Work Text:
— Соупе.
Він вже говорить так довго, що в горлі починає хрипіти і дерти. Він навіть не впевнений, що саме в цей момент говорить, він майже не звертає уваги на слова, що злітають з язика. Все, що Соуп знає точно, — якщо він продовжить говорити, він збереже це. Хоча б на мить довше, збереже його. Соуп ігнорує поклик його імені.
— Джонні.
Якби він не був так зосереджений на пропалюванні дірок у підошвах власних черевиків, крокуючи туди-сюди по підлозі кімнати Ґоуста, Соуп помітив би роздратування, що просочилось в тон чужого голосу.
Власник цього голосу сидить на краю ліжка, з ніг до голови одягнений у тактичне спорядження, яке ще не встиг зняти, бо Соуп навіть не дав йому можливості перевести подих.
Почувши новину про те, що Ґоуст повернувся з чергової одиночної місії, успішної, але трохи побитий, Соуп відмовився від їжі і компанії, а натомість одразу спуститися в кімнату, де, як він знав, той знаходився; він стояв навпроти столу, за яким сиділа Ласвелл, й, біс би його побрав, спокійно собі відзвітовувався. Кроки Соупа відлунювали важким рівномірним звуком в пустоті коридору, щелепи були так міцно стиснуті, що, здавалось, ще мить й полетять зуби. Повз нього пройшло кілька новобранців, і, хоча зазвичай вони були веселими і жартівливими, зав’язували легкі бійки і чіплялися до нього, зараз відійшли на протилежний бік і, притиснувшись до стіни, мовчки прошмигнули повз, опустивши голови й втупивши очі додолу.
Соупу коштувало надлюдських зусиль, аби не увірватися в кімнату і не витягнути Ґоуста за ремені бронежилету, за комір воєнної куртки. Він навіть розмірковував над тим, щоб ввічливо постукати й спробувати переконати Ласвелл, що Прайс послав його за Гоустум з причини, яка вони обидва знали, не відповідає дійсності.
Але він чекав, притулившись плечима до стіни прямо біля дверей і схрестивши руки на грудях, чекав, згораючи від люті. Пальці ніг нетерпляче постукували по підлозі, в голові гуло білим шумом. Якби він уважно прислухався, то міг би почути приглушений голос; спокійний і холодний тон Ласвелл, її ідеально структуровані речення та сформульовані відповіді. Але не зміг би почути Ґоуста.
Тому Соуп чекав. Він знав, що той знаходиться за зачиненими дверима, незалежно від того, чи говорить він тихо, чи просто мовчить; він точно знав, що Ґоуст був там, і Соуп не збирався знову дозволити тому вислизнути з його рук.
Він стояв недовго, притулившись до стіни.
Невдовзі двері недбало відчинилися, знаменуючи закінчення брифу. Ніхто з людей всередині не знав про присутність Соупа.
— О! — побачивши його, Ласвелл на мить замовкла, але легко і швидко повернула собі самовладання і продовжила: — Добрий вечір, сержанте. У вас все гаразд?
Соуп майже не слухав її, ледве вловив її слова. Він кинув швидко:
— Радий вас бачити, Ласвелл. — Перш ніж пройти повз неї.
Ґоуст стояв трохи позаду і здавався засмученим тим, що його перебили з неважливої причини. Його руки лежали по бокам, а на столі позаду нього хижою чорнотою виблискувала зброя. На масці була кров; запечена коричнево-червона пляма жахливо виділялася на тлі білого черепа, і щось підказувало Соупу, що насправді крові було більше, вона просочилась на жилет та одяг, але тканина була занадто темною, щоб це було видно. Незважаючи на дряпаючий нутрощі гнів і розчарування, Соуп щиро сподівався, що більша частина цієї крові належала ворогам Ґоуста, а не йому самому.
Ласвелл з піднятими бровами спостерігала, як Соуп схопив одну з лямок на жилеті Ґоуста й з силою стряснув його.
Мабуть, вираз його обличчя був достатньою мотивацією — Соуп сумнівався, що Ґоуст відчував докори сумління, відчував хоч якусть провину, — оскільки той не чинив жодного опору, коли його потягли за собою, лише коротко подивився в очі Соупу, перш ніж зробити крок. Чорна фарба обрамлювала карі очі і заплямувала його шкіру, і він дивився на Соупа так, ніби був готовий вдарити його ножем прямісінько в серце.
Соуп знав, коли він не потрібен, знав, коли люди не хочуть його компанії. Але він продовжив, швидко всміхнувся Ласвелл і кивнув головою, не звертаючи уваги на те, як Ґоуст роздирав його поглядом на шматки. Все ще міцно тримаючи руку на ремені жилета, Соуп висмикнув Ґоуста з кімнати і попрямував до коридору.
Вони були самі в цій частині, база здавалася мертвотно-тихою і нерухомою, за винятком гніву Соупа, такого великого, що заповнював весь простір навколо. Він димів, його тіло було гарячим. Слова переповнювали горлянку, душили його і давили кляпом; він відчував себе використаним. Покинутим. Введеним в оману, розгубленим і не заслуженим на довіру. Принишклий Ґоуст слідував прямо за ним.
Вони недовго блукали базою і невдовзі опинилися в кімнаті Ґоуста. Соуп відчинив двері і досить грубо заштовхнув того всередину. Слідом зайшов сам й зачинив за собою двері. Замкнув на ключ.
Він не дав Ґоусту можливості зняти з себе тактичне спорядження, не дав можливості говорити і дихати, він лише штовхнув його на ліжко.
Так той сидить на тому ліжку й досі.
А Соуп продовжує ходити взад-вперед, розмахуючи руками і намагаючись говорити рівним і спокійним голосом. Він уже сказав, що хотів, прочитав цілу лекцію своєму лейтенанту про те, що не можна виконувати завдання самотужки, що не можна ігнорувати накази й робити все по-своєму і при цьому ще отримувати поранення. Він говорить й говорить, втрачаючи в словах будь-який сенс, але вперто продовжує, тому що йому приємно сварити Ґоуста, приємно нарешті сказати те, що було у нього на думці відтоді, як вони почали… Бути ближче один до одного.
Але Ґоуст досі мовчить; єдине слово, яке Соуп почув від нього відтоді, як вони опинились тут, було його власне ім’я, трохи пізніше повторене ще раз.
Той сидить, як статуя, витесана з дорогого каменю і пощерблена не в тих місцях. Його плечі ледь здіймаються, коли він дихає, пальці в рукавичках то зжимаються, то розжимаються. Повітря навколо нього просочене прихованою вразливістю, виснаженням, замаскованим за хижою плямою черепа, тьмяні очі — єдина подоба чогось живого в оболонці тіла, що сидить перед ним.
— Джонні, — знову кличе Ґоуст. Його голос низький, невимушений. Грубий, подряпаний, в синцях і побоях, точно такий же, як і людина, якій він належить.
Соуп сіпається. На коротку мить сповільнюється. Його тіло ніби відстає від мозку, нога опускається на підлогу на середині кроку, а слова застрягають у горлянці. Щось у голосі Ґоуста, в тому, як він вимовляє його ім’я, як сидить нерухомо, як існує, поглинає Соупа цілком. Він помічає, як той дивиться не на нього, а крізь нього.
— Ти взагалі мене слухаєш? — Соуп до нестями боїться відповіді.
Привид на мить піднімає погляд, щоб нарешті вперше встановити справжній зоровий контакт.
— Ні.
Одну-дві секунди Соуп, не вірячи, дивиться на нього, а потім розпачливо розводить руками й стогне.
— Ти справжній шматок лайна, ти знаєш це, Саймоне?
— Ти закінчив, МакТевіше?
— Ґоусте, ти, бляха, це зараз серйозно?
Той мовчить, не каже нічого, просто дивиться. Він ніби застерігає Соупа і водночас провокує його наважитись зробити ще один крок, просунутися трохи далі.
Соуп ніколи не відступає від бою, навіть якщо йому його підносять на золотій тарілочці, навіть якщо робить це людина, яка його безмежно засмучує.
Він ненавидить, як Ґоуст вміє так легко залізти йому під самісіньку шкіру, вивести з себе, розлютити, ненавидить, що той знає, на які кнопки натиснути та ще й любить тикати на них заради забави.
Він ненавидить, що так піклується про Ґоуста, незважаючи на те, що той, здається, не здатен відповісти йому тим же.
Тож Соуп зціплює щелепи, завмирає на місці й повертається обличчям до чоловіка, що сидить на краю ліжка, одягнений у тактичне спорядження, але здатний вбити його, не використовуючи переваг жодного з цього. Він не хитається, коли Ґоуст піднімається на ноги, випростовується на повний зріст і дивиться на нього зверху вниз.
— Ти закінчив? — В його голосі — холодна сталь, що пробиває до самого загривка.
