Work Text:
Старий ключ досить туго прокручувався у замку, доводилось прикладати силу. Береза зітхнула: її вже так дістало щоранку намагатися відкрити двері базару і не зламати той довбаний шматок металу. У деякі моменти хотілося просто вистрілити у ненависний замок, аби ця ранкова мука закінчилась, але нової деталі їй ніхто не видасть, тож доводилось терпіти. Узагалі, замок на дверях відігравав радше символічну роль — на “Ростку” у кожен момент точно знайшлося б з десяток сталкерів, що за пляшку пива могли відкрити двері саморобною відмичкою, а за трохи купонів зверху — зробити вигляд, що це не їхніх рук справа. Тож з замком чи без, товар не те щоб був дуже добре захищений. Але береженого Зона береже.
Металеві двері зі скрипом привідкрились, і Береза прошмигнула всередину. Якісь хоч трохи визначені робочі години, на додачу до щоденного ритуалу відкриття та закриття дверей, давали ілюзію нормального життя, де вона просто працювала у магазині зброї. А що навколо бігали мутанти, гриміли викиди, булькали аномалії та з'являлися артефакти — то це таке, специфіка місця, гріх скаржитися. До початку роботи базару залишалось трохи часу, але її напарник Юджин з’явиться на робочому місці лише за годину-дві, як завжди сонний і засапаний від поспіху. Береза трохи йому заздрила: чоловік спав як убитий і щоразу, щодня, спізнювався, списуючи все на смішні та недолугі причини. Це вже було їхньою маленькою традицією: його вигук “Ти не повіриш, що сталося!” і її час придумувати якомога найнеймовірнішу причину того, чому він знову проспав.
У перші місяці їхньої спільної роботи вона намагалася будити його вчасно, чекала біля будинку, стукала у двері кімнати, кілька разів навіть торсала за плече — та намарно. Грюкоту та криків він ніби й не чув, а хлопці у будинку тільки знизували плечима. Одного разу, коли вона змогла вихором увірватися у його кімнату та почала стягувати з нього ковдру, чоловік лише пробурмотів щось у напівсні, і з силою потягнув покривало назад на себе. Від того ривка Береза похитнулася і ледь не впала на нього, упершись передпліччям у чоловікові груди. Юджин врешті-решт прокинувся, але далі було трохи незручної тиші, зам’ятих смішків, швидких вибачень та потуплених очей.
Сама Береза вже роками прокидалась рано вранці; сон зникав ще до сигналу будильника о шостій. Лежати годинами у тиші наодинці зі своїми думками було виснажливо; різні сценарії минулого, теперішнього і майбутнього колами крутилися у голові, не даючи спокою; все завжди поверталося до того дурного рішення знайти пригоди на свою дупу. На щастя, роботи на базарі ніколи не бракувало, тож вона щодня приходила набагато раніше, ніж потрібно, і проводила час поміж захисних костюмів.
Як і завжди, Береза затримала дихання, заходячи у темряву. Сонячного проміння, що пробивалось крізь вузькі вікна високо під стелею, ще бракувало, тож приміщення тонуло у сутінках. Вона клацнула вимикачем, щоб засвітити невеликі гірлянди біля прилавків, і два острівці світла виринули з темряви. Дівчина швидко просканувала простір, не відходячи далеко від дверей: світло працює, вікна цілі, підлога ніби суха, другі двері зачинені, товар на місці, столи та стільці там, де їх залишили, нікого чужого не видно та не чутно. Все виглядало правильно і так як щодня. Хоча, а це ще що таке? Береза звернула погляд до свого прилавку і нахмурилась. На поверхні столу стояло щось, що вона там не залишала звечора. Оглянувшись навколо, вона сторожко підійшла ближче.
Новиною стала звичайна літрова банка з водою, а у ній — невеликий букет з польових квітів і кількох стеблин зелені. Виглядало красиво. Але… це якесь марення? Вона ще снить? У неї гарячка? Дівчина простягнула руку й торкнулася прохолодного скла — відчувалось реальним. Нахилилась ближче, вдихаючи ледь чутний аромат, — та й пахло як квіти. Повне нерозуміння повільно змінилось сумішшю легкого здивування і зворушливої радості. Хтось хотів зробити їй приємно?
