Work Text:
— Нечесно! — напнула губи Нобара, крокуючи до стадіону, залитого ранковим сонцем.
Повітря над шкільним подвір’ям було аж липким — літо наганяло неприємну вологість. Сонячні промінчики просочувалися крізь листя дерев, розсипаючи світлі плями по газону, а від кам’яних плит доріжок ще віяло нічною прохолодою.
Юджі поруч розгублено позіхав, чухаючи потилицю, і мав абсолютно нещасний вигляд. Його ніхто не поспішав годувати, а живіт бурчав. Сніданок і справді був у розкладі після руханки.
— Що саме? — вкотре позіхнув він, прикривши рота долонею.
Нобара поправила комір легкої вітрівки, примружилася невдоволено.
— Я не можу повірити! — продовжувала вона.
Вони саме йшли повз дерев’яну будівлю старого святилища, коли з-за рогу з’явився Меґумі.
У спортивній формі, темній попри палюче сонце, застібав комірець під саме підборіддя. Як йому вдавалося уникати теплового удару?
Фушіґуро, як завжди, виглядав зосередженим і водночас відстороненим, зануреним у власні думки. Хоч щоки його рожевіли, а волосся розкуйовдилося від розминки, обличчя залишалося спокійним, майже байдужим.
Нобара зупинилася так різко, що Юджі врізався їй у спину.
— Гей! — обурився він. — Що ти…
Вона тицьнула пальцем у бік Меґумі.
— Дивися, — промовила просто.
— Куди? — Юджі повернув голову… і теж завис.
Меґумі стояв трохи віддаля й успішно їх не помічав. Кліпнув, перевіряючи повідомлення у месенджерах, і сонячне світло впіймало його погляд.
Очі — темні, зелено-сірі, з глибокою тінню, ніби вдивляєшся у лісові хащі.
Не той яскравий зелений, що буває навесні, а насичений колір лісу, де крони переплітаються так щільно, що світло майже не доходить до землі.
А вії над цим… вії були довгі, темні й густі.
Вони задивилися на Фушіґуро синхронно, ніби між ними існувала певна телепатія. У головах в обох промайнула одна й та сама думка: природа не мала припускатися такої несправедливості.
Такої чарівності.
— Гм, — тільки й вичавив Юджі.
— Ага, — відгукнулася Нобара, знітившись. — От же ж зараза.
Вони мовчки витріщалися на Меґумі як на прояв паранормального, ще кілька секунд, ще трошки… а потім одночасно відвернулися, наче їх спіймали на чомусь забороненому. Саме так це й відчувалося.
— Цей… — почав Юджі й замовк.
— Це генетика, — швидко протараторила Нобара. — Сто відсотків. Багато чоловіків мають розкішні вії, гормони й оце все. Бісів тестостерон. Деякі виграли генетичну лотерею!
— Або він щось робить, якісь процедури для краси, — додав Юджі задумливо. — Типу… олійки? Маски? Куґісакі, для вій існують маски?
— От! — Нобара різко клацнула пальцями. — Я ж кажу! Не може бути, щоб йому ця зовнішність дісталась просто так. Це нечесно.
Вони рушили далі, але тепер обидвоє крадькома озиралися, ніби перевіряючи, чи Меґумі не підслуховує.
Жоден не намагався дати цьому дивному почуттю якусь назву. Не закохані ж вони, врешті-решт. І все ж… поруч із Меґумі щось постійно йшло не так.
Його врода, його незворушний вираз обличчя, звичка поводитися так, ніби він навіть не здогадується, яке враження справляє, чомусь однаково діяли на Нобару та Юджі.
Щоразу виникало дивне роздратування, змішане з нерозумінням, ніби сама його присутність натискала якусь невидиму кнопку, змушуючи негайно відреагувати. Хотілося щось сказати, зачепити його, посперечатися, прискіпатися до якоїсь дрібниці — аби лише перестати думати про те, який він… ну, такий.
Найбільше їх виводило, що це відчували вони обидвоє. Зовсім непомітно для себе Нобара і Юджі перетворилися на справжню змовницьку парочку: ходили разом коридорами, сиділи поруч на перервах і раз у раз починали обговорювати Меґумі з таким запалом, ніби були його найбільшими ненависниками.
Насправді ж кожне їхнє «це просто несправедливо», «він спеціально так дивиться» й «ну не може людина бути настільки гарною» було лише незграбним способом висловити захоплення, в якому ніхто не збирався зізнаватися навіть собі.
