Work Text:
Ярина ніколи не любила сонця. Яскраві промені падали на неї, як і дощ, як сніг та град, — нічим не примітні. Нічого не змінилося, навіть коли вона прокинулася у власній труні. Її було скуто у чорному ящику, але у голові тихо. Вона кліпала на кришку, що пропахла морозом, землею та фарбою, але не почувала страху, мовби так і мало бути.
Ярина відчувала ніби знала, що робити, щоб вибратися з гробу. Вона пальцями намацала маленьку дірочку, в яку не пролізла б ні миша, ні тим паче людина, а вона змогла. Обернулася туманом і крізь дірку піднялася на поверхню. Коли її ноги торкнулися землі, на небі зорив місяць. З неба сипався лапатий сніг, а Ярина стояла посеред кладовища у білосніжній сукні. Її нігті стали довшими, ікла гострішими, а серце та дух холодними.
— А тобі личить смерть, — мовив чоловік, що сидів на лаві далеко від Ярини.
Вона спершу прийняла його за могильну плиту у людській подобі, як ті, що можна знайти на Личаківському кладовищі, якщо добре пошукати, але чоловік виявився реальним. Ноги самі понесли її до нього. Сніг під ногами хрустів, білосніжні балетки залишали ледь виразні сліди, а Ярина не відчувала дискомфорту.
— Після смерті ходить тільки нечисть, — вичавила зі себе Ярина хрипким голосом, що мовби і не належав їй. Вона знала це, але ніколи не відала, що таке можливо. Її погляд звузився на незнайомці у капелюху. Його очі ховалися під крислатим капелюхом, видно тільки ніс та зухвалу посмішку.
— Я лише даю бажане, — відказав він їй.
Ярина ворушила пальцями, перевіряючи чи вони належали їй. На них падали сніжинки і не танули. Їхні візерунки змушували Ярину затамувати подих (вона вже не могла його тамувати), їхня незворушність спантеличувала її.
— Чи не того ти бажала, відчиняючи мені щоночі вікно? Твоя заблукала душа прагнула до мене… до нас.
Ярина перевела погляд з власних пальців на чоловіка, але його вже й сліду не було. Він не дав жодних відповідей, та вони вже не були потрібні. Пам’ять поступово вставала на свої місця: вона важко працювала, щоб закрити кредити залишені по колишньому, її сім’я вважала її недостатньо хорошою, робота була нелюбою, хвороба зжирала її здоров’я, з друзями стосунки не складалися, що вже казати про любовні справи.
Ярина сіла на лаву, з якої щойно за нею стежив незнайомець, і здалеку дивилася на свою могилу у світлі місяця. Простий хрест, один великий вінок і грудка землі. Її дата народження, день смерті і вічна пам’ять. Вона б розридалася від горя, від розпачу, але сльози не йшли — вони б замерзли на її холодному обличчі, якби ж тільки Ярина була людиною.
Ніч за ніччю вона виходила зі своєї могили, блукаючи кладовищем та околицями у білосніжній сукні. Іноді їй траплялися туристи, що навідували Львів. Коли вона наближалася, їх огортав тваринний страх — жінка у білому посеред зими не могла не здатися лячною. Коли Ярина простягала до них руки, вони задоволено муркотіли, мов ті приручені тварини. Вони віддавалися у її ласки й все приходили та приходили до неї. Жагуче нутро благало їх не зупинятися, але щоразу щось спиняло тих людей — після третього разу вони зникали, забуваючи про Ярину.
Вампірка… О так, вона ж збагнула, ким була тепер, невдоволено корчила обличчя, коли доводилося шукати нову жертву. Вона ж-бо не мала з ними клопоту — туристів у Львові повно. Ярина розширювала свої мисливські угіддя, шукаючи чоловіків у розквіті сил, втоптаних у землю жінок, а найдужче її тягнуло до дітей. Їхні невинні личка так і вабили пригорнути до свого холодного серця. Вони знекровлювалися швидко, ледь ворушилися опісля, але ж який смак!
Ярина пила кров, манила до себе людей, а все ніяк не залишалася задоволеною своїми пожитками. Щоночі їй доводилося повертатися до могили, щодня вона спала, вслухаючись у голоси, жоден з яких не був звернений до неї. Випадкові перехожі навіть не називали її ім’я, коли мандрували по могилах. Щоночі Ярина виливала свої почуття на нову жертву — вона так прагнула товариства, що залишала криваві сліди на їхніх шиях.
У ніч на Андрія Ярина прагнула зімкнути свої ікла на кількох дівчатах, так їй хотілося перервати їхнє дурне ворожіння. Вампірка випурхнула з кладовища кажаном. Її рухи здавалися незграбними, ледь природними для кажанів, але вона все летіла й летіла.
Ярина підлетіла до одного з багатьох вікон. Дівчата зібралися купкою і ворожили на майбутнього судженого. Колись так і вона сиділа з подругами. Вони нарізали папір, записували імена і тягнули, коли наставав час. Ярина так за роки і не дістала жодного імені, а усі її подруги своє щастя знайшли. Обличчя вампірки корчилося, наскільки це можливо у подобі кажана. Вона оглядала кожну дівчину у пошуках тієї, котра б впустила її у будинок.
Красуні-дівчата весело щебетали поміж собою, намагаючись вгадати як зватимуть їхнього обранця і лиш одна, та що сиділа у кутку за книгою, не підтримувала розмову, а дивилася прямісько на Ярину. Їй так і кортіло роздерти горло тій жінці з ясними блакитними очима й пронизливим поглядом з-під густого воронячого волосся.
Коли наближалися перші півні, Ярина спурхнула з вікна, не дочекавшись свого. Вона не наважувалася знайти інше місце для перебування вдень, надто вже не почувалася затишно десь, крім власного гробу.
