Work Text:
Все скінчено, Бродяга мертвий. Поки лишень душею, про що Фауст дізнався як тільки це все сталося. На душі важко стало. Він хоч і не погоджувався з ним багато в чому, але втрачати його точно не хотів. Якось складно це все було, бо наче й бажання нарешті здійснилося, але якою ціною. Він почав сумувати, почав ненавидіти оце відчуття різкої емпатії до однієї конкретної людини. У нього було відчуття спустошеності, та такої, що немов серце з нього витягли і розчавили. Авжеж, він нікому про це на скаже і вдаватиме хорошого з себе, вдаватиме того, кого б хотів знов бачити Моноліт. Він свято впевнений: Моноліт існує, як існує його віра. Але Бродяги більше не існує. Десь там в нього закралися сумніви про те, що чи варто було взагалі це все робити, але ж тепер він мав Бродягу у себе під контролем. Точніше, його тіло. Але так вже було не цікаво. Він хотів говорити з ним, сперечатися, і просто побути поряд з ним в обіймах на знак примирення. Потаємно він був закоханий у Бродягу усі ці роки, але їхні напівпоцілунки і спокійних умовах ні до чого більшого не приводили, вони ніколи не говорити про це, а Полудень був їхньою спільною дитиною. Вони ніколи не говорили про те, що Бродяга його обіймав, коли вони лишалися наодинці, так їм обом було спокійніше. Ніхто не зрозуміє цього, тільки вони обидва знали що відбувається за важкими дверима спільної кімнати.
Він стояв біля чергового занедбаного пульта управління, думав про все, що сталося. Йому не вистачало Бродяги, але нічого повернути не можна. І як тепер бути зі Скіфом він теж не знав, його плани цей зелений рушив аж бігом. Він їх ламав на раз-два, немов це була якась дитяча забавка. Іскра – йому вороги, і Скіф разом з ними в смішному бірюзовому комбінезоні, чорти б його драли. Було б непогано мати такого воїна як він у себе під контролем, але той занадто вольовий, щоб піддаватися без бою. Якщо малий хоча бою, то буде йому бій. Він клонував себе за допомогою псі-технологій і став замислюватися над тим, а чи не піти самому туди, а потім підставити мертвого колона з своїм кулоном. Сама так і сталося, Фауст бився з ним вночі, а ті блакитні очі світилися недобре. Дивно. Фаусту здавалося, що вони згасли як тільки вмер Бродяга. Як тільки Скіф встав без його допомоги, він впевнився, що вони з ним точно схожі. Так і було прийняте рішення поговорити наодинці. Тонкий світ був його кімнатою. Особистою. В цьому світі був тільки він, навіть вчених з проекту С-Свідомості тут не було, ними навіть не пахло. Тепер і Скіф там сидить з ним, говорить на даху і вже вкотре Фауст говорить собі, що вони дійсно схожі. Він каже і йому це також, розкриває свої секрети, але не всі. А сталкер його тільки переконує в чомусь іншому, що Моноліту не існує. Під час цього на даху вже валяється мертве тіло, Фауст надягає на тіло свій кулон і кладе на труп свою руку, на лоба. Він пам'ятає воїна, він його поминає. Немов старається загладити провину перед Бродягою. Він повертає голову, спостерігає за Скіфом у відключці, але він знає, що з ним все добре, тому не чіпає його, не хоче будити раніше, аніж вийде його час на балачки в Тонкій. Він скоро прокинеться і все буде як раніше, тільки тепер він застане його мертвого клона з кулоном на шиї. Сам Фауст до цього часу вже буде блукати підвалами колись живих будинків і думати про свої плани. Потрібно відпочити.
