Work Text:
коли він пропонує замовити таксі на воскресенку, льолька довго сумнівається.
вона стоїть перед дзеркалом і оглядає своє худюще тіло, червонющий прищ біля губи і масляне, бридке на дотик волосся, що вибивається з хвоста і де-не-де висить бурульками. під очима глибочезні синці – це після хвороби. льолька тиждень провалялася з ковідом, думаючи, помре вона від хвороби чи від огиди через відображення у дзеркалі. але померти чомусь не вдалося, і льолька тепер знов має дивитися у дзеркало і відчувати огиду.
льолька клянеться собі, що їде тільки затрахати біль, і зовсім не намагається знайти в невисокому, коротко стриженому та міцно складеному вітьці когось іншого. когось, хто чи то поводиться як сцикло, чи то просто міняє дівок швидше за презервативи (ден, ти здурів їх у кишені тягати?). льолька клянеться собі, що вітька на дена зовсім не схожий ні лицем, ні словами.
льолька бреше.
льолька бреше вдруге, коли називає адресу для таксі – не хоче, щоб славетні бабці коло падіку бачили, як вона сідає до машини. тому вона називає адресу десь в півкілометрі від дому і, кутаючися в фіолетове худі з аліка, сідає на переднє. льолька десь читала, що сидіння біля водія – місце смертника, і в глибині душі сподівається, що десь на подолі у машину влетить якийсь накурений синок депутата, і її муки моментально обірвуться під помаранчевим теплим небом. але вона добирається нудотно швидко, не встигнувши навіть третину плейлиста прослухати.
вітька вже стовбичить на вулиці, коли водій нарешті прибуває на місце призначення; вітька розраховується з водієм і веде льольку до квартири – невеличкої, саме те, щоб жити самому і часом тягати дівок на перепихон. він питає ще щось, але льолька пропускає питання мимо вух, роблячи вигляд, що просто занадто довго розшнуровує високі заношені гілфіґери. зрештою, вони з вітькою познайомилися в якомусь телеґрам-боті, вживу його голос вона ніколи не чула.
краще б і не чула, трясця.
бо в цьому голосі вона чує дена.
– сидру будеш?
– трошки можна, – угукає льолька, нарешті поборовши неслухняне взуття. сидр якийсь дешманський, на розлив, з написом від явно дівочої руки "яблуко" на етикетці. льолька таке зазвичай не п'є, але зараз цей шмурдяк їй навіть бридким не здається. чи, може, сидр насправді не такий уже і поганий – просто льолька ще такого не пробувала.
вона сидить на дивані, підібгавши ноги під себе, і тягне дешманський сидр, розлитий у розпаровані бокали для пива. вітька намагається говорити про щось відсторонене, хоч вони обоє прекрасно розуміють, для чого зустрілися. будь з ким іншим льолька уже б не витримала, першою залізла на коліна, або і одразу в джинси – але вітьчин голос до гидоти сильно нагадував про дена, і тому вона терпить, навіть невпопад щось там відповідає (ні за сесію не плачу все закриваю сама ще й працюю ні платять мало так втомлююся так тяжко).
то був якийсь особливий, збочений підвид ненависті до себе, який льолька не зуміла б пояснити навіть при усьому бажанні. вона не відчувала ні збудження, ні ейфорії, коли вітька почав мацати її за стегно, цілувати в губи, а потім, відставивши розпаровані бокали, завалив на диван, цілуючи і на ходу стягаючи з неї худі.
льольці навіть на кілька хвилин вдалося подумати про дена.
але ж вона не знала, який був би ден, чи поводився б він грубше, ніжніше чи так само; почекав би ще довше чи одразу перейшов до прелюдій; чи стискав би її груди так само сильно, чи розглядав би прикраси у сосках так само захоплено. здається, коли вона дену сказала, що проколола соски, той розсміявся і жартома попросив фотку; льолька, звісно, нічого йому не надіслала.
хоч вітьчина борода геть не кололася, вуса, здається, він зголив погано, і льольці в голові навіть прослизнуло, що буде, певно, від таких поцілунків подразнення шкіри. коли вони з деном тоді взимку на лавці лизалися, він теж її геть всю поколов, але льолька такими дрібницями геть не задавалася.
коли вітька підняв дівча на руки і поніс до спальні, льолька високо пискнула від неочікуваності, перепитала, чи він не надірветься. хоч вона зовсім не згодилася б за мініатюрну лялю через зріст вище середнього, льолька важила якихсь нещасних п’ятдесят п’ять. десь рік тому в ній було на чотири розміри більше; потім прийшли депресія та розлад харчової поведінки. льолька спокійно могла майже не їсти, існувати на енергетиках, есемесках від дена та чесному слові; через якийсь час вона вже настільки звикла, що примусити себе поїсти без нудоти стало тяжко, а на талії безнадійно зателіпався найменший розмір джинсів. зараз вітька доніс її легше за пушинку; хтозна, чи спромігся б він її бодай підняти рік тому.
