Work Text:
Пробач, моя любов, пробач
Що став найбільшою з невдач
І все, що залишилось, тільки
Тернові пам’яті листівки
* * *
Сатору знаходить їх випадково, коли вже починає сутеніти й кімната наповнюється сірою, невизначеною напівтемрявою, в якій речі втрачають чіткі обриси й прокидаються прокляття. Вмикає настільну лампу з тихим кліком, висуває шухлядку столу.
Він лише шукає старий звіт для Шьоко, але варто висмикнути одну теку, як за нею тягнеться ціла купа непотребу, що роками накопичувалася в письмовому столі. На підлогу сиплються пожовклі конспекти, давно непотрібні документи, чеки з кафе, де він уже навіть не пам’ятає, коли був востаннє, і серед цього хаосу раптом опиняється пачка листівок, перев’язана потертим чорним шнурком.
Мить він просто дивиться на неї, не торкаючись. Знайшов не шматки картону, а уламок минулого, який дивом пережив усе, що не пережили вони самі. Вони з Суґуру.
Шнурок легко розв’язується під пальцями.
Верхня листівка виявляється з Камакури — яскрава колись, тепер трохи вицвіла від часу, із зображенням моря, настільки синього, що воно виглядало несправжнім. Сатору пам’ятає той день набагато краще, ніж хотів би. Вони приїхали туди через якусь дрібну місію, яка в підсумку виявилася настільки легкою, що більшу частину часу просто тинялися містом, їли морозиво й сперечалися про дурниці. Сатору наполіг купити сувеніри, бо, за його словами, як інакше через роки вони згадають, що взагалі тут були. Суґуру лише закотив очі й сказав, що важливі речі пам’ятати нескладно. Сатору тоді сперечався із ним до вечора — забудькуватий навіть у важливому.
Тепер від цих слів хочеться гірко усміхнутися.
На звороті листівки все ще красується знайомий почерк. Акуратні, елегантні навіть ієрогліфи, що їх Суґуру вивів гелевою ручкою.
«Ґоджьо Сатору програв мартинові в нерівному бою за булочку».
Точно. Вони їли круглик з сіллю й кунжутом, сидилі на пляжі, й пташки спокусилися відхопити шматочок. Сатору біг за ними, тонув босими ногами в теплому піску, й справді роздумував над використанням чаклунської техніки, аби притягнути свою булку назад. Мартини чкурнули в небосинь, а він слухав заливчастий сміх Суґуру і млів — можливо, це був взагалі найкращий звук, що він коли-небудь чув.
Ієрогліфи залишилися такими чіткими, що на коротку мить майже вдається уявити Суґуру поруч. Не того змарнілого Суґуру, якого він бачив востаннє, а того з легкою усмішкою в кутиках губ, який нахилявся через стіл під час занять, щоб передати чергову записку, і дивився на Сатору тепло, наче весь світ був їхнім простором для пустощів.
Від усвідомлення того, наскільки чітко Сатору пам’ятає цей погляд, у грудях починає боліти.
Це нагадує старий шрам, який давно зрісся зі шкірою настільки, що перестав відчуватися раною. Іноді змінюється погода, і тоді біль повертається, нагадуючи про себе без жодного попередження.
Листівок виявляється багато.
Вони лежать одна за одною, старанно зібрані докази життя, яке давно перестало існувати. Кіото, Наґоя, Окінава, десятки маленьких містечок, куди їх відправляли через місії, назви яких уже стерлися з пам’яті. Більшість із тих завдань була настільки незначною, що Сатору не зміг би пригадати подробиць навіть якби захотів, але варто йому перегорнути листівку, як за потертим картоном раптом проступають давно забуті моменти.
Ось Суґуру стоїть біля торгового автомата посеред зимового вечора й марно намагається пояснити машині, чому їжа, що застрягла у механізмі видачі — це жорстоко. Ось вони запізнюються на потяг після місії, тому що Сатору захотів купити солодощі в останню хвилину. Ось готельний номер із занадто вузькими ліжками, які вони зсувають в одне й всю ніч не сплять, обіймаючись і розмовляючи про майбутнє так легко, ніби воно вже їм гарантоване.
Тоді їм здавалося, що часу попереду безмежно багато.
