Chapter Text
На тлі сірого та тривожного революційно-воєнного міста підвал по вулиці Миколаївській, куди прямував Михайль, сприймався як бабине літо посередині вогкого похмурого жовтню. Життя навколо «Мистецького льоху» відчувалось ще здалеку: сміх молоді, музика у вигляді хаотичних імпровізацій на американський манер, п’яні поети, що вештаються навколо вулицею, доводячи, щось про свою занадто активну в цей момент музу. Всередині клубу цю атмосферу посилювали ще розписи на стінах, що місцями і зовсім нагадували театральні декорації, та гасові лямпи, які, здавалось, були розвішані абсолютно хаотично, проте філігранно розставляли акценти у потрібних місцях. От що буває, коли над дизайном інтер’єру дають працювати художнику-постановнику.
– Михайлю! – помахав Петрицький привертаючи увагу друга з дальнього кута приміщення. Він сидів біля імпровізованої сцени за столиком з якимось чоловіком, що видавався віддалено знайомим.
– Боже, оце ви влаштували, – сказав Семенко, коли пробрався до них через гучні компанії акторів та молодих письменників, що займали усе приміщення.
– Подобається? Достатньо «авангардно і футуристично»? Сідай до нас, – Анатоль поплескав по вільному стільцю поряд та одразу ж представив він свого компаньйона. – Це мій друг – Лесь Курбас, я про нього вже розповідав, ми разом це все організовували.
Михайль бував на виставах його «Молодого театру» і мав відзначити, що вони відчувались наче подих свіжого повітря у затхлому заводському районі. Нарешті серед українофільської нудоти на цю сцену прийшло щось незвичне, новітнє. Не менш цікаво було спостерігати і за реакціями з аудиторії: схвильовані зойки, відвертання поглядів, пара представників старшого покоління навіть хреститись надумали. Наче режисер не просто відкинув кілька канонів, які і без того усіх вже давно втомили, а ставить якусь відверту похабщину. Семенко вже давно хотів попросити Петрицького познайомити його з колегами-митцями звідти.
Тільки тепер вийшло зв’язати образ нового знайомого зі спогадами: Курбас брав собі невеличку роль у одній комедійній п'єсі, яку сам же і ставив, грав недоумкуватого веселого юнака. «Не дивно, що не одразу впізнав», – подумав Семенко, розглядаючи дивовижно елегантного чоловіка, що сидів навпроти, повну протилежність образу у тій виставі. Одягнений по останній англійській моді, на обличчі лагідна усмішка, кожен жест – ніби поставлена хореографія.
– А Ви, я так розумію, пан Михайль? – спитав Лесь, потиснувши його руку. – Можна сказати, ми з Вами вже заочно знайомі по розповідям Анатоля. Приємно нарешті співставити чутки з реальним обличчям.
– Прямо таки чутки, – тішило, що ця людина про нього знала.
– Звісно. Вас дивує, що про таку ексцентричну особистість говорять?
– Лесю! – Петрицький розсміявся та штовхнув товариша. – Посоромився б, залицятись до людини у перші хвилини знайомства.
– А ти чого хотів? Просто беру усе в свої руки, бо ти ж нас не знайомив, скільки я не просив. А я може хотів затягнути собі до театру нового автора текстів, – він кинув на Михайля хитрий погляд.
«От актор», – подумав Семенко. – «І не зрозумієш же, жартує, чи ні».
На імпровізовану сцену вибігали молоді поети, декламували свої вірші, авдиторія їх підтримувала аплодисментами. Навіть найнезграбніші графоманські спроби сімнадцятирічних письменників знаходили свій відгук. У цьому місці можна було не строїти з себе бездоганність, приймались усі: диваки, бунтарі та просто недосвідчені юнаки.
Михайль не міг відірвати погляд від Курбаса. Цей чоловік виділявся навіть на тлі їхньої строкатої юрби. Зараз досі він зберігав нарочиту правильність. Стримані реакції, суворо контрольовані рухи, які не залишать на шовковій сорочці жодного зайвого залому. Як не знати, які п’єси він ставить, склалось би враження, що це просто черговий дресирований юнак з хорошої родини, який мовчки пішов вчитись на спеціальність, яку побажали батьки. Але ж він був зовсім не таким. Наче нізвідки опинився у революційному місті та почав реформувати театр сміливіше, ніж будь-хто міг уявити. І контраст цей робив його безмежно цікавішим.