— Ні, не закінчив. Я…
Ґоуст робить зневажливий рух, відмахується він нього рукою, як від назойливої мухи.
— Ну то кажи швидше.
— Ти, блять, знущаєшся з мене?
Ґоуст не реагує, він просто продовжує дивитися на нього зверху вниз, а потім повільно починає розбирати своє спорядження. Рація, гарнітура, жилет, ремінь. Кобура на стегні, воєнна куртка. Рукавиці з обрізаними пальцями.
З Соупа досить.
— Ти справді поводишся так, ніби все супер охуєнно?
Той далі знімає берці.
— Ти не пояснюєш.
— Я пояснював. Але ти, сука, не слухав.
— Це не було важливим.
— Це було… це важливо!
Зі спорядженням покінчено, його дбавливо відклали збоку на ліжку, щоб розібратися з ним пізніше. Тепер Ґоуст стоїть перед Соупом лише в шкарпетках, штанях та термобілизні. Маска досі не знята, досі підфарбована засохлою кров’ю. Соуп боїться, які ще поранення сховані за всім цим одягом.
— Досить вже скиглити.
Щось всередині Соупа страшно клацає.
— Саймоне Райлі, ти найегоїстичніший покидьок, якого мені коли-небудь «пощастило» зустріти. — З кожним словом він робить крок ближче, відчуває злість, яка нуртує всередині нього вже кілька днів, відколи Ґоуст пішов на місію; вона туго пульсує по шкірі, нагріває мозок і язик, робить його слова вогненними. Злість закипає й вихлюпується назовні.
Ґоуст не ворушиться, навіть коли Соуп опиняється прямо перед ним.
— Що ще? — провокує він.
— Ти деструктивний. Безрозсудний. Ти дбаєш лише про себе.
— Не бреши мені, сержанте.
— О, справді? А ну розкажи мені, що з цього неправда! — Соуп не дає йому шансу відповісти. Він, важко дихаючи, зупиняється прямо перед його обличчям. — Ти виконуєш місії сам, ігноруєш Ласвелл і Прайса, і, блять, всіх інших, хто пропонує тобі підтримку. Ти тупо йдеш самий, не розумієш, що твій вибір і твоя впертість має наслідки, і ще несеш мені оце якусь хуйню. Тобі байдуже, коли ти отримуєш поранення, яких можна було б уникнути — невже ти так відчайдушно хочеш здохнути?
Між ними не залишилося місця, тому, коли Ґоуст робить крок вперед, Соуп змушений відступити. Його голос — отрута.
— Краще я, ніж ти, Джонні.
Відповідь застає його зненацька. Він замовкає на півслові.
— Що ти сказав? — Погляд Ґоуста впирається в нього, його очі неживі, і Соуп хоче втримати цю мить, перш ніж все розсиплеться на мільйони маленьких уламків.
— Ти думаєш, що мої рішення не мають причини?
— Бо «Ґоуст працює сам», — спльовує Соуп.
— А ти побачиш ще один світанок!
— Не ти маєш право вирішувати це!
Ґоуст, начебто закінчивши розмову, важко дихає і відходить від Соупа.
Але не встигає відійти далеко, бо Соуп знову опиняється перед ним.
— Якщо ти вже вирішив померти за мене, то хоча б, блять… — Соуп обриває себе з роздратованим звуком, кладе обидві руки Ґоусту на груди і штовхає його. — Спочатку попрощайся зі мною.
— Так буде тільки гірше, Джонні. — Ґоуст не дивиться на нього, коли розвертається й відходить.
Але дивиться Соуп, дивиться на нього, обмірковуючи його слова, й вирішує не відповідати на них, натомість запитує:
— Куди це ти зібрався?
— Прийняти клятий душ. Чи мені варто і це обговорити з тобою?
Ґоуст пересікає кімнату й заходить до суміжної ванної, штовхає двері і вмикає всередині світло. Двері за ним прикриваються не до кінця, залишається ціла щілина з дюйм; зазвичай вони зачинені і замкнені.
Штори на вікні ховають Соупа від беззоряного вечірнього неба, а тьмяна лампа, що горить на столі Ґоуста, подовжує його тінь, спотворює її. З-за дверей ванної кімнати сотається світло, помаранчеве і тепле, привабливе, і Соуп заплющує очі, глибоко вдихаючи.
Він усе ще злий. Він не вперше говорить Ґоусту, що виконання місій поодинці — навіть коли інші пропонували піти з ним — призведе лише до його загибелі. Той ніколи не слухає, ігнорує кожного, хто пропонує свою допомогу. Одного разу, коли Ґоуст отримав завдання на місію з Соупом і ще одним новачком, то пішов напередодні ввечері, нікому нічого не сказавши, переконавши пілота літака, який перевозив його, що Ласвелл змінила початковий план. Коли через кілька днів він повернувся, то проігнорував усіх — особливо Соупа. Єдине пояснення, на яке тоді він спромігся, полягало в тому, що він краще працює наодинці і не хоче, щоб інші заважали його високопрофесійній персоні.
Це безмежно вкурвлює й засмучує Соупа.
Він піклується про Ґоуста більше, ніж повинен, і не хоче одного ранку прокинутися від обережного стуку в двері, не хоче читати вираз обличчя Прайса, коли йому мовчки вручатимуть набір жетонів з вибитим на них ім’ям, яке він дуже добре знає.
Але Ґоуст не слухає, він, блять, ніколи нікого не слухає. Він відштовхує Соупа і не дає жодних пояснень. Він поводиться так, ніби радше помре, ніж працюватиме з тим, хто йому повністю довіряє й тим, кому він показав, що довіряє у відповідь.
Звук води, що б’ється об дно душової кабіни, змішується з роздратованим стогоном, який мимоволі вилітає з Соупа.
Слова Ґоуста голосно дзвенять у вухах, болісно відлунюючись в голові. Це найбільш схожа на зізнання річ, яку він отримав від Ґоуста, і він мав би бути зворушений тим, що той піклується про нього, але замість цього внизу живота скручується вузол, тугий, пружній і задушливий. Соуп повертає голову в бік ванної кімнати.
Ніби вперше, ніби вперше по-справжньому бачить, помічає, що двері залишилися відчиненими. Це так не схоже на Ґоуста — не зачинятися, не замикати всі можливі входи і виходи — особливо, коли він у такому вразливому стані: оголений, вкритий синцями, закривавлений, виснажений завданням.
Але Соуп знає, що нічого з того, що робить його лейтенант, не є ненавмисним, випадковим.
Вода все ще б’ється об дно душової кабіни, коли Соуп повільно розв’язує свої черевики. Він дбайливо ставить їх поруч з берцями Ґоуста.
Його ноги йдуть тим же шляхом, що йшов Ґоуст, коли направлявся в душ. Біля дверей Соуп вагається.
Він обережно стукає кісточками пальців по дереву один раз, другий. Ніякої відповіді, і він не зовсім впевнений, чи очікував її взагалі. Соуп стукає ще раз, перш ніж повільно штовхає двері. Вони скриплять на петлях, безсумнівно, попереджаючи постать всередині про його присутність, але, тим не менш, Соуп тихо кличе:
— Ґоусте?
Ванна кімната невелика; в правому дальньому кутку знаходиться унітаз, навпроти — стійка з умивальником; ліворуч від Соупа розташувалась вже сама душова кабіна. На стійці лежить складений рушник, поруч — одяг Ґоуста, теж обережно складений, а зверху — його маска. Соуп намагається забути, що бачить її, закривавлену, з порожніми очима. Він повністю прочиняє за собою двері.
— Джонні, — доноситься з-за тонкою шторкою для душу, шум води майже з’їдає цей звук. Нечасто голос Ґоуста буває таким тихим, покірним, Соуп ніколи не чув, щоб він говорив з такою вразливістю… Ніколи. Думки стривожено рояться в голові, мчать одна поперед одної.
Дзеркало не запітніло, пара не витікає з душової кабіни. Соуп поспіхом роздягається.
Швидким рухом стягує сорочку через голову і кидає її на підлогу перед стійкою. Він скидає шкарпетки, розстібає ремінь, позбувається штанів і відкидає їх убік. Залишившись стояти в нижній білизні, Соуп швидко обмірковує свій наступний крок протягом однієї, двох, трьох секунд.
Він знає, що повинен залишити Ґоуста в спокої, дозволити гнити в тому паскудному настрої, в який той сам себе загнав. Але Ґоуст вимовив його ім’я так м’яко, так розбито, що тепер це тихе слово голосно лунає в голові. І він лишив відкритими двері, незамкненими; Ґоуст не зробив би цього, якби хотів, щоб Соуп залишив його в спокої. Вони зблизилися настільки, що Соуп впевнений у цьому. Іноді він боїться того, що зробить Ґоуст, якщо його надовго залишити напризволяще, занадто спустошеним і зруйнованим. Він боїться, що людина за душовою шторкою вже не буде тією, яку він знав, коли та вийде з душу.
