Work Text:
«Мені шкода, Хьонджіне», вона казала.
Зі щілини прочиненого вікна залітали самотні крихти снігу, танули на підвіконні так і не встигнувши посіяти прохолоду серед розпеченого повітря.
«Нічого не виходить і ти навіть не намагаєшся це виправити», вона казала.
Тремтливі мазки синього вогню обіймали вкритий візерунками кіптяви чайник. Серед того тремтіння прослизали спалахи помаранча, ковзали дном і затихали на секунди, щоб ковзнути знов.
«Він чудова людина», вона казала, але чулося і несказане «краща, ніж ти здатен бути».
Залитий окропом стакан локшини. Виблиск пляшки соджу, виблиск прозорої рідини, яка потоне серед пітьми гіркої кави.
Проходячи повз вхідні двері, вкотре замислився, а чи не кидає його скрушна агонія тінь у вічко, як кидає тіло? Чи помітила б сусідка, мимохідь спустившись, що щось не так?
Мольберт біля вікна порожній, пожовклий. Стіл вкритий аркушами А4: нариси, схеми, проби кольорів, видруки запилюжених у пам’яті статей про античну архітектуру. Хьонджін провів пальцями по висохлих відбитках чашок — бліді кола серед змазаних літер. Тремтіння руки з кавою додало нову брунатну пляму поряд, нове коло пізніше.
Клацання вимикача, сплеск жовтого проміння. Маківка зачепила абажур, той заколихався з боку в бік, розкидаючи сніп світла на стіни. Мольберт у тіні, у світлі, знов тінь і знов світло, незмінно порожній. Рука із затиснутим пензлем заклякла в повітрі, не бажала рухатись до палітри замішаних кольорів. «Лише фон, покласти початок», казав собі, та долоня не слухалася.
Усе ще не здатен, не відчуває, що треба. Може й не треба, може ліпше забути її, стерти з пам’яті з «більше не мій шлях». Вбити в собі звичку читати анотації книжок і думати чи купила б вона таку; забути дорогу від дому до її роботи; купити парфуми, котрі любив колись, а їй здавалися надто солодкими.
Перш ніж потягнутися за кавою, Хьонджін занурив пензлик у банку. Вода в ній прозора, як соджу в каві, але її вплив сурмив на всю кімнату нечутним «ні мазка за сьогодні».
Забув палички. Поплентався назад до кухні. Дорогою помітив плямки засохлого акрилу в заглибинах ажурної каблучки, завернув до ванної. Щетинки старої зубної щітки ковзали сріблом, мильна піна збагровіла від фарби. Якби ж міг витягти замурзані нею полотна із середини себе й випрати до скрипуче чистого; якби ж міг запхати туди щось незаймане, не вкрите її ароматом. Слід провітритися, запустити нічного морозу поблукати серед згарища власних думок.
Краплинки на забутій на пралці каблучці; палички для їжі в шухляді, біля ложок; стакан із локшиною в пару до остиглої кави.
У пакеті для сміття дзенькали пляшки з-під соджу, сніг під ногами не похрускував як хотілося б, а чавкав, розсипаючись на вогкі гранули. Хьонджін спинився в осерді світла, задер голову до плафона вуличного ліхтаря, доки очі не запекли. Сльози прийшли, хоч і не ті, на які сподівався, не принесли полегшення, не спустошили, лише додали тиску в скронях.
Хьонджін не розбирав дороги, чоботи вгрузали в сніговій каші.
«Дякую, ти так добре все сприйняв», вона колись казала, а він міг тільки дивитися на долоню, з якої зникав її дотик. Що мав сказати, не кидати? Як по-дурному. Під ребрами тоді заворушилося стійке «все скінчено», ніби все не було скінчено задовго до того. Ніби від початку не розуміли, що приречені.
Хвилини тому тисло в скронях, пекло під повіками, а тепер від погляду на синяву замерзлого озера увіччю миготів шум старого телевізора — усе це не з тобою, не про тебе, декорації шоу; стане легше, варто лиш перемкнути канал. Та як Хьонджін не «перемикав канал», втискаючи схололі на морозі зап’ястки в очі, зерниста картинка та сама: її рука в його руці; порожнеча між власних пальців; самотнє світло над мольбертом на кінець.