У дальньому кутку приміщення почулась метушня, суперечка. З рештою кілька юнаків через силу випхнули на сцену свого товариша. Витончений, наче прозорий, молодий чоловік схвильовано переводив погляд між глядачами. Вогники лямп відбивались у скельцях круглих окулярів, не дозволяючи детально прочитати його вираз обличчя. Семенко доволі добре знав цього колегу та красномовно закотив очі, передчуваючи як вчергове почує його потік свідомості, який сам особисто вважав простим і безідейним. По приміщенню розлився високий мелодійний голос:
«Закучерявилися хмари. Лягла в глибинь блакить…
О милий друже, — знов недуже —
О милий брате, — розіп’яте —
Недуже серце моє, серце, мов лебідь той ячить.
Закучерявилися хмари…»
Курбас кинув один погляд на його обличчя та тихо розсміявся.
– Вам аж настільки не подобається? А як же письменницька солідарність? Зовсім не підтримаєте колегу?
– Тут достатньо тих, хто його підтримує. Я маю право зберігати свою думку.
– Цікаво. А мені подобається текст. Відчувається, ніби він малює словами як аквареллю.
– Якщо і малює, то хіба що в реалізмі, наче фотокартка. Знаєте, коли можна оцінити техніку майстра, але нічого глибше не чіпляє.
– А що ж на Вашу думку чіпляє?
– Михайлю, а можеш зачитати щось із свої текстів наступним, – запропонував Петрицький.
Семенко скривився, зараз не хотілось зайвої уваги. Йому і так було добре.
– Мені б теж було цікаво Вас послухати, – встряв режисер та з хитрою посмішкою додав: – Як погодитесь, до кінця вечора алкоголь за мій рахунок.
Тепер Михайль зрозумів, чого ж люди так бігали за цим чоловіком. Йому неможливо відмовляти.
– А от така пропозиція звучить вже доволі привабливо.
– Шановне товариство, – оголосив Курбас, коли звільнилась черга на декламування творів. – Прошу хвилинку вашої уваги нашому товаришу Михайлю Семенку.
– Добре, добре. Стільки честі, розбалуєте мене, – посміхнувся поет.
Було лінь виходити на сцену, тож, переконавшись, що авдиторія готова слухати, він сів на стіл, поставивши ноги на свій стілець.
– Що б вам почитати, – награно замислено проговорив він та дістав з кишені потяганий блокнот із зім'ятими сторінками і загнутими куточками, вкритий плямами кави та чорнил. Потрібна сторінка щільно заповнена його різким рваним почерком, у парі місць пропалена, де на неї падав попіл з папіроси.
Михайль почав декламувати поему, ще нову, недописану. Місцями переписував текст на ходу, де міг вловити кращу риму. Люди слухали, не усі розуміли його, багато кому його тексти не симпатизували, але більшість були тим чи іншим чином зацікавлені. І це головне, мистецтво має викликати емоції, а не подобатись. Кого хвилює засудження з боку окремих доволі нудних особин? Почулась мелодія на фортепіано, вона не перебивала, навіть навпаки, впліталась у прочитані слова, створювала додатковий ритм та глибину. Семенко спантеличено запнувся.
– А що Ви завмерли? Я не просив Вас зупинятись, – кинув йому Курбас, який і сидів за інструментом.
«Цікавий він все ж чоловік, цей режисер», – думає Михайль і продовжує виступ. Здавалось, що Лесь справді розумів його. Відчував слова за мить до того, як вони будуть сказані. Підлаштовував акомпанемент до рядків, які сам поет ще не знав, як прочитає. Вловлював гармонію тексту, ніби знав його ледь не на пам’ять.
Михайль закінчив. Фортепіано дограло останній акорд. На кілька секунд у приміщенні повисла тиша, поки вага слів випала дзвінким осадом в думках слухачів. Розлились аплодисменти.
Назад до товаришів Курбаса не пустили, одразу ж до нього підлетіла купка юнаків та дівчат, схоже акторів, та потягла кудись за собою.
– Сем, стільки не бачились! А я все хотів до тебе якось зазирнути. Відколи це ти теж сюди заходиш? Хлопці, не заперечуєте, якщо я до вас? Леся все одно наші молодотеатрівці на якийсь час вкрали, – почувся нестримний гомін хорошого товариша.
Не встиг Михайль і слова відповісти, коли Марко Терещенко вже впав на нещодавно звільнене місце.
– Звісно не бачились, ти ж до редакції вже не навідуєшся, – сказав Семенко.
