Work Text:
До ночі небо Парижу почало затягувати рваними хмарами. Ванітас сидів на даху, підперши підборіддя рукою, й дивився, як тяжке багряне сонце поволі тонуло у синьо-сірих нерівних клаптях. Холодний осінній вітер шепотім між коминами, шарпав волосся й сережку у вусі й будив у грудях темне тривожне відчуття. Ванітас не любив такі вечори: йому б краще спуститися вниз і піти гуляти осяяними астермітовими ліхтарями вуличками Парижу. Сховатися посеред натовпу, загубитись поміж чужих розмов, сміху і обіймів. Однак Ной, як на зло, саме сьогодні стирчав у своєму дурному кафе допізна, а прогулянки насамоті останнім часом перестали приносити колишню насолоду. Тому Ванітас продовжував сидіти, відчуваючи, як пальці починають німіти навіть у рукавичках, і сверлив похмурим поглядом тьмяне сплюснуте кружало сонця.
Коли його край остаточно сховався за хмарами, а холод почав кусати за плечі і поперек, Ванітас підвівся. Потягнувся, розминаючи спину — і негайно здригнувся: встиг змерзнути куди більше, ніж йому здавалося, поки він спостерігав, як сідає сонце. Коротко лайнувся собі під носа, розвернувся і почав спускатися до вікна, спотикаючись об ледве видимі в сутінках виступи даху.
В ту саму мить, коли він нарешті пірнув всередину, у затишне тепло номеру, у двері тихо постукали.
— Месьє Ванітасе?.. — скрипнули петлі. Ванітас відвернувся від вікна, яке щойно зачинив.
На порозі завмерла Амелія. Ванітасу одразу кинулася в очі незвична для неї нервовість: її обличчя було блідим, а пальці несвідомо м’яли форменний фартух покоївки.
— Месьє Ванітасе, — повторила вона невпевнено, — там до вас гість, але...
— Але? — повторив Ванітас — різкіше, ніж, збирався, однак тривога, яка уже давно сиділа в грудях, хвилею піднялася й вихлюпувалася назовні.
— Але він з церкви, — зовсім тихо відгукнулася Амелія, і в її очах промайнув страх. — Я бачила хрест.
Прокляття.
Ванітас стиснув руки в кулаки так, що заболіли пальці. Він підозрював, що коли-небудь Орден його знайде — як би він не намагався уникати їхнього погляду, все одно встиг надто засвітитися в кількох інцидентах з проклятими, особливо у Жеводані. Однак все ж не думав, що ця мить настане так швидко: готель «Шушу» був під юрисдикцією графа Орлока, а нинішня церква старанно дотримувалася мирного договору з вампірами.
І все ж, схоже, сила Вампіра Блакитного Місяця була надто ласим шматком, щоб заради неї не порушити старі обітниці.
Ванітас кинув погляд за вікно. Небо над будинками стрімко темніло. Напевне, варто було вибиратися по дахах: там теж, звісно, був шанс нарватися на мисливців, однак все ж куди менший, ніж на вулицях внизу. У Ванітаса ще залишалися два еліксири із тих, які Данте стягнув під час бійки в Жеводані, з ними ніч для нього не стала б перепоною — а навколишній район він точно знав краще, ніж члени Ордену, які днями скніли у своїх катакомбах. От тільки клятого Ноя все ще не було — і якщо в тому, що йому мисливці намагатимуться не зашкодити, Ванітас був упевнений, то в тому, що до Ноя ставлення буде таким же... А нюх на вампірів у Ордена був пречудовий, промайнуло в голові, той же Роланд Ноя в першу зустріч розкусив майже одразу.
Амелія — сполотніла і тиха — все ще стояла біля дверей. Ванітас окинув поглядом кімнату, вирішуючи, що брати з собою, а що можна покинути на місці. Певно, варто було написати записку Ною і передати її через Амелію — її мисливці навряд чи зачепили б. Чекати на нього було надто небезпечно, і все ж Ванітас вагався...
На сходах почулися кроки й чиїсь схвильовані голоси — Данте і Ной, зрозумів раптом Ванітас, і від серця відлягло. Значить, цей наївний ідіот встиг прослизнути раніше — чи не Данте його привів — і тепер можна було забиратися разом, а не розшукувати Ноя потім по всьому Парижу.
— ...Але я не чекав тебе тут зустріти, — здивовано мовив той уже зовсім близько, за самими дверима. Амелія рвучко обернулась на його голос — і відступила крок убік. Її обличчя сполотніло, пальці до побілілих кісточок стисли накрахмалений фартух.
Ванітас відчув, як нутрощі немов зав’язалися вузлом, а серце стало поперек горла, перекриваючи дихання.
На порозі номеру стояв Роланд.
* * *
Першим поривом Ванітаса було копняком розчахнути вікно і, репетуючи від жаху, вистрибнути геть, у морок ночі. Небо свідок, Роланд був останнім, кого він сподівався побачити в готелі «Шушу»: полчища проклятих разом зі всім бойовим складом Ордену лякали його куди менше, ніж один цей богонатхненний псих. Ванітас стримався і, здається, навіть зміг не перемінитися лицем. Вичавив із себе яке-не-яке вітання і взагалі міг гордитися тим, як володів собою.
