Chapter Text
Ніку постійно сниться один і той самий сон.
Підводячи очі до неба, він встромляє в зуби останню зім’яту цигарку. Якщо бути чесним, Ніколас не певен, що встигне її докурити, та це вже не має ніякого значення. Більше нічого не має, тому що просто тут і просто зараз перед його очима розгортається остання мить цього світу.
Зоря в темній небесній товщі яскраво спалахує, і Вульфвуд вже знає, що буде далі. Яскраве — найяскравіше і найпрекрасніше, що доводилось бачити йому за своє жалюгідне життя — світло розтинає ніч, ніби високо у зеніт сходить сліпуче сонце, а потім сонце вибухає. Попіл обвалюється з цигарки сам. Зоря колапсує, і земля під ногами двигтить. Здіймаючись, вітер тріпоче одяг та волосся, та Вульфвуд не може відірвати від цього видовища погляду. Ця зоря… вона була така рідна, ніби його власна, ніби йому довелось відпустити власне сонце.
Пха, оце захотів: володіти чимось настільки величним і потужним, що може знищити Землю в одну мить. Трясця, не день, а суцільне розчарування.
Через виття шторму навіть власних думок вже майже не чутно. Скроні стискає до плям перед очима, а вибух розмальовує небо чудернацькими розчерками сяйва, і в тому сяйві зоря стискається до цятки, важчої за десятки і сотні сонць. Ось вона, думає Нік. Чорна діра. Кінець всьому. Занадто близько, тут вже без шансів, та Вульфвуд не боїться болю чи смерті. Хрінь. Однак, дивлячись на небо з останніх сил, в грудях щось паскудно шкребеться, а що — біс його розбери. Ніби Нік забув про щось дуже важливе: не сказав, не зробив, і тепер помре як невдаха з жалем у серці.
І кожного разу Нік прокидається роздратований одним і тим самим питанням: що ж він, бляха, таке не зробив?!
***
Роберто саме намагається пояснити Вульфвуду значення слів «особисті речі», коли з-за піщаної скелі долинає високий чи то писк, чи то скрик, чи то нявк. Забравши від обличчя газету, якою вона обмахувалась останні десять хвилин, Меріл безсило кліпає в бік червоного валуна.
— Ви теж це чули? — запитує, зовсім не певна, що через спеку у неї не почались галюцинації.
Коли усі троє приходять на звук, Ваш, тягнучи праву ногу, зі стогоном відступає до каменюки, навалюючись на неї плечем. Перед ним, грізно здіймаючи голову, шипить гримуча змія. Допоки Вульфвуд не хапає її за «шию».
— Чубастий, тебе взагалі ні на хвилину не можна залишити на самого себе, — каже.
Ваш намагається винувато усміхнутись, чухаючи потилицю, та виходить кепсько. Біль від укусу розповзається по всьому тілу, і те поступово втрачає над собою контроль. З'їхавши задом на пісок, Ваш ледь чутно стогне крізь зуби.
Жбурнувши гримучника якнайдалі, Вульфвуд присідає біля його розкинутих ніг.
— Де болить?
— Ні, я про…
Нік випльовує цигарку.
— Не базікай. Показуй, де вкусила.
Прибравши тремтячу руку зі стегна, Ваш відчуває, як кров відливає від голови. По скроні стікає крапля холодного поту, та, коли Вульфвуд обережно торкається ноги біля двох маленьких дірочок на штанині, краще не стає. Вашу ледь вдається проковтнути клубок у горлі.
— Навіть не буду запитувати, як вийшло, що змія вкусила тебе в такому місці, — каже Нік, підіймаючи голову, щоб подивитись зблідлому Вашу в очі. І під «таким місцем» він, очевидно, має на увазі внутрішню частину стегна на жалюгідній відстані від паху.
Ваш продовжує тягнути на обличчя свою дурнувату усмішку, намагаючись віджартуватись, та Вульфвуду зовсім не смішно.
— Що там? — питає з-за спини Роберто.
— Схоже, його вкусив техаський гримучник.
— Вони отруйні? — стурбовано додає Меріл.
— До біса отруйні, — цикає Вульфвуд.
Нарешті Ваш замовкає — завмирає, ледь дихаючи. Дивиться на Ніка такими очима, ніби тільки зараз дійшло, що його вкусила отруйна змія, а від цього, часто й таке буває, помирають. Не забираючи руки, Вульфвуд з усією серйозністю розглядає його стегно. Над чимось міркує.
