Work Text:
Коли Ацуші говорив, що Акутагава ще той виродок можливо він помилявся. Бо Акутагава був не просто виродком, він був найгіршим, нанедбалішим негідником та поганню якого Ацуші стрічав за своє життя. Як тільки його знову в перевулку стрічали стрічки-леза Росямона, в його жилах скипала кров, а тілом, кожним м’язом проходив пекельний жар гніву та ненависті.
Бо Акутагава не знав меж, ні моральних, ні фізичних. Бо для Ацуші стало буденністю повертатись з місії побитим та виснаженим, та падати знесилено на постіль навіть не маючи змоги підняти голову. Бо в ці дні він побачив, як втрачав Кьоку, бо просто не мав ресурсу підтримувати те, що б там між ними не було. Акутагава відбирав в нього все, висмоктував з нього сили наче вампір кров і лишав його вичерпаного десь там, серед брудних стін та контейнерів зі сміттям.
Акутагава був сволотою і Ацуші вбивав ці слова цвяхами йому в тіло при кожній їх зустрічі.
Але зустрічі стали рідшати. А остання відбулась так давно що Ацуші став забувати що саме останнім він почув від ціпного пса мафії. Він буде дурнем, якщо не визнає, що це стало його непокоїти.
Коли Дазай при всіх членах агентства оголосив план, який розробили для підвищення кваліфікації Морі та Фукудзава тигр ледь не почав прилюдно оплакувати надії на своє спокійне життя.
– Ацуші-і-і – підвивав Дазай кидаючи на стіл стос фото. – Ви з Акутагавою відправитесь на завдання. Разом.
– Що? Та нізащо!
Дазай все ще усміхався, примружуючи очі, але лише Ацуші бачив в цій посмішці ще дещо, щось загрозливе, таке, що з’являлось в обличчі наставника, коли він мав на увазі дещо більше ніж висловлював. Дещо важливіше за чвари з тупоголовим собакою в плащі.
– Я не певен, що Акутагава погодиться.
– О, та він вже. – Відповідь Ацуші подарувала довгоочікуване ослаблення тої руйнівної та загрозливої енергії, що Дазай ніс за собою хвилину тому. І ось це дійсно лякало, як така людина, як Дазай, могла одночасно бути такою недбалою та страшною.
– Хіба це не очевидно? Навіть такому йолопу, як ти було б зрозуміло, що він погодиться. – Раптом обізвався Рампо, кидаючи желейного ведмедя до рота. І Ацуші плакати хотілось від цього його очевидно. В цьому кабінеті всім окрім нього завжди було щось очевидно.
Акутагава дратував Ацуші своїм існуванням. Навіть зараз, коли він опитував свідків в будинку дощички підлоги якого і досі були просякнуті кров’ю жертви його виводило з себе спізнення напарника. На годину. От як йому мати з ним справу? Гаразд, можливо, це таки на краще. Поряд не ходить ображена на весь цей світ пика і він може спокійно, в своїй манері отримувати свідчення.
Дівчина весь час хникала, та втирала носа. Говорила загальмовано, наче іноземка, щоб сказати кожне слово, згадувала як буде воно звучати зрозумілою для детектива мовою.
– І раптом в ванній почало рости око, велике, з чорними ліанами навкруги.
– Тобто око? Опишіть його.
Дівчина знову подавила схлип та витерла мокрі очі, червоні від довгого плачу.
– Десь з півметра діаметром. З чорною райдужкою. Я, я можу намалювати.
– Так, звісно. – Ацуші і гадки не мав, що це за здатність така і чому цей чоловік, жертва, раптом вирішив перерізати собі горло прямо тут.
Руки дівчини тремтіли, а коли вона почала замальовувати зіницю взагалі зблідла, лише очі, як і раніше сяяли червоним світлофора.
Ацуші зістрибнув з останньої сходинки, і раптом полетів. Асфальт закружляв десь там знизу, і поряд з ним, в дикому танці замайоріла потилиця Акутагави. Скажена собака. – подумав Ацуші. І виявилось, що думав він в голос, коли Акутагава відповів:
– Смердючий кошак.
Ацуші довелось перетворювати долоні в лапи, щоб хоч якимсь чином повернутись на землю. Перша спроба успіхом не увінчалась, Росямон ображено покинув його талію, натомість хапаючи за зап’ясток.
– Ти можеш хоч раз не бути такою паскудою? Чи думаєш мені до вподоби працювати разом?
