Work Text:
-Павло Тичина -
Радості Павла цього дня не було межі.
Пару тижнів назад він сидів зі своїми добрими знайомими Лесем Курбасом, Михайлем Семенком і Анатолем Петрицьким в кав'ярні, куди товариші його затягнули, кажучи що господар-грек наливає їм кави "в борг". По тяжком вздоху чоловіка, виносившого каву, Павло зрозумів, що борг цей ніхто не повертає.
Говорили вони взагалі про декорації, аж раптом мова зайшла про "Сонячні кларнети", його нову збірку. Лесь сказав, що можна було б влаштувати декламацію: декорацій багато не треба, просто щось ніжне, квіткове й Анатоль швидко підхопив це. Варто Павлу було всього на пару хвилин відволіктись на коментарі Семенка щодо "нудотності й сопливості" його віршів–як Петрицький вже підсунув йому серветку, на якій був намальваний швидкий ескіз великої квітки, в якій сидить дівчина.
–Голос треба поставлений, мелодійний. Олімпія зможе,–сказав Лесь і повернувся до нього.–Що думаєш, Павлусю? Робимо?
Тичина не знав всіх акторів Курбаса по імені, тож не зрозумів, про яку дівчину йдеться, але погодився, хоч і не міг до кінця уявити, як це виглядатиме.
Але сьогодні, прийшовши в "Мистецький льох", він побачив ескіз Анатоля, втілений в реальність. На невеликій сцені стояло крісло, задекороване під неймовірної краси рожеву квітку, в якому сиділа й повторювала текст дівчина в платті під колір декорацій. Голос у неї справді виявився чудовий, Павло й сам був заворожений.
Виступ пройшов прекрасно, в кінці льох вибухнув аплодісментами. Павло, окрім радості, відчував ще й бажання подякувати людям, організувавшим це, але ні Леся, ні Анатоля в залі він не бачив.
Курбаса він знайшов в коридорі біля виходу, та він був там не сам, а з Семенком, з яким вони останнім часом були майже нерозлучні. Яким саме чином вони подружились, Павло не знав. Він був знайомий з Лесем ще з часів, коли той був прем'єром у Старицького, а Молодий театр був лише невеликою студією, Михайль, який тоді тільки-но повернувся з Владивостока, якось сам по собі з'явився в його колі зі своїми гучними маніфестами та колючими жартами.
Михайль курив папіросу, і щось емоційно розповідав, акттвно жестикулюючи. Схоже, саме заради куріння вони й вийшли з головної зали, а на вулицю не пішли, щоб не мерзнути зайвий раз: обидва були занадто легко вдягнуті для сьогоднішньої холодної погоди.
Лесь, помітивши його, широко посміхнувся:
–Павлусю! Ну як тобі, сподобалось?
Тичина, якого переповняла радість, просто кинувся йому на шию, обіймаючи.
–Так, звісно сподобалось! Дякую дуже, це просто неймовірно!
Лесь лише тихо засміявся, попоескуючи його по плечу. Але Павло відчував на собі один важкий погляд. Михайль дивився на нього з якоюсь незрозумілою злобою.
–Що ти вчепився в нього й соплі розвісив, як гімназистка якась. Заплач ще від щастя.
Павло від несподіванки відсторонився й завмер: Семенко звісно завжди був різкою й нестримною людиною, але зараз наче ніяких приводів до злості не було.
–Михасю, ну чого ти так? Павлусь просто дуже радий,–Лесь, намагаючись змінити тему, знов звернувся до нього.–А ти до Анатоля вже підходив?
–Та я якраз його шукав.
–Подивися біля бару, він наче туди йшов.
Тичина кивнув і, ще раз подякувавши, пішов на пошуки Петрицького. За спиною він встиг почути обривки розмови.
–Михасю, ну чого ти знов починаєш?
–То це я ще й починаю!
Анатоля він таки знайшов біля бару і щиро подякував. Він посидів в льосі ще пару годин, розмовляючи зі знайомими, але все ж комендантська наближалась, тож він поспішив на вихід.
Вже на вулиці він побачив знайому парочку: Курбас і Семенко виходили з задніх дверей. В Леся на голові красувався капелюх, а в Михайля кашкет– головні убори, які явно не призначені для зимньої погоди, коли впору б шапку носити.
