Work Text:
Нє Хвайсан зітхнув і десь в десятий раз перевірив гірлянду, тарілки на столі, подарунки під ялинкою і власний пульс.
До приходу старшого брата залишалося півгодини, Дзян Чен застряг в черзі за мандаринами, а підтримка Яо тільки виводила з себе, бо складалась із запевнень, що Міндзюе давно змирився зі станом речей, і світлин Лань Січеня в новорічних вогнях. Нє Хвайсан був відомим поціновувачем естетичних кадрів, а що може бути естетичніше ніж Лань Січень, але зараз це абсолютно не допомагало. І Дзінь Гуанʼяо це чудово знав.
Всі його проблеми почались тоді, коли він вирішив позбутися проблем — мабуть, це був би найкращий опис всього життя Нє Хвайсана.
Після загибелі батьків, брати Нє жили удвох. Міндзюе занадто боявся втратити молодшого — останню рідну людину, і ця турбота робила життя Хвайсана цілком безпечним і абсолютно нестерпним.
І, якщо до погроз зламати ноги за те, що не склав черговий іспит, Хвайсан звик ще в свої 14, подібні погрози в бік потенціальних бойфрендів чимало ускладнювали життя. Хоча б тим, що, на відміну від перших, були не ефемерними і часто цілком недоречними. Дуже зручно, коли твій старший брат піднімає за шкірку і викидає за поріг мудака, котрій чомусь вирішив перевести перше побачення в горизонтальну площину, але не зовсім комфортно, коли це третє побачення і він дійсно тобі подобається. І вже зовсім невдало, коли ця ні в чому не винна людина просто принесла тобі конспекти і була чемна, а твій брат чомусь неправильно це протрактував. Після того випадку чаша терпіння Хвайсана стала потрошки протікати отрутою через край і він вирішив, що в ньому достатньо крові Нє, щоб хоча б раз в житті зробити щось рішуче та безапеляційне.
Тому він заявив брату, що збирається жити окремо. Сам. Один.
Ну, як сам. За збігом обставин, сусід по оренді знайшовся дуже швидко в лиці іншої жертви братських почуттів, Дзян Ваньїня. Тільки в його випадку почуття були спрямовані на «кохання всього життя і припини робити таке обличчя ніби на тебе знудило слона А-Чен бо ми з Лань Джанем створені один для одного і ти не можеш це ігнорувати». В цьому Вей Вусянь цілком мав рацію, ігнорувати цю історію кохання, що постійно потрапляла йому під ніс, а також випадала з дверей, що забули зачинити, було неможливо. Навушники з щумозаглушенням не допомагали, а очі хотілось взагалі виколупати. І собі, і Вей Вусяню для встановлення хоча б якоїсь справедливості.
Тому, коли Хвайсан оголосив ідею орендувати квартиру окремо від брата, Дзян Ваньїнь негайно запропонував обʼєднатися.
Зі плюсів — це дійсно було зручно. Набагато простіше по оплаті, господарству і можливості дивитися фільми за некорисною їжею ввечері, коли нікуди немає сил вирушати. Дзян Ваньїнь був агресивним, нервовим та нетерпимим, але, перепрошую, Нє Хвайсан все життя прожив з Нє Міндзює, хіба його можна було чимось злякати.
Зате вони цілком співпадали у важливих для сумісного життя речах. Наприклад, поглядах на їжу — не настільки нудно, як шматок мʼяса для Міндзюе, не настільки прісно, як ланьска зелень, і не настільки зброя масового ураження, як поєднання всіх гострих спецій від Вусяня.
Або на прибирання — в квартирі має бути красиво, естетично і комфортно, без радикальних варіантів типу вітальні, що схожа на спортзал або на операційну.
Та і в цілому Нє Хвайсану подобався Дзян Ваньїнь.
З мінусів — Нє Хвайсану подобався Дзян Ваньїнь.