Вдень Ярину не покидали думки, як краще поласувати людьми, що щебетали, гуляючи кладовищем. Їхні кроки завжди було чутно, групи гомоніли голосніше, не давали їй заснути міцним сном. На думку вампірці спало, що не так вже й погано намагатися поговорити з людцями перед вживанням їхньої крові.
Після Андрія вона так і зробила. Сідала поруч з чоловіками, ніжно щебетала. Вони так і корилися її волі, не даючи нічого взамін. Пустопорожні розмови розпалювали у ній гнів, вкриваючи поділ сукні червоним. Люди під чарами не могли говорити з нею; вони ставали зручними маріонетками й заповнювали в ній пустки. І все ж їхня кров була варта її страждань.
Ярина ніч за ніччю блукала парками у пошуках своїх жертв, ховалася за туманом, зганяла собак у зграї, заманювала пʼяних та наївних. Та жодного разу вона не відчула вдоволення, справжнього вдоволення своїм полюванням, як тоді коли була ще людиною. Емоції грубшали, стиралися з памʼятті, вона вже не могла пригадати що саме колись викликало у ній задоволення, а це ж було не так давно.
Цієї ночі Ярина вирішила убити людину, випити її кров дочиста, може ось те, що заповнить у ній порожнечу. У парку було порожньо: наближалося Різдво і мало хто міг собі дозволити тинятися вечорами, коли треба допомагати по дому.
Ярина ширяла над парком, не звідавши жодної живої душі, й подалася до власного дому. У багатоквартирному будинку вирувало життя: бабці поралися по господарству, матері годували дітей, чоловік з жінкою займалися сексом. Її квартира на сьомому поверсі. Вона кажаном підлетіла до вікна і зазирала крізь тюль на свою щасливу родину.
Не минуло й місяця, як дзеркала відкрили, як зняли зі себе усе чорне та надягли щасливі посмішки. Вони їли разом голубці, які Ярина так ненавиділа. Вони сміялися та пили вино, від якого Ярині ставало погано. Вони навіть не поставили тарілку для неї, для померлої.
Лице Ярини викривилося від люті, вона шкрябала підвіконня, залишала подряпини на вікні, але ніхто так і не поглянув у її бік. Вона стрепенулася і спустилася вниз. Перед під’їздом Ярина завмерла, дивлячись на двері. Вампірці як їй не можна було увійти без запрошення у чужий дім, але ж то був і її дім. З під’їзду вибігла жінка, на мить Яриною оволодів тваринний інстинкт — бажання випити її кров, але вона струснула головою та подалася всередину, поки двері не зачинилися.
Кожен крок по сходах давався Ярині важко, а вона ж не втомлювалася. Перед очима пробігало тьма спогадів, що володіли її зором. Кожен крок повертав її у безбарвне минуле, де батьки не мали часу на неї, де заробляли кошти, а потім бачили лише молодшу, єдину бажану доньку, як вони їй казали зопалу. Ярина піднялася на свій поверх, дивилася на великі старі коричневі двері, що їх давно слід було замінити, та посміхалася. Певно зараз батьки зрадіють її приходу!
Вона подзвонила у дзвінок і чекала. Довгі миті минули перш ніж двері відчинила сестра. Ярина посміхнулася, дивлячись на запорошену борошном сестру, нахилилася до неї, щоб стерти його з обличчя, а вона чомусь закричала. Вона втекла з порога, пропускаючи Ярину всередину, а сама горланила:
— Мамо! Тато! Тут привид!
— Який ще привид, люба? — спокійно відказала жінка, поки не вийшла з кухні.
Ярина стала поруч з ялинкою, розглядаючи прикраси. Щороку мати купувала одну іграшку та вимальовувала на ній рік, додаючи до колекції. Вампірка проводила пальцями по іграшках, поки її сім’я хрестилася та молилася Богу у неї за спиною. У пам’яті спливали щасливі миті, коли вони збиралися усією родиною, а тоді їх затьмарювали докори, що Ярина не така, що вона незграбна, що розбила материні коштовні іграшки знову і знову.
— Ви теж це бачите? — прохрипів батько, і Ярина поглянула на них.
Жах вималювався на їхніх обличчях. Вампірка нахилила голову на бік.
— У мене щось на обличчі, мамо, тату?
Як же завзято вони хрестилися та взивали до Бога. Мати обійняла сестру, батько кинувся у кімнату. Ярина торкнулася власного обличчя, підійшла до дзеркала у коридорі в надії побачити, що так нажахало рідних. Та у дзеркалі її видно не було, Ярина розчаровано насупилася й опустила руки вздовж тіла. Батько вибіг з кімнати, витягуючи перед собою розп’яття. Вампірка скривилася, зробивши крок назад.
— Згинь нечисть! Ми поховали доньку!
Ярина збиралася заперечити: вона ж стояла тут, перед ними, а вони… а вони не приймали її. Батько тицяв у її бік розп’яття і Ярина виконала його прохання. Вона кинулася крізь вікно, розбивши шибку, полетіла кажаном.
Ярина не тямила себе від люті і знову шукала жертву у парку. Вона прагнула знекровити її по самі вінця, а потім спостерігати як люди метушаться навколо померлої. Серед людей у парку була хіба дівчина, що сиділа на лаві та дивилася на безхмарне небо.
Вампірка спустилася, змінила подобу і підходила ззаду, напускаючи туману, щоб її жертва не втекла. Її солодкавий отруйний голос полинув до дівчини і вона повернулася. Ярина простягнула до неї руки, щоб та підійшла ближче.
— Чи не бажає присісти, пані в білому? — відказала дівчина.
Її очі палали блакитним полумʼям, на чорне вороняче волосся падали сніжинки, так би й кортілося забрати їх з неї. Рожеві щічки пашіли юністю, кровʼю та теплом, що Ярина провела язиком по губах, перш ніж подумати, що їй робити.
