Work Text:
Краї всесвіту настільки розмилися, що Ю Джунхьок майже втратив останні нервові клітини, що залишились у нього після того довгого часу ризикованих подорожей з колишнім компаньйоном і туманністю з дивакуватим ім'ям.
Чомусь він ніяк не міг пригадати як той виглядав чи як там називалась та туманність.
Компанія ⬛⬛
Ю Джунхьок почав заплутуватися у часових лініях й регресіях.
Своїх нещасливих і розбитих колишніх версіях.
Пам'ять потроху покидала його, інформація зникала.
Часом він думав, що це було б досить непоганим кінцем для нього.
Втратити розум через забуття.
Він і не хотів триматись так довго.
Так багато втрачених друзів, моментів з ними. Кожна версія кожного з них так часто помирала в нього на очах, від нього, чи через його бездіяльність, що він навіть не міг пригадати скільки крові було на його руках.
Вони були пофарбовані в темний бордовий колір на сітківці його очей.
І він знав, не тільки його очей.
Були люди, що навіть, якщо не пам'ятали його, знали, якось інстинктивно відчували, що перед ними жорстокий вбивця.
З першої ж зустрічі.
Першого обміну поглядами.
Анна Крофт це знала.
Він ненавидів її, але вона була однією з тих, хто знав.
Хто бачив.
Іноді йому так сильно хотілось просто вбити її, незважаючи на користь, яку вона приносила в багатьох регресіях. Відколи вона його зрадила, відколи він востаннє, він думав, що востаннє, довірив свою спину, пророку, він бажав розрубати її на шматки.
Асмодей знав.
Мабуть, його демонічна сторона приваблювала його до всілякого роду нечисті. Таких кіллерів як Ю Джунхьок, чи таких демонів як ⬛⬛⬛
Чому він ніяк не міг пригадати?
Лі Джихе знала.
Можливо, саме тому вона так тягнулася до нього.
Називала Майстром.
Поважала.
Вона хотіла показати себе такою ж жорстокою, такою ж твердою.
Насправді, він знав, що вона кожної ночі дивилась на небо і згадувала, згадувала школу знову і знову.
Ту свою подругу.
Він знав, що вона не забула.
Він знав, що вона добріша, хоча так хотіла показати йому протилежне.
"Якби у мене було два життя, я б віддала одне Аджоссі"
Хто ж такий цей Аджоссі?
Хан Союнг знала.
Темна конячка, така ж жорстка, й якщо потрібно, вбивця.
Божевільна, чого тільки коштував її спонсор.
Маніпулятивна й хитра Хан Союнг. Вона могла б пройтися по головах, якби було потрібно.
Здавалось, їй на всіх було байдуже.
Вона ніколи дійсно ні про кого не хвилювалась.
"Якщо ця історія дійсно може врятувати тебе... Тоді я продовжу писати епілог для тебе, до кінця часів, вічність"
Хоча він згадував того її дивного друга.
Його компаньйона.
На голову щось тиснуло, але Джунхьок все ніяк не міг забути чи не міг згадати.
Він знав його. Звідки ж він знав його?
"– Звучить так, ніби ти добре його знаєш. – Я знаю його краще за всіх на світі"
Хто ж ти такий, чорт забирай?
Діти знали.
Юсин і Гільюнг бачили його наскрізь.Може, тому, що обидва в своєю маленькому віці вже були вбивцями.
Ю Джунхьок знав багатьох таких дітей, жертв обставин, але за цих було особливо боляче.
"⬛⬛ згадав своїх дітей Шин Юсин і Лі Гільюнга"
Чиїми ж дітьми ви були?
Хьонсон знав.
Іноді Джунхьок задавався питанням чому ж Хьонсон за ним слідував, якщо бачив його натуру, знав хто він такий. Він був солдатом, не міг не помітити надмірної особливої жорстокості в деяких регресіях, але все одно слідував за ним.