– Думаю, що мене мало хвилює, що думаєш ти. – Акутагава знайшовся в кашлі, поки щупальця Росямона почали трясти Ацуші туди-сюди, наче малюк брязкальце.
– Припини цей дитячий садок! Хочеш бійки? Гайда! Ти дістав мене, Акутагаво.
– Я хочу розчавити твій череп, наче гарбуз. І я зроблю це... – Раптом щупальця відпустили Ацуші і він каменюкою полетів вниз, в останню мить зістрибнув на долоні та пом’якшив падіння, - завтра.
Залізти йому в голову. Дізнатись, що він думає коли говорить, атакує, дивиться Ацуші в очі. Який борщ там вариться. Він здогадується, думає, шо розуміє, справді. Акутагава думає про ненависть до нього, про зневаження та огиду. Про заздрість.
Він думає про те що Ацуші не гідний того, що має. І це до чорта боляче, бо Ацуші думає так само, знає це. Акутагава має рацію.
Ось він крокує перед ним, обігнавши, наче втікає, чи навпаки, робить все, аби не бути поряд з Ацуші, бути швидше, вище, сильніше. Ацуші не наздоганяє. Мовчки рахує кроки і змушує себе згадувати показання дівчини, очі якої палали червоним горем. Так, трагедія, смерть, завдання.
Дазай просив його завжди бути на плаву, не ниряти глибше можливостей, бути доступним для Акутагави. Око, величезне око в вітальні, яке змусило людину перерізати собі горло лезом.
– Це іноземний еспер. В Йокоґамі немає людей здатних контролювати свідомості людей окрім Кьо.
Ацуші впирається в перепону, відстрибує від неї та піднімає очі. Він врізався в Акутагаву, що скептично знову заглядає йому прямо в очі. Від цього погляду хочеться заховатись, закритись. Він лупить по внутрішніх органах з середини, розриває легені та печінку, вгризається в нирки. Він бачить всі твої недоліки. Так само він бачить і переваги. Але про це Ацуші забороняє собі думати.
– Не схоже, що це контроль свідомості.
– З чого такі висновки.
О, знову цей голос повен скептики. Ацуші опускає плечі та вдихає. Отже боротьба:
– Поки не знаю, просто відчуваю, що це щось інше. Але око. Чому саме воно?
– Очі багато можуть розповісти. Ось твої – постійно злякані. Наче в кроля перед забоєм.
– А твої постійно горять гнівом, наче ти не бачиш нічого окрім нього.
– Я хочу, щоб всі бачили це.
А як же. Наводити страх на людей, спочатку бити потім питати, винищувати людей сотнями, наче якийсь монстр – це все Акутагава. Останній месник апокаліпсису, машина для вбивства не наділена особистістю.
– Можливо. А можливо згодом в тобі крім того гніву нічого більше й не лишиться.
– Це моя ціль, тигре.
– Не думаю, що це те, чим варто пишатись.
Ацуші втомлюється поряд з Акутагавою вдвічі швидше. Морально – втричі.
– Нам потрібно більше інформації про есперів, але нам її ніхто не надасть. Поодинокий випадок нападу – недостатня причина втручання вищих організацій. Чекати ще один напад – це дурість та жорстокість. Нам треба Рампо.
– Ти вже не можеш справу дослідити сам? Одразу біжиш за підказками?
– А що ти пропонуєш?
Ацуші відчуває біль, що хвилею розтікається по м’язах живота і ось він вже летить в найближчу стіну не встигаючи навіть перетворитись. Щось з ним не так, рухи наче заторможені, наче він вліз в клей і тепер кожна кінцівка на секунду липне до повітря. Він списує все на втому та набридливо напарника. Регенерація також повільніша.. Це дивно.
– Чекатимемо доки на тебе нападуть. – Кричить йому Акутагава з того боку дороги і Ацуші тоне в шоку. От що з ним сталось. От що помітив Акутагава, але не помітив він – він мішень.
Вони заходять в найближчий готель, щоб Ацуші оглянув себе на предмет якоїсь мітки. Вона мала б бути. Щось типу долоні, як в Кьо чи якийсь візерунок. В дзеркало оглядає бліді спину, плечі та шию. Ноги та руки також чисті, тож він лише розчаровано входить до Акутагави в номер накидаючи поспіхом сорочку.
– Нічого. Можливо нам здалось? Я просто втомився.
