Chapter Text
Токіо зустрічає мене не неоновим сяйвом з листівок, а важким, липким маревом. Повітря тут інше - воно не просто вологе, воно ніби має вагу, осідаючи на легенях присмаком заліза та старого бетону. Різниця в часі б’є по скронях, а гамір району Шібуя здається занадто гучним навіть для мегаполіса. Я йду крізь натовп, міцніше стискаючи лямку сумки. План простий: знайти свій готель, прийняти душ і забути про цей дивний дискомфорт, який з’явився, щойно я перетнула кордон.
Але Токіо сьогодні налаштований дивно.
Проходячи повз одну з вузьких вуличок поблизу перехрестя, я помічаю чоловіка. Він стоїть біля автомата з напоями, спершись плечем на стіну. На ньому обтисла чорна футболка, що підкреслює небезпечно потужний розмах плечей, і вільні штани. Через губу проходить тонкий, характерний шрам. Моє серце на мить пропускає удар. Якби Тоджі Фушіґуро існував в реальному житті, то, вірогідно, виглядав би саме так.
Я зупиняюсь, кліпаючи очима. В голові миттєво проноситься: «Ого, який детальний косплей. Навіть погляд такий самий... порожній і звірячий». Знаю, що так не прийнято, тим паче в Японії, але це сильніше за мене, погляд ніби сам липне до нього. Тим часом чоловік повільно повертає голову в мій бік. Його очі - холодні, байдужі, ніби він дивиться не на жінку, а на сміття, яке заважає йому пройти. Він дістає банку кави, клацає металевим кільцем і робить ковток, не зводячи з мене очей. Я відчуваю, як по спині пробігає холод. Аж надто реально для гри. Аж надто «брудно» для фаната аніме.
- Гей, іноземко, - голос у нього низький, з хрипким напівтоном, від якого вібрує десь під ребрами. - Ти так вилупилася, ніби я винен тобі грошей. Або ніби хочеш, щоб я тебе прирізав.
Він робить крок від автомата, і я відчуваю фізичну загрозу - таку густу, що її можна торкнутися пальцями.
- Вибачте... - шепочу, намагаючись опанувати себе. - Просто... дуже реалістичний образ. Ви професійний актор?
Моя японська не досконала, звісно, але наче все сказала правильно та ввічливо. Він криво усміхається, оголюючи зуби, і ця посмішка не обіцяє нічого доброго.
- Актор? - він підходить ближче, нависаючи наді мною. І справді величезний. Я не тендітна дівчинка, та й зросту маю 170 см, але всеодно змушена задирати голову, щоб мати змогу зазирнути в очі. Від нього пахне тютюном, дешевим одеколоном і чимось гострим, як озон перед грозою. - Можна і так сказати. Розважаю людей... іноді востаннє в їхньому житті.
Він простягає руку, і я застигаю, не в силах поворухнутися. Його пальці, грубі й мозолисті, ледь торкаються мого підборіддя, фіксуючи моє обличчя. Нонсенс для місцевих.
- Як тебе звати, лялька? - кидає він, і в його погляді на секунду спалахує щось хиже та голодне. Я відчуваю себе ніби та мавпочка, заворожена хитросплетіннями пітона перед нею. Інтуїція волає що щось не так, але.. Блін, а й справді не так. Незнайомий чоловік, вдвічі більший за мене, просто тримає мене за обличчя посеред вулиці. Актор чи не актор, я давно не підліток, щоб пісятись від щастя, коли хтось настільки нахабно порушує мої кордони. Навіть якщо це сам Тоджі Фушіґуро. І цей мій звичний прагматизм дає сили діяти.
Я кладу свою руку на його.
- Перепрошую, не могли б ви прибрати руку?
Я дивлюсь на нього гострим поглядом, ігноруючи питання та дивні відчуття. Було б нечесно сказати, що я не боюсь, проте я тримаюсь. Тут всюди камери і люди, навіть якщо вони зараз нас ігнорують, це теж частина їх культури. Японія безпечна країна. Переді мною просто нахаба, який повірив в те, що він герой аніме.
