Work Text:
Сонце знов палило як скажене, а його знов залишили чергувати в лабораторії. Петренко вже думав злиняти, проте білий халат вчергове нагадував, що цього робити не можна. Пустувала та лабораторія абсолютно завжди, неясно як там виживали тільки ті рослини. Мабуть, якраз завдяки студентам на чергуваннях. Спостерігаючи за водою, яка текла в якусь чарку, яку він приніс помити, хлопець якраз задумався про те, щоб полити вазона, що стояв на шафі над мийкою. Розкішна зеленолиста монстера, здавалося, навіть і не думала сохнуть. Така капризна рослина стала витримувати вже все, хоч хімікати, хоч посуху. Цьому й дивувався Дмитро.
Помітивши на столі пізніше якісь препарати, він на запах намагався зрозуміти що це, та йому це не вдалося. Все б нічого, але він як танк, тому й зачепив одну з колб і препарати змішалися. В паніці Петренко став замітати сліди, навіть не помітивши реакції. А далі все як в тумані, лиш запах гліцеролу, а потім й нашатирного спирту, яким його приводив до тями професор. Зрозумівши, що він пробув тільки пару хвилин в такому стані, студент став глядати в пошуку тої зловісної ганчірки, якою він взявся то все прибирати. Точніше, то була не ганчірка, а його носовичок, який він завжди носив в кишені. Вишивка вся просочилася препаратом, але в Діми не було часу її сушити десь, тому він й запхав її в кишеню халату і так в ньому й пішов на пару. Він розумів - спізнюється. Погано це все. Але на пару йти треба.
- Петренко? - запитав на перекличці викладач й почав поглядом шукати студента.
- Нема його. - озвався Святослав, позіхнувши. - Певно... Знов десь один сидить, або проспав. - вже енергічніше продовжив той.
Якраз на цій фразі великі двері починають скрипіти, а потім й зовсім відкриваються й звідти виглядає наляканий Петренко й проситься зайти. Криміналіст тільки зітхає й киває, а той вже мчить до свого місця перед Святом.
- А от і наш улюблений Петренко. А ви непокоїлися. - посміхнувся юнак й сперся на стіл, випалюючи поглядом в спині Петренка велику-велику діру.
Щось пахло. Всю пару Святу не давав спокою якийсь дивний запах. Можна було б це все списати на те, що йому просто здалося, але він вже було почав шукати джерело цього їдкого стійкого запаху припаляної карамелі та прянощів. Водночас, це було доволі дурманючим ароматом, який змушував його просто вслухатися в п'янкі нотки дивини. Він вже подумав, що то якась дівчина, проте він дуже швидко відкинув цю думку, бо як для дівчини, ті парфуми занадто штиняли. Їхні дівчата так ніколи не пахли. "Дивно" - промайнуло в думках в Святослава, коли той сидів і спостерігав за всіма. Його дуже відволікав цей запах, він собі не знаходив місця весь цей час.
І от, пара скінчилася, знов студенти збираються, якраз обідня перерва, найдовша. Та його не цікавив голодна, Свят хотів тільки одного, дізнатися хто це. Коли Петренко встав, перед очима аж наче прояснилося, перестало так сильно пахнути, перестало звалювати собою. Думки полонили голову, Святослава кидало в жар від думок про те, що він ледь не повівся на цього пакосника. Та ні, не може бути. Не сильно йому в те вірилося, тому й вирішив прослідкувати за об'єктом з тим самим запахом. Так і опинився він знов в лабораторії. Він непомітно пробирався через купу студентів, щоб тільки дістатися до того вічно ніяковіючого Дмитрика. Вже схованка за стелажами й добряче йому допомогала, з-за них хлопець спостерігав як бідолашний шукає хоча б одну робочу мийку, хоча тільки зранку вони працювали. Як той змій, Свят почав потихеньку виповзати з укриття, наближаючись до Петренка. Занадто сильним бажанням було почути той зараз знов, надто приємний він був. Горе-лаборант його таки помітив, привітався, навіть спитав що той тут робить, але було помітно, що відповідати Святославу не хотілося. Він лиш привітався й став просто прямо йти на хлопчину, що стояв біля стола. Тільки недавно ось вони балакали про те, як його кинула дівчина, а сьогодні вже на тебе пре власний одногрупник, з яким ти про це говорив. Хто знає що в голові у того Свята, тому Петренко почав поступово відходити від нього назад, тримаючи з ним зоровий контакт.
- Щось не так? - вирішив нарешті запитати Петренко, продовжуючи відходити. Аж ось, він відчув, що впирається задом в стола. Він не знав, що буде, але сподівався, що все буде добре.
Здавалося, спокійного завжди, трошки саркастичного Свята підмінили й тепер він йшов без краплі сорому на нього з вогниками в очах. Погано це все.
- Все добре, не переживай. Я просто дещо запитаю і піду. - спокійним, ледь не муркочучим голосом відповів юнак й став підходити ще ближче, аж доки не підійшов дуже близько.