— Скільки до найближчого міста? — питає, погладжуючи великим пальцем над коліном.
Ваш згрібає в кулак пісок, на якому сидить.
Задумавшись, Роберто дивиться кудись вдалину:
— Години півтори, та наближається піщана буря. Якщо поквапимось, може, й встигнемо дістатись вчасно.
— Не впевнений, що він не вріже дуба раніше.
— Треба відсмоктати отруту, — раптом каже Меріл, і всі звертають очі на неї.
Роберто підіймає брову, Ваш стрімко червоніє, а от вираз на обличчі Вульфвуда не змінюється взагалі. Тільки його гаряча долоня стискає поранене стегно сильніше, змушуючи занити від болю.
На хвилину в розжареному повітрі повисає мовчання. Від спеки пісок вже за десять метрів пливе, і навіть тінь від скелі не рятує Ваша від теплового удару, коли він чує, як Вульфвуд рівно промовляє:
— Зачекайте нас у машині.
— Але.., — починає Меріл, та Роберто впевнено розвертає її у потрібний бік.
— Ходімо, новенька. Молодій дівчині не варто на таке дивитись.
— Слухай, зі мною й справді все в порядку, — нервово сміється Ваш, намагаючись звучати переконливо, та Нік підіймає на нього погляд, який неможливо прочитати, і вся впевненість провалюється у шлунок. На хворобливо блідій шкірі рум’янець виступає яскравими плямами.
— Знімай штани.
— Що?
— Якщо ти, звісно, не хочеш, аби я їх розірвав, — продовжує Вульфвуд, не зводячи з нього очей.
— Ти справді зібрався..? Чесно, не варто, я потерплю до…
— Білявко, я не дам тобі померти, я вже казав, тому не нервуй мене і знімай.
Ваш не рухається, дивлячись на Ніка благаючим поглядом.
— У нас немає часу на балачки.
Та голос розуму не допомагає розворушити Ваша. Зрозумівши, що діла не буде, Вульфвуд береться за його пояс сам. У голові паморочиться, і Ваш лише спостерігає за вправними рухами, силячись дихати на повні груди. Холодний піт стікає по шиї за комір водолазки. Якщо отрута розповзеться по всьому тілу, певно, погані будуть його справи. Може, Нік і має рацію. Ваш намагається думати про абстрактну цінність свого життя, а не про те, як Вульфвуд змушує його припідняти зад, щоб стягнути з нього штани нижче коліна. Щоб він міг розсунути ноги Ваша і притиснутись ротом до пульсуючої шкіри, стиснувши плоть навкруги дірок від укусу пальцями.
Відкинувшись потилицею на скелю, Ваш не втримує в грудях жалібний стогін, вже потім перелякано закриваючи рот долонею. Вільна рука сама хапається за волосся Вульфвуда.
Меріл здригається за кермом пікапа.
Роберт тільки викручує радіо голосніше.
— «…за оцінками метеорологів наближається дев’ятибальний шторм за шкалою Бофорта. Підвищена небезпека руйнувань. Попіклуйтесь про надійне укриття на час бурі».
Нік спльовує на пісок отруєну кров і присмоктується до стегна дужче. Жорсткий рот, жорсткі сильні пальці. Отрута, певно, вже досягла мозку, якщо на порозі смерті Ваш може думати лише про те, де б ще хотів відчути і те, і інше. Вульфвуд уособлює собою ті речі, які Ваш засуджує: жорстокість, холоднокровність і безпринципність. Врешті решт, одного дня він напевно стане його катом. Проте, навіть знаючи, що помре, метелик чомусь все одно продовжує линути до вогню. Сильніше запускаючи пальці в цупкі пасма, Ваш не знає, як ще пояснити собі, чому він уявляє, як Нік кусає його там, де зараз притискається губами, і трохи більше лиже.
Поки відсмоктує кляту отруту, Вульфвуд міцно тримається за здоровий глузд. Короткі болісні звуки, які постійно лунають зверху, не допомагають від слова зовсім. Сплюнувши в черговий раз, він розгинається і опиняється з дихаючим ніби в лихоманці Вашем на одному рівні.
— До міста дотягнеш, а там знайдемо протиотруту, — каже, стираючи зворотною стороною долоні залишки крові з рота.