Не в сенсі «як сусід, з ким можна святкувати новий рік, коли вирішив не збирати компанію друзів, а з сімʼї в тебе є тільки брат і ти сподіваєшся, що в нього буде своя компанія».
А скоріше в сенсі «як людина, з якою хотілося б святкувати новий рік десь приблизно найближчі декілька десятків років. Можна завжди, раптом у вас не було інших планів на «завжди».
Хвайсан сподівався, що з цією проблемою він якось впорається. Або побут зруйнує підліткове захоплення, або допоможе звернути на себе увагу не тільки як на старого друга.
І, звісно, було б непогано, якщо б все це відбулося до того, як Міндзює вирішить, що прийшов час для зламаних ніг.
Хвайсан вирішив бути максимально комфортним, але товариським з усіма, хто потрапляв на очі, що мало водночас змусити Дзян Ваньїнь побачити Хвайсана як привабливу людину, і при тому можливо дійсно знайти собі когось, якщо Ваньїнь виявиться непробивним.
План не спрацював.
На виправдання Хвайсан, його плани здебільшого працювали вже з того моменту, коли він ходив у початкову школу. Вони давали збій хіба що на Міндзюе, який знав Хвайсан з народження і плювати хотів на його гострий розум та тонке розуміння психології.
Але ні. План абсолютно не працював.
Постійне життя протягом ось вже пари місяців поряд із Дзян Ваньїнем ані на йоту не послабило емоції Хвайсана. Скоріше все стало гірше. Це стало зрозуміло, коли Хвайсан спіймав себе за тим, що стоїть в супермаркеті і дивиться на однакові домашні капці у вигляді смішних собак.
(Або трохи пізніше, коли Ваньїнь заволав «які ахуєнні псини!» і взяв дві пари, навіть не питаючи Хвайсана, чи потрібні йому капці з собаками. Парні. В їх квартиру. Так, Ваньїнь безперечно не допомагав.)
Сам же Дзян теж ні краплі не змінював своє ставлення і продовжував жити, як завжди. Він відповідально за розкладом готував їжу та мив посуд, лаявся з Хвайсаном за те, який дивитися фільм, а ще один раз жахливо напився в барі і приставав до симпатичних дівчат та хлопців, доки Хвайсан не витримав і не випинав його додому. Зранку було помітно, що Ваньїнь хотів би вибачитися за поведінку, але голова тріщала так, що Хвайсану здавалося, що він чує цей тріск, тому він просто мовчки залишив воду і пігулки і звалив думати над тим, де його життя пішло настільки не туди.
Незважаючи на те, що викликати ревнощі ніяк не вдавалося, Дзян Ваньїнь все ж виявився дуже корисним в ситуації, коли барне життя погрожувало вже Хвайсану. Коли чергова жертва його чарівності, з якою той необачно почав розмову, сподіваючись викликати хоча б якусь реакцію, не дуже добре сприйняла спробу цю розмову закінчити, з натовпу раптово виник Дзян Ваньїнь і щось сказав. Що саме — Хвайсан не чув через музику, але неприємна хватка на руці негайно зникла і змінилася приємною. Справді, через хвилину, витягнув Хвайсана на вулицю, Дзян Чен наволав на нього за дурість, необережність та невміння говорити «ні» так, щоб тебе одразу зрозуміли, але то були дрібниці, які можна було пережити. Навіть декілька разів, якщо відповідальний сусід буде продовжувати його рятувати від небажаних залицяльників.
Ще один беззаперечній плюс Дзян Ваньїня полягав у тому, що Нє Міндзюе його знав. Бо ніяка сила не змусила б дозволити братові жити з незнайомою та (автоматично) небезпечною людиною.
Допоки він не дізнається про почуття брата до цієї людини.
Що повертає до зламаних ніг і новорічного вечора. Бо Нє Хвайсан не впевнений, що зможе приховувати свої емоції ефективно, коли вони будуть сидіти за одним столом утрьох.