– Придурку, ти ніколи раніше не був таким повільним і стривай, - Ацуші підіймає сорочку, щоб заправити її в штани, але Акутагава перехоплює його руки. Відтягує сорочку з шиї, майже зриває ґудзики, заривається пальцями в волосся на маківці і видихає Ацуші в шию, від чого все тіло йде мурашками. – Я ж казав, що ти придурок. Є. Вона в тебе на потилиці. Червоне око. Не відчуваєш? – Акутагава пальцем натискає на те місце, але Ацуші відчуває лише, які ж в нього холодні руки. Від цього мурашки дублюються, посилюють минулі і він ось-ось почне тремтіти.
– Нічого. – Майже шепоче він закидаючи з себе ці крижинки. Чому ця людина вся наче чужа, не з цього світу. Вічно хворий, блідий та холодний, як сніг, такий само вбивчий, як його мороз.
Що робити далі вирішує кожен сам собі. Бо вони не говорять, не обдумують план дій, не шукають рішень. Ацуші сидить на підлозі, біля ванної кімнати, а Акутагава стоїть біля вікна, тремтячими пальцями нишпорить кишенями. Шукає цигарку, здогадується Ацуші. Він іноді палить. Це тупо, Ацуші засуджує його і в цьому, легені Акутанави й так розвалюються, а смердючий токсичний дим ситуацію точно не покращує. Рюноске нічого не знаходить і зло видихає, опускаючи плечі.
– Дай мені знати, якщо захочеш відрізати собі голову.
– Обов’язково, ти ж перший з бажаючих допомогти. – Ацуші кидає в обличчя Акутагаві звинувачення, свердлячі підлогу очима. Він не бачить реакції Акутагави і не хоче бачити.
– Добре, що ти це знаєш.
А що ще він міг би почути від нього? Заперечення? Доповнення? Ще б пак Акутагава не втратить можливості його здихатись, він не дурний. А Ацуші схоже дурний, бо йому кишки скручує від такої відвертої ненависті до нього. Бо він Акутагаві нічого не зробив. Але щось йому зробив Дазай. Ахіллесова п’ята Акутагави, куди можна вдарити завжди, якщо хочеш зробити Акутагаві боляче. А Ацуші хоче, бо Акутагава завжди обирає цей варіант для нього:
– Це буде чудова нагода підтвердити думку Дазая про тебе.
Ацуші встигає лише скрикнути від болю, коли Росямон пришпилює його до стіни тонким клинком, наче креветку:
– Закрий свою пащеку, бо це зроблю я. Ти ні чорта не знаєш.
Ацуші долонею витирає кров, якою вдавився після атаки і підіймає очі на Рюноске. Сахається. Обличчя того скривила маска болю, наче це йому розірвало печінку лезом. Ацуші починає шкодувати про сказане, забуває навіщо взагалі це зробив, попереднє виправдання здається ще більш недолугим.
– Ти й гадки не маєш про те, як і чому мене вчив Дазай. Тож просто закрий рота. Допоки я не порізав тебе на дрібні шматки і не розкидав світом.
Ацуші не вірить тому, шо вони говорять про того Дазая, якого знає він:
– Що ж він з тобою зробив?
Ацуші бачить, як погляд Акутагави суворішає, готується до чергової атаки. Він не встигає і вдихнути, як його долоні стягують стрічки Росямона. Кайданки.
– Що ти робиш?
– Працюю.
Ацуші намагається перетворитись, в нього майже це виходить, але не повністю. Щось заважає.
– Ти користуєшся моєю слабкістю.
Акутагава ступає до нього, присідає поряд. Його шия все ще червона, а в куточку губ в нього видно розмазану пляму крові, але Акутагава її не помітив і навряд чи помітить. Раптом щокою розстилається хвиля жару і вона починає пульсувати, голову відкидає в сторону. Ацуші не помічає, як починає ричати.
– Що ти робиш, придурку?
– Показую, що таке користуватись твоєю слабкістю.
Ацуші наче на гірках, тут йому було шкода Акутагаву, а тут вже хочеться нагодувати того щебенем, перетворитись повністю, вирватись в бій з повними силами. Знов це відчуття, що розбурхує кров, що розливається м’язами з жаром. Гнів та ще щось. Щось глибше. Щось, що приходить з мурашками та небажанням робити Акутагаві ще більш боляче.