Після власної "смерті" він йде. Він знов пішки йде до Дикого по воді, зруйнованим церквам і сідає у себе "вдома". Тут його міг знайти тільки Скіф, але йому зараз немає до нього діла, вистачає власних проблем, тому дійсно можна відпочити. Фауст закриває очі, сидячи у власному кріслі, відкидає голову і блискавиці починають з'являтися біля очей немов те прокляття. В молодості вони були помітніші і він не міг їх контролювати, так як сам був під контролем Моноліту. Зараз вони з'являються тільки коли він поринає в Тонку матерію і подорожує там. Там нікого немає, пуста Зона. Зона заворожує собою, він бачить її такою якою не бачив ніхто. Він виходить зі свого укриття у сонячний день. Його сліпить, адже саме тут він бачить нормально, як звичайна людина, тому він жмуриться від яскравих промінчиків, але посміхається. Він живий. Але бути живим не завжди бути щасливим. На жаль, навіть в Тонкій реальності він не міг контролювати будь-що, це просто був пустий вільний аркуш для подорожей, для взаємодії з будь-чим без страху зловити маслину чи лимону. Авжеж, він міг контролювати людей в звичайній реальності і подібне його не тривожило, але вони заважали йому насолоджуватися тишею.
Він виходить, йде до бази Дикого острову. Це його дім. Він зі скрипом відчиняє іржаві двері і заходить в приміщення. Там холодно, там більше не горить вогонь, він згас, здається, на вічно. Від цього всього Фаусту стає не по собі, він кривиться і починає себе подумки проклинати за те, що сталося. Думки знову повертаються в грішну голову, а бак з вугіллям з страшним шумом летить геть від його ніг. Від відлуння цього ґвалту починає зовсім скоро дзвеніти у вухах, настала тиша. Мертва. Чи так здається. Хтось дихає, досить голосно. Досить близько щоб почути, але недостатньо близько щоб побачити в темноті.
– Хто тут? – різко питає Фауст і запалює противітряний сірник з сірчаної коробочки з козачком. Він горить довго, тому він підходить до баку, ставить його на місце і кидає туди сірник до вугілля, що все ще там залишалося.
На світло проявляється той, хто сидів у відчаї у своєму домі. Похмурі риси обличчя починають проявлятися, а в чорних очах починає відбиватися вогонь. Він палає в них, а самі очі здивовано дивляться на провидця з певною нотою розгубленості.
– Бродяга? Що ти тут забув? Як ти тут опинився?
– Помер. – досить ясно пояснив чоловік і сів на палети. – А ти чому тут? Мені здавалося це чистилище.
– І так, і ні. Мені немає сенсу тобі це пояснювати, але я живий. Ласкаво прошу до мене додому.
Бродяга тільки хмуриться, супиться і намагається переварити ту інформацію, яку він почув. Щось дуже дивне відбувається, бо це пуста Зона, він блукає нею вже якийсь час, але Скіф сказав, що його вже нема. Нікого нема навколо. Бродяга дивиться на свого старого приятеля, за звичкою голосно гупає рукою коло себе по палетам щоб Фауст сів поряд і той досить швидко сідає поруч з Бродягою, але тепер Бродяга помічає дещо дивне: очі.
– Ти мене бачиш?
– Бачу.
– Це цікаво. Нарешті побачилися. – посміхається Бродяга і продовжує. – Тоді не здається це смішним? Я мертвий і я балакаю з тобою. Колись я думав, що більше не буду маріонеткою, але от я тут. На що я тільки сподівався?
– На спокійне життя, Бродяго. Мені здається це не смішним, а дивним. Я господар цього місця, тут не було людей. І немає. Авжеж, окрім тебе і мене.
– Що значить господар? Це Зона. – дивується чоловік.
– От те і значить. Тільки я можу бачити це місце і бути тут. Я дещо інше. Мені було не вигідно тобі розривати всю правду, вибач. Мені і самі відкрили на неї очі нещодавно. Моноліту не існує.
Бродяга тільки нервово засміявся і поставив долоню перед Фаустом. Ця розмова все більше і більше заходила в глухий кут, вона не мала жодного сенсу. Зараз його тіло під контролем Моноліту, а йому повідомляють що Моноліту не існує. Тоді де зараз його тіло і що взагалі відбувається, адже Моноліт повернувся, угрупування, хто залишився живий, знову стали охороняти Моноліт і вести війну проти вільних і інших угрупувань. Все як раніше. Цей нервовий сміх затих, знову настала тиша.
