Work Text:
-Можливо, все склалось би інакше? - сказав він сам до себе виходячи з під’їзду та крокуючи вже звичним маршрутом до театру. Лесь знов поринув у думки з головою. Сьогодні Микола пообіцяв принести нову п’єсу. Цікаво яку? Цензори вже заборонили ставити «Патетичну сонату», «Мина Мазайло» і «Народний Малахій». Справи йшли кепсько.
-І як вони ще досі не закрили «Березіль», га? - пробурмотів сам до себе Лесь, прискорюючи крок.
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
Вдалині біля театру він помітив незвичного відвідувача. Здалеку в тумані ввижалося, ніби це примара. В димкуватій постаті чоловік упізнав свого давнього знайомого.
Михайль Семенко.
На диво, Михась сьогодні був без своєї люльки, яка супроводжувала його тонкою цівочкою тютюнового диму де б він не з’являвся. Можливо він проводив Наталю? Хоча вона віднедавна була на лікарняному. Хто його зна. Раптом у Леся з’явилося дивне передчуття, ніби сьогодні мало статися щось незвичайне. Хоча чи було це так вже дивно, бачачи таких ‘гостей’?
- Так, зараз не до нього, - знов пробубонів. Вже підходячи до парадних дверей він відчув як на його плече лягає рука. Моментально обернувшись, переляканий від такої дії, побачив перед собою захеканого товариша.
-БОЖЕ! Миколо, в мене ледь серце не стало! - скрикнув Лесь.
-Вибачте, не хотів Вас налякати, але я гукав ще здалеку. Ви певне не чули, тому я вирішив підбігти, - сказав у своє виправдання піднявши руки, на кшталт ‘здаюсь’. Хоч вони мали лише п’ять років різниці, та Микола Куліш ще з моменту їхнього знайомства мав за звичку звертатися до Леся на Ви.
-А, так? Я напевне задумався… Тож, що там з новою виставою? - запитав Лесь в очікувані чогось цікавого.
-Ідея є просто чудова, але в питаннях реалізації треба буде помудрувати над тим, як задовольнити партію. Тому, на жаль, не все так швидко, любий друже. Та й взагалі… Я оце собі думав, чи не дати її на вичитку нашим ‘найчервонішим’ друзям? Може вони окинуть її своїм мудрим партійним оком і підкажуть, чи немає там яких небудь прихованих сенсів, про які мені самому, як автору, було б невідомо…
Лесь перебив його, не давши закінчити речення.
-Знову треба буде щось вигадувати, щоб нам не приписали загадкову ‘контрреволюцію’?
-Ну… Так, з цим треба буде щось робити, - майже з відчаєм промовив Микола.
-Значить щось і зробим, - несподівано бадьоро відповів Курбас. - Може у мене навіть є дехто на прикметі на роль вичитувача, - сказав він посміхаючись сам собі задоволено.
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
Робочий день пройшов як зазвичай, коли йде підготовка до нової вистави: роздача ролей, затвердження нових декорацій, звична метушня. Але у всьому цьому Лесь помітив люльку. Точно таку з якою можна було побачити Семенка кожного дня. А точніше це і була його люлька. Не довго думаючи Курбас запхав її до кишені піджака зі сподіванням, що той не пропахнеться тютюном. Про люльку чоловік успішно забув до кінця дня, з головою поринувши у вир роботи.
До пізнього вечора Лесь залишався в театрі коли раптом далеко в коридорі пролунали тихі, неспішні, ніби крадучі кроки. Він вирішив виглянути з кабінету, бо ж раптом це вахтер, який збирається зачинити театр. Хоча доля залишитись на робочому місці на ніч не дуже його тішила, це було б далеко не вперше.
Вийшовши з кімнати так само тихо як рухався невідомий гість, в кінці коридору він побачив не очікувану приземкувату постать старого вахтера Березоля, а такого ж примарного в коридорній темряві, як і у вранішньому тумані, Михайля Семенка.
-Михайлю? Що ти тут робиш в таку пізню годину? - здивовано запитав Лесь.
Замість відповіді, той подивився на нього переляканим поглядом, безсумнівно не очікувавши нікого зустріти о такій порі.
-А Ви що тут робите?
