Work Text:
Павберт стояв надто близько до дверей.
Це стало зрозуміло рівно в той момент, коли замок клацнув. Тихо, майже буденно. На жаль, двері відчинилися не «потім», не «через секунду», а зараз.
Він не встиг ні зробити крок назад, ні сховати квіти. Так, він лише нещодавно вийшов з вʼязниці та вирішив принести квіти та лист з вибаченнями прям під двері Ґері. Ідея була, сама по собі, трохи безглузда. Кому більше це була потрібно: Ґері чи самому Павберту?
Пакет із паперовим конвертом і зім’ятою стрічкою завис у рисі в лапах, ніби речовий доказ його дурості. Вуха сіпнулися. Очі бігали, шукаючи будь-яке логічне пояснення тому, чому він тут після всього. Мабуть, ще більш необачно шукати логіку в імпульсивних діях того, хто надто розчарувався у самому собі. Хоча, ні, не так. Він просто вже достатньо розчарувався, а раніше ця межа ще не була переступлена. Можливо, він мав надії завоювати довіру батька чи стати правда частиною сімʼї.
Але після років у вʼязниці це якось перейшло на другий план… Не можна сказати, що він значно наладив стосунки з родиною, але тепер вони справді вели буденні розмови та не намагалися вбити один одного. А Павберта більше хвилювало почуття провини за зраду єдиного товариша. У цій гонитві за визнанням і любовʼю він навіть не помітив, як отримав це та так само безглуздо втратив. Він довгий час це заперечував, але занадто привʼязався до нового друга, хоча на той час не вважав його таким.
Йому варто було зробити інший вибір? Але тоді сімʼя точно проголосила б його зрадником. Він збрехав, коли сказав, що хоче потопити їх. Павберт навпаки мріяв довести батьку, що вартий довіри й уваги. Ну що ж. Зробив він все лише гірше.
Ґері з’явився у дверях. Просто домашній, трохи втомлений, із тією самою поставою, яку Павберт пам’ятав надто добре.
Кілька секунд вони мовчали.
— …ти, — сказав Гері навіть зовсім не запитально, ніби десь у глибині душі очікував і навіть чекав цієї зустрічі.
Павберт ковтнув повітря, яке раптом стало важчим, ніж він памʼятав. Так, на волі дихалося зовсім не так. Тепер він почав цінувати цю свободу більше, ніж раніше.
— Я… — він спробував усміхнутися, але вийшло криво. — Я не планував, що ти… що двері…
Він замовк.
Квіти зрадницьки визирали з пакета.
Ґері опустив погляд. Потім знову підняв його.
— Ти щойно вийшов, — повільно сказав він. — Так?
Павберт кивнув. Один короткий рух, ніби це могло замінити вибачення. Ніби кілька років можна було стиснути до одного жесту. Боже, на що він взагалі сподівався? А чи збирався він взагалі колись зустрітися або розраховував тільки боягузливо підкинути листа?
— Я хотів просто… — він нарешті витягнув конверт. — Листа. І піти.
Тепер він виглядав саме так, як і почувався: необачно, невпевнено, надто пізно.
Ґері повільно протягнув свій хвіст і взяв бережно лист, ніби якийсь скарб. Від цього ніжного руху щось в серці Павберта болісно защемило.
— А тепер? — запитав Ґері. Це не була спроба вивести на емоції, скоріш, підштовхнути до дій. Змій явно розумів, що його старий друг ледве сам наважився прийти, і якщо Ґері не проявить ініціативу, то це буде остання зустріч. З іншого боку… а чи повинен він? Чи потрібно це їм двом? Та чи потребував цього сам Ґері? Він не знав.
Надто глибокої образи він не таїв на серці. Скоріш, розчарування та біль. Він щиро довіряв і був радий проводити час з риссю. Але… чи було це взаємно? Тепер уже виникали сумніви. Втім, якщо Павберт усе ж прийшов, то щось у цьому було заховано.
Ґері варто було злитися або взагалі зачинити двері перед цим зрадником, але він був такий самий добрий, як і завжди. Надто милий.
А Павберт теж не знав відповіді. І це було найчесніше, що з ним траплялося за довгий час.
— Заходь, — несподівано каже Ґері.
Павберт був не готовий до запрошення, але його тіло чомусь зреагувало швидше, ніж втомлений розум. Тому він прокинувся від думок лише тоді, коли опинився на чужій кухні.