Душова кабінка маленька, і Ґоуст не робить жодного поруху, щоб обернутися, коли Соуп відкриває шторку; та скиглить, іржавий метал царапає іржавий метал, і звук відлунює в тісному просторі.
Соуп не відчуває ані крихти сорому, стоячи повністю голий. Вони вдвох провели надто багато безсонних ночей разом, надто багато раз втішали один одного після нічних кошмарів, тулились колінами один до одного під столами; надто багато було коротких, жалящих нутро поглядів, спільних стогонів і жалісливих, зголоднілих поцілунків, щоб відчувати хоч якусь самосвідомість, показуючи або ділячись власним тілом один з одним.
Але зараз Ґоуст не дивиться на нього.
Незважаючи на свій високий зріст, широкі плечі, міцну талію і довгі ноги, Ґоуст виглядає маленьким, коли стоїть під душем, прямо під потоком води, спиною до Соупа. Він навіть не обертається, коли той заходить у кабіну, навіть не здригається.
Вода безперервним потоком бризкає з душової лійки, б’є по відкритій голові Ґоуста, перетворюючи світле, схоже на сиве, русяве волосся на темніший, похмуріший колір. Душова завіса повертається на місце, ховаючи їх від світу. Перш ніж Соуп встигає простягнути руку, щоб доторкнутися до Ґоуста, він відчуває, як вода торкається його босих ніг.
— Господи Ісусе, Ґоусте, тут бляцькі холодно!
У цей момент, коли льодяна вода ллється по його ногах, а він спостерігає, як та повністю огортає Ґоуста, будь-які нікчемні залишки злості, що все ще чіплялися за його істоту, враз випаровуються. Придивившись уважніше, Соуп бачить, як на блідій і вкритій шрамами шкірі з’явилась сироти, бачить, як дрижить все його тіло, як він тремтить і здригається.
Ґоуст нічого не говорить, нічого не робить. Його голова низько схилена, і Соуп не бачить виразу його обличчя.
— Саймоне? — кличе він і сподівається, що в його тоні не чутно хвилювання.
Ґоуст ніби тільки зараз помічає його компанію. Він переминається з ноги на ногу і тихо бурмоче:
— Хм?
Соуп зморгує. Його ноги вже заніміли після такого короткого перебування у холодній воді; він не може уявити, що відчуває тіло Ґоуста — його шкіра, напевно, пече, вона холодна на дотик і ось-ось розлетиться на друзки, як скло.
— Цей-во… Вода захолодна.
— Справді?
Струя жалить руку, коли Соуп тягнеться до Ґоуста, щоб намацати кран. Кожна крапля відчувається як укол голкою, і одразу ж всі дрібні волоски, що покривають його руки, ноги, потилицю стають дибки. Потрібно надзусилля, щоб не висмикнути руку від крана, від металу, що замерзає від самої температури води, яка хлюпає на нього.
— Бляха-муха, — бурмоче Соуп, крутячи зап’ястям і регулюючи температуру. — Ти викрутив на максимальний холод.
Поки вода повільно нагрівається, жоден з них не промовляє ні слова. Соуп хоче доторкнутися до Ґоуста, але не наважується, боїться; він задовольняється тим, що дивиться, як вода струмками стікає по його сильному, міцному тілу.
Вона починає з волосся, яке прилипає до черепа. Потім стікає по потилиці, торкається срібного ланцюжка його жетонів, перекочується через плечі і розтікається між грудьми і спиною; Соуп дивиться, як вона біжить по шрамах, по яких він проводив пальцями незліченну кількість разів. Він дивиться, як вона стікає по нових ранах, порізах, ущкодженнях і подряпинах, як світло з ванної кімнати над головою відбивається від його змоклого тіла і висвітлює нові синці, ніжну шкіру, забарвлену в насичений пурпур і глибокий синій колір. Вода стікає по попереку, вигину сідниць, вниз по ногах і до ступень, де падає на підлогу душової кабіни.
Ґоуст все ще тремтить, навіть коли пара починає заповнювати маленьку кабінку і розпружувати легені Соупа.
Коли їх обох починає охоплювати відчайдушно необхідне тепло, Соуп пробує ще раз.
— Зігрівсь, лейтенанте?
— Мені не було холодно, — все ще не дивлячись на нього, відповідає Ґоуст.
— Брехня.
Той знизує плечима.
— Ти серйозно?
Ще один потиск плечима.
— Ґоусте…
— Я не відчував. Хотів… Хотів.
І Соуп розуміє.
Вони з Ґоустом прожили дуже різні житті. Вони пережили різні речі, по-різному любили і втрачали. Біль, з яким вони мали справу, був різний, але вони обидва його відчували.
Соуп знає, як це, коли все навколо руйнується. Вага світу на його плечах, погляди людей йому вслід; стрес і адреналін, рани і біль глибоко засіли в його душі. Він знає, як відсунути це все в сторону, як ігнорувати зопалу. Він знає, як ігнорувати це в затишку бази, в своїй власній кімнаті, в обіймах Ґоуста. Він знає, що Ґоуст теж це знає.
Але вони обидва можуть лише приховувати це, лише прикидатися цілими і живими, поки їхнє минуле не наздожене їх, поки їхні тіла не зрадять їм.
Стрес змушує їх тріщати, тріщати, тріщати, поки не з’являється щось, що доламує їх вщент.
І Соуп знає, що він був тим тараном, гранатою, кулею і кулаком, який бив у скляний фасад Ґоуста, поки той не розбився на мільйон осколків.
Він не шкодує про свій гнів. Для нього він виправданий: майже тиждень Ґоуст був відсутній на своєму завданні, на яке Ґаз і Опудало мали приєднатися до нього. Звичайно, він пішов один і майже не підтримував зв’язку з Ласвелл, дотримуючись повної радіо-тиші, за винятком того, що в кінці повідомив про успішне завершення місії і про декілька незначних поранень, яких зазнав.
Увесь цей час Соупа тримали в невіданні, він не знав, що Ґоуст пішов один, поки Ґаз не підійшов до нього з небезпечним виразом обличчя і вимогою на язиці.
Тож Соуп не відчуває, що його гнів недоречний чи неправильний; Ґоуст без кінця засмучує його, і своєї межі він досягнув. Але в грудях болісно щемить, коли він ковтає слину, відчуваючи біль в горлі, який нагадує йому про те, що він підвищив голос і вичитував лекції та порушував особистий простір Ґоуста. Недоречне відчуття жалю пробиває до самого хребта.
Йому боляче знати, що Ґоусту боляче, а ще гірше усвідомлювати, що саме він підштовхнув його до цього краю.
У тісному просторі душу, схований від світу і оголений перед чоловіком, який стоїть перед ним, Соуп простягає руку.
Шкіра на спині Ґоуста все ще холодна на дотик. Підняті гребені рубців впираються в долоню Соупа, і він притискається до них. Відчуває, як розширюються ребра Ґоуста, коли той вдихає, відчуває, як його тіло здригається на видиху. Гаряча вода стікає по внутрішній стороні долоні Соупа, прокладаючи собі шлях вниз по тілу Ґоуста. Тремтіння повільно припиняється.
— Ґоусте.
Ніякої реакції. Соуп не заперечує. Він досить добре знайомий з мовою тіла Ґоуста, його манерами та реакціями — навіть коли він такий, — щоб почуватися більш-менш комфортно, тримаючи руку між його лопатками.
І все ж він пробує ще раз.
— Ти відчуваєш це? — Він штовхає Ґоуста, ледь помітно, але достатньо.
Кивок.
Соуп опускає руку вниз, до центру спини. Втискає в шкіру подушечки пальців, розтирає великим пальцем свіжий синець.
— А це?
Ще один кивок.
Замість того, щоб спускатися далі, Соуп проводить рукою вгору, натикаючись долонею на хребці, поки не досягає потилиці Ґоуста. Його пальці торкаються кінчиків мокрого волосся, ланцюжок з жетонами впивається в шкіру.
— Це?
Ґоуст видихає, здригаючись.
Соуп робить маленький крок ближче. Його рука залишається на місці, на потилиці Ґоуста.
— Ґоусте?
Той ледь смикається.
— Подивись на мене.
— Ні. — Він відповідає поривно, видихає склад так, ніби йому фізично боляче це говорити. Соуп може уявити, як його очі замружуються в цей момент.
— Чому?
— Злякаєшся того, що побачиш.
У грудях розгорається відчуття, яке западає глибоко в нутро, у самісіньке м’ясо серця. Відчуття, наче удар ножем, кульове поранення, рука навколо горла, що стискає, стискає, стискає, стискає його.
— Я не боюся тебе, лейтенанте…
Ґоуст різко хитає головою. Він відштовхує руку Соупа, і той змінює положення, зміщуючи її вниз, торкається долонею простору між лопатками.