– А що ж ти таке, якщо ти господар? Мені завжди здавалося що ти людина. Як і я.
– Ні. – посміхається йому лагідно Фауст і бере до своїх рук його величезну грубу лапу. – Я контролер.
– Та ти наче не схожий. Не розказуй. Я бачив контролерів. Я їх вбивав пачками.
– Ну хочеш вір, а хочеш ні. Але це місце моє. Мій дім.
– Тобто ми зараз всередині твоєї голови?
– Складно пояснити. В цілому ні, за виключенням того, що ми тут з тобою одні.
Знову стояла дзвінка тиша, вони з Бродягою дивилися один на одного в світлі вогнища. Воно палахкотіло безшумно, дивно. Все зараз видавалося дивним. У Фауста стояв комок в горлі, він навіть не знав що робити далі, він не очікував, що тут буде хтось ще, а тим паче не очікував побачити того, за ким так сумував і жалів. Він знав що буде далі, далі він житиме в тілі доктора Кайманова, буде давати хибну інформацію, а Скіф повірить. А от що буде з Бродягою – та хто зна. Його душа точно тут, тіло ще десь бігає на волі. Жаль, що Фауст не може запхати його душу назад до тіла, Моноліт не дасть цього зробити, він буде боротися за діло ватажка до останнього. В цьому протистоянні немає сенсу. Ніякого. Як і немає сенсу зараз пояснювати Бродязі щось про те, що відбувалося в лабораторіях і про те, що відбувалося на Дузі зі Скіфом в Тонкій.
На язиці щось крутилося, Фауст тільки кривився від змішаних почуттів. Він був радий, що Бродяга є тут як людина, яку він знав майже все своє життя, але не був радий тому, що відбулося в реальності. Моноліт потребує жертв, Бродяга – одна з них. Складний вибір, який він так і не зробив. За нього його зробили. Кайманов це запам'ятає. А поки, він тут, біля теплого вогнища і біля теплого Бродяги. Він відвертається від нього до вогнища, пускає руку, витягує свої руки, щоб погрітися, і тяжко зітхає. Вибір без вибору. Пора розкривати всі карти, які він має в своїх пов'язках на руках, якщо він вже почав говорити про те, чим він є насправді.
– Я сумував за тобою, Бродяго.
Фауст признався йому нарешті, вистачило духу це зробити не під тиском будь-чого. Здавалося, він дуже здивував свого співрозмовника, але чоловік дуже швидко прийняв цю інформацію, адже вони жили разом, спали в одній кімнаті, багато чого пройшли. Вони звикли один до одного, стали немов одним цілим, коли тільки народжувався Полудень. Вони вели Полудень до нещодавніх подій, хоч і мали незгоди та сварки. На провидця миттю лягли руки і щось дуже тепле, рідне, Бродяга його обіймав і дивився на вогнище, доки воно витанцьовувало свої жертовні танці у вугіллі.
– Я також за тобою сумував. Жаль, що ми не повернемо все як було, але я радий, що я можу щ тобою поговорити. Я ходжу як неприкаяний по пустій Зоні, немає нікого, навіть мутантів, я повернувся на Дикий щоб відчути себе як вдома. А в результаті вдерся до іншого дому, як виявилося.
– Мені жаль що з тобою сталося. Я хотів інакше.
– Я розумію. – не відпускав його Бродяга – Ти хотів щоб все було як раніше, щоб частина розуму збереглася в нас, але тепер ми зомбовані. Мене більше немає. Ну, в тому світі.
– Так, тебе, на жаль, немає. Мені тебе там не вистачає. Я буду робити все щоб зберегти твоє тіло. – Фауст повернув до нього голову і притулився губами до чола.