Михайль, відчуваючи пориви вітру, зіщулився, скривився й щось пробурмотів:скоріш за все жалівся на холод. Тичина побачив, як Лесь лагідно посміхнувся та, ігноруючи питальний погляд, припідняв його кашкет, рукою пригладив стирчащі кучері Семенка в різні сторони так, що вони трохи прикривали вуха, і опустив кашкет назад, закріплюючи зачіску.
Фінальна картина була дуже кумедною і викликала в Павла смішок, який Михайль, на щастя, не чув: парочка спостерігача не помічала. Семенко з стирчащим, тепер в різні боки, з-під кашкета волоссям був схожий не на лідера футуристів, а на скуйовдженоно пса. Лесь і сам тихо посміювався від цієї картини.
Семенко, на здивування Павла, навіть не розізлився. Курбас взагалі був людиною, на яку злитись чи дратуватись було важко, він мав якийсь особливий вплив на людей і, схоже, це працювало навіть на Михайля.
Та все ж довго це не протривало, Михайль зняв кашкет й стряхнув головою, повертаючи волоссю звичний вигляд, та знов насунув головний убір на голову.
З рештою, вони все ж пішли. Тичина трохи провів їх поглядом, а потім розвернувся й пішов в протилежну сторону, до себе. Настрій в нього був чудовий: декламація пройшла успішно, він провів прекрасний вечір та ще й на десерт побачив смішного Семенка.
-Журналіст-
Степан, як і будь-який зразковий радянський журналіст, мав чіткий план: прийти в Березіль, взяти інтерв'ю в Курбаса, пофотографувати театр й декорації і потім зліпити з цього статтю. Та цей план з хрустом тріснув, коли він прийшов в Березіль.
–А Леся Степановича сьогодні немає, він захворів,–молода дівчина задумалась на пару хвилин і продовжила.–Але я можу дати вам його домашню адресу, якщо сильно треба.
А Степану дійсно було треба, сроки піджимали, а чекати коли Курбас знов вийде на роботу часу не було. Тож незадовго він стояв біля квартири і наполегливо стукав в двері, молодому журналісту, чесно кажучи, не терпілось.
Врешті-решт з квартири почулися кроки і тихі матюки. Двері різко відчинились і журналіст побачив перед собою невисокого, курчавого чоловіка, не Курбаса. Степана попередили, що живе режисер не один, та й нічого дивного в цьому не було: часи нестабільні, багато людей знімало квартири на декількох і жили комунами.
Обличчя чоловіка здалось йому смутно знайомим, він був насуплений і чимось невдоволений. Він був явно йому не радий, та все ж впустив та провів до кімнати.
–Не займайте хворого на довго,–різко кинув він по дорозі, що Степан аж розгубився.
В кімнаті було чисто, лише столик біля ліжка був трохи завалений: різні ліки, книга, на незрозумілій для Степана мові, газети, і, що найбільше здивувало, скрипка. Сам Курбас лежав у ліжку, але, побачивши гостя, одразу підвівся, широко всміхнувся і запросив журналіста присісти в крісло, сідаючи навпроти.
Курчавий чоловік, на здивування, не пішов, а навпаки сів на стілець позаду крісла Курбаса і взяв газету, іноді кидаючи на Степана косі погляди.
Лесь, помітивши напружений погляд журналіста, вирішив представити сусіда.
–Це Михайль Семенко, мій добрий друг, поет-футурист, ви мабуть чули.
О, звісно Степан чув, про такого скандаліста чули всі. В нього пробігла думка, що було б добре взяти інтерв'ю у такої особистості, але, бачачи характер Семенка, він вирішив навіть не ризикувати: чоловік виглядав так, ніби може кинутися в бійку за одне, не таке слово.
–Ми ж про Березіль будемо говорити?– продовжував Курбас.–Так от Михайль мені з ним дуже допомагав, і з організацією, і з пошуком людей, і навіть позичив мені пару карбованців на об'яву в газеті.
Семенко, почувши визнання свого вкладу, помітно розслабився і на його обличчі з'явилось щось, схоже на посмішку.
В Степана були заготовлені питання, але присутність ще однієї цікавої постаті вимушила його трохи відійти від плану:
–Лесю Степановичу, знаєте, що цікаво, Михайль Васильович, як я розумію, ваш друг і соратник, відкрито не любить Шевченка і його творчість, "палить Кобзар", але ж одна з ваших найпопулярніших вистав це "Гайдамаки" Шевченка.
