залишалася. Роланд не був певен, чи це спрацює, чи зможе еліксир перебороти отруту, якою було змащене лезо ножа — однак це був хоч якийсь шанс...
— Е ні, так не годиться.
Гано виріс поруч зненацька — а наступної миті Роланд задихнувся від удару чоботом в живіт. Шприц вивалився з помертвілих пальців. Тихо хруснуло. Перед очима пливло, проте Роланду не треба було бачити, щоб зрозуміти, що трапилося.
— Прокляття, не створюй мені зайві проблеми, — голос Гано звучав лунко і немов здалеку, перед очима спалахували й гасли різнобарвні кола. — Мені й так тепер думати, як протягнути хлопчиська в Париж, не показавши Ордену.
Роланд спробував простягнути руку, піймати його за штанину — повалити долі, краще б у залишки вогнища — проте пальці лише зачерпнули порожнечу. Темна пляма, в яку досі розпливався Гано, відступила, щось глухо брязнуло.
— Це вам все одно більше не знадобиться, — в короткій фразі чулась неприкрита насмішка. Роланд кліпнув, нарешті фокусуючи погляд — лише щоб побачити, як тьмяно зблиснуло і зникло за краєм урвища лезо Дюрандалю. Десь далеко унизу хруснули під його вагою гілки, зашелестіло листя — а тоді все стихло. Луізетти поруч, як і латних рукавиць, не було.
Тепер у нього не залишилося навіть зброї.
Гано більше на нього не дивився: він знову підійшов до Астольфо, присів, почав зв’язувати руки — навіть не за спиною, а спереду. Якби тільки Астольфо міг скористатися силою вампірів, промайнула у голові божевільна думка. Розірвати пута, відбитися від Гано — вампірам не потрібні були списи й мечі, щоб протистояти мисливцям...
Астольфо не міг: навіть у сірому світлі світанку було видно, насікльки смертельно блідим було його обличчя. Його очі закотилися, дихання стало зовсім швидким і поверхневим, як у тяжкій лихоманці. За весь той час, поки Гано відходив, Астольфо навіть не поворухнувся.
Він не мав сили нічого зробити, ніяк захиститись, у нього був лише Роланд — який зараз лежав, не в стані поворухнутися, так по-ідіотськи підставившись на самому початку.
Останню смужку розірваної фасції Гано намотав навколо рота — тісно, у кілька слоїв, так, щоб Астольфо не вдалося його вкусити, навіть якби він прийшов до тями. Завмер на мить, тоді роздратовано видихнув. Ляснув кілька разів Астольфо по щоці — ніякої реакції.
— Дідько, хлопчисько так закінчиться раніше, ніж я дотягну його до Моро.
Роланду здалося, що час зупинився, і він завмер у ньому, застиг, як комаха, піймана в краплю смоли. Це не могло бути правдою. Тільки не це. Тільки не…
Розповідь Ванітаса. Вирвані очі, залиті формаліном у склянці. Вампір, який перетворився на примарне чудовисько і пожирав усе навколо себе — і, якби не Ванітас із Ноєм, врешті, знищив би й сам себе.
— Ти не посмієш... — шепіт зірвався з губ і розтанув у сирому повітрі. Гано обернувся, окинув Роланда довгим поглядом. Мовчки посміхнувся.
Тепер все стало на свої місця: знання про вампірів, які паладину нізвідки було взяти, те, як спокійно Гано все сприйняв. Він зробить це, зрозумів Роланд, він віддасть Астольфо в руки Моро — як, схоже, робив багато разів до. Згадалися слова Моро про покровителя в Ордені — це був Гано? Чи хтось ще вище з його поплічників? Невже весь цей час, всі ці роки Гано допомагав у божевільних експериментах? Ловив вампірів — які не зробили нічого поганого, як той хлопчик, якого вдалося врятувати з лабораторії — і віддавав Моро. Зі спокійним серцем, чудово знаючи, яка доля на них чекає. Астольфо зараз був для нього просто ще одним матеріалом, який потрібно було доправити, не попавшись на очі Ордену. Не бойовий товариш. Не підліток, якого він мав би захищати як дорослий. Навіть не ненависний ворог — просто матеріал.
По щоці скотилася й упала долі сльоза.
Гано підвівся, підчепив латною рукавицею гранатові чотки, коротко смикнув. Криваво-червоні намистини порснули в різні сторони.
— Достатньо драматично, як гадаєш? — Гано підхопив Астольфо під пояс, легко перекинув собі через плече. — Не переймайся, довго насамоті ти не залишишся. Думаю, коли — якщо — пошуковий загін мисливців і знайде твої рештки, зрозуміти, що це була одна людина, а не двоє, у них не вийде. Але з чотками все ж буде надійніше. Двоє паладинів трагічно загинули, захищаючи один одного від вампірської навали — красива історія, правда?
— Ти покидьок, — друга сльоза скотилася по обличчю, слова дряпали зведене судомою горло. — Як ти тільки міг...
Гано усміхнувся — широко й спокійно.
— Знаєш, завжди тебе ненавидів, — мовив, відвертаючись і підхоплюючи вільною рукою Морглес. — Від першої зустрічі. Аж шкода, що не побачу, як ти зустрінеш свій кінець.
— Стій! Не смій!.. — Роланд спробував підвестися, усі останні сили вкладаючи в цей ривок, проте не зміг навіть припіднятися. Пальці марно шкреблися об втоптану землю. Насмішкувато переморгувались жарини у залишках вогнища.
Одним тяжким рухом Гано закинув Морглес на плече. Поправив Астольфо на іншому — сплутане волосся і зв’язані руки хитнулися зі сторони в сторону — і рушив геть.
— Не смій! Гано!!! — Роланд смикнувся уперед, однак простягнута рука лише безвольно упала долі.
Гано навіть не обернувся. Густий туман, який досі наповзав з-за урвища, обійняв його масивну постать, перетворюючи на чорну пляму, поступово розчиняючи в своїй каламуті. Ще кілька секунд Роланд міг роздивитись обриси Астольфо на його плечі, а тоді все потонуло в густій імлі.
Світанкові Альпи огорнула тиша.