Це приводило в ступор.
Мабуть, так само, як і аналогії Хьонсона.
"– Колись я загубив пустий патрон в армії.
– Оце так неприємність. Ти знайшов його знову?
– Я знайшов його.
– Ти, мабуть, мав проблеми. То, до речі, чому ти це розповідаєш?
– Я несподівано знайшов його через місяць.
Не дивлячись на розгублене обличчя ⬛⬛, Лі Хьонсон був дуже серйозним.
– З тих пір, я тримаю пустий патрон в кишені.
– Але ж це порушення воєнних правил?
– Саме так.
– Зрозуміло. Але, чому раптом...?
– Нічого, мені просто нагадали про минуле. Я більше ніколи не загублю патрон."
Очевидно, патроном в його алегорії був ⬛⬛.
Хто ж був таким важливим для Хьонсона?
Хівон знала.
Це було не дивно.
Хівон була з тих людей їх компанії, який вбив ледь не стільки ж людей, скільки й Ю Джунхьок.
Для ворогів вона горіла полум'ям жаху.
Убивця, що здавалося ніколи не сумнівалась, завжди йшла в перед і вбивала.
Була мечем.
Мечем ⬛⬛
"Цей чоловік – це світ, який я хочу врятувати"
Хто ж був таким важливим для них усіх?
Іноді спогади з'являлися в його голові неочікувано і тяжко, ніби пробивались через невідомі перешкоди.
"Цей роман був усім, що я мав"
Джунхьок знав, вони в світі книги якогось хворого автора для читачів якого життя регресора розрізалось на маленькі шматочки, виставлялось напоказ, робилось нестерпнішим. Але іноді він сумнівався нащо читати таку дивну, довгу й нудну роботу про нього.
Тепер він згадував, що цей його компаньйон жив цією історією. На диво, вперше в житті Джунхьок так почувався, але це гріло його серце. Навіть незважаючи на всі його страждання знати, що для когось він був порятунком рятувало його занедбану душу.
Хоча Ю Джунхьок і мав друзів, компанію і людей поруч, він був самотнім.
Він мабуть був найсамотнішою людиною в цілому світі.
Завжди наодинці зі своїм прокляттям.
Один проти системи.
Один проти сузір'їв.
"– Я самотній.
– Самотній?
– Я...
– То навіщо я прийшов, якщо ти самотній?"
К⬛м⬛а
Але існувала людина, з якою він був вдвох проти цілого світу.
Джунхьок не міг повністю усе згадати, але цей хлопець.
Він змінив їх усіх.
Він змінив його.
К⬛м До⬛а змушував хвилюватись. Інакше він не вмів. Завжди рвався пожертвувати своїм життям заради них.
"– Це була чудова історія, чи не так? Давай зустрінемось ще раз, Ю Джунхьок."
Він зустрів Кім Докчу в третій регресії і вони стали компаньйонами. Потім він втратив Кім Докчу.
Вперше це було так боляче. Було занадто мало шансів на переродження Докчі після того як його викинуло зі сценаріїв, але той показав їм, як вони помилялись, коли виявився живим і продовжував боротись за епілог.
Ю Джунхьок знав він втрачав Кім Докчу так багато разів, що не міг повірити, що колись буде дійсно той самий кінець.
Без перероджень і рятунку.
Тож, навіть після того, як він побачив повідомлення, надія все ще жила в ньому. Після довгої ночі переживань, він зрозумів, що зможе, мусить, зустріти Кім Докчу в іншому часі, регресії, реальності.
Він робив усе заради цієї зустрічі, але воно все з'являлось і з'являлось:
"Кім Докчі не існує в Зірковому Потоці"
Та він ніколи б не здався, навіть якщо шансів не існувало.
Історія "Компаньйони в житті і смерті" хоче продовжуватись.
"Скажи мені, дурню, якщо я продовжу регресувати, чи зустріну я колись тебе знову?"