— Сьогодні прекрасна погода, — знову додала дівчина, відвернувшись від Ярини. Ніхто ще від неї не відвертався у полоні її чарів. — Добре, що сніг падає, може і на Різдво буде, а не як щороку.
Її щоки паленіли життям, таким гідним, що Ярина ледь стримувалася, щоб не прокусити яремну вену і не вбити дівчину. Вампірка таки сіла поруч з нею, щоб бути ближче до її солодкого пʼянкого аромату.
— Сніг все одно розтане, — відповіла Ярина, дивлячись лише на дівчину, поки вона оглядала темні околиці парку. Сили вампірки ж мали діяти, то чому вона якась інша! Ох, як же гнівило це Ярину, та вона стримувала кровожерливі пориви.
— Твоя правда, але поки він є, чому б не радіти? — вона глянула на Ярину тим самим пронизливим поглядом, що не виказував ні зневаги, ні спочуття. — Розкажи про себе. Поділитися власними турботами з незнайомкою завжди гарна можливість. Мене звати Мирослава, але друзі здебільшого називають Рисею, я і тобі дозволю так мене назвати, як подрузі.
Дивні слова линули з її вуст. Очі Ярини забігали обличчям Мирослави, вишуковуючи брехню, підступ чи бодай якийсь вияв неприязні, але ж ні — дівчина не бентежилася та не хвилювалася. Її груди опускалися рівномірно, вона розтирала змерзлі долоні в рукавичках, сильніше закутувалася у шарф, але не мовила й слова, що Ярина сиділа в одній сукні перед нею.
— Не відаю я, що можна про себе розповісти.
Ярина піддалася на звабливі слова Мирослави. Вона стиснула руки, торкалася кінчиками пальців власних довгих нігтів, мовби намагалася пригадати ким була і ким тепер є.
— Це не цікава історія, — пробурмотіла Ярина, але відповіді від Мирослави так і не почула. — Життя бентежне і склалося не так, як мені кортіло, а потім все пішло шкереберть.
Кредити, оренда, проблеми зі здоровʼям, друзі не витримували її тягот і залишали Ярину. Опинившись самій на порозі смерті, вона гірко ридала в подушку з дня на день, поки не відчинила вікно малому кажану.
Лікарня стала їй домом, а кажан був її єдиною розрадою. Він прилітав, щойно заходило сонце. У снах замість кошмарів про кредити та хворобу, вона постійно розмовляла з кажаном, що з часом змінив подобу на людську.
Ярина не стала все розповідати тій дівчині у подробицях, але звіряла певні деталі власного життя, відаючи, що до світанку та не житиме. Вона нетерпляче чекала на мить, коли замовкне, щоб нарешті прокусити її шию, але замовкнути не вдавалося. Ярина вела оповідь про сімʼю, про хворобу, що виснажувала, про алергії та книги — єдине, що не давало їй відчуття самотності.
Мирослава поклала свою долоню, таку теплу та смачну, на коліно Ярини. Її очі так і залишилися байдужими, мовби не розповідала вампірка страшну історію свого життя.
— Тобі потрібно зупинитися тут і зараз. Люди не приймуть тебе такою, — стиха мовила Мирослава.
Ярина насупила ніжне личко.
— Той, хто переступив поріг життя вже не здатний повернутися назад. Тобі не місце серед людей, не тепер.
Солодкий голос Мирослави зашкрябав на її душі чи тому, що від неї лишилося. Вона прагнула потягнутися до шиї дівчини та забрати її життя. Забрати життя і довести, що її слова облудливі та нечестиві.
— Будь хорошою дівчинкою, — відказала Мирослава, — лиши живих у спокої.
— Ні! — обличчя Ярини скорчилося від люті. Блиск її червоних очей мав би налякати дівчину, та вона лиш зітхнула, прибравши руку з коліна вампірки. — Я повернуся, я знайду… знайду їх. Я знайду своє товариство.
— Місце мертвих серед мертвих, — хитнула головою Мирослава. — Ти хочеш крові, а не товариства. Люди не можуть стати рівними тобі, не тепер. Вони твоя їжа, а твоє місце не серед них, а серед таких, як ти сама.
Ярина стиснула руки. Обличчя скорчилося від гніву. Полумʼяний поблиск вогню горів в її очах, зігрівав холодне тіло. Вампірка кинулася до шиї Мирослави, вона ледь помітно здригнулася, коли ікла прокусили шкіру. Кров дівчини потекла до її рота. Мирослава поклала долоню на шию вампірки, шепочучи:
— Ти не зможеш знайти своє місце серед людей, вони не такі як ми.
Груди дівчини опадали у повільних зітханнях, вона заплющила очі, віддаючи свою солодку кров, аж поки не ослабла, і Ярина відірвалася від неї. Мирослава торкалася двох маленьких дірок на своїй шиї, очі втратили ніжний полум’яний полиск, та вона не здавалася сердитою.
— Не розумію.
Задоволення зникло зі шлунку вампірки. Вона не так мала почуватися, дивлячись на дівчину, що розкинулася на лаві.
— Вампіри — безсмертні, але не невразливі. Я не схвалюю створення нових вампірів, але, — Мирослава зітхнула, потерши шию, і повернулася до Ярини, — ти вже така, тож нічого не зроблю. Чом би тобі не знайти своє місце серед таких, як ти сама? Надприродні істоти не така вже неприємна компанія, принаймні у нас не буде бажання встромити у тебе кілок.
Мирослава підвелася з лави, обличчя осяяла блякла посмішка. Вона затягнула на шиї шарф та простягнула руку вампірці.
— Кров ніколи не замінить товариство. Як щодо не бажати крові, а отримати товариство чортів, упирів та відьом?
Ярина споглядала на простягнуту руку і, не відаючи що їй відказати, втекла.