Якісь біблійні мотиви, хіба ні? Сам Фауст в Бога не вірив, але зараз їхня взаємодія походила на поцілунок Іуди, хоч Фауст і клявся йому цілковито щиро, відкривав очі на правду. Та тільки Бродяга мертвий і навіть якщо сильно захочеться, то все, що лишиться від нього – його бездушне тіло. Але тепер Фауст знає, що він може прийти сюди і поговорити з ним, якщо його душа все ще буде тут на момент того як Скіф буду виконувати завдання та повертати своє. На відміну від Фауста у нього це може вдатися, а ось Фауст своє вже ніколи не поверне. Він ніколи не поверне людину, з якою в нього на Дикому було те, що зветься домом.
– Я радий, що твоя душа тут, я можу з тобою побалакати.
– Тож я не один, кому так дісталося? А де наші люди?
– Наші люди, Бродяго, горять в Пеклі і смажаться. Їх тут немає. Тільки ти і я. Думаю, це місце стане тобі домом тепер, як і мені.
– Сподіваюся. – кивнув чоловік.
– Тоді вітаю вдома.
Час від часу Фауст справді став приходити до Бродяги, він приносив йому звістки, казав, що Лодочку вдалося врятувати і така радість була у Бродяги, адже Дикий став домом для професора. Хоч його дім не було зруйновано і його не було вбито. Бродяга почав гордитися Скіфом, він зміг врятувати повноцінне життя. Раніше як було не буде, але професор хоча б цілий. На питання що з Каймановим Фауст не відповідав, не хотілося признаватися, що Кайманов мертвий давно, вже років десять, а замість нього тепер Фауст, так і знаходить він поранених, він бачить їх енергетично, сам знає де вони і чи потрібна їм допомога. Він тільки каже Бродязі, що сам буває часто в хаті Доктора, тому знає як справи в Кайманова. Бродязі не потрібно було знати більшого, та й Фаусту було приємно бачити, що той менше переживає. За життя нанервувався вже достатньо, хай хоча б після смерті відпочине.
Сталося дещо непередбачуване, до Кайманова завітало тіло Бродяги. Воно стогнало, непокоїлося, у нього було поранення в бочину. Хтось йому дав перо туди, очевидно, що з таким тільки до доктора, навіть Моноліт не допоможе при крововтраті, хоч і робив тіла виносливішими до подразників. Фауст йому допоміг чим тільки міг, Бродяга заснув, а в Тонкій тим часом вже була замучена душа біля вогнища і чекала чуда.
Фауст прийшов до нього вчергове, він знайшов тіло Бродяги і розказав йому про все, що сталося.
– Скіф приходив? Дивно. – замислився Бродяга. – Він не поранений, Фаусте? Все добре?
– Ні, просто шукає легенду через доктора Кайманова. Здогадуєшся про кого я?
– Та ну! А навіщо йому Стрілець?
– Та в нього якісь свої з ним рахунки, певно. Я не лізу. Доктор теж.
Він є Фауст, він є Доктор. В тепер він сидів, схилившись над тілом Бродяги і потім спав на стільці поруч, на випадок якщо станеться щось непередбачуване з тілом. Але чомусь Моноліт вирішив його покарати, він напав на лікаря, видно, з метою вбити, але цього не вийшло зробити, Скіф вчасно вломився до хати. Він зупинив Бродягу і вже був готовий прощатися з життям, його душили, та в останній момент доктор з'явився з-за спини і довго вагався. Все одно він залишиться з бездушним тілом свого любого товариша, це питання часу. А от Скіфа, в якого була його особиста свідомість, було жаль. У нього була воля. Тяга до життя. Так і зробив він вибір на користь молодого воїна і тепер тіло монолітівця розбивалося на друзки від скляного шматка. Останні секунди свого життя Бродяга дивився на нього своїми чорними жалісливими очима і тільки потім впав на підлогу з багряними ріками. Вмить підлога звалилася кров'ю і в приймальні став тяжкий металевий запах. Скіф зміг очухатися від цього, але навіть йому було жаль Бродягу.
Тепер і душа сиділа біля вогнища світла, легка, а Фауст тільки дивився на щасливого воїна, обіймав його на прощання і горнувся до нього, поки той не випарувався в нього в руках.
– Тепер ти вільний, Бродяго.