Work Text:
– Рене...
Він тоне. Сила поступово зникає з його тіла, воно німіє, не реагує. Зі своєю силою, майже згорівшою, Рен намагається вхопитися хоч за довгий шовковий рукав.
Світло з поверхні з'їдає чорна глибина. Він бачить як бульбашки, повітрям котрих вони дихали ще миті тому, на суші, піднімаються нагору. А їхні тіла безодня тягне вниз, вниз, вниз.
Їньюе обм'як. Та обличчя його спокійне, неначе він міцно спить.
Усередині Рена хворе серце ще кволо билося. У скляних очах жебонять останні ознаки життя.
Нарешті, думки про минуле перестали рвати його душу на клапті. Усе, що він бачить і чує – безмежне ніщо. У ньому він знаходить незвичний спокій. А спогади колись теплих днів розсіюються, змиваються солоною водою.
Рен усе ще хапається за уже неживого коханого. Помірні хвилі плутають його розкішне довге волосся, замикають у холодних обіймах.
Вони поволі смакували свою ненависть один до одного, випивали свої бурхливі почуття келих за келихом, до маревного сп'яніння. Тепер, це життя вони завершать разом, потопаючи у безодні глибини.
Рен відчуває, як кігті безсмертя, що міцно упивалися в нього, нарешті розімкнулися. Він вдячно заплющує очі, приголублює Їньюе якомога ближче, усміхається, уткнувшись в його тендітну шию.
– Їньюе... Дякую.
"Дякую за те, що привів мене сюди."
"Туди, де я належу."
Ці слова губляться у товщі води.