У могилі Ярина віддалася думкам про чорняву незнайомку та батьків. Вони, як завше, не прийняли її нову суть, лиш могли горланити. Та Мирослава ввижалася їй уві сні, більше за батьків. Її глибокі блакитні очі так і проникали у залишки душі, дряпаючи зсередини. Ярина чухала власні груди, роздирала їх до дір, щоб глум всередині заспокоївся, але дівчина у її голові не зникала. Вампірка фиркала, намагалася уявити як Мирослава опиниться такою ж беззахисною під землею, у труні на самоті, поки її тіло не згнило б, але вдоволення вона не отримала.
Рано-вранці, щойно заспівали півні, Ярина вслухалася у голоси чоловіків. За голосами були лопати зовсім поруч від могили вампірки. Ах, якби ж то можна було ними поживитися!
Вона вслухалася у перекидання словами, у прокльони до паморозків, аж поки чоловіки не вирили могилу та не пішли собі. Коли ж почався похорон, Ярині ще більше закортіло відвідати його, дізнатися як поводилися люди на могилах, бо ж її рідні на дев’ять днів так і не прийшли.
Шум людських кроків, церковних голосінь та плачу з’єднався воєдино. Вампірка слухала як проводили в останню путь жінку, чия душа відійшла у засвіти. Такий довгий похорон роздратував її, котрій не було чим зайнятися у могилі. Пообідді все завершилося.
Ніщо не порушувало спокою Ярини, аж поки не почало заходити сонце. Вона саме збиралася вийти з могили, коли почула голос старого чоловіка. Він плакав, розповідав як йому важко без коханої і як сумував. Чи не вперше за безсмертне життя Ярина завмерла від очікування та незнання як правильно вчинити. Вона вилізла з могили й стояла мовчки за чоловіком.
Сніг сипався на його плечі, що здригалися. Ярина відчула спочуття, що глибоко закралося в її серце. Пригорнути, розрадити, прийняти. Важкий подих, гаряча кров та тихі розмови з коханою жінкою. Ярина зашепотіла ніжним, солодкавим голосом і чоловік повернувся до неї:
— Ходи до мене, я зігрію твоє серце, — вона простягнула до нього руки і чоловік радо впав у них. Крижані пальці оголили його шию. Туман перед його очима під’юджував його скоритися її волі. Вампірка увігнала свої ікла у ніжну плоть і насолоджувалася солодкою кров’ю, поки чоловік не обм’як у її обіймах.
Наступні кілька вечорів чоловік приходив до коханої, а Ярина смакувала його тілом. Вона шепотіла ласкаві слова, відпускала його додому, аж поки на Святвечір двадцять четвертого грудня він не прийшов. Чоловіка все не було, як місяць засвітив і вампірка знуджено копала сніг.
Вона обернулася кажаном і літала від хати до хати, від квартири до квартири. Де світилося у вікні збиралися цілі покоління: від прабабусь та прадідусів до правнуків, що весело передавали кутю. Люди смакували дванадцять страв, розмовляли поміж собою, а усмішки не спадали з їхніх облич. Звідтоді як піднялася перша зоря, усі надягнули щасливі маски та обіймалися поміж собою. Ярина дивилася як чоловік обіймав тестя, як свекруха сміялася зі жартів невісток, як діти перемовлялися поміж собою, і ніхто не звертав уваги на маленького кажана.
Вампірка полетіла до власного дому. Вона чекала, що батьки відчинять їй вікно, бодай поставлять тарілку, але ні ложки в куті не було для неї, ні тарілки з хлібом. Ярина заскреготіла зубами та полетіла у свою труну. У холодному гробі вона заплющила очі, чекаючи наступного дня. Та ніхто до неї так і не прийшов. Вампірка вслухалася у кожен крок, у кожен порух дерева. Під вечір повернувся чоловік зі сусідньої могили. Він розповідав дружині як пройшла вечеря без неї, знову плакав.
Ярина вийшла з могили, дивлячись на чоловіка.
— Чи не сумуєш ти за нею? — солодко мовила вампірка, простягаючи руки до чоловіка.
— Сумую, — визнав чоловік.
— Тепер ти проведеш Різдво не сам, а з коханою.
Він повернувся на голос та підійшов до неї. Ікла Ярини прокусили шкіру. Кров струменем тягнулася у горло вампірки. Вона висушувала його, як листок, аж поки його вуста не посиніли, а дихання повільно стихало. Ярина оскалилася, хоч намагалася посміхнутися, але її обличчя забуло як посміхатися. Чоловік впав у сніг. Вона присіла поруч і зорила як поволі життя покидало його. Знекровленим він виглядав не таким самотнім, не таким нещасним. Певно і Ярина такою видавалася тому вампіру.
— А ну геть!
У вампірку полетів кілок, — і вона, зашипівши, відскочила. Знову та дівчина з чорним волоссям. Її очі пломеніли не гірше за очі Ярини, що вампірка не запримітила низького чоловіка з червоним обличчям та довгим хвостом. Він тримався поодаль, поки Ярина не відскочила. Чоловік дмухнув у її бік. У повітрі здійнявся величезний вихор, що закрутив її у свої обійми. Вінки зривалися з могил, свічки падали і здіймалися у повітрі, вдаряючи по Ярині.
Вампірка намагалася вирватися та сховатися у своїй могилі, але рухи сковував вихор. Прокльони сипалися з її вуст, скільки стало у неї сил. Ярина метала погляди у різні боки у пошуках шпарини, її підкидало, опускало, аж поки не притиснуло до землі разом з горою снігу, що опадав після такої катавасії. Вона звивалася, опираючись силі вихору, поки не відчула тепле тіло на собі.
Вампірка зосередила погляд на Мирославі, що важко дихала і притискала кілок до її серця, а до щоки розп’яття. На мить Ярина завмерла, втративши увесь свій запал. Вона могла спостерігати за вогнем у очах дівчини, як спадало її волосся на обличчя вампірки, як здіймалися її груди, а пара виходила з рота.