Береза ніжно провела кінчиками пальців по пелюстках, відчуваючи їх справжність, і сіла за стіл. Наскільки вона знала, у Зоні було дві людини, які могли таке втнути, але лише одна, якій би вона це дозволила. Друга, чи то пак, таки перша людина топтала ряст десь поза межами “Ростка” і не з'являлась їй на очі. Дівчина потягнулася на кріслі та обережно посунула банку подалі від краю столу. “Така краса, лиш би не зіпсувати”, – подумала вона, витягуючи КПК, де вже чекали звичні справи на цей ранок. Одна за одною пташки з’являлися напроти пунктів: оглянути пакунки від Шурупа з відремонтованими костюмами, скласти наступний транш зламаного спорядження, що наприносили сталкери за минулий день, викласти новий товар, перерахувати запаси — список ніколи не зменшувався. Та все ж погляд постійно підіймався від товарів та записів, щоб хоч на мить поглянути на квіти й усміхнутися — вона вже й забула, яку радість могла приносити така дрібниця. Хотілося закарбувати цей момент тиші й краси, щоб повертатися до нього згодом, тож Береза кілька разів клацнула по екрану КПК, роблячи фото — буде тепер на що подивитися перед сном.
За деякий час двері раптово противно заскрипіли, відчиняючись навстіж і дозволяючи сонячному світлу залити бетонну підлогу; надворі щось гупнуло — це її напарник підпирав вхід каменем. Береза поглянула на годинник і хмикнула — всього-то сорок хвилин запізнення, це щось нове. Сам Юджин з’явився на “Ростку” десь за півтора роки після неї — бувалий, зовсім не новачок. За його ж словами він пішов зі Скадовська і вирішив приєднатися до тих, хто першими зустрінуться на його шляху. На щастя Берези, то був загін “Волі”, який і привів його до Арчі, а той за кілька тижнів — до неї. Попередній зброяр ґиґнув від пиятики за кілька місяців до того, тож ще одна пара рук була потрібна на вчора.
Їхня близька дружба тривала вже більше року, і віднедавна Береза час від часу замислювалась, а чому вони, власне, лише товаришують? Ну, очевидно, стосунки на роботі — це таке собі, але він їй не бос, у Зоні кожен день може стати останнім, тож чому б ні? Вони і без того жили у сусідніх будинках, були разом ледь не кожну хвилину дня, їли разом, пили разом, курили разом. Вони бачили одне одного п’яними, щасливими, роздратованими, заплаканими (ну, це Юджин бачив її такою), втомленими і розбитими. Юджин видавався непоганою людиною, з ним було приємно проводити час, та й вона ніби була нічого така, тож останні місяці питання: “Чому ми не разом?” виринало у голові Берези щовечора. Власний голос щоразу відповідав одне і те ж: “Він хоче лише дружби”.
– Ти не повіриш, що сталося! – знайомий голос загорланив ззовні, а за кілька секунд у дверях з'явився і сам Юджин, який йшов потягуючись, крекчучи, напозір позіхаючи.
– Шо, всю ніч збирав мені квіти? – Береза не очікувала, що першим на думку спаде саме це, тож відразу ж стиснула губи і прошепотіла собі під носа: – Бляха.
Чи їй дійсно так хотілося, щоб ці квіти були від Юджина? Ну бо а від кого ж ще? Серйозних кавалерів у неї тут не водилося, головного романтика Зони Ріхтера вона не бачила вже зо пів року, а Мавка б просто принесла їй подарунок, не роблячи з цього секрету. Тож залишався лише її напарник, ну або ж хтось на “Ростку” з кінцями зійшов з глузду.
– Що? – ошелешено запитав Юджин, завмерши на півдорозі.
– Кажу…, – Береза прокашлялась, бо відступати не було куди: – Кажу, чи ти всю ніч збирав мені квіти, шо знову проспав?
– Ну от і як ти все завжди знаєш?
– А отак-от.
– Але, взагалі-то, не вгадала, я їх ше учора ввечері залишив після того як ти пішла, тому не зараховано, – трохи незадоволено пробурмотів він, підходячи до її столу й оглядаючи букет. – Вони не зів’яли?
– То це таки від тебе? От і попавсь! – на серці потепліло, вона вгадала.
– Бля-я-ять, – протягнув чоловік, червоніючи. – Але ти коза, Березо.
Вона вкотре підловила його. От коза. Але ж його коза. Юджин іноді думав, що ця жінка бачить його наскрізь. Чи такий він передбачуваний? Чи так сильно відкрився їй за ці роки? Чи так очевидно, що він відчуває? Лише з пів року тому він нарешті остаточно прийняв, що Береза його приваблювала. Чорт, та кого вона могла не приваблювати? Відповідальна, розумна, цікава, гостра на язик, завжди готова допомогти і прикрити. Така чудова. Така сильна.