Зараз Роланд сидів на стільчику біля Ноєвого ліжка, переплівши пошрамовані пальці в тісний замок, й настільна лампа огортала його постать тьмяним світлом. Від відмовився від чаю, який, повагавшись, все ж принесла Амелія, і був незвично не схожий на себе. Не сяяв ідіотською усмішкою, не кидався з обіймами і наркоманськими проповідями про Бога. Роланд наче схуд — Ванітас помітив це не одразу, однак тепер в око надто явно впадали загострені вилиці і темні кола під очима. Його сутана була безбожно брудною і порваною в кількох місцях, волосся злиплося й стало схоже на паклю. Він був без латних рукавиць і тої його бойової рельси, якою зазвичай розмахував, а сам виглядав так, немов останні кілька ночей не те що у себе в Ордені — взагалі хоч під якимось дахом не ночував.
Ной примостився на своєму ліжку і, здавалось, не помічав нічого незвичного, з щасливим обличчям попиваючи принесений Амелією чай. Данте — похмурий і тихий — застиг, прихилившись плечем до шафи. Сам Ванітас плюхнувся до себе. Закинув ногу на ногу, зміряв Роланда довгим уважним поглядом.
Що б не привело того в готель, новини обіцяли бути вкрай кепськими.
Роланд сидів, схиливши голову, його очі ховались за пухнастими віями. Він явно підбирав слова, з яких збирався почати, й тривога, яка було вляглася через переполох з його появою, знову здійнялася хвилею і лагідно обняла Ванітаса за горло.
Роланд помовчав ще хвилину, тоді нарешті звів погляд.
— Я перепрошую, що з’явився без попередження, однак справа нагальна, — його голос звучав ненормально рівно й беземоційно. Куди й поділися усі ті дурнуваті інтонації, вигуки і заклики полюбити Бога. — Я б хотів попросити вас, — тут він на мить глянув на Ноя, проте майже одразу повернувся до Ванітаса, — про допомогу.
Ной здивовано підвів голову і, схоже, нарешті помітив, що у них тут не дружні посиденьки за чаєм. Нахилився, поставив порожню чашку на столик поруч із ліжком Ванітаса, праворуч від лампи, тоді обернувся до Роланда:
— Звісно, ми обов’язково...
— Допоможіть мені врятувати Астольфо.
Запала замогильна тиша. Ной сполотнів, його права рука несвідомо стисла зап’ястя лівої. Данте завмер, ошаліло витріщаючись.
Ванітас зустрівся з поглядом Роланда — темним і тяжким — і зрозумів, що той не жартує. Набрав повні груди повітря — і піймав себе на тому, що не знає, як відповідати. Небо свідок, це було, напевно, найбільш абсурдне прохання, яке він тільки міг собі уявити.
Роланд тихо зітхнув.
— Я розумію, про що прошу, — він знову схилив голову, його голос залишався все таким же ненормально безбарвним. — Астольфо був вашим противником у Жеводані. Вас із ним нічого не пов’язує. Однак мені більше немає до кого звернутися, а сам я не впораюсь.
Ванітас мовчав. Данте продовжував шоковано витріщатися і явно не знаходив слів. Обличчя Ноя спохмурніло. Він явно згадував Жеводан: свої битви з психованим хлопчиськом, пораненого Жан-Жака, криваве бажання малолітнього паладина винищити всіх вампірів. Ной, звісно, був добреньким ідіотдом — однак все ж не повним бевзем. На що тільки розраховував Роланд, і чому він взагалі саме до них...
— Астольфо забрав доктор Моро.
Щось слизьке і холодне ворухнулося всередині там, де мав бути шлунок. Ванітас проковтнув клубок, який непомітно став у горлі. Юний мисливець, якого викрав Моро і пустив на досліди — все це до паскудства нагадувало зовсім іншу історію. Історію, яку Ванітас, здавалося, давно облишив позаду.
— Чекай, ви що, знову пропустили повернення того хибнутого у себе під носом?! — неочікувано вибухнув Данте праворуч: схоже, колишня справа з катакомбами і спробою викрадення досі йому боліла. — Що у вас там взагалі в дідька в вашому Ордені коїться?!
Роланд кинув на нього короткий погляд, тоді знову опустив очі.
— Ні, не пропустили, — відгукнувся тихо. — Тобто, навряд чи доктор Моро зараз ховається у катакомбах, як минулого разу. Після його втечі ми так і не змогли натрапити на слід. Однак у Ордені в нього залишилися поплічники. Один із них і забрав Астольфо, коли ми були на завданні в Альпах.
Ванітас схрестив руки на грудях. Глянув на Роланда.
Той не виглядав як людина, яка брехатиме — навіть заради власної вигоди. І все ж історія звучала зовсім дико. Хлопчисько був старшим за Ванітаса, коли того викрали. Сильнішим. Він був паладином, він провів у Ордені не один рік і пройшов крізь сотні завдань, він командував загоном і бився із Ноєм на рівних. Його куди складніше було просто скрутити і кудись поволокти, а потім залякати, щоб сидів тихо — не те що зеленого новачка, який навіть десяток вампірів не встиг убити. Та й Орден дуже навряд чи пропустив би зникнення цілого паладина так само легко, як звичайного рядового.
Ванітас потарабанив пальцями по плечу. Сам Роланд, скоріш за все, не брехав — а от якщо його вирішили використати, щоб виманити Ванітаса... Склали план, можливо, хлопчисько навіть добровільно погодився розіграти оцю всю комедію з викраденням Моро — хоча б і щоб взяти реванш за Жеводан.
