Work Text:
ㅤЇхня зустріч була випадковою, проте вони пліч-о-пліч пройшли крізь пекло всіх раундів — справжнє диво в грі, де життя не вартує нічого. Коли з гучномовців пролунав наказ розбитися на пари з тими, кому вони довіряють найбільше, Віктор та Максим навіть не вагалися. Вони стали єдиною опорою одне для одного в цьому божевіллі.
ㅤПроте надія на спільне майбутнє розбилася об нове правило. Цього разу вони грали не разом, а один проти одного. У цій грі в кульки ціною перемоги була смерть іншого.
ㅤМайданчик для цієї гри імітував затишне українське подвір’я, але ця схожість лише посилювала жах. Ні декоративні тини, ні пластикові соняшники, що ніколи не поверталися до сонця, ні штучне сонце не могли обманути почуття. Це був не дім. Як би гра не намагалася підробити тепло зовнішнього світу, з якого вони прийшли, тут пахло не домом, а лише свіжою фарбою та чиєюсь скорою смертю.
ㅤМаксим виглядав жахливо. Його зелений спортивний костюм був заляпаний брудом і чужою кров’ю, волосся злиплося від поту, а руки тремтіли настільки сильно, що скляні кульки в мішечку видавали тонкий дзвін, ніби сміялися над їхньою долею. Віктор виглядав не краще — його окуляри розбилися ще в першій грі, і без них світ перетворився на розмиту пляму, позбавлену чітких ліній.
ㅤВони стояли один навпроти одного, і доктор здавався неочікувано, лякаюче спокійним. Його обличчя було блідим, як крейда, але в скляному погляді вже застигла незворотна рішучість. Він уже все вирішив. Натомість Максима все швидше охоплювала паніка; він дивився на табло, де зворотний відлік невблаганно відраховував останні хвилини їхнього спільного часу.
ㅤ— Це знущання... — прохрипів Максим, ковтаючи клубок у горлі. — Ми не можемо... не так...
ㅤ— Ми граємо в "парне-непарне", Максе, — тихо сказав Віктор. — Це найлегший спосіб.
ㅤ— Я не буду з тобою грати! — Максим вигукнув це так голосно, що наглядач у рожевому комбінезоні ледь помітно повернув голову в їхній бік. — Чуєш? Я не буду! Давай просто посидимо тут, поки час не вийде. Нехай вони вб'ють нас обох, мені чхати!
ㅤ— Ти знаєш правила, вижити може лише один, — відповів Віктор з крижаною раціональністю в голосі. І як він може бути таким спокійним, поки тут вирішується чиясь доля?
ㅤМаксим нервово проковтнув слину, змушуючи себе замовкнути. Він спробував вдати, що опанував себе, але кожен нейрон в його мозку кричав про неминучу біду. Жахливий, внутрішній галас.
ㅤ— Добре. Тоді я починаю. — Віктор виставив стиснутий кулак вперед. — Парне чи непарне?
ㅤХлопець дивився на блідий кулак і відчував, як земля під ногами провалюється. Наглядач за їхніми спинами повільно підняв гвинтівку, перевіряючи затвор. Щось буде.
ㅤ— Непарне... — невпевнено видихнув Максим. Він молився про помилку. Він хотів програти, хотів віддати свої кульки й залишитися тут, у цьому бутафорському дворику, аби тільки Віктор ішов далі.
ㅤКоли світлоокий розкрив долоню, Максим зрозумів, що дійсно помилився. Але в руці не було парної кількості. Там не було взагалі нічого. Порожнеча.
ㅤ— Е? Що... що це значить? — Максим розгублено кліпав очима, дивлячись на долоню.
ㅤ— У мене жодної. Ти переміг.
ㅤМаксим опустив погляд до ніг Віктора. Там, у брудному штучному піску, вже лежало десять скляних кульок. Чоловік висипав їх усі ще до початку гри, поки він у паніці дивився на табло. Тому Віктор був таким спокійним та впевненим. Адже він не залишив жодного шансу. Він усе вирішив сам. Максим відчув, як у грудях щось луснуло. Те, що сталося... Це не був програш... Це була зрада, замаскована під героїчну жертовність. Це суїцид!