– Вибачаюсь, з іншою роботою часу не було. До речі, як там редакція? Ті два маленьких лікувальника ще не втікнули?
– А хто їх відпустить? У нас і так рук не хватає. Ти нам вже не помагаєш, ці два маляра, – він кивнув у бік Петрицького, – теж все частіше кудась пропадають. От мені і лишається тільки на студентів покладатись.
– Скоро закінчимо із виставою, буду приходити. Просто зараз пан Лесь нас затягнув, ми там ледь не ночуємо у Молодому театрі.
– «Вас»? Я тільки про Петрицького чув. Ви з Меллером теж до нього пішли працювать? – Семенко розсміявся. Здавалось, сама доля підштовхувала його до того «Молодого театру».
Марко знизав плечима та потягнувся до пляшки хорошого італійського вина, яку вони замовили, знаючи, що все одно платити Курбасу. Михайль не помітив, хто і в який момент притягнув карти, до їхнього столику підсіли ще кілька молодотеатрівців. У невеличному приміщенні з’юрмилось аж забагато людей. Повітря задалося щільним від музики, гомону та сміху, запахів алкоголю та чужих парфумів, папіросного диму, який просочував кожний куточок.
Курити всередині ніхто не забороняв, але Семенку хотілось кілька хвилин тиші та свіжого повітря, тому він пішов на двір усамітнитись із люлькою. Він закладав тютюн механічно, не усвідомлюючи своїх дій. Як завжди буває, уся кількість випитого капостно дає про себе знати лише коли встаєш зробити перерву. Світ кружив навколо нього не бажаючи складатись в суцільну картину. Холодний вітер розтріпав волосся, безжалісно продував сорочку, але зараз ці відчуття тільки допомагали.
– Пане Михайле, а Ви чого не з усіма? – почувся за спиною м’який поставлений голос.
«Чорт забирай», – подумав Семенко, – «невже він і зараз строїть з себе це бездоганство?»
– Вийшов покурить. Те саме запитання до Вас.
– Просто свіжим повітрям подихати.
– Не бажаєте папіроску?
– Я не палю.
В голові виплило дурне запитання.
– Слухайте, товаришу Курбасе, а Ви чого не признавались, що увели моїх хлопців з редакції до свого театру?
– По-перше, шановний, якщо вже наполягаєте на формальному звертанні, прошу ім’я та по-батькові, або «пан Лесь». «Товаріщєй» не дуже люблю. По-друге, Ви що, ревнуєте?
– Не назвав би це ревнощами, Ви все таки не коханку у мене вкрали.
Лесь посміхнувся, сів на сходах біля нього.
– Приношу вибачення, якщо це спричинило незручності. Якщо чесно, взагалі не знав, що вони у Вас працювали. Просто побачив талановитих молодих людей та вирішив, що треба їх до себе потягнути. Думаю Ви розумієте мене: коли хочеться змінити цілу царину мистецтва, бо ті канони, які є зараз – то позорисько, на тлі Європейського рівня, то потрібні усі вільні руки, які можеш знайти. І те завжди не вистачає.
– Щодо Європейського рівня не можу сказати, не мав можливості порівняти, але у іншому чудово розумію. До речі, я нещодавно був на Вашій виставі… – Михайль запнувся, намагаючись витягнути потрібні слова з п’яного туману у голові.
– Як враження?
– Ней-мо-вір-но, – детальніше сформулювати думку так і не вийшло.
Режисер підійняв очі на нього. Семенко просто знав, що з однієї зустрічі поглядів цей чоловік вже прочитав усе, що він не зміг зараз сказати.
– Ви ще довго плануєте тут лишатись? – неочікувано сам для себе спитав Михайль.
– Не знаю. Поки не маю плянів на вечір.
– Не бажаєте піти до мне?
– Не відмовлюсь.
***
Вулиці були тихі, але ще не такі мертві, як під час комендантської. Сміх Семенка луною розлітався між будинками. Поет був помітно нетверезим, ішов легко та похитуючись, ніби летів над землею. Він розповідав про все підряд: про улюблених композиторів, про різниці між видами тютюну, про свої підліткові спроби у поезію, про товаришів, які допомагали з першими публікаціям, одразу після – безтурботно вкинув «до речі, один з них мій старший брат, помер на війні». Він не чекав на відповідь, просто насолоджувався вірним слухачем. А Лесь і не заперечував, йому подобалось слухати цей голос.