Тут все було доволі мініатюрне, та приємно пахнуло. Чай, тарілки, дрібні звуки дому. Все… таке справжнє. Чи мав Павберт право знаходитися тут? Він був ніби чужим у цьому місті. І не лише в ньому. Не зрозуміло, чи було в нього тепер щось на кшталт дома? Повертатися до сімʼї було важко, нехай вони й ладнали краще та навіть не вигнали його, але все одно знову знаходитися в одному приміщенні після ганебного увʼязнення та всіх подій було нестерпно. До того ж все їхнє майно розібрали як благодійний внесок для розбудови міста для рептилій. Так що у них залишилась лише маленька квартира, в якій тулитися разом було нестерпно, ніби вони знову попали у камеру на довгі роки.
Павберту варто було знайти роботу та житло…
— Який чай будеш? — Гері поводився так, ніби між ними просто пауза, а не прірва. Павберт не знав, куди подіти лапи, погляд, провину. Всього себе.
У темряві
Я десь посередині меж
Я лише тінь у шарі всього того,
Що ховається під поверхнею
Але саме Павберт зламався першим. Він трохи незручно прошепотів серед тиші кухні:
— Ти надто добрий до мене.
Не звинувачення, а майже прохання: зупинись.
Ґері натомість відповів на це спокійно:
— Я просто роблю те, що вмію.
О, ми всі живемо уві сні
Але життя — не таке, як здається
Все навколо — суцільний безлад
І всі ці печалі, що я бачив,
Змушують мене вірити:
Так, усе — безлад
У вʼязниці все було чітко — винен або покараний. Але тут… Тут немає каральної логіки. Добре ставлення змушувало його нести відповідальність без примусу. Здавалось, що це ще гірше. Або? Або благословіння згори. Чи заслуговував він на таке ставлення після всього? Ґері все так само сонячно усміхався та повзав поряд. Шурхіт його шкіри об підлогу зовсім не дратував, а ставав навпаки звуком, що заспокоював. Було тепло. Приємно. Цей будинок був доволі милим. І неймовірно підходив змію. Цікаво, що він зустрівся з сімʼєю, але врешті отримав ще окреме житло для… для чого? Будування майбутньої сімʼї?
Але я хочу мріяти
Я хочу мріяти
Дай мені мріяти
— Вибач. Мені справді за все шкода, — Павберт повільно встав, намагаючись піти. — Не думаю, що справді заслуговую пробачення. Я не хочу тягнути тебе вниз. І, так, вітаю з новою роботу у відділку поліції.
Однак Ґері, як для того, хто був жорстоко зраджений, зреагував надто спокійно. Хоча в його діях тепер було більше впевненості та навіть трохи владності. Він просто обгорнув тіло Павберта, не даючи йому змоги нікуди піти. Було враження, що він став трохи сильніше та більш настирливий.
— О, милий мій Павберту, це ж класичне самопокарання. Ми проходили це на навчанні в академії. Твоя логіка просто: якщо я піду — я зроблю правильно. Але чи не думав ти, що треба залишитися? Це важче. Чи не так? І більше схоже на те відкуплення, якого ти так відчайдушно шукаєш?
Ґері ставить межу. Уперше — твердо: «Моя доброта — це мій вибір. Не твій». Він не буде рятувати Павберта, поки той сам не захоче бути врятованим. Він повинен зробити цей вибір самостійно. Втім, Ґері дозволив йому бути поруч, якщо той не втече.
Чи має право людина, яка все зламала, залишатися у сні когось доброго?
Це питання не про пробачення. І не про любов у звичному сенсі. Не про дружбу. Це питання про право бути поруч, коли ти знаєш, що твоя присутність — це ризик. Він надто довго грав когось іншого. Але… що, якщо поряд з Ґері, він все ж був справжнім?
Істота, яка все зламала, зазвичай вірить у просту логіку: зламав — відійди; завдав болю — зникни.
Це і є справедливість, чи не так? Але втекти простіше, ніж розгрібати наслідки своїх дій. Йому важко від почуття провини знаходитися в одній кімнаті з Ґері. Але саме тому рись повинен пережити ці почуття? Перерости їх? Навряд чи прості вибачення виправлять ситуацію. Нехай він відсидів свій час і почав шлях виправлення, але з Ґері в них був свій конфлікт. Особистий. Це боротьба почуттів. Два партнери, які йшли ніби до однієї мети, але мали різні наміри на фінал цієї історії.
