Work Text:
Період Хейан, 816
— Ваша високосте спадкоємцю.
Івайдзумі розчув нічний оркестр цвіркунів та цикад за вікном, поки відчиняв двері до кімнати після почутого заходьте. Це була прохолодна літня ніч, нічний вітерець дражнив фіранки, плавно роздуваючи їх. Лише після зачинення дверей Ойкава підняв погляд, його риси м’яко підсвічувала мерехтлива лампа на столі, за яким він сидів. Його кімоно спадало гарними складками, обрамляючи силует, й Івайдзумі намагався занадто не дивитися на його ключиці, гострі та виразні навіть крізь шовк. Хлопець стояв струнко, плечі рівні, ноги разом.
Ойкава усміхнувся, схиливши голову.
— Будь ласка, не потрібно мене так називати, коли ми наодинці.
Івайдзумі заплющив очі та вклонився до пояса.
— …Ойкаво-сама. Ви хотіли мене бачити?
Ойкава далі усміхався, Івайдзумі ж не виражав емоцій і дивився на людину, яку присягнув захищати назавжди. Ойкава поклав свою ручку для каліграфії, і Івайдзумі зміг розгледіти його елегантний почерк на пергаменті.«Не дивно, що його письмо таке ж прекрасне як і він сам», - думав Івайдзумі. Ойкава був третім в черзі на престол, що він сам чомусь вважав соромом; Ойкава був би чудовим імператором. Він був розумним, добрим, вірним, мав чисте серцем, і, як Ойкава сам відмітив, мав бажання. Але потім Ойкава швидко додавав, що його брат має більше схильності до політичних справ, що, безсумнівно, є однією з найважливіших вимог для кандидата на таку посаду.
Він сміявся.
— До того ж так я маю більше часу щоб читати та проводити його з тобою.
Коли Ойкава йшов, його кімоно розпливалось перед ним як вода. Івайдзумі знав, що це частково через майстерно вироблену тканину, але було щось особливе й в тому, як Ойкава себе припідносив. Важко було за ним не спостерігати, адже він був таким невимушено чаруючим. Але Івайдзумі завжди дивився перед собою, не виражаючи зайвих емоцій. Він був найбільш наближеним до Ойкави, ніж будь-хто з охорони, але хлопець завжди знав своє місце. Ойкава добрий та чудовий, думав Івайдзумі, і тому він буде його захищати. Він, звичайно, сильний сам по собі, але все ж Ойкава - член імператорської родини; звичайно, деякі люди захочуть його вбити. Допоки Івайдзумі поряд з ними, йому ніщо не загрожуватиме.
— Чи потрібна мені причина, щоб побачити мого охоронця? - тихо запитує Ойкава.
Івайдзумі напружився, тому що Ойкава нарешті зупиняється перед ним, і він до біса привабливий.
— …Ні, - відповідає він тихо і опускає очі. -
Я вибачаюсь.
— Ох, я ж дражнюся, - говорить Ойкава, тихо сміючись та похитуючи головою. - Будь ласка, Івайдзумі-сан, розслабтеся.
Івайдзумі не розслабився, а Ойкава продовжував однобоко усміхатися. Зараз пізно, але це не єдина дивна умова, чому Івайдзумі не слід було б знаходитись тут. Він не тільки особистий охоронець Ойкави, а ще й нічний вартовий. Він був надворі, коли почув, як Ойкава його кличе. Його голос був тихим і низьким, спокійним і легко звучав навіть крізь важкі двері. Дрижаки все одно пробігли по спині охоронця, він поглянув у зал. Піймавши погляд Івайдзумі, Ханамакі ствердно кивнув, і той вирушив до кімнати Ойкави.
Все своє життя Івайдзумі був поряд з Ойкавою. Він ніколи не чув, щоб принц коли-небудь підвищував голос. Присутність Ойкави одразу відчувалась у кімнаті, й це зачаровувало. Йому ніколи не було потрібно привертати до себе увагу - усі моментально тяглися до нього, наче метелики до вогню, наче хвилі до берега. Він - справжнє втілення принца, думав Івайдзумі. Він гарний, він царственний, він ввічливий, він мав ясний розум, він чуйний—він трохи дратуючий варто сказати, але це нічого—він освічений, має талант до мистецтв, він може підтримати розмову на будь-яку тему. Коли він дивиться на тебе, відчуваєш себе єдиною людиною у світі. Ойкава мав харизму, яка не завжди властива людині з чистим серцем, і той факт, що ці дві якості можуть існувати разом в одній людині змушувало Івайдзумі затамовувати подих. Він справді дивувався, як Всесвіт дозволив йому зустріти таку людину і служити їй.
Ойкава навіть виділяв свій час, щоб вчити Івайдзумі речам, які звичайний охоронець навіть не мав права вивчати. Протягом дня, їхні стосунки, незважаючи на легке глузування Ойкави, такі як і можна було очікувати, і єдині коментарі, які люди робили, були Івайдзумі-сан справді вірний принцу, а принц буває настільки розслабленим лише в колі Івайдзумі-сана.
Вночі ж Ойкава іноді запрошував Івайдзумі до своєї кімнати. Івайдзумі вважав, що не потрібно нікому розповідати про ці візити, і він знав, що Ханамакі теж не буде цього робити. Але іноді Ханамакі не сторожив разом з ним у залі, тому деякі інші охоронці могли бачити, як Івайдзумі входить до кімнати Ойкави. Вони час від часу дражнили Івайдзумі цим, але той не піддавався і мовчав про їхні приватні зустрічі з Ойкавою й далі. Це було б підривання довіри Ойкави, а ще Івайдзумі просто був егоїстом і хотів залишити ті моменти лише між ним та Ойкавою.
Вони розмовляли, читали й обговорювали все на світі: від сніданку до поезії, від історії до долі й до кроликів у саду. Спочатку Івайдзумі нервував, адже це навіть не дивно, це очікувано, що він не знає стільки як Ойкава, але Ойкава був терплячим й детально пояснював кожну незрозумілість. Він відповідав на питання, потім Івайдзумі сміливішав і починав ставити інші так, що одного разу вони зустріли вранішнє сонце посеред однієї з дискусій. Ойкава завжди казав Івайдзумі піти поспати, пояснюючи це тим, що так ніхто не побачить його нічного зникнення.
У відповідь Івайдзумі завжди хитав головою:
«Якщо ви не спите, я маю бути поряд з вами»
Ойкава також вчив Івайдзумі грати в ґо*. Охоронець одразу вподобав гру, незважаючи на те, що був досить посереднім гравцем. Івайдзумі не розповідав Ойкаві, що бувало сам практикувався грати чи то з іншими охоронцями, чи то сам у себе в голові, але він чогось мав відчуття, що Ойкава знає про це. Йому знадобилось трохи часу, але одної ночі він навіть протримався у грі достатньо довгий час; він програв, але під час гри помітив зморшку між бровами Ойкави - точну ознаку його роздумів. Івайдзумі не міг стримати посмішку в той момент, але потім здригнувся і почав негайно вибачатись, побачивши, що Ойкава його помітив. Але той лише усміхався трішки яскравіше, ніж зазвичай.
— Ти сьогодні інший, - підмічає Ойкава. Він схрещує руки на грудях, шовкове кімоно легко рухається за ним. — Тільки не кажи… що це через мої заручини через кілька днів?
Всі знають, що Ойкава одружиться з Шімізу Кійоко; це було вирішено ще коли вони були малі, але в кінці цього тижня це рішення закріплять на пергаменті. Івайдзумі не був знайомий з нею особисто, але він бачив її, коли супроводжував Ойкаву на зустріч їхніх родин.
«Вона мила й буде чудовою парою для нього», - думав Івайдзумі.
Вона знана красуня, розумниця і люб’язна панна. Вони будуть ідеальною парою.
— Ні, - тихо відповідає Івайдзумі й дивиться у підлогу.
