Work Text:
Святвечір для Азирафаїла настав непомітно. Він обвів поглядом свою спорожнілу книжкову крамничку та глибоко зітхнув.
Останнім часом в нього з'явились фінансові труднощі. Старі книги мало кого цікавили, тому покупців було небагато. Якщо і заходили, то тільки аби якогось згаяти час і нічого не купували. Сьогоднішній день не став виключенням.
Він вже було вийшов з-за прилавку, щоб перевернути на дверях табличку «відкрито», аж раптом дзенькнули дзвіночки на вході. Азирафаїл здивовано поглянув на запізнілого покупця.
На порозі стояв огрядний чоловік в явно не дешевому пальто. Подумки Азирафаїл порахував скільки йому прийшлось би продати своїх нирок, щоб купити таке.
Чоловік захекався, схоже, поспішав на якусь напрочуд важливу зустріч. Він попросив дати йому першу ліпшу книгу для різдвяного подарунку.
– Різдвяний подарунок? – перепитав Азирафаїл і тільки тоді згадав, яке сьогодні число.
– У кожного свої смаки. Якщо б ви хоча б розповіли який жанр подобається вашому...
– Це неважливо, – перебив його чоловік. – Розумієте, я вже і так запізнююсь.
Азирафаїл кивнув. Звісно, він все розуміє. Одне з того, що він зрозумів – цьому чоловікові до лампочки смаки людини, якій він готує подарунок.
– Що ж, тоді можу порадити цю, – Азирафаїл простягнув найближчу книгу з полиці. Оманлива палітурка із золотавим підписом «бестселлер року». Це був дешевий роман, який він прочитав сьогодні, буквально під час обідньої перерви, і одразу ж пошкодував, бо від тої нудоти, що там написана йому захотілось вирвати.
Тим не менш, чоловік наврядчи розбирався в літературі, бо зрадів, переконуючи і себе, і продавця, що це саме те, що треба.
Запаковуючи книгу, Азирафаїл встиг кілька разів поспівчувати людині, яка отримає її.
Чоловік розплатився одною купюрою і сказав, що решти не треба. Уже на виході, побажав щасливого Різдва та Нового року.
– О, і передайте своїм батькам, що їх син просто янгол! – підморгнув чоловік та вийшов.
Азирафаїл, ошелешено кліпнув кілька разів. Він не розумів: сприймати це за флірт чи за звичайний комплімент. Але голову цим забивати не став.
Вимикаючи світло, він усвідомив, що плани на вечір змінилися. Замість того, щоб сидіти на самоті з книгою і бокалом вина в скрипучому старому кріслі (як робив це щовечора), він вирішив прогулятись холодною й вітряною набережною передмістя.
Минаючи темні провулки та розкидані смітники, він намагався згадати, коли востаннє святкував Різдво по-справжньому. Не з Кевіном МакКалістером на екрані телевізора, а з купою родичів за столом. Аромат гарячого егг-ногу, в'язкість журавлиного соусу та хрусткість шоколадного пудингу...як жаль, що він ніколи цього не відчував – смак дому. (Навіть на Різдво Азирафаїл притримувався своїх вегетаріанських принципів і не їв запечену індичку).
Ось так він і йшов по морському порту, у вечірніх сутінках, що спадали на верхівки затуманених гір. Але він дивився на інший бік моря – на той, де смиренними рядами стояли будинки із баштами й балконами, немов справжні палаци з романів Вальтера Скотта.
Азирафаїл настирливо і безсоромно заглядав у їхні вікна – осяяні різнобарвними гірляндами та візерунками. В кожному світилась різдвяна ялинка і кожна ялинка була особливою та неповторною.
В одному з будинків якась молода і напрочуд гарна дівчина накладала на стіл. В кімнату забігла дитина і крадькома залізла на стілець, прудко схопивши якусь закуску зі столу. Дівчина спочатку спохмурніла, а потім і сама спробувала. З нетрів будинку доносились пісні...
Щось крапнуло Азирафаїлу на щоку і він знов опинився у світі на цій стороні вікна. Світ, де похмуро та сиро, де чутно лише шум безпристрасного прибою.
Море, на відміну від усього світу, було на своїй хвилі та у власному світі, де немає ні свят, ні похоронів. Де є лише припливи та відпливи.
