Work Text:
У квартирі знову самотньо. Спогади невпинно лізуть у голову. Хочеться видряпати собі всі нутрощі зсередини через ребра. Огидно.
Сумно.
Нещодавно був дощ, тож на вулиці ще пахне вогкою землею, легені пронизує свіжий нічний бриз та змушує примружити очі.
Колись побачити море було його мрією, а зараз — жити біля моря є його повільною стратою. Кожен раз, дивлячись на море, він бачить надію, внаслідок якої знову бачить Його.
Людину, що щедро дарувала надію та жорстоко забирала її. Що безжально відібрала те саме "світле майбутнє", даруючи його ж.
Він забрав своє життя разом з життям Арміна, з насолодою дивитися на море та навіть з натхненням від одного єдиного слова:
«Свобода».
Арлерт з крихтою надії споглядає на темні хвилі, сподіваючись, що поряд з'явиться Він та буде кричати, сперечатися, доводити, що Армін неправий, що це не так; Арлерт випробовує все, щоб лише побачити Його, ні, Ерена біля себе, навіть якщо і методами погроз та обвинувачень.
Через тепле пальто проривається холод та тіло тремтить, вкривається сиротами. А в очах жахливо пече. Холод заморозив його можливість навіть пустити сльозу.
Очі мимоволі заплющуються, кілька безсонних ночей нагадують про себе.
На плече невагомо опускається рука, гладить, заспокійливо лишається, показуючи присутність. Від дотику навіть відчувається тепло.
Армін розуміє. Він все розуміє та лише стоїть нерухомо, боячись злякати, розвіяти, навіть очі не відкриває.
Чутно спокійне дихання, що контрастує з шаленим вітром. Шурхотять дерева, хвилюється вода, навіть часом проїжджають якісь машини.
З моменту смерті Ерена пройшло близько року.
А Армін все ще не може забути той ранок. Ранок, коли вони вдвох були по-справжньому вільними.
☆ﾟ.*･｡ﾟ
Простирадла тхнуть пилом, але кадети віддано втикаються носами у подушки, ковдри та матраци. Не всі, звісно. Хтось і зовсім спить ногами угору, а хтось лежить, ніби покійник, склавши руки на грудях. Армін вкрився ковдрою по самі вуха та мирно спав після вчорашнього виснажливого тренування.
Один Ерен собі місця не знаходить — крутиться, змінює пози, але від гуркоту думок всередині відбитися ніяк не може. З моменту, як він ліг, він і змигнути не встигнув, як вже світає. Пташки починають співати більш інтенсивно та заснути у Єґера сьогодні вже точно не вийде. Він протирає очі та встає з ліжка, йде до дверей максимально тихо, наскільки це дозволяє скрипуча підлога. Але Арлерт помічає, ліниво розплющує одне око та бачить, як Ерен вже береться за ручку та сонним стривоженим голосом питає: «Ерен, ти куди?..»
Армін спускає ковдру до плечей та дивиться на нього більш чітко.
— Хочу прогулятися.
Каже, навіть не дивлячись змученими очима Арміну у вічі, та одразу відчиняє двері.
— Зачекай, я з тобою.
Чомусь Ерен справді чекає. Навіть не сперечається, просто стоїть біля дверей та дивиться, як Армін скидає ковдру та ледь помітно тремтить від вранішньої прохолоди, тихо встає на підлогу, потягується, протирає свої бездонні блакитні очі та йде за ним. І чомусь... Чомусь Еренові завжди подобається дивитися Арміну у вічі — чисті, як джерельний струмок, ніби зоряне небо вдень, бо у його очах завжди видно сяючи зірки...
— Ходімо.
☆
— Ти ще не засинав, чи не так?
Навіть серед гулу природи це мовчання здається гучним. Здається, не було сенсу навіть питати про це. Армін все одно знав. Він знає про все, точніше, розуміє все.
Ерен йде попереду.