Ойкава - принц, а Івайдзумі - охоронець. Мало того вони обоє чоловіки, і неважливо, що Івайдзумі відчував до нього, він знав, що зрештою в них нічого не вийде. Те, на що він готовий піти заради Ойкави, перевершує очікування, покладені на звичайного охоронця. Воно охоплює весь Всесвіт, тому що лише нескінченна широчінь може приблизно описати те, що він відчуває до Ойкави. Все чого він хоче - це бути біля нього, захищати його до останнього подиху та робите все, щоб зробити його щасливим.
Івайдзумі нарешті піднімає погляд, його плечі розслабились на мить з наступним вздохом.
— Ви будете щасливі разом.
Ойкава дивиться прямо на нього деякий час, потім слабо усміхається. Він не проронив ні слова, але з його погляду можна прочитати достатньо.
— Мені скоро потрібно буде лягати спати, тому що ми завтра рано починаємо, - нарешті каже він. Івайдзумі киває. — Я знаю ти завтра не на варті, але прошу, якщо будеш вільним, заходь. У нас залишилося не так багато ночей, перед тим як я одружуся.
Івайдзумі киває. «Звісно»
Ойкава знову усміхається.
— Чи є щось, чим би ти хотів зайнятись завтра?
— Все, що Ви забажаєте, Ойкаво-сама.
Ойкава мугикнув. Івайдзумі встиг відмітити, коли вони залишались наодинці в кімнаті, Ойкава був менш жорстким з ним, але зараз щось закололо в грудях. Бо навіть коли він усвідомлює, що ніколи не зможе бути з Ойкавою, від знань, що він скоро належатиме комусь іншому, легше не стає. Йому завжди казали, що він не вміє приховувати емоцій і, роблячи висновок з того, які погляди кидає на нього Ойкава зараз, Івайдзумі не має сумнівів, що той теж виявив це давним-давно.
Він не заперечуватиме. Він не має секретів від Ойкави. Все, що має Івайдзумі, належить йому.
— Можете йти, Івайдзумі-сане, - пробурмотів Ойкава.
Івайдзумі знову киває. Він робить крок назад, щоб вклонитись, але, як тільки його нога торкається підлоги, він чує голос Ойкави знову:
— І ще одне…
Ойкава нахиляється. Івайдзумі не може стримати подив на своєму обличчі, його очі широко розплющені, очі Ойкави трохи прикриті. Тонкі м‘які пальці царапнули щелепу Івайдзумі в той час, як їхні губи торкнулися один одного. Івайдзумі перехватило подих. Він м‘яко видихає, потім різко набирає повітря в легені, з чого Ойкава, здається, розвеселився. Принц видає жаркий охриплий сміх. Коли він відсторонюється, то на мить затримується на куточку рота Івайдзумі.
— Можливо, в іншому житті, Хаджіме, - промовляє він тихо, з усією серйозністю в погляді, й Івайдзумі густо ковтає.
Його руки трусяться, і стискання не допомагає зупинити цей тремор. Івайдзумі шанує Ойкаву; навіть коли він тихо й сухо щось коментує, і Ойкава над цим сміється, він все одно пам‘ятає про межу між ними.
Але схоже ця межа стерлася в цю мить, і він дивиться на нього не як охоронець на принца, а як людина, що так жахливо закохана в того, з ким вона не може бути. Коли вони зустрічаються поглядами, Івайдзумі думає, що всі його бажання і туги, що він відчував роками, відображалися в очах Ойкави, і його серце, можливо, зараз випригне з грудей. Він глибоко вдихає, а коли видихає, зітхання забирає з собою всі його нерви, і все, що залишилося в його серці, це змирення та прийняття, що обтяжує його до самих ребер. Він кохає його, він завжди кохав і кохатиме, і він знає, що ця любов переживе саме життя.
— …Можливо, - погодився Івайдзумі, його голос настільки тихий, що схожий на шепіт, який, він думає, Ойкава не вловить. Ойкава знову усміхається, а Івайдзумі, після чергового низького поклону, залишає кімнату.
Він прокинеться рано вранці, щоб супроводжувати Ойкаву на зустріч, а потім вночі приєднатися до нього для гри в ґо та обговорення література як вони завжди роблять. Вони ніколи не згадуватимуть той поцілунок, і Івайдзумі робитиме вигляд, що не рахує дні до заручин Ойкави. Як тільки Ойкава одружиться, їхні нічні зустрічі припиняться, і все, що їм залишиться це скороминущі погляди та вкрадені усмішки.
Привид губ Ойкави переслідуватиме його усе життя.
Період Камакура, 1187
Одного дня Ойкава запитує.
— Ти віриш у соулмейтів?
Ойкава був знайомий з Івайдзумі ще з пелюшок; але на даний момент вони знають один одного всього сім років. Вони сиділи біля річки. Враховуючи, що їм сім, це все чим вони можуть займатись на даний момент; але це все ж всього сім років, думає Ойкава, і їм залишається ще багато років дружби.
Він не може дочекатися.
Тато Івайдзумі - самурай, все ще відносно новий прошарок люду, а тато Ойкави - дослідник. Скоро вони підуть по різних життєвих дорогах, але зараз це не турботи для семирічних дітей. Все чим зайнята їх голова це де сьогодні пограти, і сьогоднішня локація для гри це річка, де є камінці для пускання жабок по воді , болото для малювання та велика трава, з якої можна зробити собі меч. Сьогодні злегка похмурий день, але Ойкава не заперечує. Навіть якщо сьогодні була б гроза, допоки з ним Івайдзумі, Ойкава усміхатиметься.
Івайдзумі підбирає паличку з землі та починає малювати у багнюці.
— Не знаю. Що це?
Ойкава усміхається.
— Тато розповідав мені про них! - каже він, підбираючи два камінчики і стискаючи їх. — Є такі червоні ниточки долі, які прив‘язуються до твого великого пальця і пальця твого соулмейта. До великих пальців у хлопців, до мізинчиків у дівчат!
Івайдзумі кліпає і дивиться на свою долоню. Ойкава клянеться, що може чути, про що він думає: тут немає червоної ниточки… ем»
— Не переймайся, вона невидима, - запевняє Ойкава і ,схоже, Івайдзумі відчуває полегшення від цього факту.
Ойкава спостерігає ще мить, перш ніж підсісти ближче до Івайдзумі. Він витягає червону ниточку, принесену з дому, потім ніжно бере вільну руку Івайдзумі. Коли Івайдзумі помічає нитку, він здивовано кліпає, але все ж підносить великий палець. Ойкава усміхається, поки зав’язує нитку на Івайдзумі, а потім каже, щоб той зробив теж саме йому. Івайдзумі киває, він кидає паличку і починає зав’язувати. Усмішка Ойкави ширшає, допоки Івайдзумі не закінчує зав‘язувати. По завершенню роботи він усміхався на всі 32.
— Хочеш бути моїм соулмейтом? - запитує Ойкава.
— …Ми можемо обирати?
Ойкава точно не знає, але він не збирається залишати настільки важливе рішення долі.
— Тато не сказав, що ми не можемо! - каже він, і це, власне, правда.
Івайдзумі дивиться на нитку. Один кінець зав‘язаний на великому пальці його
лівої руки, у Ойкави - на великому пальці правої. Тоору уже думає, що так буде важко грати, особливо в квача, але він не проти. Він обрав бути біля Івайдзумі в будь-якому випадку.
— Добре, - погоджується Івайдзумі, і Ойкава засяяв.
— Тоді будьмо соумейтами.
Період Намбокутьо, 1378
— Івайдзумі-сан, чи потрібна Вам допомога зі збиранням данини?
Івайдзумі зіщулюється.
— З якого це дива мені потрібна була б допомога?
— Просто Ви виглядаєте як людина, якій потрібна допомога у різних справах, а я, як виявилось, гарно в них розбираюсь.