Договорити питання йому не дали, Семенко кинув газету на стіл і підняв на нього розлючені очі.
–Да ви всі задовбали вже, зачіпились за одне слово! Я писав, що палю свій Кобзар, свій і не подобається мені саме культ Шевченка і те, ким його виставляють його такі "поклоннікі" як ви, які вчепились в один факт і доять його, ігноруючи все інше! До самого Шевченка особисто в мене претензій немає, нормальний мужик був, веселий.
–Ну все, Михасю, трохи заспокойся,–намагався врівноважити ситуацію Курбас.
Від цієї фамільярності і пестливого звертання Степан здивувався, але запитувати не став: цього крику йому вже вистачило. Лесь Степанович тим часом продовжував:
–Але, дійсно, Михайль цілком добре ставиться до Шевченка і дуже допомагав мені в підготовці "Гайдамаків", особливо в плані музики. Давайте поговоримо про музику, вона, знаєте, є дуже важливою для вистави.
Після цього інтерв'ю пішло як по маслу, якщо не брати до уваги важкі, роздратовані погляди Семенка, який, здавалось, з кожною хвилиною ставав все розлюченішим. Загалом проговорили вони майже дві години, Лесь Степанович виявився людиною дуже приємною і дружелюбною. Степан давно не відчував таке задоволення від роботи, але, на жаль, все хороше колись закінчується.
-Як тільки інтерв'ю вийде, я вам одразу відправлю випуск,-сказав журналіст, збираючись.
-Да, да, добре, йдіть вже,-Михайль Васильович підштовхував його до дверей.
Курбас спочатку встав і хотів сам його провести, але поет махнув йому рукою, буркнувши щось типу "та йди ляж, я сам вже проведу".
Настрій в Семенка поітно покращився, схоже від того, що Степан нарешті йде. Журналіст не встиг навіть нормально попрощатись, як перед його обличчям захлопнулись двері.
Степан йшов по вулицях Києва в припіднятому настрої, прокручуючи інтерв'ю в пам'яті:
"Ох уж ця мистецька богема, ну й диваки! Але що зробиш, творчєскі лічності, вони такі. І як тільки такі різні разом уживаються"
-Микола Хвильовий-
Погода в Харкові цього дня була жахливою, з самого ранку лив дощ. Хвильовий тільки-но вийшов з зібрання ВАПЛІТЕ і пройшов пару метрів, як штани вже були змазані в багнюці, а сам він промок до нитки, бо парасольку він забув вдома. Йому ще треба було заскочити в крамничку: Любисточок просила купити цукерок.
Настрій в нього був поганий: партія останнім часом мала до їх об'єднання й особисто до Миколи нескінченну кількість претензій, ще й Сосюра щось викаблучувався зі своїм віршем "Неокласикам", а промоклі забруднені штани ситуацію не покращували. Радувало лише–в нього з одягом були не найбільші проблеми, Йогансен сьогодні знов був в шортах і панчохах. Хвильовий мимоволі посміхався, коли уявляв, як Майк буде в такому образі добиратись додому. Не було проблем, здавалось, лише у Гуровича. Той сьогодні прийшов в хорошому настрої, весь час жартував і розказував про нрві плани: вони з Курбасом в Березолі вже почали роботу над постановкою "Народного Малахія".
Підходячи до кінотеатру, Микола побачив знайому постать чоловіка, якого щойно згадував. Лесь стояв біля входу в кінотеатр, розглядаючи афіші, та був він не один. Поруч з Курбасом стояв, на думку Хвильового, головний, звісно тільки після росіян, паразит української літератури, Михайль Семенко. Чоловіки стояли під однією парасолькою, яка була доволі суха, схоже, вони тільки вийшли з кінотеатру. Парасольку тримав Курбас, що логічно, бо Михайль був нижчий.
Поєднання характеру Семенка і його зросту завжди здавалось Миколі іронічним, він сам також був невисоким, але то зовсім інше. Михайль поводився так, наче він був двухметровим амбалом: не фільтрував слова, ліз в скандали, псував відносини з усіма. Хоча, Хвильовий впевнений, той же самий Поліщук, з яким Семенко регулярно свариться, міг би просто взяти поета під пахви й підняти, і все що він міг би зробити – це дригати ногами і щось розлючено гавкати. Хвильовий посміхнувся, малюючи цю картину в себе в голові.