Так само почувався і Азирафаїл, спостерігаючи за безтурботним життям інших, що ніяким чином його не торкалось. Він відчував себе персонажем типової Діккенсової історії про хлопчика сироту, що напередодні Різдва блукає відчуженими вулицями міста, поки усі родини збираються біля затишного домашнього вогнища.
Азирафаїл повернув в сторону пляжу, котрий поглинула темрява, бо ліхтарі там поставити ніхто не здогадався. Не витягаючи рук з кишень, сів на лавку та глибше засунув свого змерзлого носа в комір пальто.
Щось знов крапнуло йому на потилицю. А потім ще, і ще. Почався дрібний дощ.
Як для британця, що за все своє життя бачив сніг лиш в новорічній рекламі кока-коли, він і бровою не повів. Тим більше, меланхолія дощу ідеально пасувала настрою в його душі.
Краєм ока, десь в безпроглядній мряці пляжу, він помітив темну пляму, і примружився, щоб краще роздивитись.
Пляма повільно крокувала вздовж узбережжя. Зупинившись навпроти Азирафаїла, завмерла. Вона стояла впритул до води, що хвиля за хвилею підступала до берега. В якусь мить біла піна дібралась до підніжжя загадкової плями і та, вилаявшись, відскочила назад.
В тіні було видно як рука зробила жест, наче зняла кільце з пальця іншої долоні, і жбурнула його прямісінько в пащу бурхливого моря.
Азирафаїл від усвідомлення, що тільки-но сталось аж здригнувся.
Раптом чорна постать різко розвернулась. Кілька секунд постояла, дивлячись в його сторону. Азирафаїл закляк, як налякана білка, що намагається злитись з природою, коли її помічає людське око.
Постать підняла руку над головою та помахала в дружньому жесті, щось вигукуючи.
Азирафаїл зробив вигляд, що він сліпий. І глухий. І взагалі не схильний до розмов з незнайомцями посеред ночі.
Але постать рішуче наближалась до нього. І з кожною секундою хвилювання зростало дедалі більше. Він розгублено помотав головою в різні сторони, до останнього сподіваючись, що постать зацікавилась не ним, а якоюсь чайкою за його спиною. Однак, ніяких чайок поряд не було, і незнайомець зупинився прямо перед його лавкою.
Азирафаїл помітив щось в ньому незвичне.
– Боже, типова Шотландія! – тяжко видихнув незнайомець, сідаючи поряд на мокре місце. Скоріше, розлігся, а не усівся, так ще й по-власницьки закинув лікті на спинку лавки.
«Навіть дозволу не спитав!» – склав Азирафаїл своє перше враження про незнайомця.
– Ніякого снігу навіть на Різдво. Ні одної сніжинки! – продовжував обурюватись той.
– А я, взагалі-то, коли сюди їхав, думав, що нарешті побачу замерзле море. Не море – а одна величезна ковзанка...І от на тобі! Ні снігу, ні ковзанки! – незнайомець зиркнув на свого мовчазного співбесідника.
– А ти дивак! – зробив він висновок про Азирафаїла (і тим самим висловив своє перше враження про нього). – В таку погоду, на Різдво, сидіти в порту на самоті.
– Парасольку вдома забув, – ляпнув перше, що прийшло в голову.
– Серйозно? Ти не схожий на того, хто забуває парасольки...або такі банальні речі, як день народження своєї другої половинки, – невдоволено пробурмотів чоловік.
– Як можна забути, коли день народження у твоєї другої половинки?
– От і я про те! – незнайомець стукнув кулаком по коліну та ображено відвернувся назад до моря.
Тільки зараз Азирафаїл помітив чорні сонцезахисні окуляри на обличчі співрозмовника, що ніяк не підходили тутешньому клімату та обстановці. Але вони настільки йому пасували, тож виглядали більш, ніж природно, що Азирафаїл не одразу помітив підвоху.
– Та справа навіть не в дні народженні... В нього завжди була відмазка відмінити наші побачення, бо “комп'ютерні штучки, дєтка, вибачай, якось наступного разу!”
– В нього? – з подивом протягнув Азирафаїл, нахиливши голову.