— В яких це ще справах? - допитується Івайдзумі.
Ойкава лукаво посміхнувся.
— У всіх, - відповідає він. Івайдзумі скалиться.
Ойкава засміявся; йому не потрібно було обертатися, щоб почути, як їхня охорона зітхає. Він з Івайдзумі жив у столиці, як і властиво шуґо*. Час від часу вони відвідували свої провінції, а оскільки вони жили поруч, то і подорожували разом. Ойкава не проти подорожувати й сам; Мацукава складав гарну компанію, але веселіше ж з Івайдзумі: тільки він міг зробити тижневу поїздку на кареті такою, щоб та відчувалася не такою довгою. І зараз вони саме в такій ситуації. Пройшло вже кілька днів подорожі, і Ойкава справді втомився. Він запитує Івайдзумі чи той не проти зупинитися розім‘яти ноги та дати відпочити коням. Івайдзумі не заперечує, тому карета зупиняється. Ойкава чекає, що Івайдзумі пройдеться разом з ним. Хаджіме виглядає трохи роздратованим—він саме щось читав, пам’ятає Ойкава—але він не починає сваритися, і скоро приєднується до Ойкави.
Ойкава виявив, що незважаючи на гримаси Івайдзумі, він часто робить саме те, що хоче Ойкава.
На плечі шуґо звалено багато відповідальності. Ойкава був добре навченим у своїх обов‘язках, але бути в чомусь хорошим не завжди означає, що тобі подобатиметься ця справа. Політичні та економічні справи заповнюють його графік щоденно, і Ойкава може з ними впоратись, але він би краще проводив час деінде, де б йому не вручали постійно листи, бо сталася чергова надзвичайна ситуація, не турбували засмученням кланів чи чиїмось зниклим ослом. Однак його особисто призначив на цю посаду сьоґун, і він не втрачатиме цієї можливості, заради якої, як він знає, багато людей зробили б усе. Івайдзумі Хаджіме як шуґо сусідньої провінції виступає додатковим бонусом; це дає Ойкаві привід продовжувати спілкування з людиною, що відразу привернула його увагу в столиці. Ойкава не вчений, але він знається на мистецтві та літературі. А ще він думає, що це не може бути збігом, що хтось, кого він раніше не зустрічав, відчувається таким знайомим.
— Ти чув плітки? - запитує Ойкава, трохи стишуючи голос.
Він розтягує свої кроки, і Івайдзумі безмовно наслідує його прикладу, навіть не кидаючи запитального погляду. Вони не настільки далеко, щоб викликати підозру у своїх охоронців, але це достатня відстань, щоб Ойкава міг говорити в голос, і ті не підслуховуватимуть. Він довіряє Мацукаві, але не настільки, наскільки вірить Івайдзумі.
Івайдзумі добрий, він значно добріший, ніж Ойкава, хоча з першого погляду й здається грубим; але Ойкава хвилюється, що колись хтось використає цю його доброту. Івайдзумі не визнає цього, але це ще одна причина чому Ойкаві подобається проводити час разом з ним. Ойкава завжди вважав себе справедливим суддею людських душ, і він хоче впевнитись, що Івайдзумі оточують правильні люди. Він знає, це не його місце, але любовні справи навряд чи зважатимуть на обставини.
Ще одна причина чому йому подобається подорожувати з Івайдзумі це тому що час подорожі є один із небагатьох моментів, коли вони дійсно можуть відпочити. Коли їх оточували ь інші лорди, вони звісно зверталися один до одного на повне ім‘я та титул, наодинці ж, коли їх могли почути лише їхні охоронці, вони говорили один до одного більш фамільярно, мовчки визнаючи те, що їхні стосунки виходили за межі професіоналізму. Нікому не потрібно знати наскільки близькими вони є, думає Ойкава, це беззаперечно буде використано проти них, а останнє, чого хоче Ойкава, це щоб Івайдзумі спіткало якесь нещастя.
— Деякі сьоґуни забирають повноваження шуґо. Це все ще досить рідкісне явище, але якщо це триватиме й надалі, можуть початись певні заворушення.
Спочатку Івайдзумі не каже нічого. Він раптового зупиняється і кидає погляд через плече на їхніх охоронців. Звичний образ обличчя Івайдзумі не завжди привітний і зазвичай відлякує більшість людей. Але коли він свідомо спрямовує свій погляд на когось, у його рисах концентрується так багато зосередженності, що він не може не викликати поваги.
— Залиште нас, - рішуче каже він.
Мацукава та Кьотані переглянулися.
— …Івайдзумі-донно—
— Будь ласка, зачекайте нас біля карет. Ми не надовго.
Вони вагаються, але Івайдзумі продовжує дивитись. Зрештою вони кивають та повинуються наказу. Ойкава захоплено усміхається, а Івайдзумі чекає, поки охоронці відійдуть на безпечну від підслуховувань відстань.
— Мій, Івайдзумі—
— Ти хвилюєш через якусь конкретну причину? - перебиває Івайдзумі, його брови насуплені. Ойкава здивовано кліпає. — Чи є щось, що я можу зробити, щоб тебе захистити?
Ойкава досі витріщається; його вуста розпливлися в усмішці, а в серці теплішає. Він підходить до Івайдзумі та швидко бере його за руку, довіряючи довгим рукавам їхніх кімоно сховати цей фізичний контакт від інших. Цей дотик короткочасний, але відчуття зберігається довше, імпульси все ще бігають по руці.
— Я… - він хитає головою, випускаючи короткий смішок. — Ні, я в безпеці. Це просто плітки, що я чув. Я просто вирішив попліткувати, тому прошу не сприймай все так серйозно—
— Якщо тобі здається, що ти можеш бути в небезпеці, - каже Івайдзумі, стишуючи голос, — негайно скажи мені. Я зроблю все можливе, щоб допомогти.
Ойкаві перехопило подих. Хоч навіть він і продовжує відчувати, як вітер шепоче над шкірою, і чує, як продовжують співати птахи на фоні, відчується ніби все зупинилось, і єдине, що важливо зараз, це те, як серйозно й строго Івайдзумі дивиться на нього. Після ще кількох моргань Тоору розслабляється, зітхаючи; Ойкава знову ступає ближче до Івайдзумі і бере його за руку. Кілька його пальців стискаються, і цього разу він не випускає руку одразу, але, почувши іржання конів на фоні, все ж відпускає. Втрата дотику пом’якшується спогадом про нього.
Він кивнув, досі всміхаючись.
— Гаразд, - тихо пообіцяв він. — Теж саме працює і для тебе. Ти добрий, і я хвилююся, що хтось використає цю твою доброту.
— Я буду в порядку, - Івайдзумі хитає головою. — Кьотані-сан настільки ж вірний, наскільки ти дратуючий.
Ойкава трохи нахмурився, і вони почали повертатись до карет. Відстань між ними двома стала меншою.
— Я дратуючий?
— Найгірший від усіх.
Ойкава пихкає.
— Сміливі слова, Іва-чане.
Івайдзумі зморщує носа, але це прізвисько не викликає у нього справжнього роздратування. Наступного разу, коли Ойкава назве його так, вони будуть наодинці, а Івайдзумі навіть усміхнеться, цілуючи ключиці Ойкави.
Період Сенґоку, 1467
— Ми також їдемо завтра.
— Ви направляєтесь на південь, так?
Киває.
— Так, у нас там родичі. Ваші ж, здається, на півночі.
Інша жінка відповідає на кивок і зітхає.
Вона неуважно простягає руку, куйовдячи ідеально укладене каштанове волосся, і дивиться на їхніх синів, які весело граються в саду. Діти завжди гарно ладнали, але схоже Ойкава та Івайдзумі тяжіють один до одного, ніби сонце і місяць. З того моменту, як вони вперше побачили один одного та вчилися повзати разом, вони були нерозлучні. Вона завжди вважала це неймовірно чарівними і дивувалась як ці двоє були на одній хвилі. І це сказано без якогось там материнського упередження.