Лесь тим часом прмітив його, широко посміхнувся і помахав.
–Кому ти там знов махаєш?–невдоволено пробурмотів Семенко обернувся і, помітивши його, розплився в отруйній посмішці, яка давала зрозуміти, що в нього сьогодні настрій псувати іншим людям життя.
Микола давно усвідомив: дружити з Курбасом– це як мати інтрижку з одруженим чоловіком, якого жінка чекає вдома з пательнею. Хвильовий помічав ці косі погляди і повні жовчі коментарі Михайля, коли Лесь говорив, чи, не дай боже, торкався інших людей. Микола, насправді, не вважав це чимось дивним для такої людини, як Семенко, той був самозакоханим егоцентриком, який вважав себе єдиним і неповторним генієм. Тож Хвильового не дивувало, що він так само вважав себе єдиним справжнім і найкращим другом. В його голові, звісно, були ще певні здогадки про причини такої, але в їхньому суспільстві не прийнято і навіть небезпечно було висувати подібні теорії, а тим паче питати в обличчя.
Чоловіки тим часом, тримаючись під руку, вже підійшли до нього. Не встиг Курбас відкрити рот, щоб привітатись, як почувся знущальний тон Семенка:
–Що, Хвильовий, по вулицям тиняєшся? Зовсім вже роботи немає?
–Та в мене, Михайлю, робота якраз є, я тот з неї і йду,–таким же отруйним тоном відповів Микола.–А ти що не працюєш? Футуризм вже з моди вийшов чи на голосні маніфести вже ніхто не ведеться?
–Не хвилюйся, в мене все чудово й успішно. От можу собі дозволити зробити вихідний, сходити розважитись, кіно подивитись.
–На що ходили?–Хвильовий повернувся до Леся, кидаючи пусту суперечку.
–На "Звенигору" Довженка,–відповів Курбас.– Чудове кіно, хочу тобі сказати. Сашко молодець, добре працює.
–Ну не сказав би, що прям добре, канєшно,–втрутився Михайль.–Коли я там головний був, от тоді було добре, навіть прекрасно, а зараз так, на семірочку.
Ну звісно, Семенко був в своєму репертуарі–щось хороше робить лише він.
Вони б ще говорили, але дощ посилився, тож довелось попрощатись. Лесь з Михайлем пішли, як він зрозумів, в сторону Березоля, а він побіг до крамниці, не забиваючи собі голову зайвими думками про них. Йому б спочатку в своєму житті порядок навести, а вже потім про інших думати.
-Ґео Шкурупій-
Про те що Курбас і Семенко дуже близькі, Ґео знав давно, та й здогадатись про факт їх особливих стосунків було неважко.
Ґео пам'ятає, як в десь в двадцятому році, коли його ще називали просто Жорою, він був зовсім юний і тільки влився в коло футуристів, Михайль привів його на прем'єру "Гайдамаків". Тоді він і познайомився з Лесем Степановичем, Ґео завжди звертався до нього по імені й по-батькові, Курбас все ж старший на шістнадцять років. Після вистави його запросили в "Мистецький льох" на святкування в невеликій компанії, саме там Семенко встав і урочисто, в честь прем'єри прочитав свій новий вірш–"Прив'язаний до стовпа волею Леся Курбаса".
Багатьох тоді дивувало, що Семенку сподобалась вистава по Шевченку, якого він хаяв в своїх маніфестах. Але люди не розуміли, що в творах не завжди описується чиста правда. От взяти того ж Михайля, в нього повно хтивих віршів про жінок, але при цьому особисто Ґео за весь час його ні разу з жінкою не бачив. Нескладно було злогадатись, що це було по тій ж причині, по якій він не бачив з жінкою і Леся Степановича.
Загалом, Березіль і Аспанфут завжди йшли рука об руку: Курбас ставив п'єси футуристів,а вони рекламували й хвалили його вистави, переклади Леся Степановича друкувались в "Більшовику" і "Новій ґенерації", як і їх твори– в "Барикадах театру".