— Злякаєшся того, як я на тебе подивлюся, — уточнює Ґоуст.
Соуп робить ще один короткий крок уперед, їхні тіла майже торкаються один одного.
— Як ти подивишся на мене?
— Як вмираючий дивиться на воду.
Його рука опускається вниз; повільно, методично.
— Ти помираєш, Саймоне?
Ґоуст здригається, коли рука Соупа зупиняється трохи вище попереку, прямо над синцем, який ще тільки наливається.
— Так здається.
Коли Соуп ступає ще один крок вперед, його груди в сантиметрах від того, щоб торкнутися спини Ґоуста. Гаряча вода з душової лійки падає на них обох, і голос Соупа низький, ледь чутний, його важко вловити за шумом води.
— Ти не проти?
— Ні.
Соуп киває, хоча Ґоуст цього не бачить.
— Отже, якщо ти помираєш, то виходить я…?
— Вода.
Він замовкає. Останнє, що Соуп хоче зробити, це нашкодити, підштовхнути Ґоуста далі, ніж той готовий піти; він хоче зібрати всі шматочки Ґоуста і скласти їх воєдино так, як хоче цього сам Ґоуст.
Стоячи прямо за його спиною, Соуп хотів би бачити вирази, які, мабуть, борються на його обличчі. Він хоче бачити конфлікт за карими очима — якщо вони взагалі відкриті — і хоче бачити його тонкі, чуттєві губи, що розтуляються й стуляються, коли той намагається знайти правильні слова. Але він дивиться на його спину, на те, як рухаються його лопатки, коли він шаркає, совається.
— Вода, — повторює Ґоуст напруженим голосом. — Рятівне коло.
Пасмо волосся падає Соупу на обличчя, вода штовхає й плутає це заросле безладдя. Він моргає крізь нього.
— Я помираю. — Ґоуст робить глибокий вдих. — А ти змушуєш мене відчувати, що це не так.
Соуп штовхає його, зовсім трохи.
— Що тобі потрібно?
— Відчути себе живим.
— Саймоне.
— Врятуй мене, Джонні.
Притискаючи руку до синця, на якому вона лежить, Соуп присягається собі повернути Ґоуста з межі зникнення.
Відстань між ними скорочується.
Права рука Соупа залишається на спині Ґоуста, затиснута між їхніми тілами. Його ліва огинає плече, пробігається по біцепсу, ліктю, передпліччю й вільно обхоплює пальцями запʼястя.
Груди Соупа вжимаються в спину Ґоуста, стегна — до його сідниць. Ґоуст міцний, сильний, але Соуп відчуває, як той здригається при дотику чужого тіла. Соуп теж це відчуває — поколювання, що поширюється від кінчиків його пальців, тече вгору по руках, через плечі, вниз по грудях, по спині, згущується в животі. Воно проходить по кожному нерву в його тілі, пробуджуючи кожну клітину. Він відчуває його в кінчиках пальців ніг, в задній частині колін, в куприку.
Так було завжди, щоразу, коли він торкався Ґоуста, щоразу, коли Ґоуст торкався його. Він розуміє, що Ґоуст має на увазі, коли говорить, що Соуп змушує його відчувати себе живим. Він розуміє, що той має на увазі, коли просить, так обережно, ніжно і егоїстично, ще.
Соуп ковзає рукою по мокрій шкірі спини Ґоуста, хапає його за стегно, все ще іншою рукою тримаючи його запʼястя. Він кладе підборіддя на плече Ґоуста і змахує воду з очей.
— Подивись на мене, — пробує він знову, його голос помʼякшується, лащиться.
Ґоуст хитає головою, але Соуп не відступає.
Його пальці з силою вгрузаються в ніжну шкіру на стегновій кістці Ґоуста, так, як він знає, тому подобається, їхні тіла зливаються в одне ціле. Соуп притискає Ґоуста до себе, ніби вони зігріваються біля вогнища, ніби вони проводять свої останні хвилини, згорнувшись калачиком, перед тим, як їх поглине вулканічний попіл, вони насолоджуються одне одним так довго, як тільки можуть, перш ніж історія оголить їхні кістки.
І вони завмирають так, злиті воєдино, зшиті по швах, занадто довго, недостатньо довго. Соуп тримає Ґоуста, заземлює його, жодного разу не смикнувшись, не зсунувшись і не прибравши рук. Він знає, що Ґоуст прагне сталості, стабільності, тому Соуп стоїть за його спиною і дозволяє воді литися їм обом на голови, нагрівати їх до глибини душі. Ґоуст уже давно перестав тремтіти.
Вони стоять так, поки вода не починає остигати, переходити з окропу в теплу. Вона хлюпає на них, напір коливається від сильного до слабкого. Проте, незважаючи на те, що Соуп знає, що мінімальний запас гарячої води на базі може швидко вичерпатись, він не робить жодного руху, щоб поквапити Ґоуста. Він лише змінює положення власної голови, замінюючи губами те місце, де секунду назад лежало його підборіддя. Це примарний дотик, слабкий поцілунок, але, здається, він щось ворушить у чоловікові, якого Соуп обіймає.
Ґоуст глибоко вдихає. Його крупний кадик перекочується під шкірою, а підборіддя смикається, ніби той збирається поворушити головою. Коли Соуп цілує його знову, за дюйм від того місця, де востаннє притиснувся губами, Ґоуст шепоче:
— Сержанте.
— Відкиньте формальності, сер, — промовляє Соуп до його шкіри.
— МакТевіше, — пробує Ґоуст. Він все ще пошерхлий, як потріскана по краям порцеляна. — Хіба тобі не треба бути деінде, де краще?
Соуп прикладається губами до згину шиї, де плече починає вигинатися вгору. Обережно, повільно, ніби до святині.
— Це єдине місце, де я хотів би зараз бути.
Він знає, що робить Ґоуст — здається, він знає про нього набагато більше, ніж думав раніше. Той намагається відштовхнути його, але не з роздратування чи неповаги, а зі страху.
Близькість лякає Ґоуста — роки болю та ізоляції звели його з розуму, але Соуп знає, що той так само сильно жадає її, як і боїться. І зараз він, мабуть, найбільш вразливий, яким Соуп його коли-небудь бачив. Тіло розслабляється, тоне в дотиках і губах Соупа, тане від води, відчуття шкіри на шкірі; розум вмирає, бажаючи слідувати і грати свою роль. Він боїться просити про те, чого хоче, боїться потурати собі. Боїться, що не заслуговує на це.
— Соупе…
— Саймоне.
— Джонні.
— Що тобі потрібно? — знову питає Соуп. Слова на язиці відчуваються знайомо, вони цукристо-солодкі і легкі, як повітря, і він питатиме знову і знову, щоб запевнити Ґоуста, що він тут для нього, що він робить це для нього. Що він хоче його, цілком і повністю. Соуп міг би провести так години, якщо це те, чого той потребує.
— Це егоїстично.
— Можливо. — Він тулиться губами до задньої частини шиї Ґоуста, притискаючись до хребця.
Ґоуст робить кілька вдихів, перш ніж відповісти.
— Ти ведеш себе егоїстично, МакТевіше.
— Невже, лейтенанте?
— Не зупиняйся.
Так він і робить.
Соуп стискає стегно Ґоуста в останній раз, перш ніж веде рукою по його тілу, вздовж передньої частини. Торкається живота і завмирає. Тримаючи зап’ястя Ґоуста іншою рукою, Соуп обмацує пульс. Коли в пальці починає туго товкатись чуже серце, він злегка натискає це місце.
— Почуваєшся більш живим, га, Ґоусте?
Рука Ґоуста стискається в кулак, а потім розслабляється. Він опускає підборіддя на груди.
— Недостатньо.
Соуп повільно проводить рукою по животу, по підтягнутим м’язам пресу. Відчуває пружну шкіру, шрами, які йому знайомі, шрами, які він міг би годинами розглядати, цілувати, розпитувати про їх походження. Він знає, що є й інші, які не встигли зарости рубцевою тканиною, щоб він міг їх відчути на дотик, поки продовжує опускати руку донизу, до пупка Ґоуста.
Як тільки кінчики пальців торкаються верхньої частини тазу, зачіпаючи початок цупкого мокрого волосся, що спускається далі, Соуп зупиняється.
— Краще?
Він може уявити вираз обличчя Ґоуста, розчарування, змішане з гострим бажанням, ніщо інше, як війна, що ведеться за прихованими рисами. Він може уявити, як його очі заплющуються, як чорна фарба, яку він носить під маскою, розріджується і розтікається, біжить по шкірі, а вода продовжує всмоктуватися в нього. Соуп відчуває, як важко здіймаються та опускаються груди Ґоуста, коли він дихає, відчуває поштовхи його прискореного пульсу під своїми пальцями.
