Work Text:
«Як же я втомився відчувати цей страх 24/7. Страх бути знову названим байдужим до людей, які мене оточують.»
Він не взявся з порожнього місця. Просто коли близька людина вперше каже тобі щось подібне — починаєш замислюватися: «Чи це справді так? Чи справді я просто остання потвора, якій насправді глибоко чхати на інших людей? Чи справді я постійно думаю тільки про себе та не дбаю про чужі почуття?» Стільки запитань до самого себе, що від них починає паморочитися голова. Немає відчуття гіршого за страх, який повільно починає з’їдати людину зсередини. Саме його на собі сповна зміг відчути Мінхо.
Він лежав у ліжку, втупившись у стелю. Телефон миготів повідомленнями, але він навіть не дивився на екран. Здавалося, що кожен звук вібрації — це удар, який приглушено відлунює десь усередині нього, залишаючи порожнечу.
Людиною, яка посіяла в ньому низку подібних сумнівів та страху, була його другою половинкою. Точніше — вже колишньою. Партнер Мінхо не зміг витримати подібного ставлення до себе, яке сам собі намалював у голові, зробивши Лі головним лиходієм їхніх завершених стосунків. Але деяким людям притаманно одразу починати винити самих себе. І Мінхо не був винятком у цьому. Він закрився від усього світу — в першу чергу від власних друзів, яких подібна зміна у його поведінці не на жарт здивувала. Вони встигли звикнути до того, що старший був небагатослівною та безмежно саркастичною особистістю, але при цьому він ніколи не закривався від них за сімома замками. Лі завжди був готовий прийти на допомогу своїм друзям, занадто багато вони значили для нього. Хоч він майже й не показував цього, ховаючись за маскою байдужості та сарказму.
Першим почав бити на сполох Хьонджин — що зовсім не здивувало нікого. До нього старший прикипів особливо сильно ще з моменту їхньої зустрічі під час першого навчального дня молодшого в університеті. Хван був меншим за нього на рік, тому Мінхо, як голові студради, доручили показати першокурсникам будівлю університету, щоб у майбутньому їм було легше там орієнтуватися.
Хьонджин ніколи не забуде той погляд, яким окинув його Лі під час їхньої першої зустрічі. Спочатку він подумав, що симпатичний старшому, але з часом викинув цю думку з голови, оскільки зміг особисто зрозуміти, наскільки часом тяжкою людиною буває Мінхо.
Хвану здалося, що вони з ним і дня не переживуть, знаходячись у стосунках, оскільки обидва були дуже впертими самі по собі людьми. Але якщо повернутися до нагальної проблеми, то все почалося з того, що Лі припинив відповідати на його дзвінки та повідомлення. Просто взяв і зник з усіх радарів, ніби його й не існувало зовсім.
Молодший по сто разів на день відкривав список чатів, знаходив у ньому ім’я Лі Мінхо, дивився на непрочитані повідомлення, але так і не наважувався написати щось нове. Його пальці зависали над екраном телефону, але зрештою він лише зітхав і блокував екран.
Навіть намагався виловити старшого в університеті, але тому завжди вдавалося втекти від нього. Розчинитися у повітрі. Хьонджин ходив коридорами університету, ловлячи себе на тому, що його погляд автоматично шукає знайому постать у натовпі. І щоразу, коли здавалось, що помітив його силует — виявлялося, що помилився.
Така поведінка Мінхо сильно ранила крихке серце Хвана, оскільки той нещодавно зміг прийняти факт того, що Лі йому не байдужий. Що власний пульс починає прискорюватися, а тіло — зрадницьки тремтіти від мінімальних взаємодій зі старшим.
Чи слід щось казати про те, як він радів їхнім нічним перепискам, ловлячи себе на безглуздій посмішці перед екраном телефону? Як сам не помітив, що став з нетерпінням чекати відповіді Лі на свої повідомлення у месенджері?
