Work Text:
*
Він з'явився, мов яскрава зоря на нічому небі. Допоміг встати з землі, старанно обтрусив і поки він не міг зв'язати й слова, мелив все підряд, що приходило в голову:
– Я Тополя. Підемо зі мною. Я тобі допоможу, правда. Просто нічого не говори та все буде добре.
Та все буде добре. Губи сильно дрижали. Як він примудритися сюди доповзти? Вийшов же якось з Прип'яті, аби втратити посеред дороги свідомість. Дякую, що хоч потрапився на когось нормального. Дійсно нормального.
Тополя був хороший, але, як виявилося - через чур. Сам пояснив, що вони робили та чому саме потрібно мовчати. Від цього легше не стало. І навіть від примітки, що "ви це робили через псі-дію". Як можна допомагати вбивці своїх же товаришів? Як можна спокійно дивитися йому очі в очі?
Тільки прокинувшись, він ледь не викинув гвинтівку з рук. Сталкери поняття не мали, чому вони перестали стріляти, тому й швидко повтікали, куди очі глядять. Інші його брати розгубились і не знали, що їм робити. Просто сіли за укриттями, апатично продовжуючи кликати Моноліт. Ха...
Закинута хатка, де можна було зітхнути на повні груди. Лише вони удвох. І, він навіть десь знайшов комбінезон. Не надто правда новий, але кого це турбувало? Допоміг перевдягтись, ледь розмикаючи старий монолітовський костюм з втомленого й брудного тіла. Тазик приніс з підігрітою водою і прийнявся намивати, мов дитину.
Буквально. Розгублено покліпуючи, дивився на зосереджене обличчя, намагаючись згадати хоч щось. Як треба митись, який конкретно одяг натягувати після цього і як зав'язувати шнурки. Що він робив всі ці роки, і чому у голові така нескінченна пустота.
Тепла вода приємно голубить шкіру. Чомусь він не може згадати хоч щось схоже за останній час. Може їм доводилося купатися лише у морозній воді? Якщо на смерть йшли добровільно, якщо із задоволенням шкодили іншим - зовсім не дивно.
Допоміг встати й обтер не дуже свіжим рушником, змушуючи відчувати ще більшу розгубленість. Певне, це Зона вберегла. Благословила, янгола послала. Бо дивно, як він примудрився не здохнути за всі ці роки, а зараз - зустріти таку необхідну людину? Це дійсно диво.
– Ми підемо в табір сталкерів.
Руки сковзали по тілу, допомагаючи натягнути футболку. Ворушать мокре волосся, легко пощипують плече і застібують штани. По Тополевих щоках, чомусь, проходиться незрозуміла червонота. По власній шкірі мурахи бігали ледь-ледь відчутно, тепло й приємно. Тільки тому, що він до біса довго подібного не відчував.
– Нащо я тобі?
Виривається з губ якось зовсім мимоволі. Хоч він і не може передати свою вдячність словами. Груди просто здавлювало від незрозумілого лоскотання, не даючи зітхнути. Новоявлене відчуття всеосяжної волі просто зводило з розуму.
– Тобі допомагають, а ти ще незадоволений, - хмуро буркнув чоловік, застібуючи останні заклепки на комбінезоні, - Я цей костюм, між іншим, собі лишити хотів.
Ой. Люби кататись, люби й саночки возить. Стоп, що? Що це означає? Чому це прийшло до голови саме зараз, і який це мало сенс?
– Назвемо тебе Духом.
– Чому?
Легко бомкнувши по носу, викликав незрозумілу судому у губах. Кутки піднялись зовсім мимоволі, змушуючи Тополю зробити те саме. Усміхнутися, як виявиться пізніше.
– Надто багато запитань.
*
Багато хто думав, що він якийсь відсталий або неадекватний. Бо надто неправильно здоровому мужику постійно плентатись за іншим, правда? Тополя, здається, сам розпустив якийсь слух, що з ним щось не так. Аби було менше питань.