-Взагалі-то я тут працюю, - сказав Лесь як найочевиднішу річ у світі.
-Зараз? В цій годині? - це було слушне зауваження.
-Ну зізнаюсь, може запрацювався трохи, але не переводьте тему, шановний. Чого Ви тут?
-Я люльку загубив, - просто відповів Михайль. -Шукав її з самого ранку і досі не знайшов. Тоді згадав, що я сьогодні навідувався в театр і вирішив що, можливо, я забув її тут.
-Ох, зрозуміло. Але чому ти вдень не зайшов? Пошукав би свій скарб при світлі дня, а не як грабіжник посеред ночі?
-Бо я шукав її в інших місцях, де буваю частіше, а про театр згадав тільки но. От і вирішив не тягнути до ранку. Дуже вже я до неї прив’язаний. Кому як не Вам знати.
Курбасу, як і всім, хто був більш менш близько знайомий з Михасем, було добре відомо про щиру любов Семенка до своєї люльки. І звісно ж до тютюну. Іноді збираючись на дружні застілля з сусідами зі Слова, вже перекинувши декілька чарок, вони любили затягнути народної ‘Ой на горі, та й женці жнуть’, і на словах про Сагайдачного, який, як відомо, проміняв жінку на тютюн та люльку, всі дружно дивилися на Семенка, а він з того лише щиро посміхався.
Засунувши руки в кишені, Курбас згадав про ту нещасну файку, яку знайшов раніше вдень. Але всупереч здоровому глузду та гарним манерам, (жодної з цих чеснот йому не бракувало), він не і не подумав її віддавати. Принаймні не зараз.
-Ну, я особисто сьогодні її не бачив. Може прийдеш завтра і пошукаєш днем? Попитаєш людей, може хто бачив, - Лесь збрехав не мигнувши оком. Театральні навички давалися взнаки, хоча він, хоч убий, не міг сам собі пояснити, навіщо він це зробив. Це було якесь підсвідоме бажання.
-Зрозумів. Можливо, так дійсно буде краще, - Семенко відказав трохи засмучено. Він цілий день не курив і перспектива пробути ще довше без коханої файки починала впливати на його настрій. Ще трохи подумавши він додав, - Ви вже будете йти, чи ще лишитесь?
-Та певно вже буду збиратись, і так пізно, - глянувши на годинника, відповів Лесь.
-Тоді пройдемось разом. Все одно нам з Вами в один бік, - з легким, майже непомітним ентузіазмом відказав Семенко.
-Зараз я візьму свої речі з ‘лабораторії’ і підемо.
-Це все трохи дивно,- сказав Михайль задумливо.
-Ти про що?- трохи спантеличено запитав Лесь.
-Незважайте, друже, просто думки вголос.
-Тоді на вихід. Хм… А як ти весь цей день був без люльки? Просто цікавлюсь.
Він прочинив двері пропускаючи Семенка вперед.
-Та як і всі, папіроси курив – це ж очевидно.
-А я вже думав, що ти як герой, не палив весь день.
Лесь усміхнувся підколюючи товариша.
-Хех, приємно знати, що Ви такої високої думки про мене, але вимушений вас розчарувати.
Михась прискорив рух щоб сховати легке почервоніння від свого співрозмовника.
Пізній осінній вечір огортав темрявою і незвичною для здебільшого жвавого та голосного Харкова тишею. Мрячка потихеньку стихала та переходила в густий туман, що огортав будівлі і дерева навколо в затишний коцик. Ліхтарі виструнчились один за одним, мов солдати на шикуванні, і дбайливо освітлювали вулицю теплим світлом. Осінь догорала красою яскравого жовтого листя, хоча повітря вже починало поколювати ніздрі, а нечисельні перехожі час від часу видихали з рота пару. Скоро почнеться приморозок. Дорога додому була не довга, але в тиші йти не хотілось. Та й втрачати такий чудовий шанс Лесь не збирався.