Вона мала рацію, коли натякала: це його провина. Хьонджін гримав дверима і скурював дві підряд, та зараз… Чи змінилося б щось, вислухай він хоч раз? Чи витримали б вони, якби стерпів образу, проковтнув несправедливість? Якби назвав капітуляцію компромісом.
Ні, навіть тепер від спогаду її ображеного голосу кортіло бігти стрімголов під крижану плиту. Хьонджін побіг, та не до озера, а вздовж, попри будинки, аж поки в грудях не запалали голки, штрикаючи легені.
Як посмів проґавити тріщину між ними, мить, коли все розсипалося на друзки? Як смів дихати не тільки нею, а й натхненням? Як… ні. Як вона посміла, як вона наважилась тримати іншого за руку, коли його дотик ще палав на шкірі? Як вона могла бачити когось іще, коли Хьонджін дивився лише на неї?
Крик застряг серед голок у легенях, нігті впивались у долоню до заглибин, чобіт припав на щось із хрускотом. Хьонджін вдарив ще й ще, поки не послизнувся, падаючи колінами в сніг. Схилився, пірнаючи розпеченим чолом у холод, притиснув кулак до грудей, у яких теж щось надламано хрускотіло, сипалося з-під ребер до самих очей, полилося крізь вії.
Чому не він? Чому, чому, чому? Невже вогню його серця недостатньо? Невже… не палав той вогонь хоч колись у її серці? Ризикнув усім заради неї, ризикнув закінчити ось так, по коліна в брудному снігу, і ризикнув би ще раз. Та вона… вона йде далі, повз нього.
Рука тремтіла, заледве витримуючи вагу тіла. Джинси промокли, та Хьонджін не зважав, сів дупою в сніг. Поряд — зламані дощечки низенького паркану, деякі уламки ще трималися на вервечці з дроту. Хьонджін спробував з’єднати інші, але деревина не зростається наново.
Хьонджін пірнув пальцями у волосся, лусочки блакитної фарби на долонях зачепились за пасма. Чийсь квітник тепер без паркану через нього.
«Намалюй мене» жовтогарячим спалахом у свідомості.
«Не можу», чув власний голос, «твою красу не передати».
Не виключно в красі річ. Брак майстерності, аби розповісти мазками все, що відчуває, усе чим була вона.
Крижаний вітер гнав до самого дому, промоклі коліна втратили чутливість, як і пальці та залите сльозами обличчя.
Лампочка у ванній перегоріла, каблучка дзенькнула об підлогу й загубилась у пітьмі назавжди. Шкіра пекла під дощем із гарячої води, негнучкі пальці намацали шампунь у темряві. Завтра. Напише її портрет завтра, нормально поїсть завтра й подзвонить мамі завтра.
«Завтра» тягнулося зо три тижні. Сніг розтанув остаточно, відкривши очам сірість асфальту. Хьонджін роздивлявся людей по той бік вікна, їхні неквапливі кроки повз паростки трави біля дрібненьких калюж, вертів лампочку з ванної. Під її скляним куполом така ж скляна фігура простягала довгі й витончені металеві руки догори, утримувала в них крихітну, надтонку пружинку. Та обірвалась, розжарена до межі — прославляння скляною фігуркою сонця, яким вона була, скінчено. Хьонджін відклав лампочку в шухляду столу, дістав нову. Жовте світіння від розжарювання нагадувало полум’я самого життя. Світлодіодні лампи більше скидалося на мерехтіння зірок: відгомін чогось давно мертвого.
Порожні пляшки з-під соджу не дзенькали в сміттєвому пакеті, їх там і не було. Гладінь озера дріботіла від подихів вітру, крихти криги збереглися лише біля самісінького берега. Хьонджін повернув попри будинки, брів, відкидаючи кросівками вогке гілля на стежці.
Квітник зі зламаним парканчиком, скромна хатина поруч. Довгий дзвінок, ще один коротший; Хьонджін пригладив складки куртки, склав долоні перед собою в замку.
— Добридень, це я зламав ваш паркан.
Зафарбована коричневим олівцем брова стрибнула вгору, підведені зморшкуваті очі-щілинки майнули тілом, спинились на заламуванні пальців.
— Грамоту тобі виписати за таке, юначе?