Юджин чув розмови у барі про неї, про те як хтось намагався залицятися, як отримував тверді постійні відмови, як хотів намагатися ще. Він бачив на власні очі, як з нею фліртували за прилавком, як намагались уламати на ніч разом, як ледь не простягали руки прямо перед ним. Але також він знав, що вона щовечора переступала через себе, щоб повернутись додому у темряві, особливо, коли на базі з'являлось багато стороннього люду; знав, що під її рукою завжди був пістолет або ніж; знав, що кожного разу після нахабного зайди вона крадькома витирала сльози, думаючи, що він цього не помічає.
У перший день їхнього знайомства Береза, здається, навіть не дихала біля нього, не озивалась, не піднімала очей від прилавка. Було відчутно, що вона боялась нового чоловіка у спільному просторі. За кілька днів вони почали знайомитись і, дізнавшись про неї більше, Юджин вирішив, що стане Березі другом, тінню майорітиме поруч і намагатиметься захищати від інших. Все йшло так чудово: вони здружилися, сміялися, пили й курили разом, говорили про всілякі дурниці у тихі години без покупців — аж поки він не зрозумів, що закохався в Березу по самісінькі вуха. Кілька місяців було страшно навіть почати думати про таке — це відчувалося як зрада його ніби-то безкорисливій допомозі. Тепер же він не мав снаги зізнатися. Йому здавалося, що це покладе край їхній дружбі, бо все виглядатиме так, ніби він спеціально зблизився з нею за майже два роки, щоб потім отак підло вдарити у спину.
Ідея подарувати квіти прийшла спонтанно кілька днів тому, коли на барі працювала Мавка у вінку з волошок. Проте, він зовсім не думав, що Береза так швидко його викриє. Хоча з іншого боку — ну а хто ще міг залишити їй квіти у закритому приміщенні, ключ до якого був лише у трьох людей: у них двох та в Арчі? От дурень, і треба ж було так спалитися? Тепер здавалося, що всі його почуття були як на долоні.
"І що вона на це скаже?" – пронеслося у голові.
– Дякую, – тихо мовила дівчина, торкнувшись рукава його форми. – Вони дійсно чудові.
Легкий рум'янець вкрив і її щоки, змусивши Юджина усміхнутись. Догодив таки.
– Нема за що. Це було не важко, всього лиш кілька підходів на покурити за межами бази і готово, – пирхнув він, проходячи далі до свого столу.
Береза відповіла щось звично-насмішкувате, а опісля запала незручна мовчанка. Вона трохи дурнувато усміхалася, крутячи в руках банку енергетика і зупинивши погляд на букеті. Тепер, коли сонячне світло пробивалося всередину, квіти дивовижним чином здавалися ще красивішими. Юджин теж мовчав, сидячи за столом і розбираючи якусь з гвинтівок. Звичні жарти якось не клеїлися у той день, у повітрі витало щось зовсім інше.
Відірвавши очі від квітів, Береза зітхнула: зараз вони або серйозно поговорять про те, що повисло між ними, або ж все знову зведеться до жартів та щоденної рутини. Цей вияв уваги — вона розуміла, що мусить ну хоч трохи подобатися Юджину, бо навіщо б той заморочувався з сюрпризом? Він не був закоренілим романтиком, принаймні вона ніколи цього не помічала, тож ці квіти мали б щось значити, правда ж? Береза знала, яким балакучим може бути Юджин, як він міг годинами жартувати і переповідати плітки, тож чому зараз він мовчав, так невідривно дивлячись на розібрану гвинтівку у своїх руках?
– Чуєш, а з якої радості квіти? – ліниво запитала Береза, підходячи до його столу і спираючись стегном на краєчок.
– Ем-м-м… Ну просто за те, що ти є, не підходить? – усміхнувся Юджин, підіймаючи очі від гвинтівки та відставляючи її вбік.
– А це достатня для тебе причина?
– Та, напевно, достатня, – він знизав плечима. – Але якщо дійсно хочеш знати, то сьогодні два роки як я прийшов сюди–
– О, то вітаннячка тобі.
– …тож хотів подякувати, що ти все ще терпиш мою компанію.
– Та яке терплю, – сплеснула вона руками. – Страждаю щодня, не можу вже слухати твою балаканину чи бачити твою пику. Рахую хвилини, допоки ти вийдеш покурити і залишиш мене насамоті, подумки бідкаюсь щоразу як ти з’являєшся у дверях. “Терплю”, каже він. Тю, та нізащо.