– Так, проблема саме в ньому, а не в мені! – а побачивши спантеличений вираз обличчя, додав: – А, я ж не пояснив. Я ж сам не звідсіля, а приїхав відсвяткувати тут Різдво зі своїм хлопцем...кхм, зі своїм колишнім хлопцем. І, знаєте, це, мабуть, найбільша помилка в моєму житті! – він розлючено відкинувся на спинку лавки та склав руки на грудях.
Азирафаїл обережно поцікавився чому.
– Ми домовились з ним про зустріч о 7, розумієте? В Портобелло, о сьомій вечора, двадцять четвертого грудня, в Святвечір, чорт забирай його, Різдва! От що в цьому складного? – незнайомець знову повернувся до Азирафаїла, дійсно очікуючи відповідь на своє риторичне питання.
– Та наче все дуже чітко і просто, – знизав плечима Азирафаїл.
– От і я про те!
– Він з самого ранку втік з готельного номеру і не відповідав на мої дзвінки.
– Можливо, готував для Вас який-небудь сюрприз?
– Як би ж то! Він запізнюється на півтори години – а я, уявіть собі на секундочку, весь цей час сидів сам один в незнайомому мені ресторані і сьорбав безкоштовну воду, поки усі довкола із жалем мене роздивлялися...
Азирафаїл зі співчуттям закивав.
– І дарує мені якусь дешевеньку мелодраму, мабуть, поспіхом куплену по дорозі, уявляєте? Я ще йому сказав, щоб краще він вже Діккенса купив, ніж ОЦЕ!
Азирафаїл не стримався і самовдоволено гмикнув, бо сам був такої ж думки пару годин тому. До того ж в нього з'явились підозри, тому він запитав назву книги. Незнайомець зі словами “та ось же вона!” витяг з кишені той самий «бестселлер року».
– І я вже мовчу про те, що я взагалі-то НЕ ЛЮБЛЮ книги. Я йому про це сто разів казав, але ж він мене ніколи не слухає.
– А я люблю, – раптом признався Азирафаїл. – Я люблю книги, а особливо дешеві мелодрами, поспіхом куплені по дорозі, як Ви висловились, – він сам точно не розумів чию сторону захищає: книги чи себе, який підставив цього невинного чоловіка, підсунувши в подарунок таку фігову книгу.
– Та по вам видно, – кивнув, – тобто зрозумійте мене правильно. Книги – це дуже непогано, я б навіть сказав просто чудово. Правда! Я кожного дня молюся за здоров'я таких книголюбів, як Ви. Але це все не для мене. Мені легше п'ять разів в кіно сходити, ніж прочитати одну сторінку.
– Який жах, – щиро жахнувся Азирафаїл.
– Не можу з Вами не погодитись, та я вже такий, який є, – знизав плечима.
– Ну, а у Вас що сталось? – раптом поцікавився він у Азирафаїла і той, збитий з пантелику приділеною до нього увагою, перепитав.
– Що у вас в житті сталось такого печального, що ви на Різдво вештаєтесь по порту замість того, щоб обговорювати політику та курс долара за сімейним застіллям?
– Та... Власне кажучи, нічого не сталось. Нічого не ставалось надто довго в моєму житті – і ось я тут, – безпорадно розвів руки в сторону.
– Ви говорите, як справжній книжковий черв, – захихотів незнайомець.
– А ви, як справжній зухвалець, – усміхнувся Азирафаїл.
– Чорт! – голосно вилаявся незнайомець і, мов обпечений, зістрибнув з лавки.
– Я не помітив, як в мене вся дупа намокла!
Деяку хвилину Азирафаїл страшенно вагався.
– Мабуть, Вам треба десь одяг висушити, – невинно промуркотів він, задумливо вдивляючись в нічний горизонт, і відчув, як незнайомець витріщився на нього, щось напружено обмірковуючи в своїй голові.
– Знаєте, а Ви маєте рацію.
***
Квартира Азирафаїла була набита книгами та стародавніми сувоями. Бо для нього домом були книги та рядки в них, а вже потім стіни та дах.
– Ого, то ось як виглядають нори книжкових черв'яків, – присвиснув гість.
– Так, це називається книжкова крамниця.