Вони з Михайлем були частими гостями на репетиціях, Ґео зазвичай просто садився в залі і спостерігав, а Семенко підходив до Курбаса, спирався головою йому на плече і коментував процес.
Лесь Спанович також часто заходив в редакцію, допомагав їм. Курбас був людин дуже розумною, його ерудиція неймовірно захоплювала Шкурупія в юності. Але була в нього одна особливість– мова Леся була сповнена слів з галицького діалекту. І якщо про значення таких слів як "ферії" і "цвітень" Ґео міг логічно здогадатись, то "коцик" і "філіжанка" викликали в нього нерозуміння.
Михайль сьогодні мав сходити на якусь нову прем'єру в Березолі, "Народний Малахій" Куліша, а після зайти до нього. Варвара якраз готувала стіл і сказала йому вкласти сина спати, щоб той пізніше не заважав. Ґео мимоволі згадав статті, в яких говорилось про те, що він перетворив першу жінку-панфутуристку на домогосподарку в декреті. Люди, написавші це, звісно не знали, що якби Ґео хоча б заїкнувся про щось таке, то Варварв б зараз розкладала чарки на столі, зробленим з його кісток. Базас, на превеликий жаль всієї асоціації футуристів, просто віддала перевагу медицині.
Незабаром, після того як Ґео вклав сина, прийшов Михайль, а точніше залетів. Двері були не зачинені на замок, але Семенко наче хотів вирвати їх з петель. Він був дуже розлюченим, швидким кроком пройшов до них за стіл і, навіть не привітавшись, впав на стілець.
–Наливай, Ваво!–крикнув Михайль, який виглядав так, наче зараз вибухне.
–Ти чого такий?–спитала Варвара, відкриваючи горілку і розливаючи її по чаркам.–Що там Лесь Степанович?
–Сука! Ось хто твій Лесь Степанович!– Семенко одним махом осушив стакан.
–Що сталось?–спитав Шкурупій, відпиваючи горілку.–Посварились після вистави?
–Та я, як тільки цей жах закінчився, одразу з театру пішов. Я тепер з цією сволотою і словом не перекинусь, зрадник блядський!
Врешті-решт Михайль вирішив, посвятит їх в причину свого гніву, близько години він обливав брудом того Малахія, приговорюючи, яке це хуторянство і зрада всіх авангардних ідей.
–А знаєте що?–Семенко вже був сильно п'яним.–То все ті ваплітяни його накрутили, а особливо Хвильовий з Кулішем. Лесь він ж людина довірлива, от вони йому й понассивали в вуха своїми ліберальними ідеями. А я йому казав ще з початку, коли він тільки почав з Кулішем швендятись, що то погана ідея. Але навіщо мене слухати, правильно?
Ґео і Варвара лише переглянулись, Куліш останнім часом став в розповідях Михайля головним коренем проблем, мало не всесвітнім злом.
Думка Михайля, тим часом, через пару чарок знов змінилась:
–Та що я несу? Ага, накрутили його, канєшно! Сорок років мужику! Він абсолютно свідом взяв все, що ми з ним і з вами будували всі ці роки, всі наші ідеали, і просто кинув їх у смітник.
Семенко ще довго пив і жалівся, а через пару днів він з'явився в релакції з якимись листами, кинув їх на стіл і сказав, що це негайно треба надрукувати. Ґео побачив заголовок "Відвертий лист до товариша Курбаса" і швидко пробігся очима по тексту, який був повний звинувачень у зраді, м'якотілості і надмірної ліберальності.
–Може ти це йому особисто скажеш, ну або листа віддаш?–запитав Шкурупій.
–Ґео, ну я ж говорив,–Михайль невдоволено глянув на нього.–Я з цим Іудою не те що говорити, я на метр підходити до нього не хочу.
Пропонувати просто відправити листа Ґео не став, бо розумів, що відповідь все одно буде негативна. Шкурупій вирішив не зациклюватись на цьому, це вже не перша така сварка Леся і Михайля, потім ще сто разів помиряться й посваряться.
-Микола Куліш-
Микола щиро не розумів, що поганого він зробив цьому чоловіку.
Вони з Семенком говорили всього один раз, якщо то можна було назвати діалогом: Курбас тоді підійшов, до нього тягнучи за собою невисокого курчавого чоловіка, свого близького друга, Микола, як нормальна людина, привітався й представився, а Семенко лише кинув на нього косий погляд, скривився й пробурмотів щось, Куліш не пам'ятає, що конкретно, але щось дуже неприємне.
