Work Text:
— Но! — Ваш вкотре пришпорив кобилу Ніколаса, але тварина і так неслась уперед на межі своїх можливостей. — Ну ж бо, мила! — зціпивши зуби, благав її Ваш, допоки привалившись до його спини, ледь тримаючись у сідлі, стікав кров'ю її власник.
Не розбираючи дороги, Ваш гнав кобилу лиш далі вперед, як гнали своїх коней ті, хто висів у них на хвості.
Коли Ваш нарешті придумав, як позбутись від уваги мисливців за головами, він припустився фатальної помилки. Можливо, найняти найстрашнішого з головорізів, щоб переконливо розіграти власну смерть, було і справді хорошою ідеєю. За Ваша давали найбільше, але справжній жах на місцевих наводив саме Каратель. Про його кровожерливість ходили легенди, і вони, на відміну від чуток про Ваша, у якомусь сенсі відповідали дійсності.
Ніколас не боявся забруднити руки по лікоть у крові чи взяти на душу ще один гріх.
Таким був його хрест, і він покірно його ніс по життю.
Втягуючи Вульфвуда в свою авантюру, Ваш не врахував дві дуже важливі речі: що він безбожно закохається і що серед тих, хто дізнається про його смерть, буде і той, кого ця новина приведе в лють. Того, хто захоче помститися за брата за будь-яку ціну. Того, чия кровожерливість била усіх на Дикому Заході. І через власну дурість Ваш своєю ж рукою підписав для Ніколаса Карателя смертний вирок.
За своє життя він розплатився життям Ніка, якого Най не просив живим або мертвим — лише голову окремо від тіла.
Ваш ніколи не думав про долю чи призначення. Як ніколи не думав, що можна пропасти у комусь з першого погляду. Першого дотику. Першого слова. Зустріти серед виру страждань і болю рідну душу. Серце Ваша рвалось на шмаття, і лиш тихе дихання за спиною, вже мокрою від крові Ніка, не давало йому забутись і опустити руки.
— Усе буде добре, — повторював він, наче зі спини Вульфвуда не стирчав мисливський ніж. — Усе.. усе буде добре. Тільки потерпи ще трохи. Будь ласка.
Нік не відповідав, але ще й досі тримався в сідлі, і Ваш продовжував вірити, що його помилка не стане причиною катастрофи і не забере у нього цього чоловіка.
Дні після втечі з Дженори Рок були схожі на солодкий сон: свобода, вітер у вухах і у легенях, гарячі руки, пристрасть у холодні пустельні ночі. Поцілунки, дотики і шепіт. Час зупинився. Світ зупинився. Вони перетнули ліси і гори Юти, кілометри пустелі Туле, дістались мексиканських «родючих рівнин». Ночували під відкритим небом або в дешевих трактирах, пили і розважались, кохались і зустрічали разом світанки. Жили. Ваш знову відчув себе просто людиною з простими бажаннями, навіть на мить забув, що життя ніколи не було до нього добрим.
Звісно ж, подібне не могло тривати занадто довго. Люди Ная знайшли Ніка ще до того, як минув місяць. Вони були не готові, і тепер через Ваша Нік помирав.
Покинувши долину Лас-Веґас, вони знову були вимушені тікати.
— Усе.. хн.. усе буде добре, — бурмотів Ваш і майже не бачив дороги. — Я не відпущу тебе. Навіть не сподівайся.
— Білявко.. зупинись, — слабко промовив Вульфвуд.
— Ні.
— Облиш. Їм потрібен я.
— Ні, ні і ще раз ні! Ти що не чув?! Я тебе не покину!
— Не обов'язково помирати разом зі мною, — зі злістю проскрипів Нік і відпустив пояс Ваша, так що тому просто довелось зупинитись, аби він не випав із сідла.
Як тільки кобила зупинилась, Нік зіскочив на землю.
Хитнувся, перевалився з ноги на ногу і завалився на коліна.
— Що ти робиш?!
Сплюнувши кров, Вульфвуд спробував знову підвестись, та коли Ваш опинився поруч, він тільки відштовхнув від себе його руки.
Пошкутильгав сам в бік покинутого амбара, прохрипівши:
— Забирайся.
— Ні!
— Йди геть!
— Ні, навіть не проси! — не слухаючи, Ваш кинувся за ним слідом.