— Чому ти прийшов до нас? — він схилив голову набік, уважно роздивляючись Роланда, готовий піймати найменшу зміну в його обличчі. — Зникнення паладина — не та річ, яку Орден спокійно облишить, з претендентів на цей титул черги ніколи не вибудовувались. Можливостей у Ордена точно більше — і доступу до інформації, і бойових сил. Тоді чому ми?
— От-от, маячня якась! — Данте так обурено грюкнув кулаком об шафу, що та затряслася. — Це пастка, точно вам кажу! Кляті церковники вирішили нас виманити, але не змогли вигадати кращого плану!
Ной сидів мовчки, сверлячи похмурим поглядом підлогу. Видно було, що ідея не вірити Роланду йому категорично не подобалася — але й допустити, що той каже правду, було нестерпно.
Роланд поволі звів погляд. Відкинуті світлом лампи тіні залягли під його очима, роблячи враз вкрай втомленим і знесиленим.
— Астольфо став вампіром, — прозвучало глухо й тяжко. — Він не може повернутися в Орден. Його просто стратять.
Ванітас кліпнув. Це звучало як абсурд. Роланд напевне бив поклони під час якоїсь надто пристрасної молитви і добряче приклався головою, тому тепер ніс повну маячню. Нічим іншим все те, що він щойно наговорив, не можна було пояснити — і все ж...
І все ж тривога, яка до того шкреблася всередині, раптово стихла й згорнулася задоволеним клубком. Так, немов дочекалася свого.
«Я не можу більше повернутися в Орден — не з таким тілом».
Ванітас відчув, як до горла підступає нудота.
Скрипнуло ліжко.
— Цього не може... — почав був Ной — вперто, напружено, проте його перебили.
— Що за маячня! — Данте стояв, блідий, мов мрець; пальці його правої руки впилися в дерев’яний бік шафи з такою силою, що, здавалося, ще трохи, і трісне лак. — Вампіри не перетворюються на людей, а люди — на вампірів! Якби це було так просто...
Ванітас зміряв його довги поглядом, тоді обернувся до Роланда.
— Данте має рацію, — історія чим далі, тим більше тріщала по швах, і дивно було дивитися на те, як Роланд розповідає її з таким упевненим виразом на обличчі. — Люди перетворювалися на вампірів лише після Вавилонської катастрофи. Століття потому вампіри народжувались лише від вампірів, змішані ж шлюби давали напівкровок.
— Я знаю, — Роланд не знітився, не засумнівався — продовжував говорити все тим самим рівним чужим голосом. — Я сам спочатку не повірив. Не міг і не хотів. Але Ванітасе, — він подивився просто в очі, твердо і тяжко. — Я убиваю вампірів половину свого життя. Я здатен відрізнити людину від вампіра — особливо якщо це хлопчик, якого я знаю ще з дитинства, який ріс на моїх очах не один рік. Астольфо...
Він запнувся, зчепив переплетені руки так сильно, що хруснули пальці. Опустив погляд донизу.
— Я не повинен був би це розповідати, — мовив майже пошепки. — Не маю права, і в іншій ситуації нізащо б не обмовився, але... Вампіри, які напали на його сім’ю, не просто всіх убили. Вони зберегли Астольфо життя, щоб пити його кров. І залишили на ньому свої мітки. Цілих тринадцять.
Повисла тяжка мовчанка. Данте зблід і затиснув собі рота рукою. Ной сидів, ошелешено витріщаючись на Роланда: як чистокровний вампір, він, напевне, найкраще з усіх усвідомлював вагомість мітки.
— Я не знаю, чому це трапилося саме зараз, — Роланд розчепив пальці й дивився тепер на свої руки — так, ніби не міг собі пробачити, що не втримав ними ними те, що більше всього намагався захистити. — Я просто бачив. Це сталося на моїх очах. А потім по Астольфо прийшли.
Він змовк, низько схиливши голову. Мовчав Данте — здавалося, злість, яка накрила його зовсім недавно, стекла, мов морська піна з піщаного берега після прибою. Ной сидів і м’яв руками тканину штанів, і Ванітас бачив, як у ньому борються давній гнів на Астольфо і зовсім свіже, абсолютно дурне й безглузде співчуття. Мимоволі згадалося, як розвезло Ноя всього лиш від однієї короткої згадки про те, що батьки самого Ванітаса теж загинули від рук вампірів.
— Навіть якщо у Астольфо справді було тринадцять міток, це ще не значить... — почав був Ной — немов відчайдушно намагаючись переконати самого себе, знайти причину не вірити й не співчувати — але Ванітас його перебив.
— Насправді, якраз може значити, — він уперся руками в ліжко і відхилився назад. — Вампір завжди вливає у мітку частину своєї сили, щоб інші вампіри могли впізнати хазяїна «їжі». Якщо їх справді було більше десятка, хлопчисько отримав немаленьку дозу вампірської сили — і, можливо, вона справді могла його переписати, як така собі локальна Вавилонська катастрофа. Врешті, вплив міток на людей не те щоб добре вивчений.
Права рука відгукнулася глухим болем, і Ванітас зціпив зуби. Прокляття. Не дивно, що Моро зацікавився хлопчиськом — ще б пак, такий рідкісний і цінний екземпляр, такий ідеальний для його божевільних ідей. Тепер у те, що його забрали, вірилося куди легше — однак...