Потім був той лист, Микола взагалі "Нову ґенерацію" не читав, але той випуск дав йому Хвильовий, жартуючи щось про розлучення. Куліш, чесно кажучи, не зрозумів куди і під яку уздечку він веде Курбаса і до чого він тут взагалі.
Він пізніше спитав в Леся Степановича про це, на що роздратований Курбас, що було доволі рідким явищем, відповів, що "Семенко сам не розуміє, що він пише й хоче".
Микола зовсім не розумів їх стосунки:в один день вони наче гуляли разом по Харкову й спокійно розмовляли, а в інший кричали один на одного по телефону. Проте, за спостереженнями Куліша, Лесь також не розумів, що в них відбувається, його відношення постійно металось від "Михась може й підходить до справи зі всією легковажністю своєї натури зпідходить до справи зі всією легковажністю своєї натури, але він мене дуже розуміє, як ніхто інший" до "Нову ґенерацію, а особливо її ватажка, треба гнати з театрів і в вікно, і в двері" й навпаки. Куліш навіть чув, що вони певний час квартиру ділили, саме з цим фактом він пов'язував ранню сивину Леся.
Микола вибрав для себе найспокійніший шлях щодо відношення до цих двох, а особливо до Семенка–просто не звертати уваги.
Він сьогодні йшов до театру в впевненому, піднесеному настрої, він нарешті закінчив "Маклену Ґрасу", вже показав її Хвильовому і зараз ніс Курбасу. В них зараз планувались гастролі у Міжгір'ї, тож, якщо все ж п'єсу будуть ставити, то вже після поїздки, але Миколі не терпілося показати роботу Лесю Степановичу.
Вже в Березолі, опинившись біля кабінету Курбаса, він швидко постукав і, почувши швидке "заходьте", відкрив двері й відчув як в ніс б'є різкий аромат тютюну.
–Пане Лесю, я тут вам приніс,–очі Миколи одразу знайшли джерело запаху. Біля шафи спершись на підвіконня стояв Михайль Семенко зі своєю невід'ємною люлькою в руці.
"Що знов помирились? Господи, ну чим я нагрішив, чого я не міг в якийсь інший момент зайти?"
–О, Миколо Гуровичу,–почувся лагідний голос Курбаса.– Що тут у вас?
–Та я тут приніс,–Микола простягнув Лесю рукопис.–Це поки чернетка, але хотів, щоб ви подивились.
–О!–футурист подав голос і, відірвашись від підвіконня, підійшов до крісла Курбаса.–Давайте і я тоді вже подивлюсь, треба ж, щоб хтось справедливу оцінку дав.
Михайль присів на підлокітник крісла, притулився своєю головою до голови Леся, видихнувши дим тому в обличчя, почав пальцями гортати сторінки, швидко проглядаючи текст.
–Вас що спокійно не сидиться?–криво всміхнувся Семенко.–В тюрму захотілось?
–Михасю, припини будь ласка,–Курбас повернувся до нього.–Миколо Гуровичу, ви не проти, якщо я трохи пізніше прочитаю, вже після роботи?
–Звісно, це не терміново,– відповів драматург.–Я взагалі думав нею вже після Міжгір'я зайнятись.
–О, Міжгір'я,– знов втрутився Михайль.– Я якраз тут думав з вами поїхати, відпочити, подихати гірським повітрям.
Микола спочатку подумав, що то жарт, але побачив, що Лесь Степанович не реагує, а навіть наче трохи киває. В голові тут же з'явилось питання– в якості кого він туди поїде, але задавати його він не став.
–Я тоді мабуть піду,–сказав Куліш.–Мені ще до Смолича заскочити треба.
–До зустрічі на репетиції, Миколо Гуровичу,– посміхнувся Лесь.
Куліш розвернувся й на виході краєм ока поьачив, як Михайль сильніше навалюється на Курбаса, шепочучи йому щось на вухо.
Йдучи вулицями, Микола прокручував в голові слова Семенка про подорож і зрозумів, що це мабуть навіть добре. Робота над Макленою була морально виснажливою, а після такого "відпочинку" в нього точно з'являться енергія та ідеї для якоїсь хорошої комедії.