— Ти не людина. Або живи як нелюд під моїм наглядом, або помри. Я залишаю за тобою вибір, поки ти не стала тварюкою, що вбиває людей, — прошипіла Мирослава, однією рукою притискаючи розп’яття близько до шкіри, а іншою тримаючи кілок. — Жодна людина не прийме твою природу.
Ярина збиралася заперечити дурному дівчиську. Вона ж-бо змогла порозумітися з тим чоловіком, вона врятувала його від самотності. Погляд вампірки ковзнув у бік, де серед могильних плит мав бути чоловік, але його вже й слід простиг, як і чоловіка, що викликав вихор.
— Я все робила правильно. Одинокі стають менш одинокими, — прошепотіла Ярина, не дивлячись на Мирославу. — Він був би щасливіший поруч із дружиною.
— Ти б не відпустила його, — відказала дівчина і лиш тоді Ярина глянула в її очі. Полумʼя гасло, на його місці був тихий штиль, що заманював вампірку вслухатися в її слова. — Вампіри ніколи не відпускають тих, в кого чіпляються, ти сама це знаєш.
Ярина зімкнула губи, заплющила очі, а сніг почав падати на її обличчя. Теплі долоні поступово крижаніли, дихання віддавало пар, але Мирослава не відпускала її ні на мить. Її пронизливий погляд ворушив всередині найпотаємніші думки, що їх собі Ярина заборонила, а зі смаком крові притупила. Він стягував шар за шаром снігові замети з її душі, аж поки вампірка не вимовила:
— Я не хочу блукати сама, але не знаю більше нічого. Така моя природа.
Плечі Мирослави опустилися, а на вустах засяяла посмішка. Не така бездушна та порожня, від якої мороз йшов по шкірі, а та м’яка та ніжна посмішка, що запалювала кров.
— З вампірами завжди так, — прошепотіла дівчина і вампірка поглянула на неї. — Коли вас обертають, найпотаємніші бажання завше вилазять, от тільки зазвичай нема кому вам на поміч прийти. Саме для такої задачі і є я.
Ярина витріщалася на дівчину. Щоки червоніли, губи потріскали, а під блакитними очима широко розкинулися мішки. Її волосся розпущене під шапкою, вкривалося снігом, що припорошував їх, мов пудра. Вампірка ще пам’ятала який смак мала її кров, нічим не відмінний від інших.
— Ти ж людина.
— Відьма, — виправила її Мирослава. — Я запитаю ще раз: ти скоришся мені чи бажаєш померти? Мене влаштує будь-який варіант, а от який влаштує тебе?
Незлостивий тон Мирослави міг би налякати Ярину, якби та відчувала страх, але навіть розп’яття та кілок не лякали її. Люди у гніві не такі лячні, як дівчина, що була цілком спокійною та не жахалася залишитися сама на кладовищі з вампіркою, особливо коли та вже пила її кров. Її серце вистукувало повільний ритм, такий повільний, що Ярина сконцентрувалася на ньому, поки обдумувала свою відповідь.
— Що ти мені даси? — вирвалося з вуст вампірки, перш ніж вона усвідомила.
Мирослава і собі задумалася як краще відповісти. На край секунди дівчина завагалася, швидко поховавши свої емоції під маскою спокою.
— Постійне товариство надприродних істот — це все, що можу обіцяти. З тебе слово, що не шкодитимеш людям, я буду з тобою поблажливою на цей раз, якщо матимеш сміливість визнати, що вкоїла злочин. Яким буде твій вибір, Ярино?
Її очі спалахнула червоним, коли Мирослава назвала її на ім’я не зневажливо, а лагідно, як мала б звертатися мати до дитини.
— Звідки воно тобі відоме?
— Ім’я? — Мирослава гмикнула. — По місту виявляли покусаних вампірами людей, а потім ти трапилася мені на очі на Андрія. До зустрічі в парку я не знала кого шукаю. Мушу визнати знайти когось, кого не знаєш як шукати справді клопітно, але ти показалася. Тільки мені знадобилося кілька днів, щоб відновитися після такого знайомства. Не важко знайти далі, коли вампір залишає свій унікальний слід.
Вона міцніше стиснула у руках кілок, але хитнула головою, ніби вказуючи на поранену шию. Руки, либонь, швидко втрачали силу, що Мирослава почала дрижати від холоду. Всі її сили йшли, щоб втримати вампірку, яка вже скорилася своїй долі і не прагнула коїти лиха — вона вгомонилася і не пручалася.
— Ти мусиш вирішити, — підганяла її дівчина. — Зроби свій вибір і прийми його.
Ярина провела поглядом по Мирославі, а тоді глянула на свою могилу. Вона вкрилася снігом, який ніхто не змітав ні з її фотографії, ні з хреста. Навколо стільки могил, на яких лише легкий шар снігу — їх ж прибирали родичі перед святами, а Ярині навіть свічку не було кому запалити. Вона зітхнула.
— Мене тут більше нічого не тримає… я піду з тобою, Мирославо.
Дівчина примружила очі.
— Якщо збрешеш, завдаси комусь шкоди чи спробуєш втекти — я спалю тебе на сонці, так і знай, обіцянок я завше дотримуюся.
Ярина кивнула так, щоб не зачепити розп’яття щокою. Мирослава ще подивилася на неї кілька секунд і встала з вампірки. Вона заклякла, розминала руки та ноги, що задубіли від холоду, поки Ярина не зводила очей з власної могили, що стала їй єдиним домом. Між ними панувала мовчанка, що остудила думки вампірки. Могила — єдине місце, де вона ніколи не забувала б про самотність, не мало стати її домом. Але як же його покинути? Відьма може і викликала захоплення, але надто вже її брала зухвалість.