Шум вітру заколисує, але Армін ніби вже у сні: йде темною стежкою серед дерев, листя яких під промінцями сонця, що лише починає сходити, схоже на золото, а на самих деревах сидять пташки та співають в один голос. Стежка ставала все більш зарослою травою, але вони продовжують йти. Ерен хоче щось сказати, завести легку розмову, як у них часто буває, але не може. Чи то краса природи відібрала його мову, чи то він не може позбавитися самого себе у своїй голові, що викручує свої ж нутрощі настільки, що вони зв'язуються у вузли і лишає, ніби так і має бути. Дерева не стихають. Закінчується стежка.
Перед ними ціле небо, хмарне та сяюче сонцем на горизонті та чисте й темне позаду. Внизу спуск у густий ліс. Попереду Ерен.
Перехоплює дух.
Армінові очі сяють як те сонце, Ерен більше не може уникнути погляду та спостерігає, навіть мимоволі посміхається. Хмари у небі підіймаються, стають рожевими, Єґер торкається руки Арміна. Щоки Арлерта також мимоволі стають рожевими від захвату та він щасливо дивиться Еренові в очі.
— Ти ховав від мене таку красу?
☆ﾟ.*･｡ﾟ
Куток губ здригається і не зрозуміло — угору чи вниз.
Від монотонного шуму хвиль стає незрозуміло спокійно на душі. Вітер стає лагідним, чуйним, ніби своєю фантомною рукою проводить по щоці та перебирає волосся, роздивляється кожну цяточку на обличчі.
Хотілося б зараз опинитися там, знову, та застигнути у часі, дивитися на безкрає небо і нескінченні зірки. Поряд з Ним.
Поряд з Ереном.
☆ﾟ.*･｡ﾟ
Навколо ідеальна гармонія, а попереду, точніше, зверху — ідеально чисте небо.
— Тільки уяви, як гарно там, за стінами, якщо навіть тут так гарно...
Вони лежать на густій траві, насолоджуючись краєвидом та прохолодним вітром. Хочеться залишитись тут назавжди, щоб нічого їм не заважало, нікуди не потрібно було йти — щоб їм не потрібно було більше хвилюватися, кудись поспішати та боятися. Це місце ніби було чистим від смерті, або ж, навіть смерть тут була витончена. Але зараз не час думати про смерть, бо сходить сонце й починається щось нове, співають пташки та шурхотить вітер, зорі потихеньку згасають, але народжуються рожеві пухнасті хмари. Зараз не час думати про щось, окрім пейзажу. У житті і так занадто багато огидних думок, чому б не позбутися їх на деякий час у такому прекрасному місці, правда ж?
Ерен прикусив губу та припіднявся на ліктях, щоб подивитися униз, на ліс.
— А що як там не все так гарно... Що, якщо там ще гірше, ніж тут?
Армін опускає очі з неба та також підіймається на ліктях і сідає на траві.
Він абсолютно без поняття як відповісти, бо і сам не знає. Звісно, зараз можна сказати безсенсовні слова підтримки, що все буде добре, але зараз... Це місце не для брехні.
— Напевно, варто просто дізнатися, а не гадати, — він прикушує губу, задумуючись, — я не знаю.
Ерен посміхається.
— І справді.
Навіть серед невизначеності посмішка Ерена допомагає прийти у себе, тому Армін незграбно посміхається також та встає.
— Нам варто вже повертатися.
☆ﾟ.*･｡ﾟ
Холодна вода торкається черевиків Арміна, але той і уваги не звертає. Нарешті розплющує очі й дивиться на повний місяць, який тільки-но вийшов з-за хмар. Рука на плечі залишається і він повертає голову, щоб подивитися, але позаду лише дерева, розмиті у темряві ночі будівлі та вітер. Арлерт залишається сам на сам з собою.
Втискається у пальто більше та повільно повертає у бік дому.
— Бувай, Місяцю.
Бувай, Ерене.