Ваш не відповідає, дивиться на нього затуманеними очима. Його рука з останніх сил вчіплюється в комір сорочки Ніка, немов він хоче про щось сказати або попросити.
— Білявко…
Подавшись вперед, Вульфвуд притискається до рота Ваша з поцілунком та, почувши слабкий стогін у відповідь, швидко відривається. Відсахується якнайдалі, згадавши, що в його слині ще могла залишитись отрута. І взагалі, про що він думає?! Він не може робити все, що йому заманеться. Він собі не господар. Час вже затямити.
— Треба поквапитись, поки не почалась буря, — каже Вульфвуд, допомагаючи Вашу натягнути штани на місце. Не настільки обережно, як мав би, що вибиває з того нову хвилю ниття.
Повертаючись до машини, Вульфвуд притримує його за талію, і, спираючись на чуже плече, Ваш відчуває, немов крізь пелену, як сильно б’ється у грудях серце. Так сильно, що аж боляче: чи то від токсинів в отруті, чи то від того, що тонкі крильця лизнуло полум’ям.
***
Згідно до пошарпаної мапи, найближче до них місто — старий, та питання чи добрий, Веґас. Про «місто пороку» ходить багато пліток, мовляв, туди стікається непотріб з усієї пустелі: бариги, рука чорного ринку, найманці і, звичайно ж, мисливці за головами. Побавитись з повіями збираються работорговці та патрульна поліція одночасно. Однак, обирати не доводиться, бо в маленькому селищі на три хати протиотруту їм нізащо не знайти, а Ніку б не хотілось перевіряти паскудну вдачу Ваша на витримку. Усі знають, що вона дірява як решето.
Буря дихає їм у потилицю всю дорогу. Притулившись скронею до плеча Вульфвуда, Ваш тільки дивом залишається у свідомості. З кожною хвилиною йому вдається все важче. Різношерсті голоси попутників тріщать в голові перебитими радіохвилями. Меріл без зупину говорить до нього, але про що саме, він би не сказав, якби запитали. Шорстка долоня Ніка обіймає його за плече, щоб не дати завалитись вперед, і Ваш відчуває його пекельне тепло кожною отруєною клітиною свого тіла.
Десь на пів дорозі Вульфвуд знімає з нього плащ і поїть залишками води з фляги, тісно присунувши горлечко тієї до губ. Вчепившись Ніку в руку, Ваш жадібно п'є, вже не особливо розуміючи, хто він і що з ним. Йому більше не боляче, лише занадто гаряче. Тепер його лихоманить по-справжньому.
— Тихіше, чубастий, захлинешся, — каже Вульфвуд, ледь відриваючи флягу назад. Його шершавий голос лоскоче шкіру, а у руках, пропахлих цигарками, так добре.
Як у руках Рем, його матері, тільки краще.
Не самотньо.
Ніби його знову люблять.
— Ще, — сипло просить Ваш, навалюючись на Вульфвуда тісніше. Тихо лайнувшись собі під ніс, той перехоплює його замість плеча за талію. — Дай ще. Будь ласка.
Ніби Нік зміг би відмовити, коли Ваш так безпорадно на нього дивиться.
— Тільки не квапся, — каже, знову впираючи горлечко до його губ. Пересохлих, але досі м’яких. — Отак.
Трохи води все одно розливається і тече по підборіддю — Нік рефлекторно припадає ротом до крапель до того, як вони дістались би шиї.
Роберто дивиться на нього через дзеркало заднього виду.
— Чого добру пропадати, — прочистивши горло, каже Нік і відкидається назад на спинку сидіння, ніби нічого дивного щойно не сталось.
— Дійсно, — відповідає чоловік, не дивуючись. Як тільки вони дістануться до міста, він забере Меріл подалі від цих двох — вона точно захоче піти за ними, а, як підказує йому чуття, не варто.
Напившись, Ваш знову привалюється до запропонованого йому плеча і до самого місця призначення дихає пораненим оленем, то провалюючись в короткочасне забуття, то з тихим стогоном поринаючи у марення.
До самого місця призначення Вульфвуд думає, що краще б цим виродкам з Веґасу мати кляту протиотруту.
