Work Text:
Варто було Какаші підняти мене на руки й понести, як я почав марити. Усе тіло набуло дивної легкості, хоча мить тому здавалося важким, немов налитим пекучим свинцем.
Раптом стало холодно, і замість туману, що розвіявся одразу після техніки, з неба посипався сніг. А може, його й не було, а просто я, Забуза, хотів бачити сніг.
Усе застигло. В голові лунав ритмічний стукіт — це ґета Какаші били по дорозі.
“Ти плачеш, Хаку?” — подумав я, вдивляючись у небо, де, крім сірих хмар, не було нічого.
Какаші обережно опустив мене на землю й пішов геть, залишивши нас удвох. Ледве вистачило сил прошепотіти слова вдячності й повернути голову до твого обличчя. Ти виглядав так, наче просто спав — шкіра не стала восковою, залишалася матовою, як папір.
“Ти завжди був поруч…”
Сніжинки лягали на моє обличчя, не встигаючи танути. Значить — справжній.
“Я щасливий бути з тобою до кінця…”
Губи вже не слухалися. Останні сили пішли на те, щоб дотягнутися до твоєї щоки. Ти ще був теплий, ще такий, як живий.
Якби я міг…
…я б хотів…
…опинитися там, де й ти.
Тебе, юнака зітканого з місяця, освітило сонячне проміння. Сніг у кутиках очей розтанув, і мені здалося, що ти заплакав.
Я заплющив очі й залишився з тобою лежати на цьому мосту.
Колись я знатиму, що його назвуть на честь того хлопчика, з яким ти не хотів битися, — Наруто. І він стане Сьомим Хокаґе.
Я плавав у чомусь, схожому на океан чакри, бачив, як поруч снували інші душі, але не міг ні злитися з ними, ні рухатися далі. Шукав тебе весь час, аж поки мене не виштовхнуло назад. Я знову побачив тебе, але ми вже були мертві, як люди. Хтось воскресив нас, зробив своїм тупим інструментом і змусили битися з Какаші. І ти знову врятував мене, перегородивши Райкірі. Знову.
Серед туману я побачив твою руку з зеленими нігтями й спробував схопитися за неї, але м’язи не слухалися, я лише зміг ледь поворухнути пальцем.
Пролунав металевий дзвін. Щось важке впало на підлогу.
Світло було таким яскравим, що я не міг розплющити очі, а твої слова — такими невиразними, що я не зрозумів жодного. Твоя рука торкнулася моєї, і ти сказав щось, щоб заспокоїти мене. Я заснув — вперше, здавалося, за цілу вічність.
Темрява, у яку я занурився, розчинилася надто швидко. Хтось доторкнувся до мого плеча й обережно витягнув із шиї тонкі голки для акупунктури.
— Хаку? — було незвично чути власний голос.
Це ще якась дивна техніка воскресіння, як то Едо Тенсей?
Мене перевернули на спину, й нарешті я зміг оглянути кімнату — лікарняна палата на одного. Непримітні стіни, купа приладдя, ще й телевізор в кутку прикріплений до стіни. Вікно було завішене чимось напівпрозорим, і крізь нього було видно, як голі дерева майже стукають в шибку.
Ти стояв поруч, у білому халаті, з волоссям, туго зібраним у пучок.
— Добрий день. Мене звуть Хаку — я ваш лікар. Ви були в комі, але тепер усе буде гаразд. Ви чуєте мене?
Я спробував відповісти, але все, на що спромігся, — це легенько кивнути.
— Добре. Ваші життєві показники в нормі. Зараз я проведу кілька тестів, щоб переконатися, що з вами все добре.
Ти обережно витягнув мої кінцівки й почав їх згинати та розгинати.
— Все добре. Ваше горло може трохи боліти. Тому поки що намагайтеся не напружувати голосові зв’язки. Трубку для дихання ми зняли кілька днів тому. Пошевеліть пальцями ніг.
Я виконав те, що ти попросив.
— Чудово. Тепер руки.
Мої рухи були повільні й невпевнені, але я відчув приховану силу, немовби енергія вже була в тілі, хоч я й забув, як нею керувати.
— Для когось, хто був у комі кілька тижнів, ви впоралися чудово.
Хаку підніс до моїх губ склянку з водою й допоміг зробити ковток.
— Прекрасно. Ви пам’ятаєте своє ім’я?
Я хитнув головою й вимовив “За-Бу-За”. Вийшов лише набір невиразних складів.
— Не хвилюйтеся. Ви чудово назвали моє ім’я перед тим. Потрібен час, щоб усе повернулося до норми. Незабаром до вас зайде медсестра, а я тим часом повідомлю вашу родину.
Якби я міг говорити, то засміявся б. У мене не було жодної родини.
— Н’йди, — прохрипів я.
— Не хвилюйтеся, я скоро повернуся.
Твоя рука м’яко торкнулася мого обличчя.
— Ми ж хочемо побачити, який красень ховається за всіма цими бинтами, — усміхнувся ти. — Думаю, що ми зможемо зняти більшість із них.
Такий добрий, такий щасливий… ще і був зі мною таким ніжним. Твоя вірність до мене залишилася незмінною чи ти забув про мене?
Часом я марив, і ти казав, що це через ліки, і що мине ще трохи часу, перш ніж їх можна буде скасувати. Мене відвідували люди з обличчями, які здавалися знайомими, але я не пам’ятав жодного імені, крім Суйґецу.
Я жив твоїми візитами, процедурами з акупунктури, твоїми дотиками й тим, що міг бачити поруч.
Одного дня, коли після фізіотерапії мої рухи стали впевненішими, і після логопеда я міг зв’язувати слова у речення довші за п’ять слів, ми вирушили на прогулянку. Жах огорнув мене — це була точно не Коноха й не країна Води.
Навкруги лежав сніг, такий чистий і білий, зовсім як ти.
Моє серце заспокоїлось.
— Ти хочеш чогось? — запитав ти.
— Тут є ніндзя?
Ти засміявся, а потім зніяковів і став перепрошувати.
— Про таке зазвичай запитують молодші пацієнти. Але коли повернемося, я обов’язково принесу тобі свіжий випуск Shonen Jump.
— Дякую, — відповів я, хоча його слова для мене нічого не значили.
Ти віз мене парком. На сонці в теплому одязі було майже жарко.
— То що, немає більше ніндзь?
— Наскільки мені відомо, останні зникли ще за феодальних часів.
Я не наважився запитати, в якому часі ми зараз, але набрався сміливості для іншого питання.
— Де я?
— У клініці при Університеті Едо в Токіо.
Я не знав цього місця, але вирішив мовчати. Краще здатися немічним, ніж божевільним.
— Розкажи мені про нього.
— Про університет чи клініку?
— Про все.
Я хотів просто слухати тебе, як ти щебетав, мов пташеня. Те що ти говорив відрізнялося від всього, що я знав. Я не став ставити надто багато дивних запитань, але, здається, це місце було краще за те в якому ми жили.
— Принеси мені кілька книг — історію, літературу… Будь-що.
— Трохи пізніше. Ти ще не до кінця відновився, — почав ти, але, побачивши мій вираз обличчя, додав: — знайду час, щоб почитати тобі.
Я заплющив очі й відкинув голову на спинку крісла. Перед виходом на вулицю ти розпустив своє волосся і не сховав його у шапку. Воно було довшим, ніж я коли-небудь його бачив, і торкалося мене, як тільки вітер повертав нам за спину.
Рай, я в раю — поруч із тобою.
Яким би не був цей світ і ким би я не був у ньому, я опинився з тобою, а більшого й мені не потрібно.