Під час тренування Меґумі тримався окремо. Чіткі рухи, зосереджений погляд, мінімум слів. Він відпрацьовував удари в парі з Макі, інколи зупиняючись, щоб перевести подих й витерти піт з чола. Юджі з Нобарою радше зображали видимість активності, підглядаючи за співкомандником з очевидністю сталкерів-початківців.
Коли влаштували перерву, Нобара всілася на потрісканій лавці, зав’язуючи шнурівки кросівок, і намагалася не витріщатися. Справді старалася.
— Фушіґуро це робить спеціально, — пожалілалася вона Юджі, який присів поруч.
— Га?
— Ніби він з якоїсь реклами. Подивися на нього, набрався у вчителя Ґоджьо! Теж мені, принцеса, — вона скривилася. — Миленька з виду, а поводиться як надута жаба!
Юджі гмикнув, прикусивши губи, аби не засміятися.
— Ну… жабки теж милі.
— Не ця, — відрізала Нобара. — Мені, щоб такі вії мати, треба їх завивати, мазати олійкою, молитися всім відомим божествам краси! А він просто… — вона махнула рукою в бік Меґумі, — існує.
Юджі теж поглянув на Меґумі, знову, цього разу зовсім вже замріяно.
— У нього ще й розріз очей гарний, — сказав він тихо. — І колір… я такий рідко бачив.
Нобара штовхнула його в плече і захихотіла, пальцем прицілившись кудись між ребер, від чого Юджі теж не стримав сміху.
— Ти забагато про це думав.
— Я? Ні! — він почервонів. — Я просто… спостерігав. Ну типу, вчитель Ґоджьо каже, що спостережливість — важливе вміння для чаклуна.
— Ага, — кивнула вона з фальшивою серйозністю. — Я теж витріщаюся на Фушіґуро з чисто практичних причин. Навчання, всі справи.
Та коли Меґумі, не помічаючи їхніх поглядів, нахилився, щоб підібрати рушник з лавиці й витерти вологу шию, у грудях Нобари стислося. Вона швидко відвела очі, буркнувши щось про дурну спеку.
Після тренування і сніданку всі розійшлися хто куди, байдикуючи без нових призначень на місії.
Сонце піднялося у зеніт, і тінь під деревами стала особливо привабливою.
Юджі з Нобарою пішли територією гуртожитків шукати Меґумі — і знайшли його біля старої розлогої сакури, що росла на краю тренувального поля.
Він сидів на траві, спершись спиною на сухий стовбур, ноги розслаблено витягнуті, руки схрещені на грудях. Голову схилив набік, ніби…
— Спить? Він що, задрихнув прямо під деревом? — прошепотів Юджі.
— Схоже на те, — так само пошепки відгукнулася Нобара.
Вони обережно підкралися ближче.
Меґумі дихав рівно, обличчя його було безтурботне, без звичної напруги. Без скепсису. Звичайнісінький хлопець, який задрімав після важкого тренування.
Та цей сон стер із його обличчя будь-яку настороженість: вічно насуплені брови, опущені кутики губ, стиснуту щелепу. Різкі риси стали напрочуд м’якими.
У сонному спокої Фушіґуро здавався зовсім не тим незворушним чаклуном, який щохвилини готовий буркнути щось колюче. Швидше змореним спекою кошеням, що знайшло прохолодний клаптик тіні й заснуло, навіть не турбуючись, хто ходитиме повз.
— Дідько, — пробурмотіла Нобара, сідаючи поруч на траву. — Він навіть так викликає бажання йому вмазати.
— Це найгірше, — погодився Юджі, присівши з іншого боку.
Нобара різко голосно ковтнула.
— Я зараз дещо спробую, — прошепотіла вона по-змовницьки.
— Що? — насторожився Юджі.
— Якщо він прокинеться — скажеш, що це була твоя ідея!
— Гей!
Але вона вже нахилилася до сплячого Меґумі й обережно, двома пальцями, спробувала потягнути за краєчок його вій.
Якусь мить ні вона, ні Юджі не дихали.
Потім Ітадорі затулив рота долонею, стримуючи сміх. Звуки, що вирвалися, більше нагадували рохкання.
— Куґісакі!
На подушечці її пальця залишилася… одна справжнісінька вія.
— Ой, — прошепотіла Нобара, ще більше спохмурнівши. — Блін.
— Вони… не накладні, — усвідомив Юджі з дивною сумішшю захвату й жаху.