Він ненавидів себе за те, що дозволяє серцю так безконтрольно калатати від одного лише повідомлення у загальному чаті, де з’являлася відповідь від Мінхо. Навіть якщо та відповідь стосувалася чужого пропущеного конспекту. Прийняття далося хлопцю доволі тяжко, бо він ніколи раніше не відчував закоханості. На думку Хвана, стосунки були тією річчю, якій люди надавали занадто багато значення. Від них було більше проблем, ніж користі.
Хоча в нього не було вагомих причин настільки не любити саме поняття «стосунків», оскільки він виріс у родині, де процвітала любов та гармонія. Його батьки були прикладом міцних стосунків, які з роками лише ставали сильнішими. Хьонджин віришив поділитися з ними своїми переживаннями стосовно цього, і його радості не було меж, коли він почув від матері щось на кшталт: «Це твоє життя, Хьонджина. Якщо тобі добре самому — нехай, ми з батьком підтримаємо будь-яке твоє рішення. Головне, щоб ти був щасливим.» Саме тому це почуття було для Хьонджина незнайомим. Відчуженим. Але вперше в житті йому захотілося спробувати ризикнути. І тому вечорами, коли Хван лишався наодинці, він відкривав галерею в телефоні, гортав спільні фото, часом усміхаючись, а інколи — майже до болю стискаючи губи. Але видалити бодай одне так і не наважувався.
Хьонджин уже давно збився з рахунку, скільки днів пройшло з того моменту, як Мінхо перестав відповідати. Спершу він намагався знаходити пояснення. Можливо, зайнятий. Можливо, щось трапилось. Можливо, просто втомився від усього. Але що більше минав час, то сильніше все це нагадувало не тимчасову втечу, а свідомий ігнор. Мінхо щодня зникав для нього трохи більше, ніж учора. Ловити його погляд під час пар стало неможливо, у загальних чатах той відповідав усім, крім нього, а повідомлення залишались непрочитаними — холодними, як зимове повітря перед світанком.
Кожен день починався і закінчувався тим, що Хьонджин заходив у месенджер, переглядав історію чатів, ковтав порожнечу і блокував екран. І навіть коли він прикидався, що йому все одно, що це дрібниця, варто було комусь згадати ім’я Лі Мінхо в розмові — а серце зривалося з місця. Його непокоїло навіть не те, що старший мовчить. Найгірше було не знати, чому. Що саме він зробив. Чим так розчарував. А може, взагалі нічого? Може, просто перестав бути важливим, без причини, як це іноді трапляється з людьми.
Того дня Хьонджин прокинувся вже без сили вигадувати пояснення. Просто встав, без сніданку, і поїхав на пари, розуміючи, що десь сьогодні обов’язково побачить його. Він помічав знайому постать у натовпі: між сходами, у кафетерії, біля аудиторій. Але кожного разу Мінхо зникав раніше, ніж Хьонджин встигав його наздогнати. Це було схоже на гру, тільки ніхто не домовлявся про правила, і вигравала в ній завжди одна сторона. Весь день він ловив себе на тому, що погляд сам вихоплює з натовпу силует, знайомий вигин плечей, характерну ходу. І от коли після останньої пари знову пробіг поглядом коридором — серце стислося. Мінхо йшов швидким, напруженим кроком, опустивши голову, ні з ким не говорячи, і в той момент Хьонджин зрозумів: це шанс. Можливо, останній. Відмовки більше не спрацюють.
Він рушив слідом. Не вигукуючи імені, не привертаючи уваги. Йшов тихо, наче боявся, що звук власних кроків злякає його і той знову щезне. Було відчуття, ніби він тримає в руках щось крихке, і варто тільки натиснути сильніше — все розлетиться. Хьонджин побачив, як Мінхо звертає до роздягальні біля спортзалу — місця, де зазвичай у цей час майже нікого не було. Серце гупнуло у скронях, він зупинився, вдихнув повітря, сперся плечем об стіну, закрив очі. В голові шуміло. Його роздирала суперечка з самим собою: йти чи ні, кликати чи промовчати, залишити як є чи дізнатися нарешті правду.
— Мінхо-хьон, — голос вирвався сам. Тихий, тремтливий, напівзадушений власним болем.
