Chapter Text
– Час інший, а народ той же. Я вивчив його історію. Їх життєздатність і зневага до смерті безмежні, – відповідає Алессіо, роблячи ковток вина та розслаблено відкинувшись на спинку крісла.
Роланд уважно дивиться на брата. Хитає головою.
– Ти кажеш за всіх. Тобі не здається?
Алессіо хрипко сміється у відповідь.
– Здається? Я теж там був, Роланде. Я тікав із палаючого селища, знаючи, що нічого не зможу зробити. На моєму шляху стояли так звані лицарі у повних обладунках, зі списами, а я був сам-один на коні, в одному лахмітті, і притискав до себе Сандру. Маленьку, налякану дівчинку. Вона не повинна була бачити це, Роланде. Можливо, мене тобі не жаль, але що тобі зробила племінниця?
– Слухай, ти знаєш, що я жалкую про це…
Знову сміх.
– Твій жаль нічого не змінить. Ти бачив? Люди тікали. Хто міг, забирали все, що тільки можна, і бігли. Вичікували у лісах, а потім поверталися. Відбудовували хати, знов засівали поля, дівчата співали пісні та водили танки. Вони відроджувалися, Роланд. Тут, у своєму палаці, ти можеш не бачити, але так воно і є. Це потрібно бачити. Чути. Відчувати. Бути поруч. Це свого роду безсмертя…
– А тобі не досить? – непокоїться Роланд. Алессіо посміхається.
– Ні, мені ще один келих цього вина, дякую. Воно прекрасне, – він задумливо розглядує келих та робить ще один ковток.
– Ну а ти? Ти повернешся до Верхорічки?
Алессіо вмить хмурнішає. Осушує келих одним ковтком.
– Ні, – відповідає він після паузи, – не повернуся. Мені там не місце, Роланде. Більше не місце.
– Але чому…
– Будь упевнений, я би із задоволенням виїхав би кудись подалі від міста, оселився би в затишному закутку і прикидався б травником або ще чимось таким. Знімав би вроки, прокляття, лікував би «єдину нашу корівоньку, на все село одна…». Але не можу.
– Можливо, здібності Санд…
– Не кажи мені про її здібності! – відразу ж зривається Алессіо, – її здібності в порядку, дякую. Як і мої, і твої також, я впевнений.
Роланд притихає. Алессіо хмуриться та крутить бокал у пальцях. Він знав, що його брат здогадується. Та мала іскра магії, яка палала в кожному з їх роду, слабшала. Він ні разу не бачив, щоб після тієї жахливої зими Сандра запалила хоча б вогонь. Він і сам відмічав, що його простенькі закляття потребують все більше сили. Щось відбувається.
– Тож дякую тобі, – потягується Алессіо після паузи, – але ми самі впораємось.
Роланд відсахується назад так, начебто йому дали ляпаса.
– Я можу допомогти, ти ж знаєш.
– Знаю. Але не ХОЧУ, – Алессіо допиває вино та роздивляється келих, – хіба що відгрузи мені кілька пляшок, дуже мені сподобалося.
– Я можу їх сховати. Сандру. Міранду. Особливо Міранду. Вона тут буде в безпеці, ти про це думав?
– Міранда, – голос Алессіо спокійний і майже не тремтить, – без мене нікуди не піде.
– О, тобто тепер ти за приблуду переживаєш більше, ніж за…
– Сандра – велика дівчинка, вона сама вирішить, що їй робити, – голос все ще не видає хвилювання, – а Міранда тебе взагалі не стосується.
– Ні, – відповідає Роланд, кусаючи губу та хмурячись, – не стосується. Але мене стосуєшся ти! Ти мій брат, дідько тебе подери, і ти знов встряв в якусь історію, де тебе…
– Любий брате, – Алессіо посміхається, виділяючи кожне слово, – я встряв в історію п’ятнадцять років тому, коли хтось дуже добрий вирішив пустити і мене, і моїх сусідів під ніж. Я вижив. Ми вижили. І будемо жити далі. Я вдячний тобі за гостинність, але завтра ми повинні від’їжджати. На добраніч, – і він скривається за дверима, прихопивши з собою кухоль вина, лишаючи Роланда у роздумах.