Акутагава сідає навпроти, дістає журнал і починає читати, а Ацуші і пальцем поворухнути не може, Росямон повністю змотав йому долоні. Тепер він бранець. Це його перша професія.
– Відпусти мене, якщо я захочу перерізати собі горло, клянусь, ти про це взнаєш.
Ацуші не може так довго сидіти. А ще він голодний, та хоче в туалет, а ще в нього свербить стегно і ще сотня причин звільнитись. Акутагава наче його не чує. Гортає сторінки, та Ацуші розуміє, що він не читає.
Акутагава збирається з силами, щоб врешті решт не замкнути йому ще й рота. Бо це буде занадто спокусливою ідеєю. Тигр в його руках, слабкий, під дією сили невідомого еспера. Лишається лише посильніше затягти на його шиї стрічку і все, справу життя зроблено. Та Акутагава не зізнається собі, що вже давно він не має нічого подібного в думках. Що смерть Ацуші не є його ціллю, не є приводом радіти. Що Ацуші не його найзліший ворог. Що кожного разу, коли він попри свої переконання вхоплює тигра за горло, він пришпилює обличчя насильно на відстані пів метра, бо хоч ще один сантиметр близькості, ще один міліметр спільно повітря і він не стримається. Що він ненавидить не Ацуші, та не Дазая, а одного дуже дурного хлопця, що проживає лишок життя в гніві, хоча може цього не робити.
Життя Акутагави набуло сенсу, коли він пообіцяв Ацуші вбити його, вже тоді збираючись ганятись за тінями, ігноруючи тіла. Минуло три місяці і ось що він має. Можливість.
– Якщо серйозно, то чому ти мене не вбиваєш?
Ацуші наче читає його думки. Акутагава лякається, заклякає, давиться кашлем і ховає кров в долоні.
– Іноді ти ставиш такі тупі питання, тигре.
Акутагава змушує себе звільнити його, але тепер втричі частіше поглядає на нього. Він же почує, відчує, коли все почнеться? Ацуші оглядає рану, яка встигла трішки стягнутися, але з нього все ще хлище кров.
– І як нам пояснювати що саме сталось в номері.
– Дивнішим за те, що ми зняли односпальний номер на двох вже нічого не буде. Заплатиш за стіну та й все.
Ацуші схоже забуває куди йшов. Він завмер біля дверей та збентежено гіпнозує Акутагаву. Що вже знову?
– Я не думав про те, як ми виглядали.
– Не зачиняй двері. – Це все, що Акутагава може відповісти. Бо Ацуші дурень. Бо такий зляканий, та з червоними щоками він викликає в Акутагаві такий потік емоцій, які змушують почуватись його слабаком. Бо Ацуші і сам слабак, і має таку владу над ним.
Вони сидять аж до вечора, обмінюючись поодинокими реченнями. Не мають точки опору для діалогу. Жодної спільної теми, жодного враження чи ідеї, якою треба поділитись. Бо Ацуші не наближається ні на крок, а Акутагава не може сидіти на ліжку сам. Повітря важке, намагнічене. Акутагава намагається не думати. Майже насильно відриває погляд від Ацуші, шо вже схоже куняє на лінолеумі. В закривавленій подраній сорочці. Поки його рана заросла, з нього натекла калюжа крові, тож Акутагаві навіть майже школа.
Це все виснажило тигра ще сильніше. Акутагава думає про його тіло. Про те, яку лотерею виграв Ацуші, йому майже не треба тренуватись, рани лікуються самі. Це все лише його сильні сторони. Чи може в слабкої людини бути так багато сильних сторін?
– Я все ще не пиляю собі вени кігтями, тож можеш перестати мене винищувати поглядом. – Мугикає в коліна Накаджима.
– Для того щоб почати достатньо і секунди.
– То ти визнаєш, що я швидкий.
– А навіщо мені брехати? Ти справді був швидким.
Ацуші розправляє ноги, все ще з закритими очима він раптом посміхається:
– Я завжди швидкий, треба лише позбутись дурної сили. Був би тут Дазай-сан.
– Якщо постійно перекладатимеш відповідальність на когось – станеш непотрібним розхідним матеріалом.
Ацуші відчуває, як свідомість від нього тікає. Як виснаження саме розслабляє його м’язи та мозок. На межі між сном та реальністю він блукає думками.
– Ти – незамінний. Але більш радісним твоє життя від цього не стає. То який з цього сенс?