В Зоні косих, кривих і хворих готові були прийняти набагато радісніше, ніж колишніх монолітовців. Тому Дух особливо і не ображався. Тим паче все йшло просто прекрасно. Надто.
Він тримає зап'ясток і ласкаво погладжує тонку шкіру великим пальцем. Від цього стає дурно. Дурно, від того, що він обводить пальцем кожну вінку, від того що проводить по кісткам, чи що це, ледь виступаючим крізь шкіру.
Духу завжди ставало погано, як тільки-но він опускав погляд на власні вени. От дурно стає і все. В перші дні, перші тижні відлучення від Моноліту, йому завжди хотілося встромити щось у руку. Виделку, ніж, лезо з Тополевої бритви. Все що завгодно, тільки щоб кров ливанула струмом, заливаючи одяг та крапаючи на підлогу. Тільки щоб перестати дихати й хоч щось відчувати.
Єдине, йому було соромно помирати так тупо. Соромно за те, що Тополя спеціально віддав йому комбінезон зі сховку. Возився з ним, вчив багатьом речам, що знає кожен ліпший сталкер, а він взяв і забув. Міг би не робити це все. Не тащити за собою, мов шавку, а взяти й пристрелити. Але ж...
Зараз сидить і гладить. Усміхається ласкаво, якось задумливо. Руки все ще теплі від води. В носі застряг сильний запах господарського мила. У них не так багато часу, насправді. Змій пішов за чаєм, а ще трохи й Булава теж повернеться з душу.
– Я тебе люблю. Дуже, дуже сильно.
В грудях різко почала тиснути болісна жара. Він сподівався, що використав мимоволі почуте слово правильно. Сподівався, що Тополя зрозуміє це правильно. Що ще можна до нього відчувати, як не...Все життя усвідомлене з ним, постійно з ним, все, все, про що йому доводилося думати - Тополя, Тополя, Тополя.
Нічого не каже у відповідь. Розгублено усміхається, зупиняє палець і злегка тисне. Трохи боляче. Футболка на його плечах все ще місцями мокра після душу. Здається, можна було прогледіти через тонку тканину кожен вигин тіла й кожен м'яз. Бля.
Наближає до себе руку, лишає маленький цілунок прямо на зв'язку вен. Зап'ясток починає палати. Здавалося, немов він міг відчути кожну ранку на сухих губах, слабкий видих, защекотавший шкіру та ледь відчутний слід від слини. Коліна починають трястись. Тільки-но Тополя розтуляє губи, аби щось сказати, як двері відкриваються.
Заходить Змій з чотирма кружками чаю, ледь їх тримаючи, і все починається, як раніше. Тополя знову либиться, знову жартує й белькоче все підряд. Як завжди. Потім приходить і Булава, згадуючи якийсь анекдот. Під суспільний сміх його накриває липка ніяковість. Зап'ясток досі горів від слідів чужих губ.
Більше вони ніколи про це не розмовляли.
*
Дух терпіти не міг шум. Очевидно, що коли Варта прийшла на Хімзавод, почалась справжня гидозвучність.
Постріли, гучний стукіт чобіт, заклики здаватись. Іскрівці перевертали перші попавші під руку меблі, намагаючись використовувати їх за барикади. Тополя намагався віддавати накази, але якось невпевнено - махав довгими руками й перебивав слова розгубленими смішками.
Бо він був романтиком, любившим Зону. Вченим-самоучкою, але точно не військовим командувачем. Тому й Дух майже не здивувався, почувши приголомшливе "ба-бах". Майже не здивувався, побачивши на підлозі бризки крові й сліди від мізків. Тополя якось дивно впав, завалюючись на правий бік.
І все. Доволі влучний постріл у голову. Якби Маршал не потягнув його за собою, він навряд чи б і рушив з місця. Ледь не задихався від бігу, намагаючись переварити все, що сталося. Тополі більше немає. І не тільки його, більшої частини Іскри більше просто не існувало. У них більше немає дому. Але, Тополя...
Вдвох вони сіли в неглибокому яру. Маршал щось розгублено торохтів, але було не до цього. Серце гучно гупало у вухах, не даючи зітхнути. Все тіло якось трясло, віддаючись по кінцівках болісним холодом. Від бігу, може...