***
Варто їм переступити поріг головної споруди, колись розкішного багатоповерхового готелю, Веґас накриває рудий піщаний шторм. Будівля готелю майже повністю лежить в іржавих пісках, перетворившись на підземний комплекс, з'єднаний з такими ж похованими під землею будівлями. На вході їх зустрічає молода жінка, і, почувши у чому справа, вона, на щастя, каже, що протиотрута в них вже напевно є. Вульфвуд веде практично непритомного Ваша слідом за нею вглиб будівлі, а Роберто каже, що відправиться разом з новенькою на пошуки провіанту. Меріл не хоче, та після багатозначного погляду старшого напарника в'яло погоджується.
Спустившись на декілька поверхів донизу, вони розділяються.
— Знайдіть нас, як йому стане краще! — кидає на прощання Меріл, не певна, що Вульфвуд, який, лаючись, тримає під однією рукою Каратель, а під іншою Ваша, взагалі її чує.
— Облиш їх.
— З ним усе буде добре?
— Не маю жодного уявлення, але все одно облиш.
***
На щастя, антидот швидко діє і загроза життю Ваша минає. Через якусь чверть години вони вже сидять у барі на ще нижчому рівні. Навкруги димно, душно і шумно. Покер, ріки випивки, повії та заборонена торгівля. Плітки не брешуть — тут дійсно розплідник пороків на всі смаки. Замовивши їм ще по склянці віскі, Ваш повертається до Вульфвуда з усмішкою від вуха до вуха, продовжуючи завзято розповідати, що йому там марилось на межі смерті; розповідає, та не все. Як протиотрута подіяла, він став ще енергійнішим, ніж був. З потіхою спостерігаючи за калейдоскопом емоцій на щасливому обличчі Ваша, лиш краєм ока Вульфвуд помічає, як тому в склянку підливають ще щось, окрім замовленого віскі. Чітко декілька крапель, вивірені часом рухи справжнього фокусника. Без сумніву, бармен робить подібне по тисячу разів на день.
От падло, думає Нік, але у Веґасі на проблеми краще без крайньої необхідності не нариватись. У місті, до того ж ізольованому під землею, забагато тих, хто з радістю спробує здати їх голови за винагороду.
— На брудершафт, — каже Нік і, вихопивши склянку у Ваша з руки, підіймає тост: — За твоє здоров'я, чубастий.
Натомість Ваш бере склянку Вульфвуда, і з ентузіазмом протягує руку через його лікоть.
— До дна!
Перехиливши в себе залпом все до останньої краплі, Ваш кривиться, а потім сміється.
Притягнувши його до себе за потилицю, Нік змушує його замовкнути — втягує в поцілунок, вдруге за день порушивши власні ж розпорядження самому собі.
Ох, видає Ваш від несподіванки, але, як і минулого разу, Нік відсахується, перш ніж він встигає відповісти на поцілунок.
Переводячи подих, Ваш дивиться на Ніка зовсім розгублено.
— Вульфвуде? — тихо кличе. Не отримавши жодної реакції, він кладе руку на його плече.
З ним щось не так, розуміє Ваш, зустрічаючись з темним поглядом з-під лоба. Від цього погляду всі метелики згорають у полум'ї, що обпалює нутрощі, стягуючи їх донизу. Зараз Вульфвуд виглядає, як звір, що спробував людської плоті. Та замість того, щоб напасти, він підіймається з місця і, прихопивши кулемет, похитуючись, іде геть. Хоче розчинитись у натовпі. Не довго думаючи, Ваш кидається за ним слідом. Протискається через відвідувачів, намагаючись не зачепити нікого з головорізів, допоки не опиняється у довгому коридорі. Спина Вульфвуда зникає за рогом на іншому кінці, і Ваш біжить слідом, врешті влітаючи у вбиральню. Під стіною навпроти дверей стоїть здоровенний, обмотаний простирадлом хрест Ніка, а сам він застиг біля брудного дзеркала, спершись руками по обидва боки від умивальника.
Ваш миттєво опиняється поруч.
— Що сталось? — схвильований, він намагається зазирнути Вульфвуду в обличчя.
У відповідь той лиш глухо гарчить, не підіймаючи голови:
— Краще не торкайся мене.
— Що? Чому? — Ваш щиро не розуміє, і його засмучений голос ріже Вульфвуда без ножа.
Це просто нестерпно.
— Не твоя справа.
Ваш і справді не до кінця розуміє, як Ніколас до нього насправді ставиться: спочатку рятує, турбується, цілує, а потім грубо відштовхує. Не дозволяє бути поруч. Про те, що Вульфвуда з самого початку підіслав Най, як власного мисливця по його голову, Ваш воліє просто не згадувати.