— Краще.
— Досить добре? — Соуп цілує верхню частину його хребта, а потім переходить до іншого плеча. — Чи треба ще? — Черговий поцілунок, за ним невелчкий укус.
Дихання Ґоуста перехоплює, збивається.
— Будь ласка.
— Ну ж бо, лейтенанте… — Соуп всміхається до його плеча. — Ти можеш краще.
— МакТевіше.
Соуп опускає руку вниз, зовсім трохи. Лише на якийсь дюйм, але цього достатньо.
— Проси, що хочеш, Саймоне.
Звук, який видає Ґоуст, нагадує гарчання. Його тіло напружується, він переминається з ноги на ногу. Піднімає голову і дивиться на стіну душової кабіни.
— Не зловживай, Джонні.
Ще один короткий поцілунок. Ще один легкий рух рукою.
— Хочеш, щоб я зупинився?
— Не смій.
Соуп цокає язиком.
— Тоді попроси чемно. Це не дуже чемно.
Ґоуст видає тихий сміх, який можна було б легко сплутати з ворчанням, гавкотом чи зітханням, якби Соуп дбайливо не відклав цей звук у своїй памʼяті, коли вперше почув його; якби Соуп не провів години, дні, тижні, чекаючи, щоб почути цей звук знову.
— Ти ніколи не відрізнявся хорошими манерами.
Це насмішка, знущання. Самовдоволена спроба. Ніколи не відступає і не залишає останнє слово іншому; це спосіб Ґоуста просити те, що він хоче, не маючи потреби вимовляти прохання насправді. Він стоїть на колінах перед Соупом, очі наповнені молінням, руки стиснуті перед грудьми, з вуст, як найсолодший мед, сочиться благання — і робить він все це, навіть не ворухнувшись.
— Невже? — запитує Соуп. Ґоуст розставив пастку, і він потрапив у неї — стрибнув у неї. Стрімголов. Безстрашно. Жадібно.
Востаннє стиснувши зап’ястя Ґоуста, Соуп відпускає його і веде рукою вверх по тильній стороні руки Ґоуста, намацуючи м’язи, сухожилля, шкіру, збираючи долонею краплі води. Він відчуває силу в плечах Ґоуста, міць. Його рука занурюється під руку, яку він щойно тримав, долоня лягає на бік Ґоуста. Вода спрощує рухи, згладжує, Соуп обмацує чоловіка перед собою, хапає його за груди і коротко стискає м’язи. Нарешті, рука Соупа нерухомо осідає над серцем Ґоуста.
Відчуття того, як воно неспокійно калатає під його дотиком, п’янить, особливо коли він відчуває, як воно прискорюється, як тільки він відводить іншу руку трохи вниз і вбік, торкається передньої частини стегна, трохи нижче гострої стегнової кістки. Коли Ґоуст такий, податливий і зголоднілий до дотиків, тягнеться за кожним його рухом, сутужно дихає, Соуп сильніше притискається стегнами до вигину його сідниць. Жар розповзається по спині до самого попереку, стягує лопатки.
Можливо, лише можливо, Соуп справді трохи егоїстичний. Можливо, бачачи, як Ґоуст розсипається під вагою власного бажання, він запалює в грудях щось таке, про що Соуп волів би не думати. Можливо, це змушує його серце прискорено битись, голову паморочитись, а світ перед очами пливти; можливо, це змушує його відчувати себе м’яким, витонченим. Може, від цього хочеться, щоб Ґоуст був таким завжди, тільки для нього. Чимось особливим, чимось заслуженим.
І Соуп не зійде з місця, поки не заслужить цього прямо тут і зараз.
Він кусає Ґоуста за шию, все так само обережно, все так само ніжно, все так само робить це для Ґоуста, а не для себе. Коли він говорить, то робить це прямо у вухо Ґоусту; і якщо хто й спитає, чи навмисно він зробив свій голос на октаву нижче, Соуп все заперечуватиме.
— І що ж нам з цим робити? Га, Саймоне?
М’язи Ґоуста дрижать, напружуються. Його зважніле дихання глибоке й довге — він, на потіху Соупу, намагається тримати себе в руках і бореться з тим, що знає точно, йому не вдається.
— Ще.
— Завжди такий небагатослівний. — Соуп знову занурює зуби в теплий вигин шиї Ґоуста, а потім волого проводить язиком по заглибинах зубів, увінчуючи все поцілунком. — Ми обоє знаємо, що цього недостатньо.
— Не розумію, про що ти, МакТевіше.
Впиваючись нігтями в м’ясо стегна Ґоуста, Соуп зітхає.
— Все ще неправильна відповідь.
Обидві руки Ґоуста піднімаються й лягають на руки Соупа, ліва над тією, що на серці, права над тією, що на стегні. Він стискає з силою чоловіка, загартованого шрамами зсередини і ззовні. Ґоуст намагається перемістити руку Соупа зі стегна далі, туди, де не вистачає дотику.
— Тоді рухайся швидше, Соупе.
В акті милосердя Соуп дозволяє Ґоусту рухати й направляти власні руки, дозволяє тому провести його долонею по власному стегну, його мозолясті пальці шкребуть знайому плоть. Серце Ґоуста калатає, калатає, калатає під їхніми складеними долонями, рівномірно, непохитно, але ритм швидко стає схвильованим, розганяється до шаленої швидкості, яку Соуп навіть не здатен осягнути.
Соуп божеволіє від того, наскільки чутливий Ґоуст; той більшу частину свого життя провів під маскою, оповитий таємницею і з ніг до голови вкритий шаром за шаром термобілизни, сорочок і штанів, воєнних курток і тактичного спорядження. Будь-який дотик вибиває його з колії, він стає залежним — як тільки Соуп починає торкатися його, здається, що він ніколи не зможе насититися. Соуп дуріє, коли Ґоуст стає таким, спраглим до чужого тепла; його веде, п’янить, він відчуває голод до влади, нічого так сильно не прагнучи, як власними руками, губами, тілом зробити Ґоусту добре.
Соуп низько хихоче, заглушаючи шум води, що торкається шкіри Ґоуста. Від відвертого нетерпіння останнього паморочиться в голові, він рішуче відштовхує руку Ґоуста. Долоня одразу повертається до стегон, щільно втискається в центр.
— Проси.
Ґоуст стогне, стискає ліву руку Соупа так сильно, що стає боляче — жаркіше.
— Ти дражнишся, МакТевіше.
— Я хочу простого.
Він майже відчуває, як руйнується рішучість Ґоуста. Все доводить його до переломного моменту — соло-місія, гнів і розчарування Соупа, свіжі рани, що вкривають його шкіру, м’якість, з якою його торкаються. Все це поєднується, сплавляється докупи і розтрощює останню стіну, за яку той так відчайдушно й уперто тримався.
— Чорт забирай, торкнись мене вже, блять.
Соуп посміхається в шкіру Ґоуста, повертаючись короткими поцілунками до верхніх гребнів хребта. Цілує срібний ланцюжок, пропущений через жетони Ґоуста, й затискає його між зубами.
— Не так вже й важко, га?
Ґоуст ледь не падає, коли Соуп нарешті обхоплює рукою його напівтвердий член. Він дихає важко й уривчасто, його трясе, Соуп відчуває, як стискаються м’язи його живота. Одна рука Ґоуста чіпляється за Соупа, як за рятівну соломинку, а інша з такою ж силою стискає його передпліччя.
Зробивши кілька лінивих погладжувань, вмовляючи член Ґоуста до повної уваги, Соуп тримає ланцюг у зубах. Пальці іншої руки вгризаються в грудну клітку Ґоуста, і той зморгує сльози.
— Ось так, — воркочить Соуп, відчуваючи холодний присмак срібла в роті. Його рука все ще рухається мляво, дражнисто, від основи до голівки — він поки що тримає пальці разом, чекаючи, коли Ґоуст розпалиться більше. — Хороший хлопчик, лейтенанте…
І Ґоуст збуджується, розпалюється.
Тепер плоть під рукою Соупа налилась, затверділа, а дихає Ґоуст надсадно, його шкіра гаряча, незважаючи на те, що вода, яка ллється на нього, повільно остигає. Соуп не бачить його обличчя, але знає, що той розчервонівся від чола до підборіддя, цей рум’янець стікає вниз по горлу, огортає плечі; йому би хотілось бачити його зараз, його яскраві шрами і зазвичай приховані веснянки, що на тлі цього кольору стають видимими.
Ґоуст прикушує язика, щоб не стогнати і не зітхати, уперто мовчить, і Соуп це швидко помічає. Він випускає з рота ланцюжок і повертається губами до шкіри, смокчучи, покусуючи, залишаючи сліди, які зблякнуть до наступного разу, коли йому вдасться знов дотягнутися до Ґоуста. Він прискорює рух руки, проводячи великим пальцем над голівкою при кожному русі.
