Chapter Text
Мама мені казала, що злим бути погано;
Що за це бувають всілякі догани.
Що злим бути — означає не жити,
Не бачити і не чути,
Інколи й не любити.
Та й, напевно, не бути.
Мама мені багато чого казала.
Вона завжди поради мені давала,
Виховувала в мені людину, а не тварину,
Якою тебе називала в лиху годину.
Ми балакали з нею через щілину
У наших з тобою дверях.
Вона стелила собі там перину,
Я ж просто так долілиць лежав.
І ми заводили, що зветься, розмову.
Спочатку про всяке: про те, про інше;
Про батька, про брата, нового дому будову.
Потім про тебе. Ставало гірше.
Мама мені казала, що ти не вартий й гроша,
Що вона в мене вклала,
І вклав батько, і брат, і всяка далека душа.
Що не заради цього вона життя на мене поклала,
Аби ти кожного ранку замість "Привіт"
Казав холодно: "Підніми голову і втягни живіт".
Мама мені казала, що мені треба більшого.
Точніше, живішого, яскравішого і милішого.
Коротше, що ти мені не потрібен. Що я
Ні до кого більш не подібен. Що я
Один, а таких вас багато.
На сварку мене не було досить ніколи.
Я лиш всміхався й казав: "Ну доколи
Мені тобі, мамо, казати, що я такий не один?
Що є він, і є я, і є ти, і багато там всяких родин,
Де такі ж самі, як я, і такі ж самі, як ти,
Що так само переливають одну краплю води
На вуха своїм синам".
Я лиш всміхався тобі і казав: "Ну мам.
Ну мам, ну дійде тобі колись?
Йому вони не здались,
Усі ті, про кого ти там говориш,
Тож марно ти зараз мені це доводиш.
Йому потрібен лиш я".
Якби ж я, мам, знав, що й я
Йому теж не потрібен. Ні я, ні душа моя,
Ні руки, ні ноги, ні голова — покинута чи жива.
Ти багато чого казала мені,
Інколи розумного, інколи ні.
Єдине, що з усього цього я пам'ятаю:
"Ти ж знаєш, сину, я лиш з добром. Тобі помагаю".