Work Text:
— Що значить слово "нікчемність?"
Каріна сидить за кухонним столом пробуючи згадати, чи пояснювали їм таке вдома.
— Тобто ти знаєш все про космос та машинобудування, але на твоєму В-360 чи як там воно називається, тобі не розповіли про базові почуття людей?
Жизель дістає цигарку з пачки, стараючись помішувати крем в мисці. Виходить паршиво.
— Нам такого не казали..
Інопланетянка опускає голову та перебирає пальці, їй трохи соромно.
Коли вона вилітала на місію сюди то думала що все буде класно, її зустрінуть цікаві створіння, новий світ, галактика. І так все і було, до того моменту поки вона не зустрілась з людьми. Більшість була так зосереджена на своїх проблемах, дилемах, та негараздах, що навіть не звертали на неї уваги.
А у неї було море запитань, їй хотілось бігати, та кричати від цікавості. Все було .. нове? Звісно її чекало розчарування в технологіях, бо на ,В-360 вони вже давно скакнули вперед, але в усьому іншому це був новий світ. У цих "людей" були почуття, емоції. Це найбільше її захоплювало.
— Гей, Карін, я ж не спеціально, вибач
Жизель пробує підбадьорити гостю усмішкою.
— Чому ти називаєш мене Каріна? Це має якесь потажмне значення?
— Та ні, не будуш я тебе кожен раз звати: Космічний агент розділу ІБМ номер А173
"Ви такі дивні, все робите зручніше для себе."
— До речі, про нікчемність. Знаєш що?
Жизель струшує тютюн, даруючи запитальний погляд.
— Що?
— Це найгірше почуття на планеті, неначе ти безпорадно бовтаєшся посеред океану думок, тривог, переживань, і ніхто тобі не допоможе. І до цього всьго, ти ще й боїшся покликати на допомогу, бо ну .. не можна ж бути слабким, і відчувати якийсь біль. Суспільство так каже.
— А чому?
Каріна не розуміє як те ж суспільство щиро захищає права інших, а тепер не дозволяє відчувати негативні почуття цим. Дивно якось.
— Бо люди повні ідіоти, та ще й в переважній більшості егоїсти. Кожному 2 нема до тебе діла, їм важливі лише вони самі. Парадокс виходить.
Крем нарешті доведений до правильної консистенції. Можна прикрашати.
— Допомогти?
Агентка встає зі столу, щоб хоч якось допомогти, а не лише відволікати розмовами.
— Так, тримай лопатку, оце на бісквіт намазуй, а я поки свічки принесу.
Жизель гасить цигарку та йде у вітальню. Десь в шавках точно мали завалитись прикраси.
— І все ж, люди такі цікаві і дивні одночасно. Наче б то навколо такий неймовірний світ, а вони дивляться лише собі під ноги, та в дзеркало зранку. Чи можна їх в цьому звинувачувати? Мабуть ні, це вибір кожного, та чи правильний він. Як взагалі зрозуміти що правильно, а що ні, які речі вписуються в норми прийняті тим самим суспільством. Цей світ такий парадоксальний.
— Ти ото свою філософії закінчуй, давай я свічки вставлю і будемо відмічати твоє день народження.
— А чому сьогодні?
— Чому б ні, ти все одно сказала що не знаєш точної дати.
———
Свічки запалені, за вікном вже який день дощ, дівчина навіть перестала рахувати, сезон як ніяк. Вона дивиться ліворуч, на дивані сидить Каріна та задмухує свічки.
Вони знайомі лише години 4, до неї просто підбігла інопланетянка та попросили розповісти про світ. А Жизель так втомилась від огидних думок в голові, що переключитись на таку дивину було нормальним. Мабуть навіть правильним.
— Щось буде правильним, щось ні. Не завжди треба слухати, що кажуть тобі оточуючі, іноді твій голос всередині може сказати істину. А часом треба забути про емоції. Каріна, я не знаю що буде завтра, але обіцяй мені, що ніколи не будеш себе відчувати нікчемною, добре?
Каріна трохи дивується від такого раптового монологу, такі різні думки, а наче всі мають загальну суть. Вона вирішує погодитись, судячи з розповідей подруги, почуття нікчемності справді паршиве.
За вікном так само дощ, але може тепер Жизель вийшла б на нього, здається її гостя ні разу не гуляла в таку погоду. В них ще є час це виправити.