Для Павберта вʼязниця була зрозумілою. Там не було двозначностей. Він знав, ким був, і за що платив. Але повернення у світ, де Ґері все ще дивиться м’яко, говорить спокійно і ставить чайник так, ніби нічого не треба доводити — це інший вид покарання. Бо тут ніхто не змушував його бути кращим. Тут йому просто дозволили залишитися та дозволили спробувати стати кращим.
Але доброта — небезпечна річ.
Вона не захищала автоматично. Вона не ставила колючого дроту. Вона вірила, а іноді навіть усупереч досвіду. І саме тому Павберт боявся не того, що Ґері знову постраждає, а того, що він сам залишиться джерелом тіні у чиємусь світлому сні.
Бо якщо Ґері — це сон, то Павберт — тріщина в ньому.
І питання не в тому, чи може він знову все зламати. А в тому, чи має він право бути там, де все ще світло.
Ґері ж бачив це інакше. Для нього сон — не втеча від реальності. Сон — це вибір. Це рішення щодня дивитися на світ не крізь страх, а крізь доброту. І його доброта була не наївністю чи забуттям. Вона не заперечувала того, що сталося. Вона просто відмовлялась зводити людину до найгіршого її вчинку. Мабуть, він вірив, що Павберт ще міг змінитися. І Ґері точно знав, що в їхній спільній подорожі той був частіше щирим, ніж собі уявляв. Павберт міг заперечувати це самому собі, але Ґері бачив його зі сторони. Відчував ці дотики. Його тепле хутро. Серцебиття. Ці погляди… Це було інше.
Ні, Ґері не збирався прямо рятувати Павберта.
Не виправдовувати.
Не стирати минуле.
Він лише залишив відчиненими двері — з умовою, що той, хто зайде, не ховатиметься від правди. Право залишатися у сні когось доброго не дається автоматично. Воно не приходить разом із каяттям. Це право народжується з іншого. З тієї самої готовності не руйнувати те, що тобі не належить. З уміння бути обережним із чужою надією. З прийняття того, що тебе можуть не пробачити, але все одно дозволити бути поруч.
І, можливо, найстрашніше питання було не в тому, чи має Павберт право залишитися, а в тому, чи готовий він жити так, щоб більше нічого не ламати.
— Ґері, я… Я тепер боюсь не осуду, а прийняття. Хоча раніше так жадав любові та визнання, а тепер навіть не впевнений, що заслуговую на те.
Ґері тепло усміхнувся й обійняв його міцніше. Він ніколи не обіцяв, що «все буде добре» або просто. Складно буває. Це життя. Але він міг пообіцяти тільки одне… Не прикидатися. Це було важливим початком.
— Ти — це ти. Не лише частина родини. Прізвище. Або спільні сімейні травми. Ти можеш бути собою. Та навіть створити нову сімʼю. Продовження себе, а не когось іншого, — Ґері трохи облизнув вухо Павберта, змушуючи того ледь помітно почервоніти та видати милий звук
— Нову родину?… — голос вперше так зрадницьки тремтить.
— Тобі ніде жити? Можеш залишитися тут, — спокійно сказав Ґері, ніби це була дрібниця.
Павберт важко зітхнув:
— Я мало не вбив тебе. Мені взагалі повинні були видати ордер про не наближення до тебе. І ти зараз працюєш в поліції. Як ти собі це уявляєш? Будеш жити з колишнім злочинцем? А якщо колишніх злочинців не буває? Буде рецидив? А якщо…
Договорити він не встиг, бо Ґері ще міцніше його обійняв і поклав голову на плече.
— Тобі треба інтегруватися у суспільство. Я тобі допоможу. А ще зараз є несподівана програма для реабілітації. В поліцію беруть навіть колишніх увʼязнених, щоб направити їхні таланти у правильне річище.
Очі Павберта від шоку майже полізли на лоба, але всі ці новини супроводжувалися ніжним погладжуванням хвостом по голові. А ще Ґері почав чухати його за вушком, іноді опускаючи хвіст нижче під шию. Врешті Павберт здався та почав муркотіти як справжній кіт.
— Мені треба подумати… я не хочу тобі проблем…
— Яке хороше кошеня, — Ґері облизнув його вухо та продовжив обіймати та гладити. Він завжди порушував особистий простір без дозволу, але Павберт ніколи не був проти. Тому… Боже. Він не помітив, як почав виляти радісно своїм хвостом.