— Почекай, — не здавалася Нобара. Ніколи не славилася поміркованістю. — Треба перевірити ще раз. Я не витримаю, якщо вони справжні… це буде трагедія тисячоліття.
Вона потягнула сильніше.
І Меґумі різко поворухнувся. Відкрив одне око, скептично вигнув брову.
Вираз блаженного спокою тут-таки розтанув.
Який спокій з такими співкомандниками?
— Що це ви тут робите, дурбецала? — поцікавився Фушіґуро крижаним тоном.
Тиша тривала рівно секунду.
Потім Юджі розреготався. Голосно, безсоромно, так, що аж закашлявся. Нобара теж не втрималася, сміючись і витираючи сльози.
— Та ти… — вона показала на Фушіґуро пальцем, — ти цейго… — і знову задихнулася від реготу.
— Пришелепкуваті якісь. В голову напекло? — зітхнув Меґумі, потираючи перенісся. — Знаєте, школярки інколи крадуть волосини або вії своїх однокласників, аби використати в шаманських приворотах. Читали такі кріпіпасти й надихнулися?
— Фу! — скривилася Нобара. — Та кому ти треба з приворотами!
— Так, — підхопив Юджі. — Це в тебе фантазія яскрава.
Не змовляючись, вони нахилилися й цьомкнули Меґумі в щоки — з різних боків.
Адже не лише спостережливість, за словами учителя Ґоджьо, а й елемент несподіванки були інструментами вправного чаклуна.
Обидвоє прагнули одного й того самого: остаточно вибити Меґумі з його незворушної рівноваги. Просто побісити.
Та в ту мить, коли їхні губи торкнулися його щік, усередині несподівано майнуло тепле почуття. Щоки Меґумі виявилися напрочуд м’якими — мов оксамитова шкірка стиглого персика, який увесь день пролежав на сонці.
Цей випадковий, майже дитячий цьом у щоку чомусь приніс затаєну радість, від якої обидвоє на мить розгубилися.
— Гей! — Меґумі різко сів, притискаючи долоні до обличчя. — Ви що виробляєте?!
Рум’янець стрімко спалахнув на його щоках. Він густо почервонів аж до самих кінчиків вух, і від цього ще більше нагадував розгніване кошеня, яке не знає, тікати чи шипіти й оборонятися.
Юджі відчув, як власне обличчя теж починає палати. Судячи з того, як Нобара поспіхом відвернулася, рахуючи кульбабки серед трави, їй було не краще. На якусь мить між ними зависло однаково незручне, але приємне відчуття, яке ніхто не збирався озвучувати.
Тому за мить обидвоє знову вибухнули сміхом — голосним, безтурботним, перебиваючи збентеження дурнуватими жартами й дражнилками, адже саме це й було їхнім планом із самого початку.
— Ви… — Меґумі глибоко й важко зітхнув, слухаючи їх. — Ви отримаєте на горіхи, якщо ще раз спробуєте обскубти мене.
— Скільки саме? — діловито уточнила Нобара, ніби обговорювала умови контракту.
— А які будуть горіхи? — з неприхованою цікавістю додав Юджі. — Волоські? Мигдаль? Чи…
— Кулаки, Ітадорі, — відрізав Меґумі. — Це будуть мої кулаки. Вирішимо все у спарингу.
— А-а, — розчаровано протягнув той. — Це ж вже знущання!
Ніби виривання вій Фушіґуро знущанням не було.
— Тоді, мабуть, утримаємося, — легко погодилася Нобара, хоча хитра усмішка на її обличчі свідчила про протилежне.
— Мабуть, — серйозно кивнув Юджі.
Меґумі підозріло звузив очі.
— Я вам не вірю.
— Правильно робиш, — майже хором відповіли вони.
Сміх знову рознісся під сакурою.
Меґумі бурмотів собі під носа щось про двох безнадійних придурків, але в його тоні не залишилося справжнього обурення. Лише втомлена приреченість людини, яка змирилася, що саме ці двоє стали їй найближчими друзями.
Юджі розвалився просто на землі, Нобара сперлася спиною об шорсткий стовбур сакури, а Меґумі, ще трохи побурчавши для годиться, залишився сидіти поруч, аби слухати їхні теревені.
І якби хтось запитав їх пізніше, через що того дня здійнялося стільки галасу, вони навряд змогли б надати притомну відповідь. Просто Меґумі був до абсурду гарним, Юджі й Нобара — до абсурду дурниками, а літо — найбільш щасливим за усі їхні шістнадцять.