Їхнє розлучення розбивало їй серце. Пройдуть роки перш ніж вони зрозуміють чому так сталося, а поки вони знатимуть лиш що загубили один одного.
— Я сподіваюсь Ви будете в безпеці.
Вона дивиться й бачить ніжну усмішку на губах жінки, тому й сама усміхається, хоча знає, що не може вгамувати занепокоєння на своєму обличчі.
— Будь ласка, також залишайтеся в безпеці.
Вони простягнули руки одна до одної над столиком, за яким останній раз чаюють. Вона стискає долоні і відчуває стискання у відповідь, але воно насправді не заспокоює. Питання обрання спадкоємства сьоґуна поставило націю в хитке становище; довгий час це було питанням не на часі , а тепер питання взагалі зняте. Найкраще що вони можуть зробити зараз це втекти якомога далі, але, на жаль, в цьому випадку, вони будуть у різних частинах країни.
— Це так несправедливо, що їхнє дитинство буде вкрадене війною. Я б так не хотіла їх розлучати, - пробурмотіла вона, хитаючи головою, — можливо, після війни…
Вона затихає, і вони обидві знають чому. Країна стоїть на порозі громадянської війни небувалого масштабу. Думки про майбутнє - це переважно питання для виживших; немає місця для сподівань на возз’єднання, коли всі сили покладені на збереження життя їхніх близьких та їх самих.
Мати Івайдзумі усміхається й тисне їй руку
знов.
— …Можливо, вони знайдуть один одного в іншому житті.
Період Торгівлі з південними варварами, 1601
— Глянь, глянь!
— Та бачу я, досить тикати в мене!
Двоє підлітків ховалися за ящиками, пальці чіплялися за розколоте дерево для того щоб роздивитися великий багатопалубний вітрильний корабель. Ці кораблі стали звичним явищем на причалі, але Івайдзумі та Ойкава все ще дивувалися такій величі. Вони спостерігали за чоловіками, що спускались стежкою і несли в руках ящики з предметами, про які могли знати лише вищі верстви суспільства. Все що могли Івайдзумі та Ойкава це нишком споглядати і підживлювати свою уяву. Івайдзумі знав Ойкаву ще з дитинства; їхні матері дружили, і взагалі в них всього місяць різниці у віці, тому вони почали гратися разом ще до того як могли щось пам‘ятати. Саме Ойкава запропонував дивитись на вантаження кораблів. Івайдзумі погодився, адже в той день їм нічого було робити, і скоро це стало їх улюбленим заняттям на дозвілі. Їх цікавило, що ж знаходилось в ящиках, тому що навіть люди, які їх привозили, виглядали незнайомим. Їхня одежа так відрізнялась; ці люди були з якоїсь Португалії, чув Івайдзумі. Він розповів це Ойкаві, який теж не знав, що робити з цією інформацією. Він чув, що вони відкривали школи, і хоча ні він, ні Ойкава до них не ходили, їм вдавалось дізнатись про те, чого навчають інших дітей.
Люди привозили витвори мистецтва, шовк, цукор, рушниці, золото, вовну. Все це хлопці точно не могли отримати для дослідження, але вони все одно намагались побачити їх хоч краєм ока. Там є цілий світ, думав Івайдзумі, і якби вони мали човна, вони б могли відправитись подорожувати, і там було б стільки всього досліджувати. Йому було цікаво, що ще було в тій Португалії, які ще місця були там? Які ще товари? Безмежні можливості, думав він , це лякало—і захоплювало.
Він дивиться й бачить Ойкаву з широко розплющеними очима, який кудись дивиться.
— Диви, диви, Іва-чане! Порцеляна! Моя сестра б розбила таке…
— Через це вона й не тобі привезена.
— Грубо…!
Ойкава пихкає. Івайдзумі посміхається і продовжує спостерігати, як чоловіки виносять черговий ящик з корабля, цей був заповнений витворами мистецтва. Це дивно, думав він, він ніколи не бачив такого мистецтва. Він не те щоб дуже знався на мистецтві, але він вирішив, що їхнє мистецтво набагато краще. Це дивно, і цей ящик стає менш цікавим для Хаджіме.
— От би ми вирушили з ними… - чується ззаду, і він бачить похмурого Ойкаву з надутими губами. — Через цю всячину звісно. В них вдома такого багато, правда? Це так круто…
Івайдзумі пихкає. Він повертається і сідає спиною до ящиків, схрещуючи руки на грудях. Він схрещує свої ноги, коліна знаходяться на достатній відстані від землі, і фіксує свій погляд на якійсь старій сітці, що лежить за кілька метрів.
— Ага. Гадаю, ми поки що застрягли тут.
Ойкава повторює його позу, тільки піджимає коліна до грудей. Сильний запах моря. Йому не потрібно обертатись, щоб дізнатись, що рибалки привезли свій вилов за день.
— Поки що? - повторює Ойкава.
Івайдзумі дивиться й посміхається, нахиливши свою голову.
— Ага. Я маю на увазі, це ж ти той, хто не затискається про реінкарнацію, як в наступному житті ми робитимемо всі ці речі. Тому, в наступному житті, ми досліджуватимемо це все разом. Нам лише потрібно буде знайти один одного.
Він піднімає мізинець.
— Добре?
Ойкава дивиться на нього кілька секунд, а потім розпливається в усмішці, щоки рожевіють, як тільки він з’єднує свій мізинець з мізинцем Івайдзумі.
— Добре!
Період Едо, 1742
Суспільний лад це найголовніше.
Івайдзумі знає це. Йому твердили про суворе соціальне розшарування ще з дитинства. Хлопцю пощастило бути у верстві самураїв, і як частина цієї групи, він має показувати високий моральний приклад для інших трьох класів. Йому постійно говорить це батько, і Івайдзумі вірить в це. Це його місце в суспільстві, де є причина для розшарування, і парубок наскрізь пройнявся соціальною відповідальністю.
Він проводив більшу частину свого часу вдома. Його дні наповнені тренуваннями та навчанням. Його батько - військовий, і через кілька років Івайдзумі також обере цю професію. Це останні дні його свободи, точніше тієї свободи, яку дозволяє йому мати їхня община. І хоча Івайдзумі розуміє свої обов‘язки, є деякі речі, над якими одержує перемогу серце.
— Ти ж вмієш читати, - чується голос, і Івайдзумі киває. — Можеш прочитати це мені? Будь ласка?
Івайдзумі туманно пам‘ятає як зустрівся з Ойкавою Тоору в дитинстві. Зараз йому і Ойкаві дев‘ятнадцять, але коли їм було по шість років, вони зустрілися на цьому ж місці - на березі річки. Того дня Івайдзумі втік зі свого дому, щоб погуляти. В нього було мало шансів прогулятися містом, в якому він жив усе своє життя, і він зустрічав небагато своїх однолітків, тож зустріч з Ойкавою, очевидно, сталася ще до того, як він дізнався про верстви, розшарування та престиж. Все, що він бачив, це його одноліток, і він запитав в нього чи не хотів би він погратися.
Той усміхається та погоджується.
Вони гралися ще кілька разів перед тим як Івайдзумі більше не міг тікати з дому, але тепер коли Івайдзумі бачить Ойкаву через десять років, він одразу впізнає його. Те ж саме волосся, та ж шкіра, те саме ластовиння на ключиці, але що Івайдзумі запам‘ятав найкраще це блиск в його очах та те, як він сміявся. Ойкава витріщився на нього, і Івайдзумі зрозумів, що йому знадобилось лише кілька секунд, щоб запам’ятати його. Він усміхнувся—трохи скромніше, трохи сором’язливіше, тому що вони вже виросли і знають про соціальне становище. Тому підходить першим саме Івайдзумі, і коли Ойкава усміхається тією усмішкою що і в дитинстві, у грудях Івайдзумі теплішає.