Акутагава кліпає в сторону тигра та прокручує його слова в голові. Ти – незамінний. Так Акутагава знає це, але з вуст Ацуші це звучить наче якась відвертість. Щось, що кажуть з виключеним світлом та закритими шторами. Щось чого в його очах заслуговує лише він.
– Сенс в тому, що лише так ти маєш право на життя. В моєму світі, якщо ти перестаєш бути таким – лови кулю в лоб.
– Тоді твій світ, це місце де я не хотів би жити.
Акутагава дивиться на білі вії, що кидають таку чітку тінь на щоки, на розслаблені пухкі вуста Ацуші, що ледь привідкриті в вдихові чи видиху. Акутагава зараз міг би відповісти, що він також:
– Я й не казав, що ти зміг би там жити.
Ацуші лише посміхається куточками губ. Знову. Вдруге за сьогодні і Акутагава не може відвести погляд.
– Хоч десь ми сходимось думками. Вбивати людей, щоб вважатись вартим. Сотні життів за моє. Якесь страхіття.
– Звісно, - Акутагава готовий посперечатись, агресія приспана цим лагідним образом перед ним прокидається ще більш активною – Краще віддати своє життя за життя сотень.
– Я все одно помру. А так зможу принести хоч якусь користь.
– Це якась казкова дурня. Звідки ти знаєш, можливо той, кого ти врятував ціною свого життя завтра вб’є чотири сотні людей. І де тут логіка? Ти взагалі не маєш виборювати право на життя таким шляхом.
– Справді? – Ацуші відкриває затуманені сном очі і робить такий дурнуватий, глузливий вираз обличчя, що Акутагаві знову свербять кулаки попри те, що іноді від цих чарівних очей він отримує табуни мурах по шкірі на хребті. – Тоді чому ти маєш це робити?
І справді. Акутагава вже й не пам’ятає коли саме його голову заполонила ця нав’язлива ідея бути сильним. Завжди, навіть на порозі смерті дужо підіймати її тягар та нести до кінця. Здається, наче він з нею народився, він став цією ідеєю, зрісся всіма кінцівками та органами. Завжди вставай, якщо вдарили в одну щоку – лупи кривдника в обидві, нізащо не люби, не довіряй, не цінуй нічого. І завжди прогинайся, бо лише безцінні метали не ламаються. Акутагава не помічає, як голос його власних думок змінився на Дазаїв. Ось він лише чув його, десь там, крізь три стіни, в своїй свідомості. А зараз здається, що Акутагава бачить його в проході до ванни. Його силует, його бежевий тепер плащ заляпаний кров’ю і Дазай тримає пістолет. Він виблискує холодним мертвим сріблом в останніх проміннях сьогоднішнього сонця. А дуло змушує чекати кулю, яка неодмінно потрапить в ціль, ніколи не промаже. Акутагава починає тремтіти. Він активує Росямон, вже готовий побачити, як стрічки стягують руки темному привиду минулого. Акутагава оглядає долоні та ноги і лише зараз помічає, які вони крихітні. Він зменшився до розміру десятирічки. Його погляд чіпляється за стіну, де її площину гострим лезом розрізає дуга. Стіна розсувається і на нього дивиться велетенське око. Воно розміром з нього теперішнього, та чорне, наче в ньому схована вся незбагненна темрява світу, Акутагава впізнає її, вона це те, що з’їдає його зсередини роками, нищить перетираючи в пил залишки всіх людських почуттів, щастя, радості та спокою. Акутагава чіпляється за реальність. Кидається в сторону Ацуші, але його немає, в цій кімнаті лише він з Дазаєм. Він вкотре почувається нікчемним сміттям, пилом під ногами гідних, хробаком в ключові птаха.