— Ми не змогли знайти Моро після того випадку у катакомбах, — Ванітас кинув короткий погляд на Данте і знову обернувся до Роланда. — Ви, наскільки я розумію, теж. У нас немає жодної ниточки чи зачіпки.
Його це не стосувалося, роздратовано крутилося в голові. Навіть якщо хлопчиська справді забрали на експерименти, навіть якщо жалісливий Ной уже майже готовий був вписатися в цю дурну затію, це було морокою Роланда. Ванітас клявся лікувати вампірів від проклять, а не рятувати усіх підряд. Він не збирався бігати шукати психованого підлітка, який ледь не зніс йому голову в Жеводані, по всьому Парижу. Точно не збирався. У нього було, чим зайнятися: Франція велика, а для Ненії відстані нічого не значили, новий проклятий міг з’явитися в будь-яку мить на будь-якому кінці країни.
Ной, який до того сверлив темним поглядом підлогу, раптом звів голову. Принюхався, в його очах відбилася тривога.
— Чекай, Роланде, ти поранений? — він потянувся рукою до схованого сутаною плеча. — Від тебе пахне кров’ю.
— Це дріб’язок, воно не завадить мені битися, — Роланд навіть не обернувся. Він дивився тільки на Ванітаса. — Так, ми не змогли знайти Моро — але тепер я знаю, хто прикриває його в Ордені. Гано, паладин Геліотропу. Імовірно, його підлеглі — я можу назвати поіменно. Хоч хтось із них повинен вивести на прихисток Моро. Той не міг замести усі сліди.
Ванітас завагався. Піймати Моро і витрясти з нього нарешті усю потрібну інформацію було надто заманливо, а Роланд у парі з і так сильним Ноєм — з усім своїм бойовим досвідом — міг виявитися вкрай корисним. І все ж...
— Я розумію, що прошу про неможливе, — голос Роланда був безбарвним і мертвим. — Але ви — моя остання надія. Я зроблю, що завгодно, віддячу вам так, як ви скажете — тільки допоможіть мені врятувати Астольфо. Благаю. Я не можу залишити його в руках Моро.
Він не згадав про те, як відпустив їх і допоміг втекти, коли Ванітас із Ноєм прокралися в катакомби, промайнуло в голові. Як прикрив у Жеводані і не дозволив мисливцям навіть наблизитися до Хлої д’Апше, давши Ванітасу шанс її врятувати. Міг би вимагати допомогу в знак вдячності — а натомість виглядав так, ніби готовий був стати на коліна й просити до останнього.
Ванітас закусив губу.
— Будь ласка, — Роланд дивився на нього чужим, сліпим від відчаю поглядом.
І Ванітас не зміг сказати: «Ні».
* * *
За вікном неслися каламутні хмари. Ванітас сидів на підвіконні, підтягнувши одне коліно до підборіддя, і слухав, як завиває надворі вітер.
Не спалося. Тонкий серпик раннього місяця встиг давно сісти, і кудлаті черева хмар ловили лише відсвіти астермітових ліхтарів внизу — іноді Ванітасу здавалося, що Париж ніколи остаточно не засинає.
Данте пішов майже одразу після завершення розмови. Він не обіцяв нічого, взагалі не сказав ні слова — однак Ванітас був упевнений: з інформацією, яку зміг дати Роланд, на ранок вони якщо й не знатимуть точного розташування нової лабораторії Моро, то хоча б матимуть уявлення, де її шукати.
Самого Роланда Ной таки переконав наново обробити рану. Поки він носив його одяг Амелії — вампір, який пере і зашиває уніформу мисливця, це мала бути неймовірно сюрреалістична картина — Ванітас взявся за перев’язку. Роланд, уже свіжий після душу, з іще вологим волоссям, непорушно сидів на стільчику й дивився в нікуди, поки Ванітас оглядав рану, змащував загоюючою маззю і перев’язував. На диво, Роланд виявився хоч і знесиленим і схудлим, але цілим: окрім короткої проникаючої ножової під лівою ключицею у нього знайшлися лише старі подряпини на долонях, обличчі і шиї. Так, ніби він кілька днів назад довго падав через кущі чи продирався через густі зарослі.
Зі зброї у нього виявився лише ніж — надто тонкий і короткий для його широких долонь. Підозріло знайомий, однак Ванітас так і не зміг згадати, де ж саме його бачив. Напевне, той входив у нинішню амуніцію рядового мисливця і попався на очі раз чи два, коли Ванітас із Ноєм пересікалися з Орденом.
— Я заберу меч у першого більш-менш підходящого супротивника, — сказав тоді Роланд, помітивши скептичний погляд Ванітаса. — Не варто через це перейматися.
Аегіс у нього теж не було, як і еліксирів — і, повагавшись, Ванітас віддав свої. Чекав, що Роланд хоча б спитає, звідки вони взялися не у члена Ордену — однак той лише усміхнувся: коротко, болісно; вперше за весь вечір, запізніло зрозумів Ванітас.
— Спасибі. Ти справді добра людина.
«Ти справді дуже добре дитя».
Ванітас тихо лайнувся крізь зуби — і вітер надворі завив, немов вторячи йому у відповідь.
Ліжко він уступив Роланду. Той спочатку відмовлявся, проте втома надто брала своє. Коли Ванітас вернувся із душа, Роланд спав безпробудним сном, сховавши обличчя в подушці, а Ной якраз схилився над ним, укриваючи ковдрою. Вампір, що турбується про мисливця — ще одна абсурдна ідилічна картина, яку Ванітас ніколи в своєму житті не сподівався побачити.