Кружляючи між шафами, як мала дитина, гість робив ті чи інші зауваження. Особливо прискіпувався до “абсолютно не різдвяної атмосфери” та “тут же одне старе барахло, як ти це читаєш!”
Азирафаїл спитав, що він буде пити: каву чи гарячий шоколад.
– А міцнішого нічого нема? – озвався голос за одною з полиць.
Азирафаїл висловив свої побоювання, щодо грішності пиячити на Різдво. Можливо, Богу це не дуже сподобається.
– Та чого ти! В нього сьогодні день народження, як ніяк. Він буде тільки радий, якщо ми вип'єм за його здоров'я, – заохотився гість.
Не пройшло і години, як кімнатою розійшовся п'яний сміх та цокіт бокалів.
– Ох, любоньки! – збентежився Азирафаїл. – Я ж досі не дізнався як тебе звати!
– Мене звати Ентоні Джей Кро-гик-лі, – підняв палець угору.
– Як-як? Кролик?
– Та ні, телепню! Кро-у-лі. А тебе Ази-гик-фаїл.
– Звідки ти знаєш?
– На прилавку написано, – самовдоволено усміхнувся Кроулі.
– Слухай, Кроглик, – промимрив Азирафаїл, зазирнувши в чорні скельці окулярів. Перед очима все помутнішало, а навколишні звуки злились в нерозбірливу какафонію.
– Що? – голос Кроулі немов вивів з гіпнозу.
– Ух, я давно хотів запитати. А що ти кинув тоді у море?
– Море? Яке море?
– Ну, як яке...те, яке Атлантичне, – розгубився Азирафаїл, намагаючись пригадати назву.
– Антлантичне море, – Кроулі усіляко покрутив це словосполучення у себе в голові.
– Ну, те, біля якого ми сиділи! – викрутився Азирафаїл.
– О Боже, точно! Кільце! – різко схаменувся Кроулі.
– То таки було кільце… Що з ним?
– Та як же що? Мені його подарував Гавриїл на нашу минулу річницю, а я його викинув.
– І ти тепер шкодуєш?
– Та ні, аніскілечки. Гаври-иїл же типу крута шишка і йому не важко купити таких тисячі, мільйони! Мільйони трильйонів! – замріявся Кроулі, забувши про що взагалі говорив.
– Тоді чому так з-збудився?
– Та це ж справжнє золото! П'ять грам чистого золота! Уявляєш, які гроші можна за це заробити в ломбарді? – Кроулі розширив очі, мов мала дитина.
– Гроші? – Азирафаїл аж засвітився.
– Поїхали. Ми маємо його відшукати.
Вночі море здавалось бентежнішим, ніж вдень. Гребені з жадобою накидались одна на одну та розбивались об скелясті пагорби.
Кроулі і Азирафаїл, п'яно похитуючись, навпомацки добирались до тієї лавочки, на якій сиділи кілька годин тому.
– Ай! – зойкнув Кроулі, коли на нього наштовхнувся Азирафаїл.
– Вибач, – пробурмотів той і також зойкнув, бо відступаючи, наштовхнувся на якусь гостру ракушку.
– Це було тут?
– Я точно не пам'ятаю…О, начебто ми сиділи там, – Кроулі махнув рукою кудись в сторону протилежного берега.
Азирафаїл втомлено потер повіки.
– Як думаєш, золоті кільця вміють плавати?
– Думаєш, комусь хотілось їх навчати?
Вони підійшли до самої води та стали уважно озиратись.
– Сподіваюсь, що так, бо це, як голку в гольківниці шукати чи як там кажуть… – Азирафаїл ногою покопирсався в мокрому піску.
– Який же ти песиміст! Мені і не таке доводилось роб... – Кроулі замовк і кудись вказав пальцем.
– Диви! Он воно! Кажу тобі, це воно! – він зірвав з себе куртку та взуття, і з ентузіазмом кинувся у воду, як те нещасне кільце.
Ошелешений Азирафаїл, мов риба, лишень безпорадно відкривав та закривав рота.
– Ну що там! Знайшов? – турботливо крикнув він через хвилину.
Нічого. Тоді він ще раз гукнув, а у відповідь отримав змовницьке шипіння піни.