– Що ми будемо робити?
Легені скручувались, не пропускаючи жодної дрібочки повітря. Розгублене обличчя навпроти вкривалося темною цвіллю, повільно простягаючись на весь зоровий діапазон.
Він, він...Тополя...Мертвий, виходить? Не віриться якось. Може, здалося? Може йому просто сниться поганий сон? Може Маршал зараз не слухає, наскільки жалібно він починає ковтати сльози з соплями, немов мала дитина? Але заприсягтись був готовий, що окрім поту й сліз відчував на обличчі декілька гарячих крапель крові. Стояв все-таки ближче всіх. Ха-ха.
*
Ось він, високий і стрункий. Намагається удавати, ніби він трохи злий і якомога серйозний. Виходило не дуже. На тонких губах все одно вимальовувалась слабка усмішка.
У нього чесалися очі. В лівому немов застряг маленький камінець. Хотілося залізти пальцями, шкрябати, аби не відчувати цієї сверблячки. Сльози починали опалювати щоки гострим жаром. Тополя не змінився. Зовсім не змінився. Він був все таким же високим і струнким. Все таким же влекучим.
Снився він по-різному. Коли сидів біля їх бункера, задумливо спостерігаючи за багаттям. Коли після бою з контролером виходив з вузького тунелю, втомлено тримаючись за голову. Коли напівоголений лежав під простирадлом, сонно усміхаючись і згадуючи якісь байки. Коли втомлено дивився за небом на маленькому балкончику Хімзаводу.
Але завжди промовляв одне й те ж. Розтуляв потріскані губи, ледь-ледь хмурився й цікавився:
– Чому ти мене там покинув?
У цьому сні вони сиділи в їдальні. Дух прекрасно розумів, що він марить. Прекрасно розумів, що це стається не перший раз. Але все одно було гірко. Він намагався навіть не підіймати очей, аби знову не побачити це обличчя.
– Я по тобі сумую.
Сльози крапають до супу. Його зазвичай варили надто рідким, ніяк не можливо було їм наїстись. Хоч це і сон, але йому чомусь надто хочеться їсти. Якомога гучніше возить ложкою по тарілці, аби не чути цього голосу. Хоч і сам промовляє у відповідь:
– Я теж сумую, Тополе.
З його губ зривається хмикання. Руки ведуть по столу, намагаючись наблизитись до нього. Всі хлопці немов замовкають і дивляться, дивляться, не відриваючи очей. Ніхто не стукає ложками. В їдальні бринить настільки гучна тиша, що стає боляче.
– Повернись до мене. Лишись зі мною, і ніколи більше не кидай.
Прокидатися після кожного такого сну було важко. Просто до неможливості важко. Духа ще більше дивувало, що кожен бісів сон був різним, якось один від одного відрізнявся, хоч і мав одне й те саме значення.
Може то дійсно Тополя до нього приходить? Звинувачує, а потім кличе до себе? Можливо. Він би нічому не здивувався. Бо у Зоні стається все. Тим паче, що з тебе-то взяти, монолітовця колишнього?
Ці сни доводили до ручки. Перепробував купу ліків, яких по Зоні й так знайти складно. До Доктора, ось, навіть ходив. Думав, поп'є трав якихось і все, пройде. Не допомагали ні трави, ні ліки. Хтось казав, що на Дикому якийсь сліпий дурень допомагав своїм братам краще спати.
Але повертатися в оточення...В їх оточення ой як не хотілося. Дух щиро гордився тим, що мав можливість вийти у люди, а не сидіти в гнилій радіоактивній ямі, як більшість колишніх монолітовців. І, може краще терпіти нескінченні сни з Тополею, ніж повертатися до ще більш неприємного минулого.
Окрім снів його мучило, що він дійсно так і не зміг нормально його поховати, як й інших хлопців. Що вартівці роблять з тілами? До аномалій кидають, скоріше всього? Може, мутантам на з'їдання віддають. Чорт їх знає. Але вони точно не могли гарно поховати засновників Іскри.