-Я розпитаю завтра в театрі чи не бачив хто бува твоєї файки. Замовлю слівце вахтеру особисто, щоб пошукав, - чоловік вирішив розпочати розмову одразу з козизів. - Але щоб отримати твій скарб назад, я маю попросити тебе про одну зовсім просту послугу. Куліш зранку приніс нову п’єсу, ‘Маклена Граса’ називається. Я сьогодні вдень пробігся очима - видатна драма! Потенціал - неймовірний! Але ми, як законослухняні, порядні громадяни, хотіли би перестрахуватися. Коротше кажучи, любий друже, ми були б тобі неймовірно вдячні, якби ти прочитав її та оцінив на можливість вмісту потенційних контрреволюційних символів.
-А вони там є? - спантеличено та з недовірою запитав Михась.
-Сам як гадаєш? Наші попередні заходи безпеки ще ніколи не спиняли партію від закидів. Завжди примудряються знайти якісь неіснуючі сенси. Христом Богом клянусь, до партії приймають самих лише параноїків.
-Е товаришу, Ви давайте обережніше з такими висловлюваннями, - жартівливо насупившись сказав Семенко. -Не згадуй ім’я Господа свого в суї!
-А ти підозріло обізнаний, як на атеїста, мій неортодоксальний друже.
-Маємо знати достеменно проти чого боремось, - злегка зашарівшись відказав той. Він би навіть під дулом револьвера не визнав, що з великим трудом знайшов на блошиному ринку маленьку потерту Біблію і прочитав її виключно щоб краще розуміти Лесика. Хоча той давно вже мешкав у Києві, а потім у Харкові, рідна говірка так ніколи і не розчинилася ні поміж друзів з інших регіонів, ні серед російськомовного оточення. Щиро кажучи, Михайль цим захоплювався. Зрозумівши що він на хвилину погруз у власних думках і просто стояв вирячившись на співрозмовника, він швидко оговтався і повернувся до розмови.
-Хоча доля правди в Ваших словах все ж таки є. Не знаю як інших приймають, але поживши у Слові важко не обернутися на параноїка.
На це Курбас лише сумно похитав головою погоджуючись. Раптовий порив вітру змусив обох чоловіків сильніше закутатись у свої пальто. Далі йшли мовчки і кожен думав про своє.
Першим підходячи до їхніх під’їздів, Лесь обернувся до Михайля і раптом заговорив.
-Чекай, в тебе тут комір завернувся. Наче харцизяка який, а не людина мистецтва.
Сказавши це, Лесь різко крутнувся і став прямо навпроти Михайля. Від такої дії той просто стояв отетерівши. Пронизливо дивився Лесю в очі і не розумів, що могло статися далі. Глибоко всередині заворушилось незрозуміле бажання, яке він собі ніколи не визнав би. Але раптовому рою метеликів в його животі було байдуже на його визнання.
-Здається ніби то все, - трохи відсторонившись сказав Лесь оглядаючи вже причепуреного Семенка.
-Ясно… Тоді, до завтра? - незграбно відповів той, ще досі знаходячись ступорі.
-Ах, ледь не забув. Насправді я знайшов твою файку ще вдень, тому тримай. - Лесь витяг її з-за пазухи і протягнув законному власнику.
-То виходить ти збрехав?! Весь цей час вона була в тебе в кишені? - зі здивуванням, радістю та полегшенням скрикнув Михась. Він вмить змінився і тепер повністю вийшов з задумливого трансу.
Не стримавшись, він швидко скоротив дистанцію між ними й так міцно обійняв Лесика, що той покрився рум’янцем так, що й сам міг легко зійти за ‘червоного’.
-Ну все, все, відпускай. Нам обом пора додому.
Вони відсторонились і ніяково попрощавшись вже майже розійшлись, але Михась раптом розвернувся і сказав вслід,
-То як щодо завтра? Все ще в силі? Мені варто зазирнути у Ваш театр? - запитав він з посмішкою від вуха до вуха.
-Звісно, буду тільки радий бачити тебе знов. Як раз дам тобі копію пєси. Файку то ти свою отримав вважай авансом.
Розходячись чоловіки дивились у різні боки і кожен мав своє на умі. Чи може їхні думки в чомусь співпадали? Не дарма ж кажуть, що великі уми мислять однаково. Файка тим часом зручно лежала в звичній кишені свого хазяїна, зліва, біля серця. І в цей прохолодний, вкритий туманом осінній смерканок, їй було дуже тепло.