А враховуючи, що вони взагалі будуть сидіти за столом утрьох з братом, який вирішив заїхати привітати їх з новим роком по дорозі (через все місто) до своєї фінальної точки святкування, скоріше за все щось приховувати вже запізно.
Бо все це виглядало як оглядини старшого брата, що легко могло закінчиться в травмпункті.
Хвайсан не був готовий до цього. Дзян Ваньїнь не міг бути готовим до подібного. Та й взагалі ніхто не міг — хіба що травмпункт, який звик до додаткового навантаження у новорічну ніч.
Звичайно ж, Міндзюе приїхав раніше.
Як величезний кучугур з пакетом фруктів, банок та пляшок і коробками подарунків, він увалився в квартиру і несхвально вперся поглядом в кросівки Хвайсана. Це були класні кросівки, зручні, сріблясті і з золотими зірками. Вони коштували як крило від літака і абсолютно не підходили під погоду, тому зараз сохли після того, як Хвайсан збігав до сусіднього будинку забрати гірлянду, а потім до крамниці за шампанським, де він, власне, і забув купити мандарини. За ці два рази кросівки промокли остаточно, тому мандарини були перекладені на Дзян Чена. І тепер Хвайсан не був впевнений, чи хотів би він зараз бути тут сам-на-сам із братом чи краще залишився би без мандаринів.
— От же придурок, — безнадійно вилаявся Міндзюе. — Треба було тобі святкового аспірину принести, скільки разів я тобі казав не бігати по снігу в кросівках, чи тебе до крісла привʼязувати до весни?
— Я в порядку, даге, бачиш, навіть нежитю немає.
— Та в тебе весь нежить в черепі, він все одно порожній, місця вистачить. Де вивантажувати?
Хвайсан забрав пакети і, хрюкнувши від ваги, потяг їх до кухні, щоб дати Міндзюе час вимити руки та подумки облаяти його недостатньо зимовий одяг.
— А де твій?
Питання застало зненацька і Хвайсан мало не впустив на підлогу пляшку з пивом. Брат принципово не пив шампанське і принципово обирав пиво самостійно.
— Мій сусід? — якомога спокійніше уточнив він.
— Твій Ваньїнь, — не дав йому відступити Міндзюе.
— Ем. Купує мандарини. Я забув.
— Я ж кажу, в голові тільки нежить і вміщається. Ви не посварилися?
— Чому ми мали посваритися, даге? Я ж не ти, я мирний та нормальний сусід, не бачу приводу.
— Ось мені тут мізки не роби, сусід. Та що ж ти робиш, — Міндзюе забрав у Хвайсана банку з ікрою, яку ту збирався відкрити, але вже майже зламав ніготь. — Як він взагалі тебе терпить. Те, що ти через глибоке кохання, поводишся з ним нормально, навіть не бреши.
— Слухай, даге, — Хвайсан зітхнув і зосередився на нігті, ніби шукав там мікроскопічні тріщини і відповіді на всі питання всесвіту. — Я не збираюсь робити вигляд, що не знаю, про що ти. Але. Мені б не хотілось, щоб сьогодні вечір перейшов до мордобою, як це буває, коли ти раптово усвідомлюєш, що мені хтось подобається. Хоча б не до того, як друга половина конфлікту теж буде в курсі його причини.
— В якому сенсі «буде в курсі»? — уточнив Міндзюе, відкриваючи банки, щоб викласти на тарілки все, що привіз. Не те що б Хвайсан не міг підготувати святковий стіл, не те що б вони утрьох могли зʼїсти все, що приніс даге, але Хвайсан був вдячний, що зараз у брата зайняті руки.
— Я ніколи не говорив, що він мені подобається, — зізнався Хвайсан. Говорити натяками з даге було безпорадно, а брехати — схоже на самогубство.
— А ти мене вважаєш ідіотом?
— Я не говорив йому! — вигукнув Хвайсан.