Мінхо завмер. Йому не потрібно було обертатися, щоб упізнати цей голос. Той самий, за яким він встигнув скучити до пекучого болю. Голос, що завжди звучав для нього ніби рваний ковток повітря після довгого занурення під воду. Його хотілося слухати без кінця. І від цього раптом стало нестерпно важко дихати.
Пам’ять жорстоко підсунула той вечір, коли вони з Хьонджином пішли до берега річки Хан. Як молодший тоді без упину щось розповідав, посміхався, розмахував руками. А Мінхо… він ловив себе на думці, що хоче змусити його замовкнути. Будь-яким способом. І коли у свідомості народжувалися лише брудні, недоречні варіанти — його нудило від самого себе. Бо тоді він все ще був з іншою людиною. І кожна така думка здавалася йому зрадою. Але найгірше було те, що бажання не проходило.
Він тоді навіть не одразу почув, що сказав Хьонджин. Лише коли дивна тиша впала між ними, а молодший продовжував дивитися просто в очі, він розібрав слова:
— Місяць сьогодні гарний, правда ж?
Нічого особливого. Ніби просто зауваження. Але цей погляд… цей голос… Лі ніколи не вмів вловлювати натяки. І часто вдавав, що не розуміє. А тоді — вдавати було єдиним способом вижити. Він змусив себе повірити, що це просто про небо. Просто про місяць. А насправді він пам’ятає, яким гарячим тоді було повітря. Як пекло в грудях. І як сильно хотілося забути все, що мало значення.
Мінхо вирвався зі спогадів лише тоді, коли той самий голос вдруге покликав його на ім’я. Йому знадобилося кілька секунд, щоб повернутися в реальність і підняти погляд. Хьонджин стояв зовсім близько, такий самий — до огиди знайомий і до божевілля красивий. На його обличчі читався невимовний біль. В очах простежувалось занадто багато всього — втома, образа й те, від чого Лі завжди хотів втекти. Це була щирість. Від цього виду молодшого у Мінхо щось стиснулося всередині.
— Що ти хочеш почути? — сухо кинув Лі, намагаючись здаватися байдужим до цього діалогу, але цим він лише знову обманював самого себе. Зараз йому безмежно хотілося пригорнути Хвана до себе та міцно обійняти, але здавалося що після всього це було останнім на що він заслуговував. Мінхо не заслуговував на таку добру та щиру людину, як Хван Хьонджин. Від цього його розуміння серце обливалось кров'ю.
— Я задовбався питати себе, що зі мною не так, хьон, — він ковтнув клубок болі у горлі. — Чому ти зник? Чому я, як останній ідіот, в чаті шукаю твоє ім’я? Чому коли ти поруч — я забуваю дихати, а коли тебе немає — теж?
Напруга повисла так щільно, що, здавалося, повітря стало густим. Мінхо мав відштовхнути Хвана. Втекти. Але він досі був тут. Бо це був Хьонджин.
— І я вирішив, що краще зникну, ніж знову когось скалічу. Але тільки зробив тільки гірше.
Хьонджин завмер. Ці кілька секунд були гіршими за будь-яке очікування. А потім, не стримавшись, різко схопив Мінхо за шию, притягнув до себе і поцілував. Жорстко, боляче, так, ніби не мав права, але все одно зробив. Мінхо на мить закляк — а потім відпустив себе та відповів на поцілунок. Не з жалю. Не зі страху. А тому що вже не міг інакше. Не від страху. Не від жалю. А тому що ця напруга між ними мусила кудись подітися. І єдиний спосіб був ось цей. Через клятий відчай. Вони цілувалися так, ніби кожен намагався забрати у іншого повітря. Коли нарешті відсторонилися — обидва важко дихали. Обличчя Хьонджина було злегка вологим від сліз.
— Ненавиджу тебе за це, Мінхо-хьон, — прошепотів він, ледь торкнувшись губами його вуха. — І люблю теж. І це найгірше.
І в цьому «знаю» було все: злість, образа, ніжність і те, що вони так довго боялися прийняти — взаєморозуміння. До «разом» їм було ще надто далеко, але нарешті з’явився напрямок. Обидва відчували: попереду багато болю, але ця розмова — перша тріщина в стіні між ними.