Work Text:
Зустрілись вони випадково. Її очі манили за собою, зачаровували. Вона в них тонула. І так само тонула у власних сльозах, коли розуміла, коли усвідомлювала всю приреченість їх стосунків.
Друзі?
Вони навіть друзями не були, лише знайомі. Знайомі, котрі ходять гуляти стабільно кожен четвер. Знайомі, що зажимаются в тісних туалетах кав'ярень. Знайомі що ділять між собою гіркі сльози і гіркі поцілунки від випитого алкоголю. Знайомі, котрі обіймаються на ранок у ліжку.
І фраза: "Ти ж розумієш, що це не серйозно".
Вона і справді розуміла.
Розуміла, але все одно чекала на цю зустріч, розуміла, що знову буде використана для її вдоволення, а потім викинута.
Розуміла, але все одно відповідала на повідомлення миттєво, не вагаючись ні секунди.
І на наслідки їй давно все одно, аби хоча б мить бути поруч. Хоча б мить відчувати цей густий деревний аромат парфумів. Хоча б мить пестити її волосся.
Але вона задихалась без неї. Захлиналась власними сльозами, давила власні крики і посуд влітав у стіни, розбивався на маленькі шматки і серце її розбивалось.
І долоні горіли пекельним вогнем, коли вона ці шматки посуду потім збирала перед приходом коханої.
Вона свою Круеллу справді кохала, а та лише сумно всміхалась і повторювала: "Ти ж розумієш, що це не серйозно".
І ці слова робили боляче все більше і більше, але вона вже на біль давно не зважала. Як тоді, коли нарешті її не вистачило. Коли вона прогнала її геть.
Не можливо кохати людину, яка лише користується тобою, користується положенням і її довірою. Вона прогнала її. Наказала забиратись з квартири. Навіть обійняти себе наостанок не дала. Лише двері зачинила і так і сповзла вниз по стіні.
Навіть до ліжка не дійшла, заснула прям там.
А вже за тиждень, потяг ніс її туди, де неодмінно стане краще.
Неодмінно, бо тепер-то вона нарешті зрозуміла, що це ніколи не було чимось серйозним.