вітька керував процесом, і льольці, чесно кажучи, це відчувалося полегшенням. вона стискала в тендітних поцяцькованих каблучками пальчиках вітьчине жорстке темне волосся, поки він їй лизав; з вуст зривалися лише тоненькі тихі стогони навіть незважаючи на те, що вітька стимулював досить жорстко. більшості дівчат було б неприємно, навіть боляче від різких рухів язиком і стимуляції клітора з допомогою пальців, якими вітька допомагав собі і надавлював далеко не у півсили. але льольці це ставало єдиним відчути слабке, невизначене щось – чи то через низьку чутливість клітора, чи то через те, що зсередини в неї вже все давно зболіло до того ступеню, коли втрачаєш чутливість будь до чого.
потім вітька натягнув презерватив на член і почав повільно входити, пильно стежачи за виразом обличчя дівчини, слідкуючи, щоб їй не було боляче. льолька не дозволила б такої самовільності жодному із своїх йобарів – зазвичай на початку вона завжди сама сідала на член і якийсь час рухалась в позі наїзниці. але, здається, коли вона почула вітьчин голос, в ній щось чи то заціпеніло, чи то померло. померло, очевидно, те, що ще лишалося після невдалої драми з деном, і тепер льолька відчувала себе не більш як лялькою у власній же жорстокій грі.
вітька все рвався домінувати, все змінював то пози, то темп, перепитував, чи льольці приємно. льолька слухняно приймала домінування, стогнала то голосніше, то тихіше, та запевняла, що їй приємно. і в якомусь сенсі вона навіть не брехала – фізично їй дійсно було добре; тільки от вона не відчувала омріяного емоційного задоволення, вдушливої ейфорії, які в ідеалі мали б її охопити. льолька дякувала богам, що не має звички викрикувати імена йобарів під час сексу – бо вона точно сплутала б, охрестила б вітьку деном, і він би потім образився і не написав більш ніколи.
секс все продовжувався і продовжувався пропорційно з тим, як росла порожнеча у льольки зсередини. потім вітька захотів спустити льольці в рота, і вона знов дозволила, хоч іншим своїм йобарям не дозволяла кінчати навіть на груди або на живіт, занадто не любила стирати потім із себе слизьку сперму. беручи в рот член і натискаючи кінчиком язика на вуздечку під тихий вітьчин стогін, льолька подумала, що тепер вітька, певно, знає, як кохаються мерці – вона ж уже давно померла зсередини.
сперма була трохи гіркувата; льолька скривилася від блювотного рефлексу, але все проковтнула і пішла в сусідню кімнату заглушити гіркоту дешманським сидром. потім повернулася, лягла в ліжко до вітьки, який вже встиг затягнутися гидотним айкосом. запропонував і льольці.
– не палю, – говорить льолька, – “себе зсередини випалюю”, – недоговорює.
вона сіла на ліжку, уткнувшись обличчям у власні коліна; вітька лежав, розслаблено витягнувшись у ліжку, і кидав на льольку спантеличені погляди, так і не розуміючи, чи шкодує вона про цей перепихон, до нудотного довго думаючи, що б то сказати.
– в тебе такі худі ножки.
а льольці і не знати, що відповісти. подякувати? а чи то був комплімент? а чи то взагалі була правда? в льольці заворушилось, фурією піднялося викривлене сприйняття власного тіла, і вона зрештою змовчала, але все ж лягла поруч з вітькою, закинувши ногу на його стегно і сподіваючись, що це його хоч трохи втишить. в ситуації, де спогади ворушить кожне сказане слово, декому взагалі краще рота не відкривати.
поступово вітька знов поліз лизатися, пестити льольку між ніг; вони, може, трахнулись би ще раз, та презерватив десь загаявся. льольці було начхати, якщо чесно – для неї не існувало прірви у відчуттях між пальцями і членом. її цілком вдовільняло те, що вітька їй дрочив, поки вона йому відсмоктувала. глибоко не взяти – блювотний рефлекс іноді спрацьовував навіть з нічого, тож льолька просто намагалася максимально стимулювати язиком голівку та вуздечку члена і це, схоже, працювало. вітька стогнав високо, остервеніло вбивався пальцями в геть змоклу льольку, якій аж ноги судомило від тої клятої легко-приємної грубості; вітька знову спустив льольці в рота, і вона знов проковтнула, диву даючись, як її не вивернуло. потім вітька знов закурив, а льолька знову пішла у сусідню кімнату за сидром; цього разу гіркий присмак був куди різкішим, і ковтки вона робила значно більші.