Низькі хмари неслися над Парижем нескінченним каламутним морем. Спав Роланд — тихо, непорушно, вперше за останні дні, схоже, діставшись нормального ліжка. Спав Ной поруч, звично обійнявши подушку.
Ванітас сидів на підвіконні, порожнім поглядом дивився надвір і слухав, як завиває холодний вітер. Минуле хижою голчастою потворою згорнулося й дрімало біля його ніг, майже торкаючись носків черевиків.
* * *
Данте повернувся майже під вечір наступного дня — втомлений, пошарпаний, із темними кругами під очима й кількома синцями, однак з інформацією. Година пішла на те, щоб скласти більш-менш робочий план, ще майже півтори — щоб дістатися потрібного місця.
Весь цей час Роланд вів себе незвично тихо. Говорив коротко і сухо, не обмовився жодним зайвим словом, не сяяв дурнуватою усмішкою. Ванітас піймав себе на тому, що чекав: після сну і відпочинку Роланд повернеться до амплуа богонатхненного ідіота, і те, що цього не трапилося... не лякало, але відгукувалося всередині чимось неприємним. Тим самим, що й спогади про доктора Моро, про лабораторію, про... Ванітас труснув головою: це були дурні і непотрібні думки.
Ной від самого ранку стурбовано кружляв навколо Роланда, і з кожною годиною його очі дивилися все тривожніше, однак щось сказати він так і не наважився. Він продовжував кидати невпевнені погляди до тої самої миті, коли вони утрьох — Данте вирішили не брати з собою — увірвалися на старий покинутий завод, який слугував прикриттям для нової лабораторії Моро.
Їх не чекали: це Ванітас зрозумів по всього одному охоронцю за товстою металевою брамою, яку вдалося виламати, переписавши з допомогою гримуару вхідний механізм. Роланд кинувся до охоронця першим. Пірнув під замах широкого меча — надто повільний, навіть Ванітас би ухилився — й одним ударом вибив лікоть. Хруснула кістка, прориваючи зламаним кінцем плоть, бризнула в повітря кров. Роланд крутнувся, підхопив меча й широким замахом зніс охоронцю голову. Та покотилася долі, залишаючи на підлозі нерівний кривавий слід.
Ной окинув труп довгим поглядом, проте нічого не сказав. Втупився в підлогу, між його бровами залягла похмура зморшка. Роланд, здається, нічого не помітив: зважив меча в руці, кілька разів змахнув на пробу.
— Згодиться, — кинув тихо і обернувся до Ванітаса. — Ходімо.
Їм щастило: лабораторію не охороняв ніхто, окрім змінених Моро людей — надто повільних і неповоротких, з порожніми мертвими очима і одинаковими реакціями. Ной із Роландом йшли попереду, і Ванітасу так жодного разу й не довелося вступити в бій. Єдине, що він робив — час від часу використовував гримуар, щоб зламати черговий замок на дверях, та ще одного разу переписав два бойових автоматони, деактивовуючи їхнє ярдро.
З кожним новим залом, з кожним пройденим коридором Ной похмурнів все більше. Він намагався бути швидшим за Роланда і просто розкидувати охоронців — Ванітас надто чітко це бачив. Намагався — і не встигав. Холодний і зібраний, Роланд проходив лабораторію, немов розжарений ніж — масло. Жодного невиправданого руху. Жодного зайвого замаху. Зараз він здавався ще більш грізним і смертоносним, ніж у першу їхню зустріч в катакомбах. Тяжкий меч — Ванітас не уявляв, скільки сил потрібно було мати в руках, щоб так спритно ним орудувати — раз за разом здіймався угору. Лезо, заляпане кров’ю по саме руків’я, зблискувало в холодному світлі настінних ламп — з хрускотом врізаючись в грудні клітки, розпанахуючи спини, розколюючи голови. Блок, відштовхнути чергового супротивника — і негайно знести йому руку біля самого плеча. Дозволити інерції себе розвернути, широким ударом розпороти живіт — слизькі кишки блідо-рожевим шматтям з огидним плюскотом сиплються долі — а тоді, замахнувшись утретє, відрубати голову.
Ванітас мимоволі затиснув рота рукою: запах крові з кожною миттю ставав все нестерпнішим. Роланд ішов уперед, і, здавалось, сама смерть танцювала з ним рука об руку, тримаючи свою кістляву долоню на його мечі.
В черговому залі, в який вони увірвалися, виявилися два охоронці. Ной кинувся до першого, точним ударом ноги відправив того у стіну, круто розвернувся. Метнувся до наступного — дивно, Ванітас був впевнений, що Роланд того порішить одразу.
Він зрозумів, що врятувало охоронця, всього на мить пізніше: Роланд знайшовся під стіною, біля шаф із якимись реагентами.
— Ні, ні, будь ласка, благаю! — ударив по вухах хрипкий крик.
Це була вчена, схожа на тих, які допомагали Моро в його старій лабораторії: білий халат, високо зібране волосся, покраяне зморшками немолоде обличчя. Роланд тримав її за комір: її власні ноги підкошувалися, в очах стояв непереборний жах.
— Ні, не треба, я нічого не зробила, допоможіть! — її трясло, по щоках текли сльози.
