Work Text:
Вечірню тишу квартири на алеї Діаґон розрізав клацаючий звук кігтів об підлогу: руде створіння, виляючи хвостом, ганялось за приглушеним світлом на кінці чарівної палички чарівника, що сидів на старому килимі, схрестивши ноги.
Раптово паличка зупиняється перед темним носом рудого лиса на пильному коврі. Секунда — ніс у пильному ворсі застигає, а опісля чути чих.
Ніс чорний лис тре лапою, невдоволено фирчить. Очі, немов крига, доверху підіймає, ображено дивлячись у карі, мов кора дерев, та вся ідилія моменту миттю розчиняється у швидкому лисячому диханні.
Клац годинника на стіні — і лисяча подоба розчиняється у тьмі. На заміну їй виходить людський образ у яскравих барвах м'якої кофтини, що за кольором немов минуле руде хутро. Пальці неохайним рухом зачісують волосся.
— А щоб тебе вкурвило, Поттере, з твоїми витівками!
Веселий, щирий сміх луною носить по кімнаті від власника очей кольору кори. І не шкода йому ні краплі, та не відчува він своєї-то вини, бо споглядання за цим льодом, що недобре шкіриться на нього, вартувало всіх його грошей.
— Та годі тобі, Ніле, бачив би ти своє обличчя в цей момент.
Липово-ворожий погляд пом'якшується від споглядання за цим видом. Можливо, його і дратували ці моменти, та готовий він був куплятися на них кожнісінького разу, якщо винагородою йому лунатиме цей сміх. Видих. Добре, може, він і це переживе. Спина лягає щільно до м'якої на дотик темної дивана шкіри.
— Ці чарівники...
Закочує очі, ніс потирає. Довбаний килим, місце його на смітнику вже давно, та хто його збіса ж то питає? Поттер паличку крутить між пальцями та голову до нього схиляє.
— І це мені каже чарівник.
На це вже від Джостена смішинка лунає. «Чарівник» — слово таке... Чарам починають вчити ще дітьми, а він — заблуканець з іншого світу, той, що навіть не вірив у чари до цього самого літа. Смішно.
- Припини, я спізнився вчитися магії років щонайменше на дев'ять.
Відповіддю юнаку була лише загадкова посмішка та плавний рух паличкою за плече його ліве. Миттю пізніше різноколірними барвами засяяло повітря мерехтливо, кружляючими вогниками по кімнаті.
— Вчитися ніколи не пізно, Ніле.
Вираз обличчя «Лиса» змінюється враз, щойно очі фокусуються на м'якому сяйві. Те, що миттю раніше було лише дрібними вогниками, зараз набуває чарівної подоби малих риб — різних, різнобарвних, що пливуть простором кімнати. «Гарно...» — думається юнаку. Очі слідують за однією з них. Різкий рух тулубом, щоб не впустити найбільш гарне видовище — от він вже спиною до лагідного хлопця, що подібно сонцю, котре хизується своїм сяйвом.
— Добре, навчи мене чого-небудь, Променю.
Світло, котрим сяє сонце в цей момент, описати неможливо.
Те, з яким щирим мерехтливим щастям тягне він паличку чужу до них поближче, не бажаючи розлучатися з лисячим теплом ані на мить. Вкладає в Нілову долоню ту саму паличку, що обрала лиса власником своїм ще зовсім нещодавно.
Для нього досі це незвично: тисове дерево — легке і прохолодне. Не дивлячись на те, що має вигляд ідеально рівної, тонкої стріли, вона не відчувається в руках його небезпекою як, наприклад, гострий ніж...
Гарячий подих відчуває він на своїй шкірі тієї ж миті, щойно пальці Джеймса ковзають від ліктя до зап'ястка ніжно-лагідним рухом. Довіра до дотиків чужих відчувається на шкірі чимось водночас чужорідним та водночас таким теплим, мов вогонь багаття — теплий, зігрівальний, що манить довіритися та прилинути до нього ближче, поки руку його скеровують для першого закляття. Світло, що зароджується на кінці «Лисячого списа» після тихого повторення Джеймсового гарячого шепоту на вухо:
— Люмос...
Заворожує погляд льодових очей. Чари мерехтять на списі — це щось нове... як символ того, ніби уся темрява минулого залишилась позаду, згубила свою велич перед чарами його. Вогник пульсує — маленьке приручене сонце в рухах колишнього звіра.
Світло «Люмосу» відбивається у дзеркальному руків'ї, де грають відблиски його власного переродження. Ніл проводить великим пальцем по спіралях, що нагадують лисячі кігті. Погляд підіймає, де крига нарешті скресає під ніжним поглядом теплої карої кори.
Джеймс його не відпускає, і це — найсильніша магія з усіх.
У цьому домі на алеї Діаґон не пахне порохом чи дешевими мотелями.
Тут пахне липою, кавою і новим початком. Тут неважливо, скільки років втрачено в бігах. Бо насправді це не про рух палички чи латину, що злітає з вуст.
Це — коли на твоє «Люмос» хтось відповідає посмішкою, від якої тепло шириться грудьми. Це про руки, що тримають міцно, запевняючи, що вчитися не пізно ніколи. Це про слова:
— Ти вдома, Ніле.
В це він вірить. Вперше за роки — вірить. Гасить вогник на «списі» перед ними, бо розуміє: справжнє світло сидить зараз поруч з ним, голову схилило та дивиться так, ніби перед ним — найбільше диво цього світу.
— Дякую, Променю, — ледь чутно, майже одним подихом.
Ніл нарешті опускає плечі, заплющує очі, і вперше темрява не здається йому ворогом.
У цій темряві є Джеймс.
У цій темряві є дім.