Він не відсмикує руку. Навпаки, його пальці трохи міцніше стискають мою щелепу. Моя долоня на його руці здається дитячою. Його шкіра гаряча, а під нею відчуваються м'язи, тверді, як дубова кора. Це не грим. Це справжні, робочі мозолі людини, яка все життя тримає в руках зброю.
Тоджі, чи той, хто хоче ним здаватись, низько хрипко сміється. Цей звук не має нічого спільного з доброзичливістю.
- "Прибрати руку"? - він передражнює мій тон, і в його очах спалахує лінивий вогник роздратування навпіл із цікавістю. - Смілива. Або просто дурна. В Японії безпечно, так? Камери, поліція...
Він нахиляється ще ближче, так що я відчуваю його дихання на своїх губах. Я помічаю, що перехожі... вони ніби не бачать нас. Люди проходять повз, оминаючи нас за метр, але ніхто не кидає погляду на чоловіка, який серед білого дня притиснув іноземку до стіни біля автомата. Вони дивляться крізь нас, наче ми - порожнє місце.
- Безпека - це ілюзія для тих, хто не бачить, що ховається в тіні, - тихо каже він.
Тінь від сміттєвих баків за його спиною раптом здригається. Мені здається, що на мить звідти визирнуло щось потворне: набрякла паща з людськими зубами, яка одразу ж зникла в темряві. Я здригаюсь, але Тоджі, чи хто там ним бажає бути, навіть не обертається. Він лише мружиться, спостерігаючи за моєю реакцією.
- Мене звати Хана, - нарешті видавлюю я, намагаючись не тремтіти. Не зовсім моє ім'я, так, інтерпритація для місцевих. - А тепер, будь ласка, відпустіть. Ви мене лякаєте.
Він повільно розтискає пальці. На моїй світлій шкірі підборіддя залишаються червоні плями від його хватки, але я цього не бачу, та й намагаюсь не думати.
- Хана... Квітка, значить, - він відсторонюється, закидаючи вже порожню бляшанку кави в смітник, не дивлячись. Та влучає з глухим звуком. - Що ж, Хана. Ласкаво просимо до Токіо. Порада на майбутнє: не ходи підворіттями. Тут зараз... паршивий сезон. Багато сміття розвелося.
Він розвертається і йде геть, заклавши руки в кишені. Його хода хижа, безшумна, абсолютно невідповідна його масивній статурі.
Я залишаюсь стояти одна. Моє серце калатає десь у горлі. Сонце світить так само яскраво, туристи навколо продовжують фотографувати вивіски, але відчуття того, що я щойно зазирнула в пащу звіра, не зникає.
Мені треба до готелю. Валіза здається непомірно важкою. Я дістаю телефон, щоб звіритися з картою, але екран на мить іде брижами, наче від магнітного поля. Я відчуваю потилицею чийсь погляд, роззираюсь, але так і не розумію, звідки він. Мабуть знову стрес. Мені треба до готелю.
Я ігнорую це липке відчуття чужого погляду, яке не покидає мене навіть коли я починаю рухатись разом з натовпом. Я втомлена іноземка, мені потрібен душ і біла постіль, а не гра в хованки з уявними снайперами на дахах. Коліщата валізи стукають по тротуару, дещо повертаючи мене до реальності.
Готель у районі Шібуя типовий для Токіо - крихітна кімната, де кожен сантиметр продуманий до нудоти. Я зачиняю двері на всі замки, кидаю ключі на тумбочку і нарешті видихаю. На дзеркалі у ванній осідає пара, коли я надто довго вмиваюсь, намагаючись стерти з себе дотик незнайомця. На підборідді чітко проступають червоні сліди від пальців, що доводить: мені не примарилась ця сцена. Це справді сталося.
- Псих, - шепочу собі в тишу. - Просто місцевий фрік-переросток.
Я лягаю у ліжко, натягнувши ковдру до підборіддя. Сон приходить швидко, але він не приносить спокою. Мені сниться шелест паперу, запах старої крові та безкінечні сходи, що ведуть вниз, у темряву.