Семенко жив у невеличкій захаращеній квартирі. Курбас звик до творчого безладу у житлі, у самого ніколи не було порядку, але розгардіяш тут був на зовсім новому рівні. Насправді речей у приміщенні було небагато, здебільшого книжки, по кутках – порожні пляшки, кілька попільничок, набиті недопалками. Проте розкидане це все було надміру хаотичним чином. На диво, подібна атмосфера не дратувала, а навпаки приносила якийсь домашній затишок.
Просторий балкон був ледь не єдиним не заваленим місцем у квартирі. Ніби чекаючи на гостя, туди вже було витягнуто пару стільців.
– У Вас такий затишний район, – прокоментував Лесь, спираючись на перила.
Стара вузька вуличка. Вікна виходять напряму у будинок напроти. Вогники вуличних ліхтарів кидають тьмяне тепле світло. Здається, ніби весь світ завмер, став на паузу, лишаючи лише двох людей на цьому балконі. На мить ілюзія здригнулась, коли десь знизу пройшов патрульний загін військових, але одразу ж повернулась.
– Мені неймовірно сподобався Ваш акомпанемент там у барі. Дозволите відплатити? – почувся голос поета за спиною.
Лесь спантеличено повернувся до нього. Семенко стояв, спершись на одвірок, вже зовсім розхристаний, домашній: розв’язана краватка вільно висить на шиї, завернуті рукави, пара верхніх ґудзиків сорочки розстібнуті. У руках – скрипка.
– Вважатиму за честь.
Михайль завів мелодію, лагідну, майже легковажну, зовсім відмінну по настрою від того, як звучала його поема кількома годинами раніше. Ноти сплітались із вітром. Талановита людина талановита в усьому. Що своїми текстами, що музикою він зачаровував, ніби заводив в інший світ, де ніщо інше не мало значення.
Момент перервав крик сусіда згори:
– Мужчина, майте совіть, за опівніч вже! Людям зранку на роботу іти!
– Ой, та не сходить б вам зараз... – почав Семенко.
Лесь м'яко поклав руку йому на плече, ніби заспокоюючи, та перебив:
– Вибачаємось, шановний! На сьогодні більше без музики.
Поет кинув на нього обурений погляд, але сперечатись не став, тільки відніс на місце скрипку. Назад повернувся з пляшкою якогось бренді – Курбас не впізнав точно вид, у міцному алкоголі він розбирався погано – та двома чашками, явно призначеними для інших напоїв.
– Плануєте продовжувати пити?
– Ну а що, я вже встиг потверезішати. А оскільки наш «концерт» обірвали... Хіба що у Вас є якісь інші пропозиції? – багатозначно протягнув Михайль.
– Зовсім ні. Просто я не п’ю міцне.
Семенко здивовано скинув брови, ніби жодна людина в здоровому глузді не відмовилася б від алкоголю.
– Дозвольте все таки Вас пригостити. Я наполягаю, це незвичайний напій, – не чекаючи на відповідь він почав наливати.
– Вмовили, тільки мені зовсім трохи.
Михайль переможно посміхнувся.
– В такому разі пропоную тост за нові такі ж незвичайні знайомства, – він підійняв чашку.
Пролунав дзвін. Лесь на мить завагався перш ніж відпити. Напрочуд міцний алкоголь навіть з найменшого ковтка опалював горло, розливався хвилею тепла по усьому тілу.
– Що, не пішло? – спитав поет, ніби відчувши його нерішучість.
– Просто незвичне.
Курбас надавав перевагу винам та не вмів правильно пити такі напої. Проте мав відзначити, що і фруктовий з деревним відтінком смак дійсно був досить далекий від класичного бренді.
– Італійська граппа «Affinata», – пустився у пояснення Семенко. – Якщо віскарь чи коньяк – банальна класика, то це – свого роду зухвалий виклик традиція. Для виробництва використовують те, що багато хто вважає відходами, непригодним. Настоюють у діжках з-під інших напоїв. В результаті отримують глибокий цікавий смак, який, на мою скромну думку, набагато кращий за своїх більш звичних сородичів.
Лесь посміхнувся: «виходить "футуристичним" він любить не тільки мистецтво».