Акутагава міцно заплющує очі, відчуває в роті присмак металу. Давиться ним, падає навколішки, груди стискає в спазмові і він пальцями тягне тканину на грудях, вона тріщить майже репається по швах, бо зараз він в лахмітті, яке носив до того, як його знайшов Дазай, нитки прогнили, засмерділися на смітнику. Акутагава стримує схлип, стримує крик та стогін, що роздирає горло. Він розуміє, що потрапив в пастку, розуміє як важливо не втрачати розум, розуміє що цей відчай – пройдений етап життя, який він вбив власноруч, вдавив та поклав до труни, забив перший цвях. Але це щось інше, щось що проникає в нього звідусіль, кружляє шлунком, венами та мозком, загноює його прямо зараз. Все чого Акутагава бажає – кінця, щоб це припинилось, щоб він перестав знову й знову згадувати це, знову проживати пекло тут і зараз. Щоб від нього не лишилось і сліда, бо болю забагато, бо він не впорається, бо він дитина яка хоче заховатись бодай кудись, забитись в кут, видавити собі пальцями очі. Йому страшно, нестерпно страшно. Він плюється кров’ю, стискає горло долонями, давить на нього, перекриває все, щоб не дихати, щоб припинити стікати кров’ю, щоб стало легше, треба лише сильніше стиснути, почекати ще секунду, хвилинку, подавити кашель та бажання вдихнути. Але руки не слухаються, самостійно розслабляються, він майже згорів, лишилось лише попелище.
Акутагава розплющує очі повні сліз, востаннє кашляє і здається, що в нього всередині леза, шматують його, проникають все глибше. Реальність наздоганяє згодом, коли він бачить перед собою бліде обличчя тигра. Перелякані очі та тремтячі губи. Він тримається купи з усіх сил, хоча хочеться впасти, розбитись на друзки, розлетілись склом по підлозі. Він опускає голову та бачить, що він весь залитий кров'ю, а його руки, зап'ястки все ще стискають руки Ацуші, ось-ось репнуть кістки. Акутагава усміхається кривавою посмішкою, хоча щоки горять пекельним болем. Ацуші кидається на нього, притискає до себе. Втискає з такою силою, що хребет починає похрускувати під його руками, весь Акутагава зменшується, зсихається та нарешті розслабляється, але тепер його цільним створінням тримають ці руки, які не даються опасти, розтектись масою.
Він тремтить ще хвилин десять. Руки не слухаються. На шиї вимальовуються гематоми. Він боїться питати, бо Акутагава не хоче знати, який обрав спосіб вбити себе, а ще Ацуші виглядає так, наче якщо заговорить - вибухне. Заведений бродить з кута в кут, та постійно витирає руки. Несподівано першим заговорює подаючи Акутагаві стакан води. Той відмахується, навряд чи горло втримає в собі хоч щось, та шлунок також, його вже рвало кров'ю, тепер лишилось щоб вирвало водою.
– Ти раптом завис та дивився в сторону ванни. Я кричав до тебе, пару раз вдарив, та ти не реагував. А потім вдавився. Я не встиг нічого зробити, Росямон пришпилив мене до стіни, довелось іти по ньому. Ти схопив себе за горло, не знаю чому не Росямонрм, власноруч душив себе, я йшов так швидко як міг, я ледь відтягнув твої долоні. Ти просто не реагував, я не знав, що робити, я...я...
– Все гаразд. – Акутагава сахнувся власного голосу, сиплого ледь чутного. Слабкого.
– Що ти бачив?
– Темряву. – Акутагава не збрехав. Це була його темрява, його кошмар, те що він бачив коли заплющував очі вночі.
Ацуші більше навіть не намагається питати. Лише примружує очі та стискає губи. Ацуші знає, що ховається в його темряві, які душі та видіння полюють в ній на нього. Він не може уявити, але здогадується, яка темрява Акутагави, бо здається навчився його розуміти, хоч і рідше ніж себе. Він стежить за Рюноске крадькома, але більше не виходить з кімнати нікуди. Ловить стрічні погляди і не відводить очей, бо якщо раптом напад повториться, він не переживе. Він намагається послабити сорочку, розстібнути ґудзик, але пальці не слухаються, як тільки він ловить ґудзик, той вислизає і лише дратує його з кожного спробою все сильніше. Ось терпець уривається і він просто тягне тканину, зриваючи надокучливу деталь. Дихати стає трішки легше, але йому все ще бракне повітря. Акутагава сидить в кутку біля ліжка, не пересідає, взагалі не рухається. Серце Ацуші наче зупиняється на мить:
– Акутагаво! Ти тут?
Акутагава хрипко посміюється, звук нагадує старий автомобіль, підвіска якого зле поскрипує.
– А де ще я можу бути?
Він сміється! Дідько, та він ще може сміятись, клята паскуда в плащі. Ацуші не має сили на сварки, на роздуми ні на що. Він вичавлений до краплинки, але не може змусити заплющити очі і на мить, бо вистачить і секунди. Бляха, і причепилось таки! Ацуші підплигує на місці, коли Акутагава говорить:
– Я зараз не можу думати. Наче переплутали все, що було в голові. Треба йти. Завтра розберемось.