— Так ти його вважаєш ідіотом? — демонстративно здивувався Міндзюе. — Якщо хтось тут ідіот, то тільки ти. Спадкоємець Дзян ніби був з мізками.
— Але, — розгубився той, — він нормально зі мною спілкується, ми живемо як звичайні сусіди. Якщо б він здогадувався, йому було б некомфортно.
Міндзюе подивився на брата як в дитинстві. Тим поглядом, яким дивишся на дитину, яка ховається від батьків під столом і думає, що її не видно. Не те що б за ці майже двадцять років ставлення до брата змінилося, але настільки відверта поблажливість навіть трохи ображала.
— Авжеж, звичайні сусіди так і роблять. Доводять до нервового нападу лікарів, щоб зʼясувати всі побічні ефекти препаратів від тупого кашлю, їдуть на інший кордон міста, бо хтось забув зарядку і спʼяну замість того, щоб викликати таксі, додумався написати сусіду. Купують паперові рушники в кухню, які підходять по кольору кахельній плитці, бо білі це занадто нудно. Звичайні сусіді забирають тебе з барів, де ти, ідіот, не слідкуєш за тим, що пʼєш, і, авжеж, звичайні сусіди святкують з тобою новий рік, коли в них взагалі-то є сестра і улюблений племінник.
— Ти бачиш те, чого немає, даге, — Хвайсан знизав плечима, ніби йому стало прохолодно. — Так, може і не кожний сусід це робить, але Дзян Чен.. ну, він такий. Якби тут був не я, він теж поводився б саме так.
— Якби тут був не ти, він взагалі не став би орендувати квартиру.
— О, він просто втік від Вусяня і Вандзі, ти ж знаєш, що він їх удвох терпіти не може, а вони…
— А вони легко могли б жити в квартирі Вандзі. Який, як ти памʼятаєш, живе один з того часу, як Січень сплутався з цією змією.
— Змією, якій ти все ж не зламав ноги, — з посмішкою нагадав Хвайсан. Про Січеня Міндзюе піклувався не набагато менше, ніж про брата, і багато хто давно лишився б кінцівок, якщо б Січень не впливав на друга як доза седативного.
— У змії немає ніг, — відрізав Міндзюе, але всі знали, що Яо дратує Міндзюе просто тим, наскільки він у всьому не схожій на те, що старший Нє вважає хорошою людиною. Крім одного — він обожнював Січеня і чимало допомагав Хуайсану. А за це Міндзюе був готовий пробачити занадто ввічливі манери, звичку говорити натяками і компромат в голові на кожного з оточення. Ну, може і не пробачити, але ігнорувати і тільки зрідка скріпити зубами.
— І все ж, — повернувся до теми Хвайсан, — те, що ти описуєш, звучить як план, але Дзян Ваньїнь — не та людина, яка буде планувати щось подібне. Він щирий, тут можеш бути впевненим.
— Я і не казав, що це він спланував, — абсолютно незворушно відповів брат, — Тільки й треба було довести його до бажання когось вбити або зʼїхати. Справа пари тижнів, які пішли в тебе на пошук квартири.
— …Даге, ви що, маніпулювали Ваньїнем? — вразився Хвайсан.
— Ось мене в це не впутуй, ще я б став! — негайно обурився Міндзюе. — У друга свого зі флейтою спитай. Мені довелося напоїти Січеня, щоб він проговорився про їх тупу багатоходівку. До речі, він цього не памʼятає, але навіть не намагайся на це тиснути.
— Те, що наші друзі — козли, ніяк не змінює те, що ми із Дзян Ченом… просто друзі.
— Чи записує це його теж у козли? — невинно спитав Міндзює.
— Що?.. Даге, та нарешті, не знущайся. Мені і так погано.
— Навіть не вірю, що це я тобі кажу, але може варто спробувати поговорити? Ну, як ти там мене в дитинстві навчав, словами через рот?