— Хлопчик. Підліток. Де він? Що ви з ним зробили? — в першу мить Ванітас не впізнав голос Роланда, таким чужим той виявився. Вчена панічно затрясла головою.
— Я не знаю, я не знаю, я нічого не!..
Вони стогнали, плакали й благали про допомогу — глухо, розпачливо, майже по-звіриному, придавлені тяжкими уламками поруйнованих стелі і стін. А він стояв на колінах, і його погляд був прикутий до високої постаті з посохом...
— Що ти робиш?!
Ванітас труснув головою, відганяючи марево. Холодне світло ламп, запах хлору й медикаментів, кров і крики — це все до паскудства нагадувало те, що він давно вирішив забути. Що залишив позаду. Що не повинно було його тривожити, його торкатися, знову з лагідною жорстокістю дихати в шию.
— Роланде, стій! — Ной завмер, стиснувши руку, якою тримали вчену. Його обличчя було блідим, широко розплющені очі пломеніли червоним, в ощереному роті виднілися ікла. Роланд скинув на нього темний погляд, якусь мить вони дивились один одному в вічі — а тоді Роланд розтиснув пальці. Вчена осіла на підлогу, обхопивши себе руками, і Ной опустився поруч.
— Ми шукаємо підлітка, — його голос дзвенів від напруги. — Юного мисливця, який перетворився на вампіра, його повинні були зовсім недавно доправити сюди. Де він? Скажете нам — і ми вас відпустимо.
Вчена підвела переляканий погляд.
— Д-доктор займався ним останні два дні... — її губи тремтіли, голос скакав то вгору, то вниз. — Н-не хотів нікого пускати... Він в д-дальній залі, двері напроти, т-тоді пройти коридор до к-кінця і двічі звернути п-праворуч...
Роланд зірвався з місця.
— Стій, телепню! — Ванітас спробував кинутися йому навперейми, однак не встиг. — Голову хоч трохи використай! А що, як це пастка?!
Роланд не слухав. Одного удару ногою вистачило, щоб виламати двері, на які вказала вчена.
— Та стій ти! Прокляття! — спина Роланда зникла у коридорі, і Ванітас рвонув за ним. Серце калатало під самим горлом, а зсередини холодно-мертвою хвилею все більше й більше підіймалася тривога. Інтуіція, якій Ванітас так звик довіряти за всі роки свого життя, кричала про те, що там, попереду, чекає лише найгірше.
Він ледве не звернув у неправильному місці, і тільки те, що він почув, як хряснули двері праворуч, допомогло йому правильно зорієнтуватися. Ванітас кинувся на звук, залетів за ріг. Спина Роланда виднілася рівно посередині світляного прямокутника.
— Чорт забирай, хоч трохи думай, перш ніж щось робити! Якщо через твою ідіотську гарячковість...
Він забіг в лабораторію — і всі слова стали поперек горла.
Хлопчисько справді виявився там: розіп’ятий на широкому металевому столі, як завжди робив з вампірами Моро. Його грудна клітка була повністю розкрита: схоже, ребра не то виламали, не то випиляли медичною пилкою — Ванітас навіть не хотів уявляти, як саме це зробили. Права легеня була вирізана і плавала у великому резервуарі біля стіни. Біля лівої судомно билося нічим не захищене серце — багряне, блискуче, немов покрите лаком. Вирізані були шлунок, підшлункова, жовчний, здається, нирка — далі Ванітас не зміг дивитися. Все старанно розфасоване по склянках і резервуарах, обклеєних свіжими написами — Ванітас знав, що з такої відстані не міг роздивитись, і все одно йому здавалося, що він впізнає нервовий смиканий почерк Моро. Поруч зі склянками стояли скляні пластини з розтягнутими під ними шматками шкіри: на одному цілих чотири мітки, на іншому дві — схоже, Моро намагався перевірити, чи впливають вони якось на структуру плоті безпосередньо на тому місці, де знаходяться. Почесне місце по центру займала широка колба, в якій плавали два очні яблука — із ненормально яскравими, полум’яно-червоними райдужками.
— Вані... — Ной влетів усередину — й запнувся на півслові. Сахнувся, затуляючи собі рота рукою.
На що вони взагалі сподівалися, холодно зринуло в голові? Хлопчисько потрапив у руки Моро цілих два дні назад. У нього просто не було шансів. На що вони тільки...
— Боля... че... До... помо... — в дзвінкій тиші, яка повисла у залі, судомний шепіт здавався оглушливо гучним.
«Братику! Братику! Ні, допоможи! Мені боляче! Боляче! Боляче! Я не хочу! Не хочу! Не хочу!»
Минуле, яке чатувало весь цей час поруч, підвело голову. Обійняло зі спини, обвило шипастим хвостом за ноги, запустило пазурі просто в серце. До горла підступила нудота, світ перед очима поплив.
На такому ж столі міг би бути він. Був би він — якби тоді, вічність назад, в останню мить в лабораторію Моро не прийшла Луна. Йому просто пощастило — тому він досі стояв тут. Хлопчиську — ні.
Ліворуч щось ворухнулося.
— Номер шістдесят дев’ять? Це ти? — верескливий голос іржавим ножем врізався в вуха. — Ти знову прийшов до мене?
Ванітас поволі обернувся.