— Прийшов перепросити. І відремонтувати, якщо зможу. Або заплатити за ремонт, якщо не зможу.
Жіночка крекнула, майнула оцінливим поглядом.
— Садив коли-небудь?
— Що саме?
— Та хоч би цибулю в склянку.
— Ні.
Крекнула вдруге, чіпляючись старечими пальцями за намисто з перлин.
— Ну то почнеш. Ті квіти давно слід пересадити. — Хьонджін кивнув. — Зви мене пані Кім, а ти хто будеш?
Пані Кім тримала садочок на задньому дворі на додачу до теплиці. Квітник перед домом посадила колись для улюбленого онука, «він любить кольори».
Уламок за уламком Хьонджін витягав дощечки із землі й складав на купу. Ледь не порізався об дріт та загнав скалок у подушечки пальців, перш ніж пані Кім насварила й дала рукавиці. Лопаточка врізалася в землю, плече починало нити. Намагався зберегти коріння, копав під чіткі настанови, поки сутеніло. У світлі ліхтарів попрощався, лишивши напіврозритий квітник позаду.
Наступного дня, за чверть до одинадцятої, пані Кім незмигно витріщалась на нього з дверей.
— Я повернувся.
— Бачу, — вона змигнула здивування, жестом запросила в дім. — То ходи чаю випий для початку.
Кухня мала зовсім не той вигляд, якого очікуєш після знайомства з кашеміровими светрами й дорогими намистами: шафки й полички бачили кращі часи, здебільшого наново пофарбовані; сушені трави над вікном, вазони з базиліком у кутках та сучасний холодильник із фото онука під магнітами. Онука, який голосно відсьорбнув чаю та зиркнув на Хьонджіна з-під чорнявого чубчика, одна рука в кишені гірчичного худі.
— То це ти бабусі паркан зніс?
Хьонджін знизав плечима.
— Я.
— Нащо?
Затягнена рана засвербіла, кортіло занурити руку крізь ребра й відірвати з неї кірочку.
— Випадково.
— Машиною?
— Ногою.
Хлопець крекнув зовсім як його бабуся, витяг руку з кишені прибрати пасма з очей.
— Тоді не випадково.
Чайник засвистів на плиті, ніжки стільця скрипнули підлогою. У просторі без розмов свербіж посилився, замість дерти груди пальці зімкнулись на чашці.
— Поможи хлопчику з квітами.
Подих скинув чубчик з ока.
— Сам впорається.
Сухорлява долоня на столі, зіщулений погляд.
— Поможи, Синміне.
Зітхання.
— Ходімо.
Простягнута пара рукавиць, скрипіння металу об дерев’яну підлогу теплиці, оцинкована грядка притягнута вдвох у затінок саду.
— Спочатку картон на дно, — завченими рухами рвав коробки з-під посилок, клав листи всередину грядки. — Тепер трухлявих гілок назбирай.
Хьонджін тягнув хмиз з усієї ділянки, той чіплявся за куртку, натрусив порохні на джинси. Волога земля і прим’ята трава пахли свіжістю, прянощами дерева, новизною після щоденних фарб і кави.
Спалах зернистості на периферії, її силует зі шлейфом парфумів із зеленим чаєм.
— Не відкинься тут. Добрива в нас і без тебе є, — очі Синміна темні, майже холодні, та пальці смикали за край ниточки зі шва кишені.
До неї Хьонджін би пирснув, відповів би грубістю. До неї не бачив сенсу в людському спілкуванні, якщо це не для творчості; люди відігравали роль фонової небезпеки, мов завжди ввімкнена газова плита.
З нею він почав прагнути людського тепла, шукав шансів подарувати усмішку. З нею люди перетворилися на свічки, чиє миготливе світло відкривало шлях серед пітьми. З нею Хьонджін подобався собі більше.
— Та різко встав і трохи…
— Ти хоч їв?
— Не їм зранку.
Тильна сторона кисті ковзнула чолом, чубчик сторч на всі боки.
— Ба! Він голодний!
Її вплив не зник разом із нею, не вивітрився з подушок як аромат парфумів із зеленим чаєм. Те, що Хьонджін не міг передати, досі не здатен написати на полотні невідворотно змінило його на краще.