Ніколас обернувся і, дивлячись йому просто в очі, з люттю виплюнув:
— Ти мені не потрібен! Забирайся, я не хочу бачити твоє тупе обличчя в останні миті свого життя.
Ваш знав, що насправді він просто змирився, і через цю смиренність в голосі, який ще вранці прокурено сміявся, йому хотілось померти самому. Якби тільки можна було обміняти його життя на життя Вульфвуда назад. Він навіть не сумнівався у тому, що не виживе. Він вже прийняв смерть як неминуче, вже відмовився боротись.
Діставшись будівлі і привалившись до неї боком, Нік просто поїхав по стіні вниз, лишивши по собі багряний слід.
Ваш здатися не міг.
— Мені байдуже, Ніку, кажи, що завгодно. Я нікуди не піду, — рішуче промовив він, нагнавши його вчасно, щоб не дати повністю завалитись на землю.
Під стіну вони осіли разом.
Вульфвуд впустив свинцеву голову Вашу на груди.
— Який же ти... до біса впертий.
Якби тільки його впертість могла все виправити, Ваш зробив би все можливе і неможливе.
Та Ваш не знав, що йому робити.
— Це все моя провина, — він обіймав Ніка тремтячими руками все чіпкіше, а сльози застилали зір, крапаючи на обличчя, яке Ваш гладив рукою, немов найдорожче, що в нього було. — Якби не я, все було б інакше.
Немов от-от мало відбутись щось невідворотне.
— Так, білявко, — хмикнув Нік, важко зітхнувши. Ніж в спині заважав, не давав лягти, та витягати його було зарано. Прощання завжди давались йому важко, тому він ніколи не прощався. Просто мовчки йшов. — Якби не ти, усе і справді було б інакше.
Але зовсім не краще. Усе одно на іншу смерть годі й було розраховувати. Вульфвуд був вдячний за цю можливість пожити наостанок.
Відчути.
Вдихнути на повні груди.
Віддати комусь своє серце, а тепер і життя, тільки вже без жалю.
Та Ваш все одно лив над ним сльози, ніби сталась якась страшна трагедія, і Нік не знав, як з ним прощатись.
Якби він просто покинув його, було б легше.
— Ти віриш в долю? — пролунав сиплий голос, і Ваш відчув, як його щоки торкнулась скривавлена долоня.
— Не знаю, але зараз я готовий повірити в що завгодно, — рот сам потворно кривився від німого плачу. — Не.. не кидай мене.
— Я не покину.
— Будь ласка.
— Обіцяю.
— Брешеш. Ти хочеш померти.
— Усе буде добре.
— Не буде, нічого ніколи не буде добре, якщо ти... помреш.
— Тоді просто повір мені.
Ніколас дивився йому в очі і усміхався.
Ваш був певен, що стіче кров'ю разом з Вульфвудом зсередини. Що не переживе. Не зможе.
— У що? – йому було так складно дивитись на цю усмішку, розуміючи, що вона остання, але і не дивитись він не міг. І надивитись теж не міг.
Він не хотів його відпускати, чому він мав? Чому?
Чому?
Чому життя таке несправедливе? Чому бог не чує ніяких молитов? Чому?
Чому?!
— Що ми не прощаємось, — рука Ніка безсило опустилась, але він й досі криво усміхався. — Що доля зведе нас знову. Колись.. у наступному житті.
— Ніку, — Ваш закинув голову назад, і, стиснувши зуби, всередині себе прокричав, дивлячись на багряне від заходу сонця небо. — Ти й справді... віриш?
— Так.
Вдалині почувся гуркіт копит. Тут, у закутку, їх, можливо, не одразу знайдуть, але знайдуть. Кобила десь зникла, та Ваш не збирався знову сідлати її все одно.
Погладивши обличчя Ніка, плечі якого у руках ставали все важчими, він, зібравши усю свою мужність, промовив:
— Тоді обвінчай нас. Якщо бог є, нехай знає, що ти мій і що він має мені тебе повернути.
Він мав прийняти неминуче теж: Вульфвуд помре, як би він не хотів інакшого.
— Ха, — Ніколас усміхнувся ширше, та короткий сміх перебив кривавий кашель. Перевівши подих, він відповів:
— Обручок.. немає.
Ваш зашарився поглядом навкруги і, не придумавши нічого краще, відірвав смужку від низу своєї сорочки. Скрутив її в довгу тонку мотузочку, червону від крові.