Соуп чудово знає, що Ґоуст не заговорить, він ніколи не говорить у таких ситуаціях. Він мовчить, чи то не може, чи то не хоче формувати слова — Соуп не впевнений, що саме. Ґоуст спілкується рухами голови, руками, що ніби шукають опору, тихими, ледь вловимими схлипуваннями десь глибоко в горлі, підмахуванням стегон назустріч руці Соупа, притиранням до члена самого Соупа. Це було завжди схоже на мінне поле, де всередині все заклякало від страху зробити хибний крок, Соуп боявся зробити Ґоусту боляче, або зайти занадто далеко, або занадто швидко, або занадто сильно. Але зрештою, він навчився.
Соуп гостро відчуває все, що робить Ґоуст. Його рука продовжує погладжувати, сповільнюючись до дражливого темпу; він просуває великий палець під голівку члена Ґоуста, чекаючи на реакцію, і коли той різко втягує повітря, впивається нігтями в передпліччя Соупа, він робить ще один крок.
Намацує щілину на голівці, проводить по ній нігтем. Ґоуст здригається, з його рота виривається тихе скавуління.
— Тобі це подобається, так, лейтенанте? — Соуп цілує Ґоуста в яремну ямку, дражнить його зубами, знову прискорюючи рухи руки.
У животі розгоряється вогонь, в’ється, іскриться, потріскує; небезпечно, смертельно небезпечно. Висмикнувши руку з-під руки лейтенанта, Соуп жадібно обмацує твердість м’язів плечей, грудей, знову просуває під руку Ґоуста, водночас туго погладжує голівку його члена, вириваючи з його горла слабке, беспомічне скиглення, опускає руку нижче, дражнить пальцями чутливу шкіру внутрішньої частини стегна.
Бак з гарячою водою на базі офіційно вичерпав себе, оскільки вода, яку випльовує на них душова насадка, стає прохолодною — далеко не крижаною, яка була, коли Соуп тільки приєднався до Ґоуста в тісній кабінці, але й теплою її назвати також не можна. Але Соуп не звертає на це уваги, він торкається Ґоуста, вловлює обважніле дихання і напувається здавленими стогонами, що зриваються з його губ, які він жадав би зараз цілувати, бачити.
Він всмоктує ще одну мітку на шиї Ґоуста, а його ліва рука гладить його спину, прослизаючи між їхніми тілами. Сильні пальці торкаються попереку, занурюються далі; Соуп відчуває, як під шкірою підскочує пульс Ґоуста, він обводить рукою пружні сідниці, тягне одну половинку в сторону й на мить відривається від цілування теплої шкіри Ґоуста на задній стороні шиї, щоб обережно запитати:
— Можна?
І завмирає, даючи тому достатньо часу, аби вловити суть питання, обдумати й відповісти.
Ґоуст ледь помітно хитає головою зі сторони в сторону. Соуп помічає це й одразу ж відсмикує обидві руки.
Користуючись нагодою, він проводить рукою по своїй голові, відкидаючи з обличчя мокру копицю волосся.
— Хочеш, щоб я продовжував?
Кивок.
— Але тебе не трахати.
Знову стверджувальний кивок головою. Ґоуст нетерпляче втягує через зуби повітря.
— Поняв, — низько сміється Соуп, сміх царапає горло. Він повертає руки назад: одна лягає в центр грудей, інша — обертається навколо члена Ґоуста.
Той одразу ж ластиться до дотику, тане в обіймах. Його голова відкидається назад, підборіддя стукається о скроню Соупа.
Соуп користується тим, що в його досяжності так неочікувано з’явилось набагато більше шкіри, тому він, не вагаючись, притуляється губими до горла Ґоуста, зціловує пришвидшений пульс і вдає, що зараз, на цю коротку мить той належить йому.
Власне збудження упирається в спину Ґоуста; тиск приємний — страшенно недостатній, але приємний. Соуп хоче зосередитися на Ґоусті, допомогти йому розслабитися після місії та зняти стрес від власного крику. Але коли той починає штовхати стегнами в кулак Соупа, ігнорувати це стає занадто складно.
Відрегулювавши свою позицію так, щоб його ноги опинилися між ногами Ґоуста, Соуп щосили вжимається своїми стегнами в чоловіка перед ним, зміна невелика і ледве його задовольняє, але це вже щось.
— Так нормально? — Соуп знову не рухається, завмирає, очікуючи на відповідь.
Кивок, швидкий, ошалілий і збуджений. Одною рукою Ґоуст тримає Соупа за передпліччя, іншою тягнеться назад втискаючи стегна Соупа до себе щільніше, поки Соуп розмірено водить рукою по його члену, з кожним рухом змикаючи пальці на голівці. Відчуття цього великого й сильного тіла, що так несамовито піддається його рукам, вигинається назустріч губам, рукам, дотикам чужого розпашілого тіла зводить з розуму, виламує.
Соуп щосили притискається до попереку Ґоуста, до його сідниць, ніби все його єство зараз сконцентрувалось у відчутті гарячого члена Ґоуста в його руці й цих нестерпно збуджуючих поштовхах. В очах іскряться зірки, він з силою тягне Ґоуста на себе, втискається в нього сам. Його власні стогони змішуються з важким, уривчастим диханням Ґоуста, і незабаром душова кабіна — вся ванна кімната — наповнюється їхніми спільними звуками: непристойним хлюпанням кулака Соупа, що швидко рухається вгору і вниз по члену Ґоуста за допомогою води та шльопання шкіри об шкіру, коли Соуп штовхає стегнами свого лейтенанта.
Надсадно дихаючи у вигин шиї, Соуп пересуває руку, щоб схопити жетони, що звисають з блискучого срібного ланцюжка. Він стискає їх у кулаці, зжимає пальці й замружує очі.
Це маленький бунтівний акт, акт непокори, який, звісно, нічого не означає для Ґоуста. Але для самого Соупа, який хапає ці жетони і тримає їх у долоні, натискаючи на них так сильно, бо хоче, розтиснувши пальці, побачити закарбовані на власній шкірі два слова: Саймон Райлі, це означає все. Для нього ці два слова важать більше, ніж повинно. Бо це означає, що на мить, на одну коротку, егоїстичну і жалюгідну мить, Саймон Райлі став його. Цілком, всеціло і повністю його.
Це допомагає йому забути, що після того, як вони закінчать, Ґоуст знову стане холодним і замкнутим. Недоторканим. Забороненим.
Він знову буде лейтенантом Соупа, віддаватиме накази і чекатиме, що їх виконуватимуть без розмов. Він знову братиметься за одиночні місії, не переймаючись тим, що може загинути.
Він знову не буде прощатись з Соупом перед від’їздом.
Але на цю мить, на цю ніч, він може зробити вигляд, що вони з Ґоустом живуть іншим життям; їхні щоденні турботи більше не стосуються їх — навпаки, Соуп прикидається, що єдине, що стосується його, — це сам Ґоуст. На цю мить все гаразд. На цю мить Ґоуст піклується про нього.
Соуп відтягую ланцюжок, жметься до Ґоуста, не збавляючи темп рукою. Ґоуст видає нерозбірливий стогін, від якого Соупу хочеться залишити холодний метал жетонів й обхопити пальцями його горло.
Коли все тіло Ґоуста починає тремтіти, здригатися, Соупу до нестями хочеться поцілувати його, насправді поцілувати. Соуп хоче бачити вираз його обличчя, коли короткі нігті Ґоуста залишають півмісяці вздовж задньої поверхні його стегна і м’яса передпліччя. Він хоче лежати на ліжку, а не стояти в душі, коли голос Ґоуста зривається на гучний, розбитий стогін, коли він торкається підборіддям скроні Соупа, коли подає стегнами в кулак.
Оргазм Ґоуста настає швидко, пронизуючи все його тіло. Він напружується, по м’язам прокочується короткий спазм, але Соуп продовжує рівномірно рухати рукою, щоб допомогти тому пройти через це.
Соуп слідкує за тим, як Ґоуст робить невеликий крок вперед, відпускає його руку і притискає долоню до стіни душової кабіни. Він стоїть поза потоком води, тепер вода ллється тільки на Соупа, і Соуп нахиляється вперед, притискаючись лобом до спини Ґоуста.
Слова підбадьорення застрягають у горлі, Соуп втрачає себе у відчутті тремтіння Ґоуста в його руках, звуках його зривних стогонів, скиглень і важкого дихання, насолоди, чистого кайфу, що розливається по його венах, стягує солодким тремтінням лопатки.
Він продовжує гладити член Ґоуста навіть після того, як той кінчив, довіряючи тому сказати, коли зупинитися; Соуп знає, що Ґоуст жадає болю від надмірної стимуляції, знає, що він прагне її — Соуп з болем спостерігає, як той дряпає пальцями стіну душової кабіни, впивається в задню частину його стегна, коли стимуляція переповнює його.