— А ти не можеш? - питає Івайдзумі, трохи нахмурившись. Він не хотів, щоб це звучало образливо, і вірить, що Ойкава знає це; але він справді здивований. Він не впевнений звідки Ойкава взяв книгу, що була в нього в руках, але вона не надто складна і замудрена; Івайдзумі читав би щось таке, коли був малим.
Він кліпає і згадує, що від самураїв очікують поціновування мистецтва і літератури і навчають цьому, а від ремісників, як правило, очікують лише базової грамотності. Коли він це усвідомлює, його шия заливається рум‘янцем.
— Вибач, я не мав на увазі…
— Все добре. Ні, не можу, - збентежено визнає Ойкава з легкою усмішкою. — Я трохи вмію читати, але недостатньо, щоб розуміти, що тут написано. Один з друзів батьків дав мені її.
Івайдзумі киває і гортає кілька сторінок книги. Це збірка простих віршів, зауважує він і вмощується зручніше на дереві. Його спілкування з Ойкавою зазвичай швидкоплинне: протягом дня, якщо Івайдзумі буде в місті, вони можуть побачитись, щоб купити продукти. І він взяв за звичку купувати те, що може, саме в Ойкави. Вони не поводяться занадто фамільярно, але й не тримають у секреті, що знайомі один з одним. Раніше Івайдзумі карали за занадто дружнє ставлення до ремісника, але йому байдуже. Він знав Ойкаву ще до того, як дізнався, що означає бути в різних класах. І хоча Івайдзумі хоче виконувати свій обов‘язок перед суспільством, він не вважає, що для цього йому потрібно нехтувати своїм єдиним другом.
Вони зустрічалися вночі раз на тиждень, і Івайдзумі не впевнений, коли це встигло стати негласним правилом. За останні кілька років було лише кілька випадків, коли хтось з них не прийшов, але той завжди мав поважну причину.
— Я тебе навчу, - каже Івайдзумі, і Ойкава здивовано кліпає. Івайдзумі легко усміхається. — Це не так складно, ти впораєшся. Хочеш?
— Справді? - запитує Ойкава, і усмішка Івайдзумі ширшає від його блискучих очей. — Якщо ти не проти, то звісно!
Івайдзумі почав вчити Ойкаву читати.
Він не впевнений наскільки хорошим вчителем він був. Він ніколи не робив цього. Йому вдавалось витягувати з дому кілька своїх улюблених книжок. І він погоджувався віддавати їх Ойкаві, коли той просив.
Вони зустрічались і по кілька годин тихо сиділи біля річки, роззувшись та зануривши ноги у воду. Якщо дощило, вони йшли до будинку Ойкави; Івайдзумі не був проти привести Ойкаву до себе, але той вагався, тому хлопець не наполягав.
— Іва-чан, ти справді хороший вчитель,- каже одного разу Ойкава.
Івайдзумі не може згадати навіть, коли його почали так називати, але він не проти. Пройшов якись час перш ніж Івайдзумі зрозумів, що його кличуть, і вуха його не обдурюють. Після підтвердження своєї здогадки він витріщився на Ойкаву, той лиш засміявся і запитав чи слід йому перестати це робити. Івайдзумі здивував обох, пробурботівши ні.
— Справді…? - повторив Івайдзумі, трохи нахмурившись.
Ойкава знову розсміявся і трохи пересунувся; тепер їхні плечі торкалися, серце Івайдзумі завмерло. Ойкаву знову рухається, Івайдзумі хмуриться.
— Все добре?
— Так, - пробурмотів Ойкава, — просто трохи змерз. Що це за слово?
— Езотерично, - відповідає Івайдзумі.
Він ще на мить вагається перед тим як поворухнутися; цей рух змушує Ойкаву зупинитись читати, а Івайдзумі швидко скинути свою накидку на кімоно й накинути її на плечі Ойкави. Його щоки пашать—вони абсолютно багряні—але він зосереджує суворий погляд на книзі на колінах Ойкави, не дивлячись йому в очі.
— …Продовжуй-продовжуй, в тебе гарно виходить.
Але Ойкава не продовжує. Він тримає палець на слові езотерично, але не дивиться на сторінку.
— Іва-чан, - натомість каже він ніжно.
— …Що,- відповідає Івайдзумі монотонним голосом.
— Чи можу я поцікавитись, що це ти виробляєш?
Івайдзумі дійсно розглядає варіант відповіді ні, адже, технічно, це одна із опцій, але він знає, що така відповідь не задовольнить Ойкаву. Він важко зітхає і прочищає горло.
— Ти сказав, що змерз, - пробурмотів він,— я не міг дозволити тобі замерзнути.
Спочатку він не чує нічого, лише відчуває, як його серце пропустило удар, він наляканий тим, що Ойкава захоче припинити бачитись з ним, тому що, можливо, це дивно робити так, як він щойно зробив. Він не усвідомлював, наскільки чекає їхніх щотижневих зустрічей, поки йому не довелося пропустити одну з них кілька тижнів тому. На даний момент вони відійшли від свого розпорядку, і якщо один з них не з’являється протягом десяти хвилин, вони йдуть. Однак почуття провини гризло його, і він був розчарованим; щоб компенсувати це наступного тижня, він знайшов у себе книгу, яка, на його думку, справді сподобається Ойкаві. Бачити, як світиться обличчя Ойкави, приносить Івайдзумі більше задоволення, ніж зуміти обеззброїти свого тренера.
— Дякую, Іва-чане, - натомість чує він.
Івайдзумі усміхається. Він повертає голову так, щоб знову дивитись на книгу, і в той момент відчуває, як губи Ойкави притиснулись до куточку його рота.
Він затамовує подих; пізніше він зрозуміє, що Ойкава намагався поцілувати його в щоку, що уже доволі сміливо, враховуючи, що вони двоє чоловіків, які сидять надворі.
Але він повертає голову і бачить Ойкаву, який виглядає так само здивовано; його щоки червоніші, ніж зазвичай, і його очі широко розплющені. Раптом Івайдзумі помічає, що задається питанням, чи Ойкава завжди був таким гарним у місячному сяйві.
— Ви-вибач, я—
— Нічого, якщо я тебе поцілую? - слова Івайдзумі вилетіли з його вуст раніше, ніж його мозок встиг це зафіксувати.
Очі Ойкави стали ще ширшими, і Івайдзумі чекає на кивок схвалення перед тим як нахилитися і поцілувати його.
Він хоче впевнитись, що Ойкава хоче його поцілувати і що він не відчуває тиску. Коли вони разом, Івайдзумі не думає про різницю їхніх станів, навіть якщо це те, чого його привчали з дитинства. Йому байдуже на ієрархію чи суспільний лад чи класи, коли він з Ойкавою; тому що все чим зайняті його думки це Ойкава, єдина людина, від якої він не відчуває тиску, бо має виправдати якісь очікування. Все, що його хвилює, це те, щоб бути з ним, робити його щасливим, і, в даний момент, відчувати губи Ойкави на своїх.
Івайдзумі нікого не цілував до цього; він не має ніякого прикладу, тому покладається на інстинкти. Рука обережно підіймається до волосся Ойкави, щоб притиснути його ближче. Коли Ойкава зітхає на дотик, це надає Хаджіме сил. Він розслабляється і нахиляє голову, відчуваючи як язик Ойкави пробігає по його нижній губі. Вуста Івайдзумі рефлекторно відкриваються, а потім язик Ойкави опиняється в роті Івайдзумі, і він не знає що відчувати і що робити з цим, але, він думає, йому це не не подобається.