Стерши сльози з очей, щоб бачити, що робить, Ваш протягнув кінчик червоної стрічки попід своїм безіменним пальцем.
Нік крякнув, підібравшись вище у його руках. На мить опустив повіки, але потім поглянув у очі:
— Чи згоден ти, — сказав, зав'язуючи слабкими пальцями червону стрічку навкруги пальця Ваша, — у щасті і горі... Допоки смерть не... І навіть якщо смерть розділить нас.
Коли з його пальцем було покінчено, Ваш протягнув стрічку до руки Ніка.
— Згоден, — сказав він, зав'язуючи петлю. — Чи згоден ти?
— Так, — кволо засміявся Нік. – Згоден.
Ваш допоміг йому сісти, і Вульфвуд, взявши мокре від сліз обличчя в дві руки, ніжно поцілував його. Як в останнє. Весільний поцілунок вийшов солоним, з металевим присмаком крові, а замість святкових дзвонів десь вже дуже близько пролунали перший постріл в повітря і крики.
Розірвавши поцілунок, Ніколас прошепотів:
— Обійми мене.
Не зв'язана червоною стрічкою рука Ваша слухняно обвила його спину.
— Тепер дістань ніж, — сказав Нік.
Ваш застиг.
— Не змушуй мене.
— Ти маєш.
— Ніку, — він притиснувся щокою до його плеча, стиснув його у обіймах. — Яке жорстоке весілля.
— Наступне буде краще.
Коні головорізів Ная були вже зовсім поруч.
— Ну ж бо, білявко, — Нік поцілував його у вухо. У нього більше не лишилось сил.
Він хотів заплющити очі і нарешті відпочити.
Вхопившись за руків’я, Ваш не міг наважитись.
Не міг відпустити його.
— Ну ж бо.
Побачивши два силуети в тіні амбару, один з вершників вистрілив на ходу точно в той, що сидів до нього спиною.
— Я кохаю те.., — почав крізь сльози Ваш, але закінчити не зміг.
Вони усе ж знайшли їх. Схлипнувши, він підняв голову, щоб зустрітись з Ніком поглядом.
— Білявко?
— Тепер усе чесно, — сказав, і з рота в нього цівкою потекла кров.
Люди Ная вважали Ваша вже мертвим, а розбиратись, ким був компаньйон Вульфвуда, сенсу вони не бачили. Спочатку стріляй, а потім запитуй — на Дикому Заході цим принципом керувались майже всі.
— Трясця, Ваш! — Нік тримав його за плечі, не вірячи своїм очам. — Ні, ні, ні.. Так не повинно було бути.
— Я кохаю тебе, Ніку, — повторив Ваш, і погляд його стрімко стьмянів. — А ти кохаєш мене?
— Поглянь на мене, Ваш.
— Скажи.
Куля пробила йому легеню.
— Бляха, Ваш, не закривай очі!
— Скажи, — захлинаючись кров’ю, Ваш здригався в його руках, безпорадно чіпляючись пальцями за одяг.
— Кохаю, я теж кохаю тебе, — сховавши обличчя в його волоссі, прохрипів Нік, і, вже не в змозі вдихнути, Ваш вклав останні сили в те, щоб висмикнути з його спини ножа.
Коли серце Ваша зупинилось, Ніколаса ще билось.
Так не мало бути.
Ваш мав би покинути його, використати можливість бути вільним, яка дісталась йому такою ціною. Іноді, може, згадувати про Вульфвуда, може, навіть сумувати, але жити.
— …і коли піду долиною смертної темряви, не буду боятись злого, — не випускаючи Ваша з обіймів, Вульфвуд відкинувся на стіну і поцілував його в чоло. Тепер і справді в останнє, — бо ти зі мною.
Нік більше не чув ні гуркоту, ні іржання коней, ні кроків. Нічого не бачив, крім вогкої темряви. Коли просто перед ним зупинились чиїсь чоботи, він вже не міг ні підняти голову, ні щось сказати. Врешті, життя покинуло і його.
Най випустив з руки кольт, дуло якого ще берегло тепло від вистрілу.
Вони сиділи перед ним в калюжі крові, немов просто ховались в затінку, аби відпочити.
Зв'язані червоною ниткою долі, в обіймах один одного.
Вперше, але вже ж не в останнє.