— Тобі погано? Дозволь допомогти.
Нік трохи повертає до нього голову. Важко дихає через ніс.
— Тебе намагались споїти, — каже з зусиллям.
— Що? Звідки ти знаєш? Ось чому ти забрав мою склянку!
— Ага, десять за кмітливість, чубастий.
Шокований, Ваш кидається до нього знову, і цього разу йому вдається розвернути Вульфвуда до себе обличчям. Вхопити його за піджак.
— А якщо там була отрута?!
— Краще я, ніж ти, — Нік ледь відкидає голову назад, роблячи вдих, перш ніж поглянути на Ваша і потонути в небесній блакиті його очей. — І навряд чи там була отрута.
— Що тоді?
— Ти справді не здогадуєшся? — хрипить Нік і хапає Ваша за зад.
Грубо стискає пальці, немов хижий звір щелепи.
— Ах, — здивовано зітхає Ваш, широко розплющуючи очі, і наступної ж мить, міняючи їх місцями, Вульфвуд садить його на край вмонтованої в тумбу мийки. Нахабно втискається поміж ніг.
— А тепер? — низький шепіт на межі з гарчанням обпалює вухо. — Схоже, хтось поклав на тебе своє паскудне око.
Зціпивши зуби, Нік привалюється чолом до чола Ваша, стискає його підборіддя в руці.
— Схоже, комусь воно стало не потрібне.
Відповіді він не чекає, впиваючись в губи Ваша поцілунком. Втретє. Чіпко обвивши його шию руками, Ваш притискається сильніше сам. Цього разу він нізащо не дасть Ніку відсахнутись. Хай там як, але Ваш завжди обирав найнебезпечніші шляхи. Чому зараз має бути інакше?
Чим каратель-кат в якості об’єкта для зітхань гірший за відірвану братом руку, винагороду в шість мільйонів за голову чи загрозу знищення людства? Ваш не відпустить його, навіть якщо Вульфвуд встромить йому під ребра ніж.
Ваш вірить, що не встромить. У нього було багато можливостей, і жодною він досі не скористався.
— Бляха, я ще нікого й ніколи так сильно не хотів, — глухо стогне Вульфвуд, і від його жадібного погляду стогнати хочеться вже Вашу.
— Роби, що захочеш, — шепоче він, підставляючи шию, і Нік впивається губами під його щелепою. Засмоктує шкіру, лиже її, кусає. Лізе рукою по спині під водолазку, немов сліпець.
Втискається ниючим членом у пах Ваша — дає зрозуміти, що він не жартує.
Зариваючись пальцями в темне волосся, притискаючи його голову до грудей, Ваш лиш сподівається, що не прокинеться зараз серед пустелі, помираючим від зневоднення чи сонячного удару.
Але шалене серце Вульфвуда так гучно б’ється, воно просто не може бути несправжнім.
— Що мені зробити? — бурмоче Ваш, немов його знову б’є лихоманка, коли розуміє, що Нік завмер і, привалившись до його ключиць, повільно й важко дихає. — Я зроблю все, що скажеш.
Вульфвуд по-хижацьки посміхається.
— Ну якщо ти так сильно того бажаєш.
Ваш відчуває вологе дихання, що ковзає по шкірі, коли Нік підводить голову. Його жорсткі пальці підіймаються по підборіддю, кінчиками натискаючи на нижню губу, а потім і нижнє ікло, просуваючи великий палець далі. Вульфвуд шепоче в шию: — Завжди мріяв запхати член в цей пустослівний рот.
Слова обпікають нутрощі дужче за випивку.
По коридору, голосно розмовляючи, хтось проходить повз вбиральні, і Вульфвуд знімає Ваша з мийки, за зад тягнучи за собою в одну з кабінок. Заштовхує усередину. У кабінці тісно, але, хоча б, не зовсім заригано. Привалившись спиною до перегородки, Нік скалиться:
— Ти, здається, хотів допомогти, — брязкає паском.
— І досі хочу.
Опустившись на коліна, Ваш заміняє руки Вульфвуда своїми, щоб приспустити з нього труси і дістати звідти важкий темний член, який немов запрошує спробувати. Сковтуючи, Ваш слухняно торкається його пальцями.
Гарячий. Ще гарячіший за самого Ніка.
