Work Text:
Щороку Льюїс залишав під дверима Росбергів величезний пакунок із подарунками, немов справжній Санта-Клаус. Він навіть не пам’ятав, коли це почалося і чому він продовжував це робити. Можливо, через сором перед Вівіан або бажання хоч якось відкупитися за всі ті страждання, що він приніс їхньому батькові. Правда була в цьому, але лише частково. Насправді він просто користувався тим, що дівчатка були його фанатками, і прагнув, попри все, нагадати про себе.
Напередодні Різдва він підіймався на два поверхи вище й довго дивився на двері, тримаючи коробки в руках. Іноді… ні, завжди він прислуховувався до того, що відбувалося у квартирі. Бувало, йому вдавалося почути дитячий сміх чи гучні розмови змішаними мовами.
Добре, що в ці моменти його ніколи не підловлювали фотокамери. В їхній із Ніко історії було занадто багато невисловленого, щоб підливати масла у вогонь.
Тепер вони стали незнайомцями, які випадково жили в одному будинку. Льюїсу не слід було приходити сюди. Щороку він обіцяв собі, що це востаннє, а потім Ніко сказав би щось гарне про нього за спиною. Лише хороше. Називав його найкращим водієм в історії або уважно спостерігав за ним так, щоб той це помітив. Льюїс удавав, що йому все одно, що він не зважає на це, але завжди знав. Як тільки хтось починав говорити про них, він миттєво прислухався. І як тільки це хтось помічав — одразу припиняв.
Це було безнадійно. Ніко завжди тинявся в падоку, але Льюїс ігнорував його. За роки, що Ніко працював у Sky, на пальцях однієї руки можна було перелічити моменти, коли вони говорили один з одним без огляду на минуле.
Якщо вони опинялися поза перегонами, поза автоспортом, Ніко ніби навіть не помічав його. Навіть коли вони зранку їхали одним ліфтом або зустрічалися в магазині. Ніко залишив йому місце лише в контексті автоперегонів. Він залишив місце тільки у минулому.
А у Льюїса навпаки — завжди було місце для Ніко, але не в перегонах. Він не мав права бути там, після того, як пішов на пенсію.
Це мало б залишатися напруженим між ними, але чому продовжувати ці безглузді ігри? Чому це дивне бажання зберігати хоч якийсь зв’язок, аби потім знову знехтувати ним?
Льюїс подивився на різдвяних Барбі ще раз. Щороку випускали нові ляльки, і це мало навіть колекційну цінність. Принаймні його племінниці в це вірять. Він часто довіряв їхній думці, вибираючи подарунки. Він навіть не розумів, чому так намагається для дітей, з якими ніколи не розмовляв.
Іноді він намагався завчасно прийти до Вівіан і запитати, що хочуть дівчатка, але варто було йому опинитися перед їхніми дверима, як вся його мужність миттєво танула, і він знав, що мусить якнайшвидше втекти.
До подарунків він завжди прикріплював коротку листівку з простим привітанням для Ніко та Вівіан. Ніяких зайвих слів, лише «Щасливого Різдва». Але як йому хотілося хоч раз написати щось безглузде, як от «Вибач» або «Я сумую».
Він не міг доручити кому-небудь залишити подарунки під дверима Ніко, тому майже завжди на Різдво залишався у своїй квартирі. Іноді його навідували батьки чи друзі, але в такі дні його самотнє покарання мало значення більше, ніж будь-що.
І ось знову він стояв перед ними, намагаючись почути хоч щось. Цього року він прийшов пізніше, можливо, вже запізнився, і вони могли вже спати.
Поставивши подарунки, він розвернувся, щоб йти, як і завжди. Раптом двері відчинилися, і чиясь рука впіймала його.
— Ти ж знаєш, що тут є відеоспостереження, і я кожного разу бачу, коли ти приходиш.
Льюїс сподівався, що це була Вівіан. Тоді йому не було б так соромно. Вона могла б пожартувати й сказати, що не може пустити його далі, але може покликати дівчаток. Тут не було нічого про те, що думав або хотів Ніко, вона турбувалася лише про двох маленьких фанаток.
Але це була не Вівіан. Це був Ніко.
— Ти ж робив це спеціально, щоб кожного Святвечора мені доводилося слухати, що скоро прийде дядько Лью, щоб привітати нас.
Ніко не відпускав його, але тримав за одяг, не торкаючись тіла.
— Я просто хотів сказати «Щасливого Різдва». Це не я згадую про тебе кожного разу, коли поруч з'являється камера.
Ніко поглянув йому в очі. В його погляді не було нічого, крім розчарування.
— Вибач, — одразу вимовив Льюїс, вражений власними словами. — Це не те, що я хотів сказати.
— Ходімо всередину.
— Мені тепер можна заходити? — перепитав Льюїс.
Ніко поглянув кудись у глибину квартири.
— Ні, звісно ж, ні.
Той розвернувся, взув перші-ліпші черевики біля дверей і зачинив їх за собою. Мішок із подарунками все ще залишався між ними.
— Те, що ти приходиш — це проблема. Велика проблема.
— Припини згадувати мене кожного разу, коли з’являється камера, тоді і я припиню.
— Запропонуй ще припинити працювати в Sky чи з’їхати звідси, — Ніко відчував, що ще секунда — і може статися щось не надто добре.
Вдихнули вони майже одночасно. Кожен з них знав, як запальний характер іншого.
Ніко відсунувся вбік, його погляд метався в різні боки, поки в нього не виникла ідея.
— Ходімо, я проведу тебе додому. Тобі не варто бути тут.
Він не хотів, щоб усе переросло в суперечку, особливо у святковий день, коли діти могли б засмутитися.
Вони рухалися повільно, як боялися оступитися.
Льюїс рахував кожну сходинку.
Шістдесят чотири. Легко. Не потрібно й хвилини, щоб подолати їх.
У ті часи, коли вони були друзями, Льюїсу вистачало десяти секунд, щоб піднятися, і ще п'яти, щоб опинитися на кухні Ніко.
— Навіщо ти приходиш?
— Чесно? — Льюїс ледве міг зібратися до купи. Після того, як перестав вигравати чемпіонати, між кінцем сезону та Новим роком він завжди почувався крихким.
Ніко хитнув головою.
— Я не знаю, — він хотів би сказати, як сумує, як йому тяжко, але не сказав. Інколи слова не змінюють нічого.
Льюїс хотів утекти. Сховатися. Не було людини, яка б його зрозуміла так глибоко, як Ніко.
— А ти? Чому ти, Ніко, продовжуєш говорити про мене?
— Ти знаєш відповідь.
— Ця розмова не має сенсу.
Льюїс розвернувся, щоб торкнутися дверей і відкрити їх відбитком пальця.
— Почекай.
Ніко обійняв його ззаду. В коридорі було так тихо, що Льюїс чув у скронях власне серцебиття.
— Ти все ще любиш мене?
— А ти все ще можеш забути своє перше кохання?
Ніко притиснувся до нього ще сильніше.
— Якби ти був лише моїм першим коханням.
— Ти ніколи мені цього не казав, — Льюїс повернув голову так, що їхні обличчя майже торкнулися.
— Щасливого Різдва, Льюїсе.
Сказавши це, Ніко відпустив його і вже на сходах додав:
— Не приходь більше. Будь ласка.
Минулого року Ніко сказав те саме. І позаминулого. І ще рік до того.
Льюїс хотів щось відповісти. Сказати, що цього разу він справді більше не прийде. Але слова нічого не змінюють.
Він озирнувся. Десь двома поверхами вище грюкнули двері — надто голосно.
Пакунків із подарунками на порозі вже не було.