Під самою стіною, потираючи яйцевидну голову з яскравим садном просто на маківці, намагався звестися на ноги Моро. Його окуляри тріснули, ніс був розбитий, з кінчика капала кров, а ліва щока стрімко напухала — схоже, Роланд просто зніс його ударом кулака, коли забіг в лабораторію. Потрібно було його зв’язати, глухо відгукнулося в голові. Ванітас прийшов заради нього, щоб піймати Моро і нарешті витрясти всю необхідну інформацію — про Ненію, Парад Шарлатанів і тих двох клятих покидьків у масках, які вилізали під час ледь не кожної історії з сильним проклятим. Потрібно було — а ноги підгиналися й не слухалися, запах крові й медикаментів забивався у ніздрі і заважав дихати, а у вухах дзвеніло: «Боляче! Боляче! Боляче! Допоможи!»
Щось глухо брязнуло, і Ванітас здригнувся, немов від удару. Роланд — він же зовсім про нього забув — стояв, блідий, мов мрець. У ненормально розширених зіницях губилося світло ламп, меч лежав долі на кам’яних плитах, просто біля ніг.
— Ванітасе, його можна врятувати? — голос Роланда був тихим і надтріснутим. — Якось зцілити, з силою вампіра чи ще як?
«Ти сліпий? — хотілося спитати Ванітасу. — Не бачиш, що хлопчиська на запчастини розібрали? Як, по-твоєму, таке можна зцілити?»
Він не зміг. Пересохлий язик прилип до піднебіння, зведене судомою горло відмовлялося видати хоч звук. Ванітас потягнувся до гримуару.
Спалахнули, вишиковуючись, рядки світової формули. Сила звично потекла через тіло — синіми іскрами, поколюючи на кінчиках пальців, танцюючи на волоссі і полах накидки. Ванітас кинув погляд на хлопчиська.
Не було. Істинного імені, яке відрізняло усіх вампірів від людей, у того не було. Ванітас бачив вирізані очі в колбі, бачив занадто довгі ікла у привідкритому роті — а істинного імені не з’явилося. І не людина, і не вампір — скалічене, неповноцінне створіння.
«Ви уже надто далеко відійшли від людей, але й вампірами не стали. Ваше існування зараз балансує на тонкій грані і може зірватися в прірву в будь-яку мить».
Прокляття.
— Нічого, — власний голос прозвучав немов іздалеку. — Ми нічого не можемо зробити.
— Ясно.
Ванітас чекав, що Роланд кинеться на Моро. Що зробить ще щось таке ж безглузде — той виглядав таким гнівним, таким нестримним, поки нісся через лабораторію.
Роланд навіть не обернувся. Він поволі підійшов до столу, по черзі розстібнув металеві кільця, які фіксували Астольфо — шкіра під ними виявилася стерта до м’яса. Опустився на коліна біля узголів’я.
— Пробач, що я так довго, — хлопчисько навряд чи міг його почути: він продовжував шепотіти «Боляче... Допоможіть...», не помічаючи нічого навколо. Роланд простягнув руку, погладив його по щоці — обережно, самими кінчиками, поруч з кривавими проваллями порожніх очниць. Нахилився, торкаючись чола чолом.
— Пробач. Я мав прийти раніше. Тепер все буде добре.
І виягнув із піхов за спиною ножа.
— Що ти робиш?!
Ванітас крутнувся на підборах й лише дивом встиг кинутися Ною навперейми. Краєм зору помітив, як на стіну і резервуари під нею бризнув багрянець. Астольфо сіпнувся, на мить вигнувся дугою — і обм’як. Кров потекла зі столу на підлогу широким потоком, вифарбовуючи коліна Роланда у червоне.
— Що ти зробив?! Як ти міг?! — Ной більше не рвався вперед, проте його обличчя було перекошене від болю, в очах стояли сльози. Його трясло, голос раз за разом зривався. — Ти ж ішов його рятувати! Ти ж готовий був що завгодно для цього зробити! Ще мав бути шанс! Мав бути якийсь спосіб усе виправити! Як ти міг?! Власною рукою!..
— Ною, Ванітасе. Можете залишити нас наодинці?
Ной захлинувся на вдисі.
Роланд підвівся — поволі, тяжко. Нахилився і підхопив Астольфо на руки — обережно, немов найдорогоцінніший скарб. Він більше не дивився ні на кого: ні на Ванітаса з Ноєм, ні на Моро. Здавалось, в його очах зараз не відбивалося нічого.
Ванітас закусив губу.
— Ходімо, — він швидким кроком підійшов до Моро, який сидів, все ще потираючи розбиту голову і ошелешено витріщаючись; схопив того за комір. — І ти з нами. Пішли! Ну!
Він щосили копнув Моро у бік — і той заверещав від болю:
— Шістдесят дев’ятий! Шістдесят дев’ятий, чому?! Я ж завжди був таким лагідним з тобою! Ти так любив мої експерименти, так слухняно й радісно виконував усі вказівки! Що вони тобі наплели, що ти так змінився?! Ой-ой-ой, боляче, чекай, за що?! А як же моя лаборатрія? А як же мої досліди?! Той білявий невіглас щойно прирізав такий цінний екземпляр! Де я знайду такого другого?! У мене ще було стільки планів, стільки ідей, я ще стільки хотів з ним...
— Пішов, я сказав! — Ванітас вдруге копнув Моро під ребра і поволік геть. Ной на якусь мить завмер, тоді кинув болісний погляд на Роланда — і рушив слідом.