Книжка падає з колін Ойкави, бо обидві його руки тепер схопили внутрішню сторону кімоно Івайдзумі, притягуючи його до себе. Йому цікаво, чи Ойкава відчуває, як швидко б‘ється його серце. Івайдзумі збирає сили, щоб тримати себе в руках, тому що хоч він і не знає, що робить, але він знає, що хоче робити це ще. Він цілує його сильніше, насупивши брови, і Ойкава відповідає взаємністю, аж ось вони чують шелестіння листя, яке змушує їх негайно відсторонитися.
Івайдзумі відповідає рефлекторно. Він бере накинуте на них кімоно, щоб повністю закрити Ойкаву, тому що не знає, що когось вразить більше: факт, що вони обоє чоловіки, чи те, що він самурай, а Ойкава ремісник. Але він потім бачить, що це просто якісь птахи, що літають між деревами. Івайдзумі полегшено зітхає, розповідаючи про це Ойкаві, і опускає з хлопця кімоно.
— Вибач за це, - каже Івайдзумі, дивлячись знову на Ойкаву і помічаючи його трохи розпухлі губи. — Я хотів переконатися, що в тебе не виникне проблем.
— Все гаразд, - відповідає Ойкава, його голос трохи охрип, від чого Івайдзумі ще більше спирає дихання.
Його очі пильно дивляться на Івайдзумі, і хоча це неймовірно страшно, Іваїдзумі не може відвести погляд.
— Чи… - вагається Івадзумі і червоніє, — чи було інше нормальним? П-поцілунок?
— Так, - відповідає Ойкава, цього разу усміхаючись. Він підносить руку до обличчя Івайдзумі та проводить великим пальцем по його, ймовірно, не менш набряклих губах. — Так, це було більш ніж нормально, Іва-чан.
— Я не хочу, щоб ти відчував тиск чи ще щось, - продовжує Івайдзумі, брови насуплені. — Якщо ти не хотів—Я не знаю, що б сталося якби хтось дізнався—
Ойкава хитає головою і нахиляється, цього разу навмисно, щоб залишити поцілунок у куточку його рота.
— Мені байдуже на це. Ти мені подобаєшся, Іва-чан. Щоб не сталося, воно того варте.
— Не кажи так, - відповідає Івайдзумі швидше, ніж планував.
Сподіваючись передати, що він мав на увазі не сердито, він обхоплює обличчя Ойкави обома руками, дивиться на нього так серйозно.
— Я не дозволю, щоб з тобою щось трапилося. Я обіцяю. Нічого поганого ніколи не трапиться з тобою, якщо я зможу допомогти.
Ойкава дивиться на нього, і Іваідзумі бачить, як рухаються його очі, коли він дивиться на нього, заховавши за ними цілий всесвіт. Коли він вдихає, він тремтить, і обличчя Ойкави у його руках — це єдине, що його тримає.
— ...Кажеш як справжній самурай, Іва-чан.
Період Мейдзі, 1876
— Іва-чане.…мені нудно.
— Чому мене це повинно хвилювати? І досить називати мене так.
Ойкава дується. Івайдзумі Хаджіме - син барона, і хоча це технічно на кілька рангів нижче титулу маркіза його батька, Івайдзумі, безумовно, не виявляє до нього тієї поваги, на яку Ойкава, чесно кажучи, вважає, що заслуговує. Їхні батьки влаштували чаювання, щоб краще познайомитись; Ойкаву не цікавлять їхні політичні махінації та плани, і він уникає своєї наперед визначеної долі настільки довго, наскільки це можливо. Йому вдалося втекти з обідньої чашечки англійського чаю та печива— він ще точно не вирішив на рахунок вікторіанського стилю, який захопив вищі класи суспільства—пояснюючи це тим, що готовий показати Івайдзумі маєток. Івайдзумі виявив безтурботність щодо цієї пропозиції, але підіграв плану Ойкави, який вони не обговорювали, чим Тоору був потай задоволений.
Хоча, Івайдзумі Хаджіме був занудою.
— Розкажи про себе, Іва-чане, - каже Ойкава, регулюючи своє положення в кріслі так, щоб він міг бути обличчям до нього. — Як це бути майбутнім бароном?
— Нормально.
— …
— …
— Ох…добре, що ти був народженим для цього, тому що я не думаю, що інакше хтось присвоїв би тобі цей титул…
— Ти!
— От так, - Ойкава зухвало посміхається, і Івайдзумі виглядає збентеженим.Він спирається ліктем на підлокітник і кладе підборіддя на долоню. — Іва-чан дивно та стривожено поводився. Будьмо друзями? Ми, ймовірно, багато бачитимемось завдяки нашим батькам.
Івайдзумі хмуриться. Ойкава думає, чи збирається він повернутися до своєї жорсткої, нудної поведінки, але він лиш простягає руку й ,зітхаючи, послаблює краватку, не дивлячись на Ойкаву. Ойкава усміхається й повторює його рухи.
— Так, вони мені теж не подобаються. Звично, я б був у кімоно, оскільки я в дома, але через те, що сім‘я Іва-чана в нас гостює…
Івайдзумі кидає насуплений погляд на Ойкаву, який той відбиває своєю усмішкою. Коли він розв‘язав свою краватку, далі він розстебнув кілька верхніх гудзиків на сорочці, і Ойкава не міг відвести погляд від щойно оголеної шкіри.
— Так, вони дратують.
Ойкава спостерігає за ним деякий час; він ніколи не зустрічав Івайдзумі Хаджіме, не бачив його на світлинах, допоки той не переступив поріг їхніх дверей сьогодні. Але ще, як тільки Ойкава побачив його, відчуття чогось знайомого охопило його, і він почав шукати в пам‘яті ім‘я Івайдзумі. Старий друг? Однокласник? Далекий родич? Щось у його масивній щелепі, ластовинні в кутику рота, його темних очах так нагадувало того, кого Ойкава клянеться, що знав давно.
— Куди це ти дивишся? - прогарчав Івайдзумі.
Ойкава нахилив голову.
— Ти коли-не будь зустрічав когось, і в тебе було відчуття ніби ти знаєш його, навіть якщо ви ніколи не бачились?
Івайдзумі хмуриться сильніше.
— …Що за маячню ти городиш?
Ойкава кліпає, а потім усміхається, хитаючи головою.
— Не зважай! Іва-чану недостатає глибокого критичного мислення для розуміння в будь-якому разі. Отже, ти хочеш в щось зіграти? Ми могли б зіграти в ґо, якщо Іва-чан вміє.
— Звісно я вмію, засранцю, - Івайдзумі бурчить, але киває.
Вони проводять день, граючи в ґо, і хоча Івайдзумі програє всі три партії, Ойкава задоволений грою і вважає її однією з найкращих, окрім ігр з батьком.
— Іва-чане, в тебе був гарний вчитель, - каже Ойкава, а Івайдзумі тільки закочує очі.
— Заціпся. Давай ще раз.
Період Тайсьо, 1919
Ойкава бачив його раніше, але ніколи не бачився з ним.
Ойкаві Тоору двадцять один рік, і він знає, що по закінченню університету стане слідчим журналістом. Це професія про те, як знайти сенсацію і розкрити правду, потім поширити життєво важливу інформацію серед людей. Про внесення змін та інформування суспільства. Про зміни у світі, позитивні зміни, і залишення сліду після себе, який пройде перевірку часом.
Ойкава вправний в цьому; він чарівний і знає, що об‘єктивно привабливий, і може використати це на свою користь, коли джерело інформації стане трохи недостатнім, скупим. Можливо, це не найсовісніша тактика звітування, але, на думку Ойкави, цей метод ще далекий від насправді брудної тактики. Він просто використовує свою харизму, що ж у цьому поганого. Він не дає нікому хабаря і не приховує правду. Ойкава багатогранний, в залежності від того, хто висловлює свою думку про нього, але його незмінна чеснота - це чесність.
Принаймні, переважно незмінна.