До ранку було ще далеко, десь здалеку ухкали сови, аж тут Мирослава рушила до її могили. Вона нахилилася до хреста і змітала з нього сніг, щоб розчистити його чи не вперше за кілька тижнів. Ярина зачудовано не могла відвести погляду від такого, незначного та напрочуд важливого, вчинку.
— Я запрошую тебе до свого дому, тож не переймайся. Тільки обернися кажаном. Ти надто виділяєшся.
Ярина скорилася словам і змінила свою подобу. Кажаном вона вже навчилася літати, але Мирослава вхопила її і посадила у широку кишеню куртки. Вона відчувала розп’яття та кілок у протилежній кишені, але спокій відьми не давав приводу для страху. Йдучи кладовищем, Ярина раз у раз визирала, щоби глянути на те, як виглядало все навколо. Мирослава підсвічувала собі дорогу ліхтариком телефона, а тіні падали на одинокі могили. Багато з цих людей вже не мали родичів серед живих, їхні родини обривалися, а вони залишалися на самоті з холодною землею, от тільки вони не підіймалися з мертвих — Ярина не бачила інших вампірів на кладовищі.
Дихання Мирослави збилося, але вона рухалася вперед крізь кучугури снігу, щоб вийти за межі кладовища, а коли вийшла побрела подалі, щоб викликати таксі. Ярина принишкла щойно приїхала машина і їхня дорога промайнула у ще більшій тиші, лиш колядки грали в авто.
Вони їхали швидко, сніг засипав дорогу та авто, але ніхто так і не озвався. Чи то машина була висока й не боялася снігу, чи то водій вже надто втомився від розмов. Так вони й приїхали. Мирослава вибігла з авто і побрела центром.
Поодинокі люди тинялися містом о такій пізній порі, але ні вони, ні Мирослава не звертали на одне одного уваги. Вона вийшла на проспекті Шевченка, зовсім поруч з Макдональдсом, йшла вздовж Океанаріума, поки не завернула у провулок, такий широкий, що тут могло поміститися ціле кафе. У провулку було двоє дверей. На одних висіла вивіска «У відьми», на інших код. Мирослава увійшла в перші двері. Аромат кави, тепло вдарило у груди. Ярина аж стрепенулася від раптової зміни. Світло у приміщенні змушувало її зіщулюватися, аж поки вона не звикла до освітлення. Саме приміщення було чимось на кшталт кафе: купа столиків, кавоварка за прилавком, місце для тістечок чи сендвічів та двері, що могли вести на кухню.
— Рисю, я так скучив за тобою, — з-за прилавку вибіг чоловік з павичим пером у капелюсі. Він посміхався, простягав довгі руки та іклисті зуби до Мирослави, але вона виставила перед собою руку, зупинивши чоловіка.
— Леську, якого чорта ти тут забув?
— Михасик подзвонив, сказав ти пішла на вампірку, а я чекав, коли ти її приведеш, — він зазирнув у кишеню й без опору дістав Ярину. Вампірка спурхнула крилами і відлетіла від неотеси. — Овва, вона ще й літає! Яка ж ти мила, а ти знала, що мила? А я люблю вампірок! Я сам справжнісінький вампір!
— Він — упир, — пхекнула Мирослава, Лесько скорчив незадоволену міну і щось там бурмотів собі під ніс з явним обуренням. — Вдає ніби вампір, та він народився упирем, але це не дуже солідно. День перебудеш у його труні.
— Але…
— Леську, постав кляту вазу на місце!
Мирослава дістала кілок з кишені, замахнувшись на Леська, але він завбачливо виставив між нею і собою стілець, перестрибнув ще через один з посмішкою на вустах і сховався в проході між кухнею та баром.
— Я хотів лише показати які фокуси вмію.
— Ще один фокус і ноги твоєї тут не буде, — вона ще раз змахнула в його бік кілком. — Зрозумів мене?
— Я буду чемний, — якби упир міг опустити вуха як пес, він так би і зробив.
Ярина змінила подобу, поволі озираючись по приміщенню. Його світло тягнуло вампірку до себе. Вона торкалася кожної поверхні, не звертаючи уваги на пильні погляди. Аромат кави та тістечок затьмарював усе, вона навіть не могла пригадати коли востаннє бувала у такому приємному місці. Стіни огортали, мовби мали власне тепло, навіть тих, кому воно не було потрібне.
Ярина підійшла до стіни з оголошеннями. На них висіли різнобарвні фотографії: від зовсім старих, де жінка сиділа позуючи, до зовсім нещодавніх з Мирославою на чолі. Вона стояла в обіймах Леська, чоловіка, що здіймав вихор та низької дівчини з довгими косами, яка обіймала відьму. Посмішки осяювали їхні обличчя, що Ярину пробрала заздрість, їй кортіло роздерти фотографію від заздрости.
— Рисю, а можна я покажу нашій новій знайомій її труну? — Лесько вистрибував зі штанів, як дитина, що побачила нову іграшку.
— Тільки без шуму, я хочу поспати, — Мирослава позіхнула, поглянувши у бік Ярини. — Твоя могила одне з небагатьох місць, де ти можеш перебувати вдень. Поки не дістанемо твій гріб краще залишайся у гробі Леська.
— Хіба він йому не потрібен? — Ярина нахилила голову на бік, вивчаючи дівчину. Вона лише насупила брови.
— Він — роджений упир, йому від могили така користь, як мені від пальта без капюшона.
— Знову ти…
— Закрив рот і сидиш тихо, — перебила його Мирослава. Вона підійшла до Ярини, розглядаючи її вигляд, а Лесько таки замовкнув. — Тому поки не зроблю все, як належить ти будеш тут, — дівчина позіхнула на весь рот, очі її засльозилися і вона взялася їх стирати. — Коли я вирішу формальності з перенесенням труни, зможеш вільно пересуватися.
Ярина не запитувала, не уточнювала і корилася словам Мирослави. Певно відьма мала щось звабливе, не лише кров, що так манила до себе вампірку.