Відкинувши потилицю на перегородку, Вульфвуд дістає з кишені цигарки. Закурює.
Думає, що виродки з Ока Михаїла точно спустять з нього шкуру.
Думає, наскільки б перекосило Мільйон Ножів, якби він тільки побачив, як, відігнувши член трохи вбік, розчервонілий до кінчиків вух Ваш лиже його мошонку. Гладить пальцем липку від змазки голівку, обхоплює яйце губами, трохи всмоктуючи.
Видихаючи дим через ніс, Нік натягує волосся Ваша вільною рукою.
— О, так, крихітко, — низько стогне.
Широко провівши язиком від основи до голівки, Ваш бере її в рот.
Нік думає: нехай мене роздеруть чорти, якщо це не найкраще видовище у моєму житті. У Ваша палають щоки, ніс та вуха, а в очах, на самому дні, за усіма шарами невинності, кипить справжня хтонічна хіть.
Струснувши попіл кудись вбік, Нік тисне на голову Ваша, вганяючи член глибше в його горло.
Ваш і справді йому дозволяє. Допомагаючи собі рукою, він смокче так старанно, ніби Вульфвуд помре, якщо цього не зробити.
Насправді, Вульфвуд почуває себе прекрасно. Хто знає, який ефект мали б ці наркотики на Ваша, та спотворений дослідами метаболізм Ніка значно спотворив і їх дію.
Йому просто до біса добре. Вперше за довгий час.
Не наркотики змусили Вульфвуда хотіти Ваша — раніше хотіти його не дозволяв голос розуму і всевидячий контроль Ока Михаїла. Було забагато «ні». Але зараз Вульфвуду байдуже. Він хоче Ваша, а Ваш хоче завзято смоктати його член — Мільйон Ножів може засунути свої погрози собі в сраку. Якщо вона хоч на соту частину така ж чарівна, як у його брата, може, йому навіть сподобається.
Вчепившись однією рукою в таз Вульфвуда, Ваш ритмічно рухає головою з заплющеними очима і задихається, коли він вганяє член занадто глибоко. У кутиках очей від старання збираються сльозинки, і Нік дуже хоче їх злизати, та так сильно він не зігнеться.
Натомість він озвучує свої думки вголос:
— Цікаво, наскільки ти гнучкий, білявко, — і відтягує голову Ваша назад.
Хапаючи ротом повітря, той говорить:
— Ну, ногу за шию закинути можу.
Він дивиться на Вульфвуда чистим поглядом, сповненими зовсім нечистих думок. Ковзаючи поглядом нижче, Нік бачить, як вільною рукою Ваш стискає свій власний пах. Стискає цю руку стегнами.
Нестерпно.
Занадто.
— Досить, — хрипить Нік, кидаючи недопалок в дірку в підлозі, яка тут за унітаз.
Коли Ваш підводиться, він притягує його до себе. Стискає зад, просовуючи руку між ніг далі. Підставляючись під дотики тісніше, Ваш солодко стогне у поцілунок. Глибокий, з присмаком віскі, цигарок та терпкої чоловічої плоті. Розвернувши його до себе спиною, Вульфвуд нагинає Ваша до протилежної перегородки.
Стягує штани з білизною до середини стегна та опускається коло блідого заду навприсядки.
— Що ти... Ах!
Пальці Вульфвуда сильно стискають стегна, коли він всмоктує шкіру поряд з підсохлим зміїним укусом. Кусає, як Ваш і хотів. Лиже язиком, допоки, розводячи сідниці в сторони, не підіймається ротом між них.
— Ніку! — широко розплющивши очі від несподіванки, ниє Ваш. Відводить руку назад, квапливо нашарює чуже волосся, щоб відтягнути його, та Вульфвуд тільки лізе язиком глибше. — Не треба.
— Не соромся, крихітко, у тебе дуже красивий зад.
Ваш червоніє ще рясніше, так і тримаючись однією рукою за волосся Вульфвуда. Притискається щокою до прохолодної перегородки. Красивий. Коліна ледь тремтять, і в горлі сохне, а перед очима пливуть кольорові плями, поки Нік вилизує його, ніби голодний пес, що дорвався до миски.
Вульфвуд відчувається усюди: синцями на стегнах, язиком у ньому, губами, зубами і диханням по зраненій шкірі. Він залишає слід усюди, куди тільки може дотягнутись.
Ваш хоче, щоб він залишив на ньому такий слід, який ніколи не змиється і не загоїться.