За кілька метрів від берега йому привиділось коло бульбашок, що піднялись із дна. Під водою щось точно відбувалось. І наврядчи це Посейдон вирішив влаштувати дискотеку на Святвечір.
Азирафаїл, не задумуючись, роздягся і також стрибнув у вирій невідомості.
Напівдорозі він згадав, що
в нього ще з дитинства жахлива гідрофобія. До горла млосним клубком підкотила паніка.
Озирнувшись, він побачив наближення невеликої хвилі, що йому нагадувала повноцінне цунамі, яке от-от і затопить пів Британії.
Під нерозбірливі оклики на допомогу, хвиля насувалась дедалі ближче.
Азирафаїл уже прокручував у голові свій ненаписаний заповіт і із жалем згадував, що дарма не купив ті помідори по знижці.
Аж раптом потойбічна сила виринула з морського дна та схватила його за плечі.
Азирафаїл несамовито заверещав і щосили забовтався в різні сторони, від чого ще глибше затонув.
– Тихо, тихо! – захлинаючись, засміялось морське чудовисько.
– Це всього лиш я, а не якийсь там Ктулху. Заспокойся вже!
Азирафаїл відчув як його тіло насилу тягнуть на сушу.
Їх двох викинуло на берег, як оглушених риб, і тільки тоді Азирафаїл зміг судорожно наповнити легені повітрям.
До нитки мокрі та брудні, вони мовчки лежали на піску, поки пальці їхніх ніг обмивало холодна вода (Азирафаїл одразу ж налякано від неї відповз).
Через їхні вуха та інші дірки вода вимила усе похмілля.
– Вибач, – ледь чутно промовив Кроулі.
– Знайшов? – хриплим голосом запитав Азирафаїл, не спускаючи очей з неба.
– Ні.
Знову тиша. Клик чайки вдалині.
– Боюсь, ми тут так і помремо, якщо не зігріємось, – озвучив Кроулі очевидну думку.
– Тут недалеко є службова будка з усякими штуками для рятівника...
– Щось ти пізно про це згадав.
– …там ще має бути вугілля та сірники для зимових плавців.
– То чого ж ти раніше не сказав?
Багаття розпалити в них вийшло лише з четвертого разу. Як раз вчасно, бо в коробці залишався останній сірник.
– Відчуваю себе тією дівчинкою з казки Крістіана Андерсона, – Азирафаїл задумливо покрутив коробок в пальцях.
– Яка ще дівчинка? – не зрозумів Кроулі.
Вогонь був невеличким, тому, щоб зігрітися приходилось притулятись до нього, як дитя до рідної мами, та ще й затуляти своїми спинами од вітру. Свої светри і сорочки вони познімали і час від часу підставляли сушитись, а самі кутались в куртки. Азирафаїл признав, що пальто в нього дійсно треба вже міняти, бо воно стільки всього пережило, що наврядчи доживе до наступного року. Як би були гроші.
– Що ж робити з кільцем?
– Та я подумав, що воно того зовсім не варте.
– Ти впевнений? А як же золото...
– Та забудь ти про те золото! – роздратувався Кроулі. – В золоті немає нічого особливого. Запитай – в кожного другого англійця вдома знайдеться ідентичні золоті кільця.
Він зніяковіло засувався на місці.
– Ну, і до того ж я згадав, що там не чисте золото…
Азирафаїл сумно зітхнув, проганяючи з голови усі фантазії про хутряне пальто.
– Мені здається, цієї ночі я помудрішав, – поважно промовив Кроулі.
Азирафаїл подивився: скоцюрблений навпочіпки, з накинутою на плечах курткою та мокрим волоссям, з якого стікали краплі по скроням. Він потирав руки та ще ближче тулив їх до гарячих язиків полум'я, що м'яким світлом відбивалось на його насупленому лобі.
– А мені здається, просто протверезів.
– А ось це вже мінус, – сказав Кроулі і в цю ж мить міцно зажмурив очі, бо закрутилась голова.
Азирафаїл тихо захихотів, та втративши рівновагу, бецьнувся спиною на пісок. Від цього вже Кроулі засміявся.
– Не розумію, як такий невдаха, як ти, може любити дешеві романи і Шекспіра одночасно, – насмішливо донеслось зверху.