— …Я не хочу псувати дружбу, — зітхнув Хвайсан. — Та й жити стане важко, ніяково перетинатися на кухні з людиною, якій ти зізнався у невзаємному коханні, знаєш.
Міндзюе похитав головою, але нічого не відповів.
— Чекай, даге. А чому ти такий спокійний? Ти не збираєшся ламати йому ноги, кидати меблі, кричати, що негайно забереш мене додому?
— Мені через годину треба бути на іншому кінці міста, давай не сьогодні.
— Я серйозно. Агов, поклади ніж і подивись на мене. Чому ти не психуєш як завжди?
Грюкнули двері.
— Це я, — крикнув Дзян Чен, — мандарини взяв, сир, який ти звичайно ж теж забув, залишився тільки з горіхами, тож… — він замовк і через хвилину безнадійно вилаявся. — Хвайсан, от же придурок, ти знову бігав на вулицю в кросівках? Ти блять за лікарнями сумуєш? Я тобі ці кросівки знаєш куди запхаю! Ще раз побачу їх, поки сніг не стає, ноги зламаю, серйозно, якраз до весни знову зможеш ходити!
— Ну, не знаю, — не знижуючи голос повільно проговорив Міндзюе, з усмішкою дивлячись на притихлого брата, — Може мені чомусь здалося, що йому можна довіряти?
***
— Знаєш, — подивився у вікно Хуайсан, коли феєрверки закінчилися, а Міндзюе зжер половину мандаринів і звалив, — я все ще в шоці, що він жодного разу не хотів тебе вбити. Ти не подумай нічого, — швидко додав він, — даге завжди так реагує на будь-кого поряд зі мною, це нічого не значить, він просто хвилюється.
— А він хотів, — неохоче відповів Дзян Чен.
— Що? Коли?
— Та одразу після переїзду. Ти валявся в лікарні після алергічної реакції на те нове знеболююче. Він заявився як вісник апокаліпсису і сказав, що ноги мені зламає за те, що в перший тиждень сумісного життя ти потрапив у халепу. Ніби це не твій нормальний стан.
— А ти?
Дзян Чен замовк і став нервово чистити мандарин.
— Дзян Чен? — перепитав Хвайсан.
— А я сказав, що ще треба подивитися, кому тут ноги ламати, якщо він такого придурка залишив жити самостійно і не видав хоча б комусь поряд медичну карту. Взагалі-то бажано б ще табель оцінок та коментарів від школи та університету, але завдяки тому, що вчилися ми разом, я їх краще за тебе знаю, дебіл. Як і про старі знеболюючі теж, але ти ж знайшов щось новеньке!
— Дзян Чен, — обережно переповз на сусідній стілець Хвайсан, — ти щоразу забуваєш, що Січень не пʼє чай з жасмином, а Вень Нін не їсть рибу, хоча ми теж не перший рік знайомі. Але ти памʼятаєш про мене? Чому?
Дзян Чен шумно видихнув.
— А-Чен?
Хвайсан майже ліг локтями на стіл, щоб заглянути Дзян Чену в очі.
— Який же ти придурок, — приречено пробурмотів Дзян Чен і раптово нахилився і поцілував у куток губ. Настільки раптово, що Хвайсан не встиг зрозуміти, що відбулося, а Дзян Чен вже підхопив посуд і мандаринові шкірки і втік на кухню.
— Ваньїнь?
— Мені треба викинути сміття, — глухо відповів сусід ніби з шафи.
Хвайсан на секунду замружився і кинувся на кухню.
— Хей, ідіот, — вигукнув Ваньїнь, коли Хвайсан налетів на нього зі спини і обхопив руками поперек живота, — я ж впущу все, руки прибрав, а то…
— Прибрав руки, а то зламаєш ноги, — Хвайсан уткнувся носом між лопаток і закивав, — авжеж. Ця логіка мені абсолютно зрозуміла.