На сьогоднішній акції протесту він має подвійну мету: одна з них, власне, протестувати. Це бурхливий час у політиці; влада переходить від старої олігархічної групи до більш демократичної системи, що є результатом тривалого впливу Заходу. Проте все ще є залишки старої системи, і сьогоднішнє мирне зібрання спрямоване на загальне виборче право та демонтаж старої мережі політичних партій. Отже, перша і найголовніша мета Ойкави — продемонструвати свою підтримку, а друга — написати про це. Піднявши камеру, він натискає на затвор; лунає легке знайоме клацання та спалах. Ойкава опускає камеру, щоб підготуватися до наступного кадру, аж ось кілька студентів відійшли вбік і відкрили обличчя, яке одразу привернуло його увагу; це обличчя він бачив раніше, але ніколи не бачився з ним. Йому потрібна хвилина, щоб згадати його ім‘я. Ойкава досі приголомшений. Він не може це пояснити; він впізнає його на одній із лекцій, але його перша думка не про те, що він бачив цю людину десь на парі кілька днів тому. Його перша думка про те, що він бачився з ним багато років тому, в інший період, у зовсім інший час. Він відчувається таким знайомим — але водночас таким незнайомцем.
Він одного віку з Ойкавою, в цьому він впевнений. У нього темні очі, які здаються постійно нахмуреними, масивна щелепа, є ластовиння в куточку рота. Його шкіра засмагла і гладка, а очі Ойкави природньо знаходять шлях до його шиї, спостерігаючи за тим, як рухається його кадик, коли той щось скандує. Погляд нарешті зупиняється на гострих ключицях, які ледь видно крізь відкритий комір.
Ойкава бачив його кілька разів на лекціях, здається, на хімії; тому що хоч він і журналіст, але йому також подобались природничі науки. Він вагається, але все ж піднімає камеру і робить фото.
А потім він піднімає погляд. Івайдзумі Хаджіме витріщився прямо на нього.
Ойкава дякує небесам за те, що встиг зарекомендувати себе як журналіст, якого ніхто не зве, але він все одно приходить. Він доволі звик до поглядів, де люди намагаються його впізнати. Так сталося і зараз, але серце Ойкави чогось пропустило удар.
Івайдзумі досі дивився на нього, і Ойкава вже думав повернутися до протестування, аж поки не сталося несподіване.
Хлопець підходить до Ойкави.
— Привіт
«…?!»
— Привітик, - намагається усміхнутись Ойкава. — Вибач, проти, що я сфотографував?
— Та ні, все ок, - похитав головою Івайдзумі.
Очі Ойкави направлені на його кадик та ключиці—це має бути заборонено, думає він, так показувати свої ключиці. Йому дійсно слід застебнути комір. Можливо, Ойкава має йому в цьому допомогти.
Або, думає він, можливо й ні. Це може здатися дивним.
— Ми разом на парах з хімії, так? - продовжує Івайдзумі, і Ойкава киває, усміхаючись. — Ти здався знайомим.
— То ж ти побачив мене на лекціях? - мило відповідає Ойкава; його усмішка ширшає, коли він бачить, як очі Івайдзумі розширюються, а щоки трохи червоніють. Той глузливо усміхається і прочищає горло.
«Мило», - думає Ойкава.
— Ти будеш протестувати чи тільки напишеш про це? Твої статті в університетській газеті доволі непогані, - додає він, і Ойкава засяяв.
— Ти читав їх?»
Івайдзумі переступає з ноги на ногу, знищує плечима й потирає носа; він дивиться в інший бік, і Ойкава бачить, як рум‘янець заповнює його обличчя до кінчиків вух. — Ну так, як я й сказав, в тебе хороші статті.
Якщо раніше Ойкава не був упевнений в Івайдзумі, то зараз він переконався. Його статті мають тенденцію до поляризації; він пише про серйозні проблеми , навіть якщо статті на всілякі веселі і легкі теми були б безпечніше, і йому все одно вдається їх розкривати. Якщо Івайдзумі вони подобаються, то ймовірніше за все вони поділяють схожі переконання.
— Я буду протестувати також.
Івайдзумі дивиться на нього, спрямовуючи погляд на камеру.
— …Ти коли-небудь взагалі протестував?
— Ну, Івайдзумі-сане, - обурено пихкає Ойкава, — я саме збирався.
Є щось в тому, щоб побачити, як приваблива людина відстоює такі ж самі переконання як і ти, думає Ойкава, і це робить її в рази привабливішою. І, зважаючи на те, наскільки привабливим Івайдзумі є зараз, це його небачене досягнення.
Ойкава знову пихкає, але він не може приховати усмішки, що показує, що він точно не злиться.
— Подасте мені банер, Івайдзумі-сане? А потім можете запросити мене на побачення.
Івайдзумі лукаво посміхається, але Ойкава радо помічає, як той тягнеться до запасного банера з боку.
— Чому ти подумав, що я збирався запросити тебе на побачення?
Ойкава сміється, бере банер і дозволяє своїй камері висіти на шиї. Тут сотні, а може навіть і тисячі людей, хтось просто розмовляє, а хтось скандує. І все ж, як тільки Івайдзумі підійшов до Ойкави, всі органи чуття Тоору налаштуватись на цього хлопця, й Івайдзумі раптом виявився єдиним, на чому він хотів і взагалі міг зосередитися.
— Назвемо це божественним втручанням або ж долею.
Наші дні, 2012
— Я думаю, неважливо в якому ми житті, нам завжди судилося бути разом.
— …Це…просто заморожений йогурт, Ойкаво.
Ойкава Тоору це та людина, яка милується замороженим йогуртом.
— Крім того, я не думаю, що в них був заморожений йогурт, наприклад у Хейані. Не можна мати те, чого ще не придумали.
Івайдзумі закочує очі через захоплений погляд Тоору.
— Іва-чан просто ревнує, що заморожений йогурт може бути моїм соумейтом, - фиркає Ойкава.
Івайдзумі дивиться на нього як він їсть повну ложку кунжутного замороженого йогурту з жувальними ведмедиками та посипкою. Ойкава так наполягав на замороженому йогурті буцімто він корисніший, але Івайдзумі думає, як він може бути кориснішим з такою кількістю солодощів зверху. Івайдзумі лише дивиться на стаканчик Ойкави, і в нього починають боліти зуби.
— Це прекрасно. Це і є життя. Це божественно. Це—
— Це просто йогурт, Ойкаво.
Ойкава висуває язика, і Івайдзумі закочує очі; його порція значно простіше, просто матча, трохи моті та червоних бобів. Він також неохоче усвідомлює, що його стакан значно дешевше за стакан Ойкави, коли їх зважували, і це не може бути збігом, адже сьогодні його черга платити. Ойкава запитує чи він готовий рушати, і він киває. Він з‘їдає останню ложку одним великим ковтком, від чого замерзає його мозок і Ойкава з цього сміється. Тільки вони виходять з магазину, Ойкава бере Івайдзумі за руку і їхні пальці тісно переплітаються.
Івайдзумі кохає Ойкаву, і , незважаючи на його постійне здивування цьому випадку чистої удачі, Ойкава кохає його також. З-поміж усіх з ким він міг бути, Ойкава вибрав його і одна думка про це змушує Івайдзумі ховати обличчя в подушку на кілька секунд щоранку перед тим як починати свій день.
Офіційно вони почали зустрічатись місяць тому, але Івайдзумі помітив, що в їхніх стосунках змінилось небагато, адже вони поводили себе, ніби зустрічаються, скільки він себе пам‘ятає. Він не зустрічається з Ойкавою, бо хоче його цілувати чи триматися за руки; це просто приємні бонуси, думає Івайдзумі і намагається не почервоніти. Він з Ойкавою через те, як він змушує його себе почуватися. Ойкава змушує його відчувати себе сміливим та коханим, відчувати себе в безпеці, відчувати, що його підтримують, відчувати, що він довіряє і йому довіряють. Якщо Ойкава поряд з ним, Івайдзумі вірить, що все буде добре.