Замість язика всередині опиняється палець, і Ваш знову стогне, подаючись задом назустріч грубій руці. Підвівшись, Вульфвуд навалюється на нього зі спини, трахаючи спочатку одним, а потім і двома пальцями. Його досі важкий і гарячий член ковзає по сідниці, залишаючи по собі липкий слід.
Член Ваша, якого він так і не посмів торкнутись, треться по гладкій перегородці.
— Гарний, найгарніший з усіх. Ти весь, — бурмоче Вульфвуд на вухо, згодом впихаючи у Ваша третій палець. — Бляха, ти — все, чого я хочу від цього клятого життя. Ти мені потрібен. Твоє світло, твоє тепло, твоя любов.
Ваш не знає, як йому жити після цих слів, якщо Ніка не буде поруч.
— Візьми мене. Бери усе, що захочеш, — вторить він йому крізь стогони. — Бери мене. Бери усе, що є.
Діставши пальці, Вульфвуд зникає, і на мить Ваш знову відчуває холод самотності. Страх, що сказав те, що не мав. Та перш ніж дурні думки встигають пустити коріння вглиб, Нік входить в нього голівкою члена. Скиглячи, Ваш прикриває очі, пробує розслабитись, щоб прийняти товстий член цілком. Кожен короткий поштовх вглиб вибиває з палаючих легень повітря, поки Вульфвуд нарешті не входить повністю, міцно тримаючи Ваша за стегна.
Кабінка настільки вузька, що навіть з цього положення Вульфвуд може відкинутись спиною на протилежну перегородку, аби побачити, як його член буде входити і виходити із Ваша. Як почервоніє його сідниця, якщо по ній сильно плеснути долонею. Зім’яти пальцями.
— Нн..! — від удару Ваш стискається, а потім відставляє зад дужче назад, насаджуючись на член до упору.
Ніколас думає, що все його гівняне життя було варте цієї миті.
З кожним різким поштовхом Ваш все більше заходиться стогонами, поступово втрачаючи зв'язок з реальністю. Тримаючись майже навшпиньках, ноги тремтять.
Хапаючись за плече, Вульфвуд прогинає його ще сильніше.
— Ніку! — скрикує Ваш, і Нік блаженно скалиться.
— Це навіть краще, ніж я уявляв собі.
— Що.. нх.. саме?
— Слухати, як ти кричиш від задоволення моє ім'я.
— То ти.. ти уявляв?
— Безліч разів, крихітко.
Захлинаючись відчуттями, Ваш думає про те, що не хоче, аби ця мить закінчувалась. Не хоче потім відпускати Ніка. Не хоче, щоб він більше ніколи його не торкнувся. Ніка, якого підіслав до нього брат.
Ваш не хоче знову відчувати холод. Порожнечу. Самотність.
Най не може так вчинити з ним вдруге.
— До дідька, я не віддам їм тебе, — резонуючи з його думками, каже раптом Вульфвуд і навалюється на спину Ваша щільніше, штовхається стегнами сильніше. — Я хочу, щоб ти був моїм. Тільки моїм.
Жадібно. Егоїстично.
— Твій брат, він може піти до біса.
Ваш теж хоче бути жадібним.
— Ніку, — Ваш чуттєво стогне, ледь розбираючи слова, від яких всі померлі метелики в нутрощах оживають, а в легенях розквітають ніжні квіти.
Рот Вульфвуда бездумно треться біля його вуха. Видихає, маже по шкірі. Ваш стискає руку, що тримає його за талію, та ближче вже немає куди.
Шукаючи розради, Нік трахає його з усієї своєї нелюдської сили.
Або зараз, або вже ніколи, і він не хоче, щоб ніколи.
Слова зриваються з вуст ще до того, як він наважується.
— Усе своє життя я ніби безцільно блукав у пітьмі, — шепоче він, і стискає член Ваша. Дихає йому в щоку, майже дотягуючись до губ. Солодкий стогін у відповідь, здається, здатний зцілювати рани. — Допоки не зустрів тебе. Таких, як ти, не буває. Не можу досі повірити, що ти реальний, але ж ти, бляха, тут, у моїх руках. Стогнеш і гнешся, як біблейська лоза. Світло в пітьмі, тепло, святий серед грішників. Знай, моя душа з народження проклята, і, якщо вже й так горіти у пеклі, я наважусь схопити бога за бороду. І забрати його ліпшого янгола собі. Тебе, Ваш.