– Я тебе ненавиджу, ти ж знаєш? – пирснув чоловік, хитаючи головою. – Козуля.
– І я тебе дуже сильно люблю, – уїдливо відповіла Береза, але у серці щось тенькнуло на слові "люблю" — було так страшно вимовляти це, ніби її зараз викриють.
– Ага, хотів би я, щоб це було правдою, – Юджин засміявся, повертаючись до чищення зброї.
– Хочеш мене ненавидіти? – дівчина вигнула брову.
– Ай, ну шо ти таке плетеш.
– Чи хочеш, щоб я тебе любила? Так може я вже, га?
– Не жартуй з таким, – серйозно відповів він, міцніше стиснув у руках ганчірку і почав ще методичніше протирати зняту деталь; було видно як він зціпив зуби.
– Юджине! – Береза раптово ляснула долонею по столу за кілька довгих митей тиші. – Та покинь ти вже ту затворну раму, дірку протреш. Відповідай давай!
– Ох, Берізко-Берізко. Шо ж ти так розкомандувалась сьогодні? – Юджин відставив деталь убік і стомлено зітхнув: – Ну так, я б може й хотів, щоб ти мене полюбила колись, бо ну вподобав я тебе, таку козу вперту. Але бляха, я знаю як погано це зараз виглядає, правда ж? Лиш подарував квіти одного разу й відразу про любов торочить, наче щось вимагає як відплату. Отакий-от я друг хріновий виходить. Тож вибач, давай закінчимо і забудемо про цю розмову, а?
Ну ось він і сказав це. Вибрав собі таку наполегливу кмітливу жінку, так і розгрібай тепер наслідки. Не варто було приносити ті квіти, ой не варто було. Сидів би собі здалеку милувався. А тепер от все, вона знає правду й зараз видасть тобі на горіхи. Ой видасть…
– А потім каже, шо це я дурниці говорю. Ти забагато думаєш наперед.
– Я переживаю за тебе, – пробурмотів він, опускаючи погляд. – Не хочу, щоб ти думала, що почну тиснути на тебе. Мої почуття — це мої проблеми.
– Але ти теж подобаєшся мені, Юджине, – на одному видиху мовила дівчина і завмерла.
От і все, вона це сказала, вона змогла, не так важко як здавалось на перший погляд. Це ж ніби-то як взаємно, то чому руки враз спітніли, серце забилося швидше, а коліно зрадницьки здригнулось, змушуючи сильніше спертись стегном об стіл?
– Я тобі що? – Юджин різко підняв очі, вивчаючи її вираз обличчя, немовби чекаючи, що вона зараз розсміється з власного жарту.
– Ох бляха, шо ж з тобою так складно-то? Ти мені також подобаєшся. І я не проти щоранку прокидатися поруч і виштовхувати тебе з ліжка, – Береза грайливо усміхнулась.
– Я… я навіть не знаю, що тобі відповісти, – трохи шоковано мовив чоловік: йому це не сниться? вона справді сказала саме це? – Я ще ніколи не заходив так далеко у своїх думках.
– Ну тоді давай думати разом, – хмикнула вона, майже невагомо проводячи пальцями по його щоці. – Можеш почати з "я радий, що мої почуття взаємні", а далі розберемось вже.
– Ти й не уявляєш, як я радий, що мої почуття взаємні, – мов зачарований відповів Юджин, торкаючись її долоні.
Він тихо видихнув, все ще не вірячи тому що почув за останні кілька хвилин. Здавалося, це все злий жарт, чиясь помста, підлість, яка зараз зруйнує його життя. Але Береза нікуди не зникала, лише усміхалась і зацікавлено дивилась на нього. Власна рукавичка притуплювала відчуття, тож він швидко її позбувся, нарешті торкаючись шкірою до шкіри. Долоня Берези була теплою, ніжнішою за його пересушені руки та трішки липкою від поту. "Теж хвилюється, квітка", — подумав він. Враз захотілося називати її всіма найніжнішими іменами, які він тільки знав, залишивши "козу" в минулому.
– То так і будеш на мене дивитися?
Двічі просити не довелось. Юджин обережно потягнув Березу до себе на коліна та міцно обійняв за стан. Відчув, як чужа рука обхоплює його плечі, а пасма волосся лоскочуть щоку. Його колюча борідка торкнулася дівочого обличчя, а тепле дихання обпекло їй губи. Так трепетно. Так бажано. Так солодко.
– Краще? – прошепотів він.
– Набагато, – промуркотіла вона, схиляючись ближче.
Добре, що покупців ще немає.