Завтра? А він його побачить? Куди він зібрався йти?
– Ти до завтра сконаєш. Вистачить одного нападу.
– Я справлюсь, тигре.
Дідько, Ацуші наче на пороху сидить, в мозку також він, а зараз туди кинули сірник. Кров скипає в жилах, бо Акутагава дурень, бо Акутагава думає, що сильніший за світ і недоторканний, бо це не так і йому слід було б це вже запам'ятати. Але він бісів впертий віл, а Ацуші ненавидить його так, що гарчить, як перелякана вулична кішка на перехожого.
– Ти мене не чуєш напевно. Я ще раз скажу, ти помреш до завтра.
– Чому це тебе хвилює? – Акутагава вже стоїть на ногах і Ацуші наче на підтвердження його слів спостерігає, як той маятником хитається з ліва на право, вперед та назад.
Він навіть не може втримати рівновагу, але щось самовпевнено заявляє йому прямо в обличчя. Дурень!
Але чому це дійсно його хвилює? Чому Ацуші і досі не може змити з себе його кров, хоча давно вже її не бачить?
– Бо ти дурень і можеш вбити когось. А ти обіцяв цього не робити.
– То що ти пропонуєш? – Акутагава кашляє в долоню, в ній ледь помітно виблискують багряні краплі.
– Я можу повартувати. Якщо ти мене знову проткнеш - я зможу регенерувати. Наврядчи хтось ще так зможе.
Акутагава втомлено закочує очі. Злиться? Зневажає?
– Це мав би бути ти, чортів тигре. Вартувати хочеш? То гайда, не маю вже ніяких сил слухати твоє ниття.
Акутагава блідший ніж зазвичай. Губи майже сині, а під очима кола помітніші за сліди від пальців на його шиї. А ще він сильніше став пахнути кров'ю, цей запах тепер шлейфом тягнеться за ним, найнестерпніші парфуми. Цей запах постійно викликає у Ацуші тривогу, бо так не має бути. Рюноске доводиться докласти зусиль, щоб відчинити двері, він майже падає на них, Накаджима кидається до нього, готовий підхопити і раптом сахається, відкидає долоню назад, наче її облили окропом. Пече вона так само. В квартирі Акутагави фізично холодно, наче в підвалі, сухо та пусто, стерильно чисто. Сховище маніяка, все ідеально прибрано, стіни білі, меблі чорні, все просто, все лаконічно, класично. Все занадто. Ацуші почувається так, наче потрапив в капкан для ведмедів.
– Ванна по коридору на ліво, спальня наступна за залою. Розберешся. Не шуміти, не хапати нічого без дозволу і ради бога, не смітити.
Ацуші це вміє. Пробиратись сирими стінами притулку на кухню, крадькома, так щоб і видиху зайвого не почули, поки шлунок реве від голоду та болю, розставляти все по місцям, бо запам'ятав кожну деталь в паніці тремтячи від кожного шороху в коридорі. Не смітити, хоча тіло постійно свербить від бруду на ньому. Ацуші вміє бути зручним, домашні тварини в будинках сімей були більш вільними ніж він в своєму колись домі. Тож він лише киває, допоки шкірою біжать мурахи від спогадів, що зненацька огорнули його.
Акутагава вже в постелі, коли Ацуші кроками кішки підбирається до нього. Він сідає поруч, спирається на стіну та дивиться в білу стелю. Та так і дахом поїхати можна, наче в палаті психлікарні. Втома підкріплюється так само тихо, та долає його всього лише за годину сидіння. Та він не може зтулити очей, бо обіцяв. А ще тому що йому до чортиків страшно. Він згадую кожну хвилину цього дня, кожне сказане слово, але знову й знову повертається до двох моментів. Розмова перед хаосом, коли перед ним сидів справжній Акутагава, якого Ацуші раніше бачив лише в моментах гніву. Такий справжній, голий душею. Він з'явився на секунду, промайнув перед очима примарою, коли з губ Ацуші зірвалось те кляте питання. Він відкидає від себе злість, що тигром кусає йому горло, злість на себе. Саме після цього питання, після того, як він викликав сутність Акутагави той і пропав. Він відчинив двері потворі, вручив ключі прямо в руки та вказав на двері. А та скористалась можливістю.