– До речі, про дешеві романи, – глибоко видихнув Азирафаїл, підіймаючись на коліна. На півдорозі він несподівано впав в ступор.
– А що з ними? – прошепотів Кроулі, знаходячись на відстані кількох сантиметрів та невідривно вдивляючись в його очі.
– Ну… – але Кроулі закрив його рота своїми губами. Із солоним присмаком морської води. Гарячіші за багаття, що вони так старанно розпалювали. Гарячіші, ніж той домашній вогонь в камінах щасливих родин, про яке до нещодавно Азирафаїл міг лишень мріяти. А зараз ці губи торкались його найпотаємніших бажань.
Азирафаїл трохи відхилився.
– Це я підсунув тобі у подарунок той дешевий роман.
Наче камінь з душі впав.
Кроулі послав скептичний погляд, наповнений презирства. Азирафаїл аж злякався, що це одкровення зараз зруйнувало усе свято.
– Ти ще той дивак, – врешті відказав він, хитаючи головою.
Азирафаїл не стримався і знову засміявся. Йому хотілось сміятись так усю ніч, і усмішка ніяк не спадала з його цілованих уст.
– Отже, тепер я можу без гризіння совісті спалити її вщент.
Сміх Азирафаїла різко припинився.
– А чому б ні? Заодно і зігріємось. Я думав, що тобі ця книга дійсно подобається, але...
– Але палити книги – це грішне діло!
– Гріх – це дарувати людям подарунки, які їм не потрібні, – спробував пофілосовствувати Кроулі. Азирафаїла це, звісно, не переконало.
Однак, вже за кілька хвилин навколо завертівся вихор зі спаленого паперу. Від розпашілого полум'я до нічного небосхилу підіймались яскраві іскри, наче впалі зорі, що прагнуть назад на небо.
– Ми встигли напитись, накупатись, спалити книгу…відчуваю себе 16-річним підлітком на шкільному випускному.
– Бо ведеш себе точнісінько як він, – пирхнув Азирафаїл.
Кроулі обурено штовхнув його в плече, тим самим викликавши ще більший сміх.
– Ти впорядку? – зненацька запитав Кроулі.
– Що?
Азирафаїл підняв підборіддя і наштовхнувся на пронизливий погляд скельць окулярів, що нагадували дві Чорні Діри.
– Агов! – перед очима замаячила долоня Кроулі.
Прийшовши до тями, Азирафаїл роззирнувся довкола і усвідомив, що сидить в своєму рідному кріслі, а не на мокрому пляжі.
– Вибач, в голові запаморочилося, – потер він лоба.
– Ти щось хотів в мене запитати.
– Ох, точно… – Азирафаїл похитав напів порожню пляшку віскі. – Згадав! Що ж ти кинув тоді у море?
– А! Та так, дрібничку одну. Кільце, яке подарував мені Гаври-иїл. Ну, мій хлопець тобто, ти ж знаєш.
– Та не турбуйся ти так, – він нахилився і відібрав пляшку в Азирафаїла з роззявленим ротом. – Знаєш, скільки він таких може собі купити? Тисячі, мільйони, мільйони трильйонів! – замріявся Кроулі.
– От. Він же типу крута шишка і навіть не помітить відсутності такої дрібниці.
Кроулі відпив залишки віски і засмучено заглянув на дно пляшки.
– Крутий він, цей Гришко, – заздрісно відказав Азирафаїл.
– Та так, ще той бевзень. Але мені на його гроші наплювати, віриш? Я знаю, що він мені вже зраджував щонайменше три рази. І з них п'ять разів було з дівчиною, прикинь. Так, він буває хорошим, але…
– Тому тобі ні краплі не жаль, що ти ось так от взяв і кинув його в розпал свята?
– Ні краплі, – твердо відказав Кроулі. – Я вважаю, Різдво треба проводити з людьми, які мають гарний смак в книгах. А ти як гадаєш?
Азирафаїл простежив, як він вперше за сьогоднішній вечір зняв свої чорні окуляри і недбало поклав на стіл. А далі без попереджень ближче нахилився і запитально зазирнув в його затуманені очі. Тим часом Азирафаїл хитався із сторони в сторону і думав, що ще п'янішим бути неможливо, але коли переводив погляд на губи Кроулі, то розумів, що безмежно помиляється.