Усе це було до неможливого чужим. Курбас і подумати не міг, що буде у такому положенні: розпивати алкоголь з чайних кружок замість бокалів вдома у людини, яку він знав усього кілька годин. Тим паче він не міг подумати, що йому буде за цих умов настільки затишно. Легка жвава розмова створювала враження, ніби вони з цим поетом вже дуже давні товариші. Лесь не уловлював її змісту, тільки слухав мелодію приємного хриплуватого голосу поета. Роздивлявся, як тіні ліхтаря підкреслюють його риси обличчя, а вогники відбиваються у чорних очах. Цей чоловік аж ніяк не був вродливим у класичному розумінні, проте було у ньому щось на диво привабливе. Дике, хаотичне, що таке, що Лесь раніше не підпускав до себе. До нього тягнуло, як метелика тягне на вогонь.
Поет розповідав про переїзд до Києва, облаштування їхньої редакції, видання перших випусків газети.
– Ти виглядаєш як мандрівний музика, що нарешті знайшов свою місцинку і вирішив тут осісти, – неочікувано сам для себе вимовив Курбас.
Семенко завмер на мить, ніби намагаючись зрозуміти, чи правильно почув.
– Тепер вже на «ти»?
– Заперечуєте?
– Ніяк ні. Я чогось думав, що тебе буде важче схилити до неформального спілкування.
– Коли я тільки встиг створити таке враження про себе… – скинув брови Лесь, роблячи ковток бренді. Зараз напій вже не настільки сильно обпікав, а в думках відчувалась мало знайома легкість.
– Ти весь із себе такий «клясичний», правильний. Здавалось просто логічним це припустити.
– Нагадую, ми знайомі усього кілька годин. От через пару років послухаю Ваші думки щодо моєї «клясичности та правильности».
Семенко похитав головою та клацнув запальничкою, вчергове за вечір закурюючи люльку.
– Все гаразд? – неочікувано спитав він.
– Так… А що таке?
– Ти весь тремтиш. Замерз?
Не чекаючи на відповідь поет зник у кімнаті. Тільки зараз Лесь і сам помітив, що нічний осінній вітерець неприємно пронизував легку сорочку. До цього моменту він просто не звертав увагу на холод: тепла розмова та алкоголь у чашці зігрівали предостатньо.
Повернувся Семенко з пледом, не питаючись накинув його на плечі Лесю. Тканина стара, колись шорстку вовну час виносив, зробив зовсім ніжною. Оригінальний колір давно вицвів, перекрився плямами, які вже майже неможливо буде відіпрати. Проте саме такі речі краще за будь що інше зберігають тепло та відчуття дому.
– Який файний коцик, – підмітив Курбас.
На мить на обличчі Семенка промайнуло спантеличення, ніби він не одразу зрозумів, про що йдеться. Потім його замінила лагідна посмішка, адресована, схоже, якимось спогадам.
– То сестра подарувала, коли ще відправляла на перший курс на навчання. З тих пір і тягаю його за собою. Де він тільки не був: і в Пітєрі, і на далекому сході, де я під час війни служив, от і до Києва зі мною поїхав.
Так і сиділи, розповідали один одному про давні часи, студентство, родини. В якийсь момент прийшла черга поета слухати, коли Лесь почав згадувати про роки у Відні. Переказував чисельні вистави, що ходив дивитись у місцевих театрах замість пар; описував режисерські прийоми, які помічав ще тоді, але не мав можливості втілити у реальність самотужки.
Час пролітав непомітно. Вже скоро акомпанементом розмові почали слугувати перегукування ранніх пташок.
– Мені за кілька годин на репетицію, – сказав Курбас, коли небо над будинком навпроти почало зафарбовуватись у сірий передсвітанковий колір.
– Поспиш хоч трохи?
– Не завадило б.
– У мене лише одне спальне місце, зайвих диванів, чи чогось типу того для гостей не маю. Але можеш не соромитись, я все одно сьогодні не засну, тож ліжко твоє. Скажи тілько, о котрій розбудити.
Слід було заплющити очі у темному приміщенні, як світ навкруги пішов колом від кількості випитого. Відчуття доволі нечасте і Лесь не мав жодного бажання до нього звикати. Не зважаючи на це, сон прийшов досить швидко, м’який, глибокий, і зовсім без сновидінь.
Розбудив легкий доторк.
– Як ти чутко спиш, я ще нічого навіть вимовить не встиг – а ти вже сіпаєшся, – сказав Семенко.
Сонце вже яскравими променями пробивалось через прогалини у шторах.
– Добрий ранок.
– Добрий. Ходи на кухню, я зварив каву, якщо хочеш.
– Та не треба було...
– Не неси дурниці, – усміхнувся поет.