Він так мріяв отримати визнання та похвалу. Потім відкинув ці думки. Але зараз… він знову загорівся цим почуттям, розуміючи, як це приємно. Здається, заради цього він готовий йти не лише на погані, а на дуже хороші вчинки.
— Ґері… — Павберт танув від його дотиків, а потім потягнувся до кишені, дістаючи щось схоже на довгу шкарпетку. Це був теплий одяг для змія!
— Невже ти сам це зробив? У вʼязниці? Сидів і вʼязав? — Ґері від радості стиснув Павберта ще сильніше.
Він жадібно пискнув:
— Ти мене зараз роздавиш… і, так, я це зробив. Я не впевнений, що вгадав з розміром. Ти ніби став трохи більше…
Ґері натомість уже почав міряти подарунок. І, о диво, він чудово сидів.
— Павберте… Павберте! Чи можу я… зробити це?… — він облизнувся своїм довгим язиком.
Серце рисі швидко забилось. Цей довгий язик так і манив. Раніше Павберт явно боявся рептилій і навіть вважав огидними? Можливо. Але зараз… він хотів спробувати.
— О, ти вперше запитав у мене дозволу. Я вже думав, що мій особистий простір — це твій без будь-яких сумнівів, — Павберт весело засміявся. Вперше за цей час. І цей сміх був найкращим, що чув Ґері.
Тому він прийняв це як дозвіл і потягнувся за поцілунком. Це було трохи дивно, волого. Павберт трохи боявся гострого ікла, але змій був обережний. Врешті, його партнер теж постарався, щоб не зачепити тонкий язик своїми гострими зубами. Але Ґері ніби й сам був не проти їх вивчити, торкаючись цікавої структури.
Павберт не міг собі цього визнати, але видав щось схоже на скиглення. Він заплющив очі та розслабився у чужій міцній хватці.
— Я думаю, тобі варто залишитися. Та піти працювати зі мною, — Ґері відсторонився.
— Я боюсь, що ти так можеш обійняти посаду якогось старшого офіцера. Доведеться тебе слухати! — Павберт грайливо хихикнув. Відчуття були чудові.
— До речі, дякую за квіти. Та лист. Я обовʼязково прочитаю, — тихо прошепотів Ґері.
Павберт ледь помітно почервонів:
— Я там був надто драматичним, хоча вивалив всі свої емоції. І тепер мені соромно.
— Гей, нічого страшного. Це ж навпаки добре, хіба ні? Давай будемо мріяти разом про краще майбутнє для нас? Я не ображаюсь. Мені було боляче та сумно. І більше я боявся втратити тебе.
Павберт сам міцно обійняв його:
— Вибач… вибач… Мені так шкода.
На очах рисі зʼявилися сльози, як він не намагався їх стримати.
— Все добре, не плач. Я у порядку. Справді, — Ґері ніжно погладив його за вухом.
— Ні, неправда. Ти не в порядку. І не мене тут треба заспокоювати, а тебе… — Павберт остаточно розклеївся у каятті.
Ґері ледь помітно усміхнувся та потягнув його за собою в одну з кімнат. Коли відчинились двері, Павберт побачив, що наповнення приміщення було майже ідентичне з його колишнім сховищем. А ще було додано купа різних цікавих речей для ігор.
— Так-так, ти в нас великий кіт. Але трохи розваг не завадить? Не варто цього соромитися. Ти дуже милий, коли граєшся, — лагідно сказав Ґері.
— Це… все мені? Ти впевнений? Невже ти справді готувався до мого виходу? А якби я не прийшов? — Павберт здивовано почав оглядати всі ці різні речі.
— Я вірив, що ти повернешся. Повернешся до мене. Свого партнера. Партнера по справі. А, у майбутньому, партнеру по життю. Я б волів. Якщо ти не проти, — Ґері притиснувся до Павберта, поки той випробував іграшки.
Він дивився з такою ніжністю, поки той грався з мʼячем.
— Ґері, ти даруєш мені стільки тепла, коли ти навіть холодна рептилія. Все це сонце ховається всередині тебе. Я… я полюбив тебе. Ти став моїм довгоочікуваним світанком, — Павберт заплющив очі.
Ґері обережно гладив його по спині:
— Я полюбив тебе першим.
Павберт тихо засміявся. Здається, у нього зʼявились нові мрії. Можливо, шлях виправлення буде важким, але можливим. Тепер він не один.