– Я не впевнений, що це не гріх робити... на Різдво… – почав було він, але Кроулі заткнув його рота своїми губами. І сороміцьке припущення так і застигло в повітрі.
Ліжко Азирафаїла було неймовірно маленьким та тісним навіть для самого нього, а що вже казати про двох інтенсивно рухливих та п'яних чоловіків. Крім того, вже кілька місяців на столі стояла не відремонтована лампа, і за цей час в кімнаті встигла поселитись темрява. Єдине світло, яке потрапляло сюди – мерехтіння святкових гірлянд на вікнах сусіднього будинку.
Аж дивно, що за всі роки життя, Азирафаїл відчув різдвяний дух тільки зараз – в момент, коли над його тілом повисло тіло до нещодавно абсолютно чужої людини, яке те і робило, що лаялось та кривилось кожного разу, як випадково вдарялось то об бильце ліжка, то об ще щось таємниче в пітьмі.
– Я раптом подумав, – що перебило обурений шепіт Кроулі, котрий одразу замовк та з похмурою уважністю зазирнув в обличчя у відповідь. Навіть на відстані лічених сантиметрів, Азирафаїлу було важко розгледіти, що зараз відбувається в голові Кроулі. Та навколо кого насправді крутяться його думки.
Гострий біль пронизав поясницю.
– Я подумав, що за це нас Бог точно не простить.
Не деяку мить вони синхронно завмерли, забувши як дихати. В якихось сусідів на фоні іронічно грала «Last Christmas».
Губи Кроулі міцно стиснулись, нагадуючи лінію морського горизонту. Його груди рівномірно підіймались та опускались, мов водяні валуни. Він понуро й невідривно занурював свій погляд в Азирафаїла, і той мужньо намагався робити те саме. Не дивлячись на свою гідрофобію. Більше того, він жадав торкнутись тих грудей, поринути в них із головою та знову опинитись на уявному пляжі, з уявними полум'ям між ними.
Так минула вічність кількох секунд, і Азирафаїлу цього було більше, ніж достатньо для відповіді. Він повільно кліпнув очима, проганяючи неіснуючі спогади, та відвів погляд в сторону, в спробах перевести увагу на щось інше.
Різнобарвні вогники від гірлянди по-дурному стрибали по щокам спітнілого Кроулі з в боку в бік. Азирафаїл не стримався і тихенько засміявся.
– Ти ще той дивак, – видихнув Кроулі, хитаючи головою.
У скронях відлунням звучав клятий Last Christmas.
Вранці Азирафаїл прокинувся першим і кілька разів прокляв відповідальність, що лягла на його плечі. Він спробував ще раз заснути, намагаючись зайвий раз не дихати в таку гладку та ніжну шию Кроулі, але вдарився ліктем об стіну, чим розбудив усі околиці міста. В цей раз він вилаявся вголос, бо ще синця на пам'ять про цей день йому не вистачало.
А потім все сталось дуже швидко, що Азирафаїл тільки встиг протерти повіки, як Кроулі, вдягнений, весь при параді, стояв на порозі та натягав на себе куртку. Чари вчорашнього Святвечора випарувались, мов піна на піску.
– Відверто кажучи, я не люблю всі ці промови, тому просто дякую тобі за все і всяке таке, – сказав Кроулі, застібаючись.
– Тож...що тепер? – Азирафаїл невміло розтягував час.
– Підеш шукати його кільце в морі? – виявилось, приховувати в голосі відчай всесвітніх масштабів напрочуд важко.
Тримаючись за дверну ручку, Кроулі винувато піджав губи.
– Думаю, що так.
– Що ж...вдачі тобі.
– Дякую, – стримано відповів Кроулі.
Він ще постояв деяку хвилину, і в Азирафаїла прорізались крила надії. Однак, побажавши щасливого Різдва, Кроулі вийшов з його квартири, м'яко зачинивши за собою двері. Дзенькнули дзвіночки, розітнувши тишу спустошеної крамниці.
– Щасливого Різдва.
Десь позаду, з книжкової полиці, впала книга. Азирафаїл молився, щоб то був Діккенс.