Але він продовжує, кусає вигин плеча Ґоуста, наздоганяючи власний оргазм.
Важко дихаючи, Соуп нерухомо притискає стегна до Ґоуста, так само, як Ґоуст притискається до стіни. Його рука все ще лежить на задній частині стегна Соупа, хватка досить міцна, щоб залишити синці. Ґоуст досі не відштовхнув його, не похитав головою, не дав жодного натяку на те, що хоче, аби Соуп пішов. Натомість він стогне, скавучить, майже виє, і Соуп не зовсім впевнений, що його коли-небудь перестане трясти від цих звуків.
Він все ще тримає жетони Ґоуста в руці, коли з губ його лейтенанта виривається здавлене схлипування. Йому ще не сказали зупинитися, і він проводить великим пальцем по чутливій голівці члена Ґоуста, коли ще один всхлип наповнює вологе повітря душової, заглушаючи звук холодної води, що хлюпає на голову Соупа.
Лише коли Ґоуст відпускає його стегно, впирається обома передпліччями в стіну і притискається до неї лобом, ридаючи без упину, Соуп в останнє зминає пальцями жетони і відсмикує обидві руки від тіла Ґоуста.
Ґоуст все ще плаче, але до вух Соупа долинає приглушене гуркотіння, засмучене сопіння, і в цей самий час той відсмикує руку від стіни, щоб схопити в залізній сватці на його зап’ястя.
Соуп з силою висмукує руку.
— Ґоусте.
Скиглення — відчайдушне благання.
— Не сьогодні. Я не можу… — Соуп відступає. Він не в силах витримати ридання і плач Ґоуста, власноруч роблячи йому боляче, не може слухати ці болісні звуки, які той видає, коли відмовляється змусити Соупа зупинитися. — Будь ласка, Саймоне.
Ґоуст, звісно ж, не каже нічого.
***
У кімнаті практично темно, вони сидять на ліжку Ґоуста. Верхнього світла немає, а настільна лампа була вимкнена. Єдине джерело світла — світло у ванній кімнаті, помаранчеве марево, яке жоден з них, вийшовши з кімнати, не потурбувався вимкнути; воно сотається крізь щілину в дверях, таку саму, яку раніше залишив за собою Ґоуст, запросивши Соупа.
Тишу порушує лише звуки їхнього нерівномірного дихання.
Соуп сидить, спершись спиною на подушки Ґоуста і витягнувши ноги перед собою, між ними вмостився сам Ґоуст, притиснувшись спиною до грудей Соупа, майже як в душі.
Після того, як Соуп відмовився продовжувати торкатися Ґоуста, він запропонував йому допомогти привести себе в порядок — вимити волосся, намилити тіло, змити залишки чорної фарби з обличчя. Але його відштовхнули, наосліп випхали з душу, Ґоуст жодного разу навіть не глянув в його бік, а Соуп не намагався чинити опір.
Він слухняно вийшов з крижаного душу, трохи похитуючись на нетвердих після оргазму ногах, витер тіло рушником, який Ґоуст приготував для себе та повернувся до кімнати в пошуках одягу. Він сидів, одягнений у пару боксерів і одну з футболок Ґоуста, на ліжку, спиною до подушок, і чекав.
Коли Ґоуст вийшов з душу, обмотавши рушник навколо поясу, Соуп не міг не відчути, як у грудях болісно пережало від самотності, від того, що його не пускають до себе. Ґоуст все ще відмовлявся дивитися йому в очі, він ходив по кімнаті, рився в шухлядах і перекладав все своє спорядження з ліжка на належні місця.
Нарешті, коли він натягнув термобілизну з довгими рукавами і пару старих спортивних штанів, він підвів очі на Соупа. Це був короткий погляд з трохи піднятих догори брів — і Соуп здався. А що він ще міг зробити?
Він розвів ноги й розкрив руки в сторону.
І ось тепер вони сидять удвох.
Руки Ґоуста складені на колінах, він потирає подушечкою пальця шрам на тильній стороні міцних костяшек; Соуп ніколи не чув історії про нього, ніколи не питав. Щось підказує йому, що Ґоуст все одно не поділиться. Його міцна постать все ще виглядає маленькою, вразливою. Замкнутою.
Напруга важким тягарем висить у кімнаті, налягає на плечі Соупа, підповзає до горла і душить його. Він знову вовтузиться з жетонами Ґоуста, розтирає великим пальцем заглиблення, намацує напам’ять знані літери й цифри.
Важкість Ґоуста на його грудях приємна серед цього холоду, який, здається, вгризся в його шкіру, холод, що залишився після душу, холод, яким нагородив його лейтенант. Соуп знає, що повинен сказати щось — будь-що. Але слова застрягають у горлі й віддають гірким присмаком на язиці.
Тож він сидить, як і раніше тримаючи жетони Ґоуста, як і раніше, тримаючи самого Ґоуста, і цей дотик здається йому то більш інтимним, то менш.
Час тягнеться повільно. Руки Ґоуста завмирають, він повністю лягає на Соупа, потилиця притискається до ключиці, лінія плечей розслаблена, очі заплющені, а губи ледь розтулені. Його груди рівномірно то здіймаються, то опускаються, коли він дихає.
Соуп лишає в спокою металеві жетони і тягнеться до Ґоуста. Його обидві руки лягають на його плечі, великі пальці притуляються на м’язів. Це нерішучий дотик, Соуп не зовсім впевнений, чи можна йому це робити. Але Ґоуст не ворушиться, не видає жодного звуку невдоволення — він досі не промовив жодного слова, і Соуп не надто здивований. Той часто замовкає на кілька годин.
Тому Соуп вирішує випробувати свою вдачу ще раз: він обережно проводить руками по шиї Ґоуста, над його вухами, мізинцями чіпляючись за міцну лінію підборіддя.
Висохше волосся Ґоуста м’яко лоскоче долоні. Він ніжно перебирає його пальцями, починаючи спереду і просуваючись до потилиці, дряпає нігтями шкіру голови, тре великими пальцями скроні, гладить шкіру за вухом. І його не відштовхують — Соуп знає, що Ґоуст не спить, солдат ніколи не засинає першим.
Тому він робить глибокий вдих.
— Ґоусте.
Жодної реакції. Ґоуст вдихає, видихає.
А Соуп — довбаний боягуз.
— Місія… Все пройшло окей?
Коли Ґоуст киває, Соуп бачить, як паскудно тьмяне світло потрапляє на бік його обличчя, бачить шкіру, натягнуту над загрозливого вигляду синцем над вилицею, глибокий фіолетовий колір, якого помітно навіть в цій темряві. Довго не роздумуючи, Соуп витягує руку з волосся й обережно торкається синця. Ґоуст здригається, а Соуп відчуває, як у животі зав’язується вузол.
— Тебе трохи потягало, га, лейтенанте? — Він зберігає спокійний голос, незважаючи на те, що в грудях все клякне й тріщить. Всупереч здоровому глузду, він не може не хотіти захистити Ґоуста, не може не хвилюватись за нього. Соуп знає, що не повинен.
Ґоуст незворушно знизує плечима.
— Ти ходив до медпункту? Проходив огляд?
Той заперечно хитає головою й відштовхує руку Соупа від свого обличчя.
Соуп зітхає.
— Завтра вранці, добре?
Ані руху, ні відповіді. Ґоуст непорушно сидить, притиснувшись тілом до Соупа і заплющивши очі.
— Ґоусте… — Він тут же обриває себе, коли чоловік, про якого йде мова, робить рух рукою, короткий, зневажливий, роздратований рух, наказуючи Соупу замовкнути. Соуп всміхається й випльовує: — Та пішов ти.
Знову цей сміх — уривчастий, швидкий, грубий.
— Я знаю, що ти не звик до того, що людям може бути не похуй, лейтенанте, але я звик.
— А я завжди знав, що ти, Джонні, довбаний ідіот. — Він говорить тихо, злість на його язиці зізковує в темряву кімнати.
Соуп закочує очі.
— Не дуже приємні слова.
— Здається, раніше тобі було байдуже до ввічливості.
Соуп не впевнений, що саме той мав на увазі — крики Соупа, чи його роздражнення в душі, чи відмову продовжувати трахати його кулаком після того, як той заридав від болю. Проте ця заява — наче удар у груди, удар в самісіньке нутро. Соуп зажмурює очі, дихає через ніс.
— Ґоусте…
— Почни вже кричати, Джонні. Злість тобі личить.
Соуп прибирає руку з волосся Ґоуста, кладе обидві йому на плечі, як робив це раніше. Його пальці впиваються в м’язи.
— Припини намагатися відштовхнути мене. Це не спрацює.