— Ти коли-небудь садив квіти? — Синмін запитав, запихаючи до рота шмат яєшні.
— До цього ні.
— І однаково припхався?
Хьонджін узяв простягнутий кусень хліба, повозив ним по жовтку на тарілці.
— Ну, думав паркан лагодитиму.
— А лагодив хоч колись?
— Ні.
Синмін розреготався. Відніс тарілки до кухні, притягнув мішки зі старим листям.
Хьонджін рівняв шари ґрунту, холод і волога відчувалися крізь рукавиці. Стягнувши одну, затиснув між пальців пухку грудку, розтер її на долоні. Звідки земля знає коли від суміші гнилого листя та трухлявих гілок час рухатися до шансу на нове і яскраве? Коли настає момент зміни циклу від смерті до життя?
Синмін знизав плечима, висипаючи з відерець перемелені залишки овочів.
— Так є і все. Всьому свій час. Пізніше чи раніше, але він завжди настає.
Шматочок пирога, чашечка чаю, а після ще одна, остання.
Дух запашних трав, тепло від куртки на плечах, книга з ботаніки на колінах, пожовклі сторінки між пальців.
— Повертайся сіяти помідори, — пані Кім докинула з одвірка.
Уже вдома, під світлом, яке хиталося з боку в бік, пригадалися їхні погляди на прощання: м’який, терплячий від пані Кім; косий від Синміна за її спиною.
Тиша в темних очах залишала місце невимовленим роз’ясненням, відповідям на не поставленні запитання: «Чому ти тут, чому повертаєшся? Що змусило руйнувати, а що — створювати наново?».
Пензлик метушився канвою. Мазок за мазком Хьонджін довершував поспіхом написаний погляд, сповнений простору й водночас розуміння достатнього, аби полегшало, достатнього, аби повірити, що хтось крім неї здатен бачити яка він людина. Що він взагалі вартий бути побаченим.
Хиткий стілець, необережний порух пензля в банці й краса мармурових візерунків у воді полетіла додолу. Хьонджін мов у сповільненні спостерігав як банка торкається підлоги, тріскається і розривається, як вода всередині перетворюється на фонтан, на пляму, яка виштовхує уламки скла якнайдалі. Босі ноги витанцьовували серед мерехтливих у колиханні світла осколків.
«Зміни», Хьонджін думав, гортаючи асортимент люстр онлайн-магазину. «На краще», повторював собі, вкручуючи лампочку в новий плафон. Усе ще зі скляною фігуркою під куполом, але принаймні… це щось.
— Любиш помідори? — розправляючи гірчичне худі, що прилипло до спітнілої спини.
— Не дуже.
Кутики губ викривлені однобоко, чубчик пристав до скронь і чола, в очах розпорошене проміння пекучого сонця.
— Полюбиш. — Хьонджін і не сумнівався. — Ба стільки всього вміє з них готувати.
Тижні потому, в осерді нічної пітьми неба змигнула блискавка, злива синіла у вікні, торохтіла склом. Вітер колихав полум’я свічок, розвивав напівпрозорі штори. Хьонджіну більше не кортіло задихнутися у їхній невагомій тканині, не кортіло потонути в калюжах. У мерехтінні виднілися краплі фарби на підлозі, бризки на піжамних штанах, видовжені мазки вздовж грудей від необережного доторку. Пальці змочували пористу губку у відтінку чайної троянди, тремтливо вимальовували зернистою структурою як риси її обличчя розпадаються на порох у пам’яті. Усе ще прекрасна, хоч і не чітка, усе ще важлива, хоч більше не поряд. Людина, котра навіки його змінила, людина, яку настав час відпустити.
Губка під ногами; рожева фарба під нігтями, суцільною ковдрою на фалангах, уривками на долоні. Видих опустив стиснуті плечі, видих-квінтесенція полегшення.
Звук сповіщення серед грому, спалах екрана.
«Ходімо на побачення?».
Хьонджін усміхнувся, ніжний трепет залоскотав надламане в грудях. Лишаючи відбитки на чохлі, притиснув телефон до вуха.
— Ти пробачив мені паркан, Синміні?
На тому кінці залунав тихий сміх.
— Можливо. Ти ж його таки полагодиш, так?
— Побудую новий. Після побачення.