Він завжди це відчував, думає він, він завжди почувався непереможним, коли з ним Ойкава.
— Ти бачив маршрут, який я скинув вчора? - запитує Ойкава, коли вони переходять дорогу.
— Ага. Ботан, - відповідає Івайдзумі і Ойкава скавулить біля нього. — Він хороший, мені сподобався. Я додам ще декілька речей і надішлю тобі назад сьогодні.
— Нам слід скоро бронювати квитки, чи не так? Чим довше ми чекатимемо, тим дорожчими вони ставатимуть.
— Ага. На цих вихідних тоді?
— Гаразд!
Вони збираються подорожувати світом разом. Спочатку вони планували подорожувати Японією, але чим більше вони розмовляли про це, тим частіше Ойкава казав, що хоче поїхати закордон. Це їхнє останнє спільне літо перед тим як їхні дороги розділяться в університеті, і він хоче отримати незабутні враження з Івайдзумі. Той погоджується і запитує, що викликало таке раптове бажання поїхати за море. Ойкава нахиляє голову й усміхається.
— Я точно не впевнений. Я просто прокинувся одного ранку і раптово відчув, що це те, що я хотів зробити давним-давно.
Ойкава трохи розмахує їхніми руками. Додому вирішили піти в обхід, у них небагато домашнього завдання, а коли й волейбольний сезон закінчився, їхні дні стали тихими і спокійними. Ойкава веде їх крізь парк до причалу, де вони часто проводять час теплими місяцями. Вони залишають свої портфелі й взуття на траві, закочують штани, сідають на трохи скрипуче дерево і занурюють ноги в прохолодну воду. Ойкава щось бурмоче, і Івайдзумі достатньо йому відповідає, щоб той не скиглив. Він може здатися роздратованим, але насправді йому подобаються такі дні, коли їм нічого робити, в них є весь час у світі і вони двоє. Ойкава підсувається так, щоб їхні плечі стикалися, Івайдзумі кладе свою руку на руку Ойкави, і буркотить, коли той шепоче його ім‘я.
— Ти віриш у соулмейтів, Іва-чане?
Це не раптове питання, як хтось міг подумати. На це є дві причини:
По-перше, це ж Ойкава.
По-друге, в творі, що вони зараз проходять з літератури, згадується легенда про червоні нитки долі, де Івайдзумі дізнався, що незважаючи на сучасну інтерпретацію, яка розповідає, що нитку в‘яжуть на мізинцях, в стародавньому японському міфі нитку в‘язали навколо великих пальців у хлопців і навколо мізинців у дівчат.
— Не знаю, - пробумотів Івайдзумі. — Хто ж його може знати.
— Мені подобається ідея,- каже Ойкава, трохи штовхає ногою у воді і сміється, коли Івайдзумі відсахується від неї, бо вона бризкає йому на литки. — Це романтично. Двоє людей, призначених один одному Всесвітом? Можливо, Іва-чан і є моїм соулмейтом.
Ойкава дражниться і Івайдзумі пихкає.
— Тобто ти хочеш сказати, що мені доведеться мати справу з тобою і в майбутньому, ніби минулих ітерацій було недостатньо.
— Не будь таким грубим, Іва-чане! Я ще той скарб!
Зазвичай Івайдзумі відповів би, що Ойкава заважає, дратує, він заноза в дупі та довбень. Але натомість його охоплює якесь тепле почуття в грудях, він повертає погляд і з однобокою усмішкою, яку може бачити лише Ойкава, стискає його долоню і каже:
— Ти ним і є, насправді.
Єдине, що трапляється рідше за ніжності Івайдзумі, це моменти, коли Ойкава замовкає у шоці на декілька секунд. Івайдзумі бачить, як він різко вдихає, перш ніж зупинити дихання на якусь мить. Його очі розширюються, і Івайдзумі клянеться, що навіть волосся Ойкави напружилось. Івайдзумі відвертається, тому що він завжди ніяковіє після таких слів. Він відчуває як його щоки наливаються теплом, і коли Ойкава тихо сміється, вдаряючи його в плече, він тихо бурчить замовкни.
— Отже, я вважаю, що соулмейти існують, - продовжує Ойкава.
Івайдзумі дивиться на Ойкаву, і Ойкава дивиться на нього, але не в очі; він думає чого Ойкава дивиться на його вуста, аж ось він відчуває, як той піднімає руку, щоб провести великим пальцем по ластовинню, яке там має Іваідзумі; Ойкаві завжди подобалось цілувати його і дражнити тим, що він чув, що ластовиння це місце, куди тебе цілував соулмейт у минулому житті.
Івайдзумі прямо заявляє, що ніколи в житті не чув про це, але вважає, що може це не випадковість, що Ойкава має ластовиння на ключиці, де Івайдзумі необачно залишає поцілунки.
— Так? - тихо запитує Івайдзумі.
Ойкава піднімає погляд, щоб зустрітися з очима Івайдзумі, і усміхається.
— Так, - м’яко відповідає він. — Я думаю, Іва-чан - мій соулмейт.
І потім Ойкава нахиляється за поцілунком.
Є щось знайоме в цілуванні Ойкави, навіть коли вони цілувалися першого разу; це майже так, ніби Івайдзумі пам‘ятає, як цілував когось ще до того, як народився, що, на його думку, смішно.
Але відчуття вуст Ойкави на його вустах - це настільки інтимний спогад, і це майже як рефлекс, те, як він знає, як рухати свої губи до губ Ойкави, і як його рука піднімається, щоб стиснути його щелепу. Він думає, що ніколи не втомиться від цього, він міг би цілувати Ойкаву все життя, і кожен новий цілунок був би водночас новим та захопливим, але таким рідним та теплим. Поцілунок залишається повільним і солодким, і Івайдзумі знав це. Заморожений йогурт Ойкави - це просто молоко з цукром, але це не заважає йому ліниво цілувати його. Лише тоді, коли він чує тихий стогін Ойкави, він відсторонюється, бо, зрештою, вони все ще на людях.
Обличчя Івайдзумі багряне. Він підносить тильну сторону долоні до губ, і Ойкава сміється з придихом. Через кілька секунд Хаджіме відчуває вагу голови на своєму плечі, і Івайдзумі помічає, що випрямився, щоб бути вищим просто для того, щоб Ойкаві було зручно. Ойкава повернув руку, і їхні долоні притиснулись одна до одної, пальці сплелися разом, а Івайдзумі почав обводити кола навколо кісточки Тоору.
Все з Ойкавою здається знайомим. Вони зустрілися, коли були буквально в пелюшках і навіть не усвідомлювали себе. Але вони стали старшими, і він досі пам‘ятає те почуття, що розквітає в грудях, коли він бачить Ойкаву. Це ностальгія, яка йде далі вісімнадцяти років дружби. Він дивиться на Ойкаву і клянеться, що бачить кілька життів, про які він не має жодної згадки; просто знання, що коли він їх проживав, Ойкава був поряд.
Він не може цього пояснити, але він знає, що відчуває і це все чому він може довіряти.
Він заплющує очі.
— Я думаю, що так, - нарешті вимовляє він
Ойкава піднімає голову і дивиться на нього.
— Що так?
Івайдзумі дивиться, усміхається до нього, до того, з ким, як йому здається, у нього був зв’язок, який пережив навіть їхню планету. «Він такий милий», — думає Іваідзумі. І він не може змусити себе вголос зізнатися про це Ойкаві. Він вважає, що Ойкава неймовірно чудовий у всіх відношеннях, і він не може уявити жодного життя, де б не знав і не кохав його, і це, на його думку, може бути знаком зірок.
— Я думаю, що так, я вірю в соулмейтів, - каже Івайдзумі.
Ойкава кліпає, а потім лагідно усміхається.
— Так?
— Так, - відповідає Івайдзумі.
…І і знаю, що ти є моїм.