— Для тебе буде краще, якщо спрацює. — Слова Ґоуста стихають. Те, що мало б бути ляпасом, сповненою гніву відповіддю, звучить радше як сповідь перед вівтарем, виголошена зі схрещеними на грудях руками і схиленою головою. Він ніби благає, сподівається, бажає і молиться, щоб Соуп забув його цілком і повністю.
— Припини! Ти не позбудешся мене.
Руки Ґоуста міцно стискаються на колінах, кісточки пальців біліють від сили. Його дихання важке.
— Я би хотів.
І це б’є Соупа прямо в груди, заривається глибоко в шкіру і вкорінюється в кістки; його вени наповнюються отрутою, і він горить.
— Окей, без проблем, продовжуй ходити на ці срані одиночні місії! Хай тебе прикончать, якщо ти вважаєш, що одному тобі набагато краще.
Все тіло Ґоуста напружується, але він залишається нерухомим, ніби застиглим. Він не робить жодного зусилдя, жодної спроби поворухнутися. Коли він нарешті говорить, його голос загрозливо холодний і тихий.
— Слідкуй за словами, МакТевіше.
Але у Соупа вже зірвало будь-які запобіжники, і тепер його вже ніщо не зупинить; слова ллються з рота інтенсивніше, ніж раніше, — його розпирає зсередини, здається, ніби його розрізали, здерли з нього шкуру й вивернули, випускаючи всі його думки та емоції назовні.
— Ти так боїшся, щоб хтось піклувався про тебе, боїшся піклувався про когось. Ти думаєш, що ти непробивний, Ґоусте, але твоє серце на видноті, приятелю. Ти став м’яким. Слабким. Спробуй хоч раз в житті зберегти те, що маєш. Перш ніж нищити, зрозумій, як добре, що воно в тебе є.
— Сержанте МакТевіше.
— Ти клятий боягуз, Саймоне Райлі. — Соуп міцно тримає Ґоуста за плечі, на шкірі залишаються синці — майже іронія долі, думає Соуп, торкаючись кінчиками пальців засосів, які залишив якісь хвилини тому.
Очі Ґоуста все ще заплющені, губи стиснуті в тонку лінію. Щелепа відстовбурчена, брови насуплені, кулаки все ще стиснуті на колінах.
— Хоч раз у своєму сраному житті, сержанте, думай, перш ніж говорити.
Але Соуп ніколи особливо не вмів виконувати накази, особливо якщо йдеться про Ґоуста, особливо якщо наказ відходить від Ґоуста. Його рот відкривається, і перш ніж він навіть усвідомлює, що говорить, він руйнує все, що так важко створював.
— Ти злякаєшся, якщо я скажу, що кохаю тебе?
Це помилка, як тільки слова торкаються його язика.
Все замовкає. Вклякає.
Соуп не впевнений, що кохання — взагалі правильне слово. В Ґоусті він знаходить спокій й понад усе бажає, щоб одного дня той зізнався, що також відчуває це. Соуп захоплюється ним за всі ті ж причини, за які його зневажає; цей боєць в масці прагне самотності і за будь-якої нагоди він замикається в собі. Соупу подобається, що він може його виправити. Він ненавидить, що Ґоуст змушує його відчувати, ніби він повинен це робити.
Тож кохання — це не те слово, можливо, воно зовсім непідходяще. Але це все, що у нього є, і він відчайдушно за це чіпляється.
Тому це слово з семи літер — найкраще, що він може сказати, щоб спробувати змусити Ґоуста зрозуміти той порив і тягу, які він відчуває до нього; то, як він не здатен знову й знову не потрапляти в поле тяжіння Ґоуста. Це не кохання, ні, але це набагато більше, ніж було до того, як він пізнав його, побачив за маскою, відчув під одягом і доторкнувся до того, що вважалось недоторканим.
І Соуп знає, що це несправедливо. Знає, що це межує з маніпулятивністю, нужденністю та егоїзмом. Знає, що почуття провини за брехню не дасть йому спати ночами.
Але зараз йому потрібно, щоб Ґоуст залишився. І ця потреба, ця первинна, мізерна потреба, переважає все інше.
— Не говори цього, Джонні. — Голос Ґоуста лунає пошепки. — Будь ласка, не треба… Не зараз.
Соуп ненавидить те, як покірно той звучить, ненавидить тремтіння у власному голосі.
— Це тебе лякає?
— Більше, ніж ти думаєш.
Глибокий вдих.
— Ти залишишся?
Тиша роз’їдає Соупа зсередини. Він жує нижню губу, поки не відчуває металевий присмак крові, тому переключається на гризіння внутрішньої сторони щоки. Його руки тремтять, вони судорожно блукають по грудях Ґоуста, повертаючись до жетонів.
Метал холодить долоню, Соуп знову міцно стискає їх, ніби вони повернуть Ґоуста до нього, ніби виправлять все те, що він так необачно зруйнував. Він хотів би забрати свої слова назад.
Соупа хвилює те, як швидко Ґоуст припинив сперечатися; він бачить, як за його заплющеними очима кружляють речення, що той так і не вимовляє, відчуває напругу, злість і образу в його закам’янілому тілі. Він знає, що тому кортить сказати щось різке, щось таке, що неодмінно простромить Соупа наскрізь і залишить закривавленим на підлозі.
Але він мовчить, майже занурюючись у себе.
Соуп починає рахувати власне дихання. Один для вдиху, два для видиху. Три, потім чотири, потім п’ять. З кожним вдихом він проводить великим пальцем по Саймону Райлі, втиснутому в маленький шматочок металу. З кожним видихом він торкається інформації під ним — група крові, ідентифікаційний номер, релігійні уподобання.
Він запам’ятав усю інформацію, але не може позбутися думки, що повторює її в себе голові знову і знову.
С — А — Й — М — О — Н — Р — А — Й — Л — І
Кожна буква здається настільки знайомою на дотик, що він впевнений, що народився з покликанням знати їх, вимовляти їх, існувати з ними.
Він так захоплюється пригадуванням ідентифікаційного номера Ґоуста, що майже не помічає, як чоловік, що сидить у нього між ніг, знову розслабляється. Його кулаки розтискаються, він знову починає неспішно розтирати шрам на кісточках пальців. Його губи розтуляються, дихання сповільнюється.
І якби Соуп не вишколив себе, як сторожовий пес, вловлювати кожен порух Ґоуста, кожне його слово, він би пропустив це тихе:
— Так.
***
Коли Соуп прокидається наступного ранку, інший бік ліжка простиглий. Він не звертає на це уваги.
Штори на вікні все ще запнуті, але крізь тканину ліниво просочується сіре світло — здається, що це ранній ранок. В кімнаті вимкнені всі світильники, стоять прозорі сутінки, навіть світло у ванній, про яке він забув перед тим, як вони пішли спати, вже не горить; Соуп знає, що Ґоуст ненавидить повну темряву і, хоча той в цьому ніколи не зізнається, воліє краще спати з якимось джерелом світла.
Подушки лежать на своїх місцях, ковдра розстелена і зплутана навколо поясу Соупа. Його футболка пахне порохом і сигаретним димом, і цей запах поширюється на всю кімнату.
Коли він потягується, м’язи ниють й горять, в горлі дряпає. Руки поколюють від бажання знову доторкнутися до знайомих холодних літер, до цієї пошрамованої, гарячої шкіри і занадто м’якого русявого волосся.
Соуп лежить на спині і дивиться в стелю. Він кліпає, кліпає, кліпає, кліпає і ненавидить себе за те, що сказав напередодні.
Але щось у ньому, в глибині душі, не шкодує про це.
Він не думає про порожню кімнату, про зниклу пару чобіт поруч з його власними.
Не думає про прибраний письмовий стіл, про відчинені двері у ванній кімнаті. Про плями від вологи на стелі або про тріщину в стіні. Про зниклу воєнну куртку зі спинки стільця. Про напівпорожню пляшку бурбона біля бильця ліжка. Про потерту підлогу.
Він ні про що не думає, поки дещо не привертає його увагу, дещо, що висить на дверній ручці і виблискує в тьмяному сонячному світлі.
Ґоуст носить жетони з собою всюди, куди б не пішов — всі вони, як солдати, носять їх. Їх знімають з них тільки після смерті.
Соуп знає, що це за предмет на дверній ручці, знає, що метал обпече його при дотику. Він знає, які слова і цифри на ньому прочитає. Знає, що є чоловік — солдат, лейтенант — без розпізнавальних знаків.
Всередині спалахує вогонь, розгорається, підхоплює і поширюється. Це полум’я живиться думкою про розстріляного чоловіка, якого не можуть впізнати через те, що він все життя провів під маскою. Через те, що дав дурну обіцянку і порушив її. Через те, що залишив свої жетони на дверях власної кімнати, як підлий прощальний подарунок чоловікові, до якого не може приховати своїх почуттів.
Соуп не робить нічого, аби затлумити цей вогонь.