– гірке? – перепитав вітька, як льолька повернулася до кімнати.
– на другий раз воно завжди гірке.
– так, точно…
вітька якось дурнувато розсміявся; льолька не лягала в його обійми – сиділа на краю ліжка, обійнявши себе за ноги і борючись з нудотою. в голові туманило, тіло буквально горіло, як буває, коли при хворобі піднімається температура. але ж це дурниця – годину тому все було нормально? то чому їй в один момент стало так нудотно, як не було навіть при двосторонній пневмонії, як не буває навіть коли живі вуста торкаються лоба покійника?
вітька сів навпроти, навіщось поцілував у лоба – в цій розкладці покійницею була льолька.
– ти ж сама доїдеш? я почті всьо спустив тобі на таксі сюда.
– та доїду, що вже зробиш. не ночувати ж тут.
льолька голосом намагається не видати незадоволення, хоч зсередини закипає і думає собі, що більш до вітьки не поїде – як зараз їй по темному на правий берег добиратися, то не треба їй такого щастя. вітька однаково не ден (до дена вона хоч на який край світу поперлася би), вітька не може закрити той клятий підвішений гештальт – то і яка з нього користь? трахається він непогано, звісно, але не аж так, щоб до нього через весь київ пертися своїм ходом.
вона встає, швидко збирає свої речі і одягається. вітька так швидко не може – у нього іде ще хвилин п’ять. він обіцяє провести її до метро – нудота на якийсь час стихає. льольці не так самотньо.
вдвох вони завалюються в маршрутку – вітька платить за себе і за льольку. маршрутка напівпорожня, і поїздка відчувалась би майже інтимно, якби їх ще не трясло по роздовбаним дорогам так сильно. льолька кладе голову на вітьчине плече і дивиться у вікно на вгашене осіннім сонцем місто, аж поки вони добираються до дарниці.
мовчки йдуть до метрополітена, обіймаються на прощання – льолька іде, не обертаючись. льолька сподівається, що вітька теж не обертався. варто лиш ступити крок на платформу – нудота знову стає гидотним шматком слизу впоперек горла, знову все тіло кидає в жар. льолька крутить в думках, мовби мантру – лиш би доїхати лиш би доїхати лишбидоїхатилишбидоїхатилшбдїхт.
дивом вона добирається до політехнічного, буквально кулею вилітає з підземки – нудота наростає, льолька швидким кроком іде на трамвайну зупинку (лиш би доїхати лиш би доїхати) вздовж нескінченних маленьких магазинчиків аптек кафешок пивнушок кав’ярень і ще біс знає чого. доїхати не виходить, льольку вивертає прямо на тротуар – люди обертаються, але ніхто не спиняється, не питає, чи не потрібна льольці часом допомога – певно, думають, що студенточка-первашка перебухала просто паленого вина. але льольці, трясця, потрібна допомога. потрібна як мінімум тому, що вона собі не дає права віддихатися – іде далі, відчуваючи, як від неї шмалить блювотою і сидром на розлив.
в трамваї льольку знов накриває жар; трамвай напханий гірше за банку з кількою, і дихати стає приблизно неможливо. льолька судомно стискає поручень і не знає, чи буває мерцям так погано – якщо серце не б’ється, то воно, певно, не повинне і боліти? принаймні нудота вже не мучить – льолька виблювала все, що в ній було (сидр на розлив і вітьчина сперма), тепер здалося, що ще трохи, і вона виплюне всі свої внутрішні органи через рота, неначе в якомусь ґуро. але мантра (лиш би доїхати лиш би доїхати лиш би доїхати) цього разу спрацьовує, нутрощі лишаються при льольці, і трамвай випльовує її на кінцевій третього. тепер лишається трохи – ще якісь десять хвилин.
ідучи, льолька коситься на купки алкашів і моргаючі вуличні ліхтарі – картина прямо для горор-фільму чи принаймні фейкової документалки (трясця як називалася ота про купку героїнових наркоманів там ще у продюсера було в паспорті одне з імен Сатани а ще той продюсер знімав фетишистські фільми про блювоту?). лишається якихсь хвилин десять – вона точно дійде. в кишені тонко пищить мобілка – вітька питає, чи льолька доїхала додому. льольці хочеться спитати, чи йому не все одно, але вона нічого не відписує у відповідь.
льолька піднімається в квартиру – там теж нікому спитати, чому від неї шмалить алкоголем і блювотою, і чи не потрібна їй часом допомога. а якби і було кому – льолька однаково б сховала в кишені долоні, намагаючись їх відігріти від трупного задубіння, і нагадала б, що мертвим вже запізно допомагати.
треба рятувати живих.