Вона пішла за Леськом, що щебетав про переваги безсмертя і розповідав як весело він проводив час століттями у цьому кафе та Львові. У труні Ярина змогла позбутися надокучливості упиря та заплющила очі, щоб поринути у довгий сон. Вона чула як сновигали люди по кафе, стишені голоси, дзвінки та аромат кави. Поморозки не торкалися її тіла, не чутно трупного запаху поруч. Ярина совалася у труні, хоч вона була їй завелика та дискомфорту у тому не було. Вампірка лиш не могла собі знайти місця аж до самого вечора.
Щойно сонце зайшло вона визирнула з труни. За столиком у кафе дрімала Мирослава. Її голова лежала на великому зошиті, поруч телефон з ручкою та охолола кава. Груди здіймалися у спокійному ритмі, від чого Ярина завмерла не відаючи що їй робити і куди приткнутися. Мирослава заборонила визирати на двір, тому вампірка так і стояла, дивлячись як дівчина сопіла. На шиї виднілися ледь загоєні два сліди від ікол, Ярина провела пальцем по одному з них. Мирослава у такому вразливому стані, що висушити її було б легко, але вампірка відкинула цю ідею.
За вікном саме засніжило. Сніг вистелявся білим килимом по землі, але він не виглядав таким холодним зі середини. Ярина дивилася то на вікно, то на рівне дихання Мирослави. Дівчина мирно спала, певно від недосипу через неї. Шия відкрита, сліди свіжі, кров струменіла тілом і вампірка міцно стискала зуби, щоб не наблизитися до неї — надто вже не хотіла зашкодити цій дівчині.
Годинник змінював свої стрілки у повільному ритмі. Вампірка ледь чутно ступала по кафе, взявши тряпку в руки: чому б не зайняти себе чимось корисним, щоб не думати про солодку кров? Вона змітала пил, протирала келихи, переставляла чашки, підмітала підлогу та протерла її шваброю, лише тоді Мирослава заворушилася. Вона підняла очі на вампірку, позіхаючи.
— Я… я… мені не було чим зайнятися, — відказала Ярина, тримаючи швабру у руках.
Мирослава кивнула, вона взяла в руки холодну чашку кави і надпила з неї, скрививши обличчя.
— Завтра ми відкопаємо твою труну і перенесемо сюди. Можливо післязавтра — залежно коли отримаємо дозвіл і коли повернеться Святослав, — дівчина позіхнула ще раз, відставивши чашку. — Без нього занадто ризиковано.
— А хто такий Святослав?
Мирослава прийняла з ніжно-милого сонного обличчя незворушний вираз, що викликав лише бажання посміхнутися з її спроб здатися серйозною.
— Блуд. Він змусить людей блукати та не наближатися до кладовища, коли нам треба, а потім зробимо свою роботу, — Мирослава згорнула зошит і пішла за прилавок, Ярина споглядала на неї здалеку. — А поки тобі потрібно підписати угоду на крові. Не дивись так, це давня традиція, ще з часів як заснували міністерство. Данина предкам живим і мертвим.
Відьма дістала аркуш А4 з пунктами дрібним шрифтом і піднесла Ярині на підпис разом з ножем.
— Чи варто це перечитати?
— Розумний перечитує — дурень погоджується без роздумів, — Мирослава стенула плечима, краєм ока поглянувши на угоду. — Утім ця угода тобі нічим не зашкодить. Ти маєш зберігати секретність свого існування, не взаємодіяти зі знайомими за життя, не вбивати людей. Дуже нудні пункти.
Ярина взяла аркуш і перечитала кожен пункт, навіть ті, що написані дрібним шрифтом. Її очі зупинилися на пунктах про кафе: «Надприродна істота зобов’язана коритися власниці «У відьми», за потреби захищати її існування та підтримувати у надприродних справах. Надприродна істота зв’язується з власницею «У відьми», аж поки не настане Судний день».
— Це довічний контракт, — прошепотіла Ярина.
Мирослава ще раз стенула плечима.
— Дехто не раз називав його рабовласницьким, — вона постукала пальцями по стільниці. — Михась точно називав, але що зробиш. Коли за тебе ручається якась відьма — вона і несе відповідальність за тебе, а ти за неї. Михась, Святослав та Лесько пов’язані з цим кафе через давні угоди, дехто інший теж. Якщо опинишся в іншому місті, я все одно за тебе відповідаю, але ніщо не заважає тобі навідувати інші кафе чи крамниці.
— Думала ти посадиш мене на ланцюг, я ж намагалася вбити людей, — прошепотіла вампірка. — Я намагалася вбити тебе.
Мирослава пильно роздивлялася її, опустивши руки вздовж тіла. Усередині цокав годинник, чутно подих дівчини, але жодного слова не було сказано. Мирослава відвернулася і дістала кавник.
— Визнаю, така ідея мене навідувала, але я теж обмежена контрактом з нижчим світом, — вона поставила заварюватися каву. — За умовами я повинна надавати всіляку підтримку для виправлення ганебної поведінки надприродних істот і тому подібне бла-бла-бла.
Мирослава повернулася до неї, в очах миготів блакитний вогник, а плечі трималися рівно.
— Якщо підпишеш вороття вже не буде. Ти застрягнеш тут зі мною до Судного дня.
Ярина стиснула ніж, дивлячись на дівчину. Їй можна розірвати горло і вона б нічого не втратила, але Ярина не хотіла. Вона не зводила погляду з Мирослави і таки розрізала ножем власну долоню, щоб окропити угоду кров’ю. Контракт засвітився блакитним сяйвом і миттю згас. Наприкінці сторінки стояло написане кров’ю ім’я, Мирослава потягнула його до себе і кивнула вампірці.
— Ласкаво прошу до відьомського кафе. Віднині ти його частина, моя поміч та працівниця, — Мирослава простягнула руку Ярині, вона завагалася дивлячись на малу теплу долоню. — Вітаю вдома, Ярино.