Що вони встигнуть побачити всі міста, які відзначали на мапах. Що колись обов’язково поїдуть за кордон. Що після випуску життя стане простішим, адже вони більше не будуть дітьми. Дорослим живеться легше, чи не так? Ніхто їм не вказує, що робити. Тим паче вони завжди залишатимуться поруч один з одним. Яка несусвітня маячня.
Як мало люди думають про втрату, коли щасливі.
У шістнадцять років смерть завжди трапляється з кимось іншим. Допоки не приставляє пістолета до скроні.
Майбутнє виглядає прямою дорогою, яка тягнеться далеко за обрій, і ніхто навіть не уявляє, що вона може обірватися посеред шляху.
Сатору проводить пальцем по краю чергової листівки й ловить себе на тому, що усміхається. Біль іноді настільки тісно переплітається з ніжністю, що стає неможливо відрізнити одне від одного.
Він пам’ятає Суґуру смішним.
Пам’ятає його роздратованим.
Пам’ятає, як той закочував очі на його жарти, хоча сам з них сміявся першим.
Пам’ятає тепло його долоні, коли вони переплітали пальці, гуляючи під однією парасолькою, наче їх писала манґака, захоплена історіями про хлопчаче кохання. І чорт забирай, вона таки зналася на романтиці. Пам’ятає поцілунки в порожніх коридорах школи, де кожен звук здавався небезпечно гучним, а кожна хвилина наодинці — маленьким дивом, яке вони крали у світу.
Найстрашніше — тепер існує безліч речей, які належать лише Сатору. І безліч запитань.
Чи Суґуру досі пам’ятає безглузду суперечку через старий фільм, яку вони тягнули три дні поспіль? Чи досі любить прокидатися вранці рано? Чи мерзне у потягах через протяг біля вікна? Чи взагалі ще їздить ними? Куди?
Чим займається зараз?
Сатору більше нічого не знає про його життя.
За вікном починається дощ, наче цій арці життя дісталася авторка, що полюбляє банальності на кшталт «небо плакало разом з ним».
Лише коли краплі на склі починають розмивати силуети нічного міста, він відриває погляд від листівок і дивиться назовні. Внизу мерехтять вогні, рухаються автівки, поспішають додому люди. Будують й руйнують місточки одне до одного. Світ продовжує обертатися з тією байдужою впертістю, яка колись здавалася йому жорстокою.
Тепер він розуміє, що інакше неможливо.
Світ завжди рухається далі.
Сатору рухався далі. Випустився зі школи, планує вчителювати, вчиться усміхатися через силу. Навіть буває ситуативно щасливим.
Колись він боявся, що забуде Суґуру. Боявся, що одного дня прокинеться і зрозуміє, що більше не сумує.
Що більше не любить.
Але роки виявилися значно підступнішими — любов нікуди не поділася.
На самому дні пачки лежить маленька складена записка, пожовкла від часу більше за інші. Сатору розгортає папір, усередині всього один рядок.
«Не загуби мене, гаразд?»
Напевно, це про якісь гульбища після школи. Або це жарт, сенс якого загубився в павутинні спогадів. Щось, про що сам Суґуру забув уже за кілька хвилин після того, як написав.
Зараз ці слова здаються нестерпно важкими.
Сатору довго дивиться на них, відчуваючи, як у грудях повільно розростається знайоме тепло, змішане з болем. Потім тихо сміється й проводить великим пальцем по вицвілих ієрогліфах.
Він упевнено вважав, що знає Суґуру краще за будь-кого іншого. Як легко сприймав його усмішки за щирі, втому — за звичайне виснаження, мовчання — за потребу побути на самоті. Він був настільки захоплений власною впевненістю в тому, що вони завжди будуть поруч, що не помітив найголовнішого. Не помітив, як Суґуру починає руйнуватися.
Не помітив, як той дедалі глибше занурюється в темряву. Момент, коли ще можна було простягнути руку й витягнути його назад. Чи це взагалі було можливо?
Думки про це дратують до нестями. Сатору ненавидить власну дурість майже так само, як ненавидить безсилля. Він може перевернути світ догори дриґом, але не зміг допомогти найважливішій своїй людині.
Іноді злість раптом змінює напрямок, тоді він злиться вже не на себе, а на Суґуру. На те, що той посмів піти, вирішив зробити вибір, наслідки якого Сатору носить у собі всі ці роки. Посмів перетворити їхню історію на рану, яка ніколи до кінця не загоїться.