ㅤ— ...Вітю... Ти, напевне, помилився-... — голос Максима тремтів, він майже благав про те, щоб це було простою помилкою, випадковим прорахунком.
ㅤ— Я не помилився, — науковець м'яко усміхнувся. У його погляді, позбавленому окулярів, не було страху — лише глибока, бездонна втома. — Ти повинен вижити. Зоряна… їй не потрібен мертвий брат-герой. Вона чекає на тебе там, у реальному світі. Їй потрібні ліки й шанс на майбутнє. А я… що моє життя? Моє майбутнє закінчується тут.
ㅤНа мить для цих двох настала тиша, хоч навколо було ще багато інших гравців. А потім Максим вибухнув емоціями. Весь той розпач, лють і любов, які він збирав усі ці раунди, вирвалися назовні. Він кинувся на Віктора, хапаючи його за комір костюма так сильно, що почувся тріск тканини. Він тряс його, наче намагався вибити це жахливе, холоднокровне рішення з його голови, наче сподівався, що від цього струсу Віктор передумає і захоче жити.
ㅤ— Забери їх назад! Підніми їх, ти, клятий егоїсте! — білявий кричав йому прямо в обличчя, зриваючись на хрип. — Хто тобі дав право вирішувати за мене?! Знаєш що?! Я не хочу цього шансу! Ти просто збираєшся піти і залишити мене з цим тягарем!
ㅤМаксим гарячково хапав Віктора за плечі, намагаючись силоміць вкласти виграні кульки назад у його долоні, але скляні дрібнички лише вислизали й падали в пісок. Наглядач уже наближався, невідворотно, як сама смерть, повільно піднімаючи рушницю. Віктор дозволяв себе трясти. Він був дивно м’яким і покірним у руках Максима, як зламана лялька, ніби вже відпустив цей світ. Жодного опору, жодних спроб захиститися. Він просто приймав цей потік емоцій, усміхаючись. Він вирішив. Нічого не змінити.
ㅤКоли хлопець виснажився і просто притиснувся лобом до його плеча, захлинаючись від безсилого ридання, Віктор нарешті обережно розтиснув його пальці.
ㅤ— Вітю, благаю… давай переграємо… Вітю! — Максим здригався від ридань. — Я не зможу… я не хочу бачити, як тебе…
ㅤ— Тшш... Тихо, Максе. Не дивися. Просто не дивися, — прошепотів доктор, змушуючи юнака випрямитися, але той просто повільно осів на коліна.
ㅤВін підняв руку і м'яко затулив очі Максима своєю долонею. Світ для хлопця зник, залишилася тільки темрява, запах пороху в повітрі та тепло Вікторової руки.
ㅤ— Ти обіцяв мені каву, пам'ятаєш? — голос Віктора ледь тремтів, але він продовжував усміхатися в порожнечу. — Коли вийдеш... купи собі найкращу. Обіцяєш?
ㅤБілявий не міг відповісти. Горло наче стисли залізні обручі, не пропускаючи ні звуку, ні подиху. Він лише відчайдушно закивав. Віктор відчував кожне найменше тремтіння Макса. Він відчував, як крізь ці сльози хлопець мовчки благає його залишитися, як він кричить від несправедливості цього вибору.
ㅤ— Дякую.
ㅤВіктор різко відштовхнув Максима назад, так сильно, щоб той не встиг схопити його знову. Білявий впав на спину в пил. Він хотів знову кинутися вперед, але охоронець зробив крок назустріч, перекриваючи шлях важким стволом гвинтівки. Холодний метал торкнувся потилиці. Доктор Вишневецький здригнувся — лише на мить, чисто інстинктивно, — а потім знову випрямив спину. Він дивився прямо на Максима, не відводячи погляду ні на секунду, поки той затис вуха у жахливому очікуванні. Чоловік хотів, щоб останнім, що він побачить, було обличчя людини, заради якої він робив цей вибір.
ㅤ— Живи. Для неї.
ㅤПостріл.
ㅤМаксим відчув, як на його обличчя потрапило щось тепле.
ㅤ— Гравець 022 вибув.