Вампірка перекидала погляд з Мирослави на її долоню, наче вперше бачила таке. Ярина вже бачила цю простягнуту руку, від неї вона вже відмовлялася, але цієї миті тепла долоня Мирослави була чимось більшим за руку. Вона прокручувала ці слова ще багато разів протягом ночі, протягом наступних кількох днів, постійно дивилася на власну долоню та пригадувала відчуття тепла від Мирослави аж поки не призвичаїлася. Кафе не стало її домом одномоментно ні тоді, коли труну доставили і поставили на горищі, ні тоді, коли Ярина вийшла вперше на вулицю самостійно, щоб відгребсти сніг. Не могла ж вампірка дивитися як цим займалася Мирослава. Вона, попри пильний нагляд, не заперечувала поривів вампірки до помочі.
За два тижні Ярина так не спромоглася зрозуміти, що на умі у відьми. Вдень вона намагалася підслуховувати чим та займалася, але Мирослава поводилася спокійно, вночі Ярина займалася кафе, читала або споглядала як дівчина спала (утім вона жодного разу не розповіла про це відьмі, від гріха подалі). Поодинокі відвідувачі кафе не були людьми, насправді жодна істота не була людиною і Ярині було легше збагнути новий світ. З нею у ньому розмовляли, сміялися, навіть тоді, коли вона не певна була чи пожартувала. Мирослава погрожувала чи не кожному, хто приходив, але жоден з них не сприймав її слова зловороже — така була натура у відьми.
П’ятого січня Ярина прокинулася щойно стемніло. Вона вийшла з труни і як завжди спустилася вниз, щоб почути від Мирослави що їй потрібно зробити, а застала повне кафе гостей. Вони зсунули усі квадратні столики, щоб вийшов довгий стіл, накрили його скатертиною та наставили купу тарілок. Вампірка зупинилася на порозі, не відаючи куди себе діти і що робити. Мирослава швидко запримітила затерплу постать та махнула рукою.
— Ходи, допоможеш, вже до столу пора сідати, а в нас ще не готова кутя.
Ярина скорилася. Вона готувала кутю, під боком щось балакав Лесько, а Михась, вихор, який здійняв її у повітря на кладовищі, сперечався з екстравагантним упирем. Вони сміялися, кидали в одне одного шпильки. Святослав подавав Ярині потрібні інгредієнти. У сум’ятті минула підготовка до… до Другого Святого вечора. Ярина забулася за турботами у кафе за це.
Коли всі завершили приготування та зібралися за столом, Ярина зайняла своє місце в кінці столу, але її прогнали звідти і посадили між Михасем і Леськом, тому вона не була позбавлена товариства і вимушено перемовлялася з ними. Сміх, колядки та посмішки не стихали усю ніч. Запалена свічка все горіла. Мирослава посміхалася від розмов, тримаючи келих в руках. На якусь мить її очі зловили погляд Ярини. Вона піднесла келих і зробила з нього ковток, вампірка повторила її жест зі своїм келихом, наповненим свіжою кров’ю.
Лиш коли задули свічку усі підвелися з-за столу. Мирослава сонно пересунулася до вікна, поки Святослав з Михасем сперечалися хто повинен перемити весь посуд. Ніхто надто не зважав на їхні суперечки: Ярина все ж збиралася зробити це сама, але не наважилася запропонувати. Вона підійшла до Мирослави і сіла поруч за єдиний столик під вікном, який ніхто не пересунув. Вони обидві дивилися як з неба падав сніг.
— Цьогоріч багато снігу, — мовила відьма з посмішкою на вустах, — буде гарний врожай хлібу.
— Неймовірно, — відказала Ярина не знаючи, що краще їй казати на таке. — Вибач за те, що вкусила і дякую тобі, за все… і за…
— За те, що не всадила кілок без розмов? — Мирослава пирхнула, перевівши погляд з вікна на вампірку.
— І за це теж. Я просто… давно вже не думаю про минуле життя, воно було таким…
— Самотнім, — стиха додала відьма, Ярина спромоглася лиш кивнути на гірку правду. — На жаль чи на щастя, тепер ти не залишишся одна.
Мирослава головою вказала на чоловіків, що сперечалися між собою з якоїсь незначної дрібниці, яку вони забудуть за мить. Вони посміхалися, сперечалися, іноді гнівалися одне на одного, але цінували кожного, до кого зверталися.
— На все воля Божа. Зрештою усі шляхи ведуть туди, де нам призначено бути.
Ярина якийсь час дивилася на дівчину, яку ще не так давно хотіла вбити, за сном якої наглядала і з якою їй було комфортніше, ніж з ріднею. В її рисах мало людського — надто вже досконале обличчя, Ярина збагнула це лиш цієї миті, але Мирослава залишалася людиною. Вона дратувалася, раділа та горювала як людина. Вона дбала про всіх надприродних істот, котрих зустрічала, і Ярина подумки дякувала їй за цю доброту. З кожним днем вампірка все менше згадувала власний дім, їй більше не хотілося навідати кладовище, де досі покоїлася її могила, але не було труни, їй більше не хотілося навідати батьків та сестру, а найменше їй хотілося шкодити людям. Ярина дивилася на Мирославу та посміхалася.
— Ярино, а давай спробуємо поспати в одній труні, Михась не вірить, що в моїй влізе двоє вампірів, — Лесько поторсав її за плече, щоб вампірка глянула на нього.
— Правильно, бо вона призначена для одного вампіра, а ти упир, а не вампір, — пхирнув Михась.
Ярина переглянулася з Мирославою, їхній сміх пролунав на все кафе. Спантеличені лиця Леська та Михася зовсім їх не бентежили. Природа кожного з них не бентежила інших і Ярина дозволила собі посміхнутися. Це були перші свята, проведені не на самоті.