Вони вийшли назад у коридор, завернули за ріг, і весь цей час Моро верещав, скиглив і жалівся.
— Як так можна? А як же наука?! Як же мої геніальні ідеї?! Недоумки, телепні, глухий кут еволюції, бевзі нерозумні, які нічого не тямлять, хто вас тільки допустив!.. — його розбитий ніс хлюпав, розбризкуючи краплі крові. Ванітас зупинився, вилаявся крізь зуби. Відпустив комір Моро і витягнув ножа. Потрібно було витрясти з доктора все, що можна, поки не вернувся Роланд: Ванітас не був певний, що той після всього не захоче зарубати Моро на місці.
— Хоча все одно сто вісімдесят восьмий, схоже, був провалом, — Моро вкотре шморгнув носом і гірко зітхнув. — Подумати тільки: такий потенціал, революційна технологія — а після смерті не розсипався попелом, як нормальний вампір. Черговий брак. Так прикро.
Ванітас не встиг зреагувати: мить назад Моро сидів просто перед його носом — а тоді влетів потилицею в стіну.
— Ти! — Ной стояв, стиснувши кулаки і тяжко дихаючи. — Це все через тебе! Це все ти винен! Як у тебе тільки язик?!..
— Ти сказився?! — Ванітас схопив його за комір і рвучко розвернув до себе. — Ти його тут прибити вирішив? Як я, по-твоєму, з трупа повинен буду витягнути інформацію?!
— Але це він! — Ной дивився на нього широко розплющеними очима, його зінці були ненормально розширеними, райдужка палала нелюдським вогнем. — Це через нього! Якби не він, якби його не було, ні Астольфо, ні всі інші!..
— І тому ти хочеш зараз його добити, щоб ми точно не могли дізнатися більше нічого й нікого врятувати?!
Ной запнувся. Закусив губу, опустив погляд. Його трясло, стиснуті в кулаки руки тремтіли.
— Це все неправильно, — мовив він майже пошепки. — Так не повинно було бути. Ми мали встигнути. І Роланд... Як він міг? Власною рукою... Мав бути шанс все виправити.
Ванітас відпустив його комір; безсило прихилився до стіни.
— Не було ніякого шансу, — рівний ряд колб і резервуарів надто чітко стояв перед очима. — Ти сам вампір і чудово знаєш, що після такого не вижив би ніхто. Хлопчисько тільки б промучився зайві години, можливо, й дні, якби регенерація виявилася достатньо сильною. Його не можна було врятувати. Добити одразу, швидко й безболісно, було милосердям і порятунком для нього — і у Роланда вистачило сили волі зробити це самому.
— Це неправильно, — знову повторив Ной — надломленим, слабким голосом. — Який це в біса порятунок?
Ванітас хотів відповісти. Хотів сказати, що після всього, що вони пройшли, можна було нарешті позбутися своєї дурної наївності. Не всіх можна врятувати, не все виправити, не завжди, іноді сил, можливостей і часу просто не вистачає.
Коли він розтулив рота, з коридору, який ішов від лабораторії, донісся повний безкрайнього відчаю і болю крик.
* * *
Роланд з’явився за півгодини, коли Ванітас уже встиг витиснути з Моро інформацію про все: про Рутвена, плани з повернення королеви, Ненію і всіх учасників їхнього невеликого союзу. Меч Роланд, схоже, залишив у лабораторії: на руках, загорнутого в закривавлену сутану, обережно, немов боявся розбудити, він ніс Астольфо. Голова хлопчиська лежала у нього на плечі, пасма волосся завішували криваві провалля очниць, і в непевному світлі ламп можна було справді повірити, що той спить. На його шиї, немов оберіг від усього злого, поблискували яшмові чотки.
— Я забираю Моро у Орден, — очі у Роланда були червоними й сухими. — Його судитимуть за викрадення й проведення нелюдських експериментів над паладином — його самого і його поплічників, до останнього лаборанта. Ми знайдемо їх усіх.
Ванітас мовчки кивнув. Він був би згідний і на вбивство Моро просто тут на місці — все одно з того тепер було небагато користі — однак натравити Орден на фракцію Рутвена і таким чином його ослабити було куди кращим рішенням.
Ной стояв біля стіни, обхопивши себе за плечі. Він не підвів погляд, не зронив ні слова. Роланд теж не дивився на нього: здавалося, зараз перед його очима була лише порожнеча.
— Лабораторію ж потрібно спалити, — його голос був рівним і мертвим. — Це місце не повинне існувати. Ванітасе, я можу розраховувати на твою допомогу?
— Звісно, — той відхилився від стіни, на яку спирався. — Переписати місцеві котли і двигуни так, щоб вони через якийсь час вибухнули, буде не так вже й тяжко.
— Спасибі, — тьмяний погляд Роланда на мить сховали пухнасті вії. — Тоді ходімо.
Він відвернувся і першим рушив геть. Ванітас затримався на мить, а тоді пішов слідом.
Звуки їхніх кроків лунко відбивалися від кам’яних склепінь. Минуле, від якого Ванітасу стільки років вдавалося триматись якнайдалі, повернулося. Прикликане підземним прихистком Моро, запахами крові й спирту і смертю поміченого вампірами хлопчиська на лабораторному столі, воно згорнулося всередині клубком, обвилося навколо серця і пустило корені по всьому тілу. І якщо його можна було витравити вогнем — Ванітас готовий був спалити тут все дотла.