А потім Акутагава, який своїми руками себе вбивав. Ламав собі шию, бо не міг інакше і в жодному разі не дозволяв себе врятувати. Він майже не пам'ятає що саме робив, наступним, що він знає, було відчуття стиснутої шкіри під долонею, він не міг його відпустити. Мозок посилав кінцівками сигнал, що вже досить, а руки робили своє, прибирали на шляху загрозу, навіть, якщо нею були пальці Акутагави. Він тоді відчув ту кляту безпорадність, яку переживав кожного разу, коли йому робили боляче, а він не міг відповісти. Не міг зробити боляче нікому. Виявляється він може.
Зверху ледь чутно шум, шурхіт білизни об білизну, хриплий вдих. Ацуші чекає видих, секунду, дві, нічого. Ацуші підіймається, схиляється над Акутагавою, дає ще шанс, але він бляха не видихає. Кров підступах до обличчя, щоки палають, а долоні самі тягнуться до його обличчя. Він кладе долоню тому на шоку і Акутагава різко розплющує очі. Дивиться йому прямо в очі, доки з Ацуші сходить сьомий піт.
– Ти шо робиш?
– Ти не видихав.
Ацуші вважає, що цього має бути достатньо, але Акутагава міцно перехоплює його зап’ясток і не думає відпускати. Пронизує поглядом, знову вишукує щось, мишею залазить в його безлад. Момент затягується. Ацуші чекає, Акутагава про щось думає. Раптом він тягне Ацуші на себе та кидає на ліжко поряд. Сідає верхи, міцно тримаючи руки, йому не треба плащ, Ацуші й сам не пручається, але яв сильно схвильований.
– Це через тебе, на мені спрацювала сила.
Ацуші не розуміє нічого, тупо дивиться на Акутагаву, доки той своїм тілом придавлює його до ліжка ще більше. Вічно холодний до цього, він зараз лавою розтікається по ньому. В кожному місці, де шкіра одягнена в шовк торкається його, лишаються нематеріальні опіки. Ацуші може їх полічити.
– На мені нема мітки, але вона є на тобі. Я мішень через тебе!
– Чому ти так вирішив? – Ацуші потрохи приходить до тями, а коліщатка в голові таки починають крутитись. До мозку нарешті потрапляє кров. Раніше вона зупинилась, застигла в жилах.
– Господи, ти й сам знаєш чому, не змушуй мене це ще й говорити, йолопе.
– Бо я тебе ненавиджу?
Акутагава стискає зап'ястки сильніше, впивається нігтями в шкіру.
– Думай тигре! Ти тупий, але не настільки ж.
Ацуші гортає в голові всі можливі варіанти. Не може знайти нічого гідного, опускає очі на шию Акутагави, де синім намистом розтеклись синці. Пазли складаються самі собою. Лишився один, якого він раніше не волів бачити, ховав від себе, як колись свої здібності.
Бо він перестав робити Акутагаві боляче, бо він хотів зламати Акутагаві руки, щоб він собі не нашкодив, бо він прийшов до нього додому лише щоб сидіти біля ліжка і вартувати як собака. Бо він боїться його втратити. Отак працює сила. З самого початку реальною жертвою сили був він, Ацуші.
– Дійшло нарешті. Пішли розберемось з тією дівчиною.
Акутагава злазить з нього, швидко знімає піжамний одяг, натягуючи аби як штани та сорочку, Ацуші відвертається, поки щоки ще й досі палають диким вогнем.
– Вона ж не його дівчина? Так?
– Вона сестра. А жертвою стала їх подруга, яка зустрічалась з її братом.
– Як ти дізнався?
Акутагава вже одягнений проходить повз нього, дістаючи плащ, та вдягаючись.
– Про дівчину? – Акутагава перевіряє кармани, знаходить пістолет, ховає під пояс. - Я знав з самого початку. Не знав, що вона тобі сказала інше.
– Ні, я не про це. – Ацуші оглядає руки і помічає, що більше не шукає на них більше багряний плям. – Я про мене та силу.
– Було б важко не здогадатись. – Акутагава кидає ще один пістолет Ацуші. - Хоч на секунду забаришся, покину прямо тут.
Ацуші не отримає відповіді на своє питання. Ніколи. Бо її не існує. Акутагава вже забув, коли зрісся з думкою про те, що тигр має бути поряд. Дазай був хорошим вчителем. Урок засвоєно.