Через це він не міг сходити на могилу, як робила переважна більшість сталкерів. Не мав жодної Тополевої речі, що нагадувала б про нього. Він нічого свого не встиг тоді забрати, що ж казати про...Господи. Все, що від нього лишилося - дурна переписка про погану погоду та декілька фото на КПК. Все.
Обличчя його він забути ніяк не міг, але потихеньку починав забувати звички, поведінку й голос. З сону у сон його тон починав деформуватися, поведінка змінювалась від нейтрально-позитивної до апатійно-злосної. Від цього було ще гірше, бо не дивлячись на стільки прожитих років, ніяк не міг відпустити. Бо Тополя був для нього всім. Був всім, хоч і потихеньку забувалося, чим саме.
*
Кров застигає у роті. Дихати важко, гострі комочки застрягають у горлі, а живіт розрізає неприємним болем. Але Шрамова шавка тільки й робить, що намагається вести високі розмови.
Хотілося послати його якомога далі. Хотілося, але він сам почав говорити, на якийсь біс. Немов сидів на сповіді й розповідав гріхи всього свого життя. Скіф, здасться, уважно його слухав і зовсім не перебивав. Виконував останню волю померлого, виходить.
Згадуючи їх першу зустріч з Тополею, згадуючи, як повільно й добре все плинуло далі, він мимоволі тягнув усмішку. Хоч і боляче було підняти навіть кутки губ. Це був найдовший рік в його житті. Смішно подумати, всього-на-всього рік! І скільки страждань?
Скільки б вони встигли зробити, якби не цей йобаний Моноліт? Скільки б вони всього зробили, якби не ця йобана Варта? Якби вони народились в один день, ладно, в один рік! Якби знали один одного довго і пішли би до Зони, вперше і вдвох? Вперше і назавжди.
Він, здається, починав марити. Уявляв вже обличчя Тополі. Уявляв, тільки тому, що дотягнутися до КПК - боляче. Ледь не почав завалювати хлопця власними бажаннями, що так і не збулись. Як би йому хотілося знайти новий дім у Лиманську, і зрозуміло, що не самому, а з Тополею. Да й взагалі, якби він був живий...
Але заговорила рація. То Шрамовим голосом, то голосом Озерського - дивина, взнав одразу через стільки-то років. Не прислухався навіть, бо повільно починав втрачати свідомість. Закрите обличчя перед собою майже не бачив, все глибше опускаючись до темної цвілі. Ще трохи, і все скінчиться, правда?
– Ха! От же ж не очікував побачити знайоме обличчя. Як здоров'ячко?
Голос, такий знайомий, такий...Тихе пілікання рації. Озерський здивовано протягнув:
– Тополя? Це справді ти?
У відповідь - смішок. Простий такий, добрий, як він і завжди сміявся. Але, як це...Точно, дурість якась. Точно...Але, невже?...
– А хто ж іще?
– Ні, я хочу впевнитись. Коли ми працювали у бункері, дехто врятував твою команду від контролера. Хто це був?
Мовчання триває недовго. Усередині аж все перевертається, чи то від поранення, чи то від перспективи почути його голос знову. Це якось страшно до неймовірності й приємно до нестями одночасно.
– Ну, я таке не забуваю. Дегтярьов це був.
– Ти дійсно продовжуєш жити! Неймовірно...
Але, як це?! Зовсім не вкладається у голові! Життя після смерті, і стільки вже років пройшло...Звучить як якась маячня. Але ти сам чув його голос. Не тільки ти, в якості поховальної істерії, але й декілька людей на додачу. Значить?..
– Значить, я можу у нього перепросити?
Скіф радісно киває і хоче щось сказати, але не встигає. Дух втомлено похиляє голову і замовкає.
Померти з думкою про майбутнє існування десь в іншому місці, це, певне, втішно. Або ні. Йому вмирати все одно не хотілося. Хоч і якось надто щасливо він виглядав перед смертю.
Цікаво, чи дійсно та сама Світла Зона дійсно існує?