— Поцілуй мене, Ніку, — не в силах сказати більше, просить Ваш, і Вульфвуд з нього виходить, аби розвернути до себе обличчям. Вдавитись у губи відчайдушним поцілунком, у якому всі печалі і всі надії. Усі слова, на які не вистачило духу.
— Ти сповнив моє чорне серце вірою, — каже Нік, розриваючи поцілунок лише на коротку мить. — Єдиною справжньою вірою за все моє життя.
Спільними зусиллями вони здирають з Ваша штанину, і, як тільки черевик того летить на підлогу, Нік підхоплює його за стегна, змушуючи обхопити себе ногами, і знову входить. Вони б’ються носами і зубами, цілуючись, поки Нік набирає темп наново. Зарившись у його волосся, Ваш намагається дихати. Він хоче сказати йому. Сказати, що Нік більше ніколи не буде один, не буде бродити у пітьмі, що він не дозволить цьому статись.
Якщо Ніку потрібні його тепло і його любов, він віддасть усе до останньої крихти, і навіть більше.
— Я врятую тебе, — каже, притискаючи голову Ніка до себе. Рвано стогне на межі крику у нього над вухом. — Я не дам тобі згинути. Не дам їм тебе покарати. Ти їм не належиш. Ти вільний вирішувати за себе сам. Ми втечемо. Ми будем тікати стільки, на скільки стане сил.
— Ти…
— Вони не розлучать нас.
Спітнілі, ледь дихаючі і сповнені почуттів, вони знову злипаються губами у мокрому поцілунку. Їх стогони дзвенять у повітрі, відбиваючись від дзеркал і вкритих плиткою стін вбиральні. Ударяючи Роберто у вуха, коли він заходить до чоловічого туалету. Величезний хрест навпроти входу і черевик, що, очевидно, вилетів з кабінки не залишає простору для фантазії.
Відливши під акомпанемент абсолютно безумних звуків, Роберто відкручує кран, щоб помити руки, і буденно говорить:
— Не хотілось би вас переривати, хлопці, та нам вже час забиратись звідси. Хтось упізнав Ваша, і тепер нас шукають, щонайменше, поліція і головорізи.
— Угх, старий, ти невчасно.
— Хвили.. хвилин.. нн.. дай нам хвилинку!
Коли Роберто виходить, вони не помічають. Ваш швидко дрочить собі, а Нік штовхається в нього різкіше і глибше.
— Я зараз, зараз! Ніку, ннх!
Проникливо стогнучи Ніку в рот, Ваш кінчає першим. Його зад стискається, наскільки може, пульсує навколо члену, і Вульфвуд ледь встигає вийняти, щоб з гарчанням спустити на сідниці Ваша і перегородку позаду.
Упертись чолом в стінку біля його голови.
Віддихавшись, вони знову цілуються — недовго і набагато спокійніше, чуттєвіше, перш ніж Ніколас опускає Ваша на тремтячі ноги. Згадавши про попередження Роберто, він лається і поспіхом витирає сперму з них обох туалетним папером.
Ваш скаче на одній нозі, намагаючись вскочити у штани.
Нік знаходить його черевик вже за межами кабінки, і коли він знов дивиться Вашу в обличчя, той усміхається. Каже:
— Не думав, що ти такий романтик. Здогадувався, але не думав, що настільки.
Схопивши рукою за щоки, Нік коротко цілує його, а потім встромляє в зуби останню зім’яту цигарку:
— Я до біса романтик, коли справа доходить до тебе, чубастий. Продовжимо цю розмову пізніше. Нас, здається, шукають, — і закурює.
Відображення у дзеркалі, з яким Ваш зустрічається поглядом, просто кричить про те, що сталось три хвилини назад. Вульфвуд, що теж дивиться на них з-за його плеча, розтягує кутики рота в звичному нахабному виразі, абсолютно задоволений проробленою роботою.
— Ходімо, я нагодую цих виродків свинцем, — каже він, розпаковуючи свій хрест.
Вихопивши з кобури на нозі пістолет, Ваш спритно прокручує його на пальці. Посміхається:
— Ми просто привітаємось, — і за цю усмішку, за ці очі, в яких блищить останній спогад світу про чисте небо, Нік думає, варто боротись і навіть варто жити.
Не всупереч, а заради.