Chapter Text
'Thou dost not make to thyself a graven image, or any likeness which [is] in the heavens above, or which [is] in the earth beneath, or which [is] in the waters under the earth. (Exodus 20:4)
Куроро ніколи не вірив у Бога. Народжений в темних брудних нетрях, він завжди надіявся лише на себе, не намагаючись виправдовувати свою слабкість потягом до чогось неземного, та церкву відвідував за розкладом – щотижня. Данина своїм естетичним почуттям, не більше. Католицькі храми, збудовані в готичному стилі, довгі гострі шпілі, витончені нервюри, вікна, вкриті різнокольоровою мозаїкою – те, що дійсно задовольняє примхи ласого до мистецтва Куроро. Найчастіше він займає передні лави одного собора в маленькому місті, що знаходиться вдалині від цивілізації, куди Люцифер мимоволі повертається кожного разу. Чоловіка ніби туди тягне якась сила. Протягом меси він уважно слухає Святого Отця, хоча, скоріш за все, насолоджується мелодійним голосом гарного юнака, що зовсім і не виглядає як отець. Можливо, як це стається в маленьких містечках, ця роль хлопцю перейшла в спадок. Святий Отець. Найгучніша фраза з вологих снів Люцифера. Така його гріховна натура – хотіти забруднити такий чистий сосуд, присвоїти собі сяючій діамант, який так турботливо, по-батьківськи, хтось відшліфував для служіння Всевишньому. Коли Святий Отець виконує євхаристію та підносить до вуст Люцифера срібний фужер, наповнений сухим червоним вином, його затягує в вир чужих карих очей. Біляве волосся обрамляє прекрасне, наче виліплене майстерним скульптором, обличчя. Зачаровує. Куроро довго відійти не може, почувається вичавленим та недостойним навіть кидати погляд на чоло людини, що наче зійшла з Неба. Для Люцифера Священик став особистим пеклом на землі. Чоловік щоразу корить себе за те, що має слабкість знов і знов повертатись в цю трикляту церкву, чорт забирай. Кожен погляд темних очей, що віддзеркалюють його грішну душу, кинутий на Святого Отця, коштує тисячу голок прямо в серце. Це вже стало рітуалом для Куроро – зранку першої неділі місяця він надягає випрасуваний смокінґ, перев'язує татуювання хреста на лобі та поспішає в те маленьке містечко. Як взагалі настільки вишукана пам’ятка архітектури та настільки Неземна Істота опинились в цій глушині? Окрім місцевої церкви в містечку нема куди і піти; нема з ким поспілкуватись навіть, окрім самого Святого Отця, якого звали Курапіка. Але і з ним Куроро ніколи не спілкувався – боявся, що Бог зійде з небес і пожене його подалі від цього непорочного сосуда, щоб чорній гнилій душі не бруднити святиню. Ніколи до цього чоловік не мав такого бажання сповідати свої гріхи: відкрити свою чорну душу, з якої скоро витече смердюча гниль зовсім молодому юнакові, який, мабуть, і не чув про звірства, які вчиняв Люцифер. На те й ім'я його – ім'я грішного янгола, що полюбив себе більше, ніж свого ближнього. Але що, якщо зараз він хоче відкинути себе заради ближнього, в якого так безбожно закохався? Що йому робити, якщо більш за все йому хочеться впасти на коліна перед його особистим Богом? Вималювати прощення, благати пощадити та перестати затягувати його в сіті. Куроро безбожний, але йому вперше в житті захотілося щиро помолитися. Не богові, в того чоловік все ще не вірить, а Святому Отцю, якого звати Курапіка. Йому хочеться молитись днями й ночами, проливаючи сльози на свою постіль, хочеться, щоб той почув всі моління, спрямовані до Нього і, бажано, помилував грішника, що благає про прощення і крихту уваги. Святий Отець же не омине людину, що потребує милосердя, чи не так?