І водночас ця злість завжди швидко згасає, бо варто лише подумати про це довше, як за нею приходять інші запитання. Чи Суґуру скинув тягар після того, як пішов? Чи стало йому справді легше, чи ненавидить себе й усіх навколо? Чи знаходить спокій хоча б іноді, блукаючи нічним Токіо серед своїх нових однодумців?
Чи сміється до когось так само щиро, як з дурних загравань шістнадцятирічного Сатору?
Чи згадує про нього?
Сатору не знає, і ця невизначеність гризе його не менше за саму втрату. Він хоче, аби Суґуру його згадував ось такими дощовими вечорами, меланхолійними й затяжними, ніби вони не юні ще чаклуни, що наробили один одному горя, а давнішні друзі, старі й покручені життям. Туга за Суґуру відчувається як щось масштабне, вікове, щось об’ємом із ціле життя, бо на стільки ж вона й простягнеться — до самої смерті. Це не драматичне перебільшення, а сухе залишкове відчуття, що його нашіптує підсвідомість.
Десь Сатору вичитав рядок, який одразу нагадав йому Суґуру.
«Назви одного героя, який був щасливим».
Ці слова звучать як прокляття, бо якимось чином поруч із Суґуру він справді повірив, що щастя — це просто. Це щось для нього, для Сатору. Звичайне людське щастя. Тільки ось Сатору ніколи не був звичайним. Тої миті, як відкрив очі, усі шість, цьому світові — став чиїмось героєм, хай який там сенс у це вкладають чаклуни.
Щастя обирають. Сатору не знає розкоші вибору.
Суґуру вирвав із нього шматок життя — ціле життя — й залишив натомість чорну діру, яка продовжує повільно поглинати все навколо.
Суґуру його особисте не-щастя.
Улюблене прокляття.
Йому згадується запах шампуню на комірі форми Суґуру. Згадується смак ментолових льодяників, які той постійно носив у кишенях. Згадується, як вони передавали такі льодяники в цілунках, гарячими швидкими язиками, а потім сміялися з того, наскільки це солодке бозна-що. Хлопчаки таким не страждають, еге ж?
Тоді все це здавалося настільки звичайним, наче ніколи не могло зникнути.
Бракує плеча Суґуру поруч, й туга за тілесністю відчувається пронизливо. Принизливо. Через неї хочеться сховатися навіть від самого себе, у першу чергу — від себе. Тікати-тікати-та-ж-куди?
Сатору заплющує очі.
Якась його частина вперто відмовляється приймати реальність і продовжує шукати Суґуру в міському натовпі, у напівзнайомих запахах, у випадкових голосах, навіть у снах. Ніби він роками намагається зібрати докупи клаптики старого життя, хоча давно зрозумів, що деякі речі неможливо полагодити. Такий собі романтичний Сізіф.
Він ще довго сидить за столом, розглядаючи розкидані листівки. Дощ за вікном перетворюється на рівномірний шум, що заповнює тишу його токійської квартири, дорогої й абсурдно великої. Пальці самі собою ковзають по знайомому почерку, по вицвілих згинах картону, по випадкових нотатках і безглуздих жартах, які колись здавалися настільки буденними, що не вартували особливої уваги.
На коротку мить Сатору дозволяє собі цю дурну, абсолютно неможливу думку.
Якщо залишитися так ще трохи, якщо достатньо довго вдивлятися в рядки, написані рукою Суґуру, якщо перебирати ці листівки одну за одною, згадуючи кожне місто, кожну поїздку, кожну розмову, то, можливо, між сторінками пам’яті відкриються двері.
Та минуле не відкриває дверей удруге, Сатору знає це краще за будь-кого.
Тому, зрештою, обережно складає листівки назад у рівну пачку, затримуючи долоню на верхній найдовше, наче відправляє спогади в далеку подорож й прощається. До наступного випадкового нападу сентиментальності (не хочеться визнавати, наскільки часто вони із ним трапляються).
Адже листівки завжди приходять здалеку у просторі й часі. Іноді — з інших міст, іноді — від людей, які колись були для нас цілим світом.
Сатору завжди отримує їх із часів, які не зможе повторити.
Він любить ті версії Суґуру, до яких неможливо повернутися.