Він змусив його спертися на столешницю, а тепер з іскрами дивився на нього, починаючи поступово червоніти від того, що запах ставав різкішим. Таки Петренко. Ох цей Петренко, знов життя не дає, ну що ж ти будеш робити. Він навіть сперся руками, перекриваючи всяко шляхи втечі своєї пахучої катастрофи. Не відпускаючи рук, Святослав потягнувся до хлопця, стандартно хотілося спочатку понюхати шию, щоб впевнитися, що це парфюм, і ніщо інакше, але, здавалося, його одногрупник вже весь цим натягся. Від запаху крутилася голова, хотілося сильніше стиснути в обіймах цього розумника, що додумався зробити з собою таке. Яке прикре самогубство моралі. До цього Свят навіть і серйозно не дивився на хлопака, тільки думав як би пожартувати над наївним довірливим хлопцем, який знав занадто багато, не більше. Чи то хімікати, чи то внутрішні думки вирвалися, що тепер хлопець поставив ногу поміж ніж лаборанта й нахилився до його шиї. Нестерпно. Просто нестерпно зваблює його це все: пуста лабораторія, розгублений розчервонівший Петренко, цей аромат, ще й така пікантна ситуація.
Хлопець настільки був розгубленим, що навіть не відштовхнув Свята, а той вже по-свойські, наче то завжди так і було, поклав руку на плече до нього. Та рука його гладила, здалося навіть, що він й сам почав розслаблятися, проте робити цього не можна було, він не знав, що зараз буде, чи спину в ножа встромлять, чи заб'ють.
- Що ти робиш?
- Я? - здивовано немов запитав у відповідь студент. - Я лишень хочу, щоб ти мені не заважав, Петренкооо. - протягнув він й втикнувся носом в шию хлопця. Він знов вдихнув з великим задоволенням той аромат, знов він задурманив йому голову. Навіть неконтролюючи себе він ледь посунув ногу, а вже почув стогін крізь зуби.
- Я Діма, так-то... - почулося через повної тиші і важкого дихання обох. Це визвало в наглого хлопа усмішку, він ще й шумно видихнув в шию, посміхаючись. Це не було схоже на жодне з відчуттів, коли Казанова був з іншими дівчатами, жодна з них не змушувала відчувати жар від одного голосу. По тілу йшли мурашки аж від нетерпіння.
- О, ні... - мугикнув той, - ти, мій милий, ти - Петренко. Завжди для мене ним будеш. - він затиснув його плече й повів носом по шиї, де він тільки міг.
Петренко навіть люб'язно відхилив голову, через що навіть нотки одеколону звучали по-іншому. Свят хотів як востаннє просто бути зараз ним поряд, виціловувати ту шию, чуючи стогони. Всередині все кипіло, вже й внизу все наливалося свинцем, все твердішало від одної тільки думки, що зараз він поряд з тим самим хлопцем, ще й дівчини нема, тож совість точно не буде його гризти. Хоча... Як може гризти те, чого нема? Він безсоромно притиснувся до хлопця, водячи й далі носом, а тіло немов би рухалося в такт до лоскотних дотиків на шиї. Після них він вирішив зробити те, що йому хотілося найбільше. Навіть без зайвих слів чи питань він просто вкусив легенько, але доволі волого від збудження, шийку, через шо й почув вже нормальний стогін. Петренко вже не хотів стримувати їх, занадто сильною була спокуса, ще й не вірилося, що той самий Святослав до нього лізе, ще й так відверто. Після укусу він відчув руку на своїй нозі, його довго гладили, цілували після укусу шию, навіть зализували слід, що немов мітка красувався на гарній шийці. Вже сам Дмитро почав розуміти, що він також до біса збуджений, плечі горіли нестерпно, як і його вуха, від сорому, від думки, що з ним таке робить хлопець. Розуміючи, що йому так незручно, він обережно поклав руку на скаженого від хтивості Святослава й поглянув на нього туманним поглядом. Сам на себе не схожий від тої хіті він.
- Святе - прошепотів він, все ще тримаючись від того, аби не простогнати ім'я хлопця.
- Гм? - мугикнув Святослав, продовжуючи волого цілувати шию. Він не хотів зупинятися, думки про те, що могло сховатися під тою формою, його заводили ще більше, та спочатку треба було вислухати Дмитрика.
- Мені не зручно. Чи можу я сісти на стіл будь-ласка? - з обережністю запитав той, змушуючи трошки невдоволеного хлопчину, відірватися від такого захопливого заняття.
- Так, ти можеш. Тільки врахуй, що я не відлипну.
- Добре, добре. - погодився той й вмостився зручніше на столі, розвівши ноги, щоб його було зручніше цілувати.
Як тільки це було зроблено, Свят моментально підлетів й знов провів по нозі рукою, але тепер по внутрішній стороні. Він відчував, як збудження знов накриває його новою хвилею, він знову вкусив Петренка. Знову хтивий стогін, знову поцілунки в шию, але тепер Свят вирішив взятися за його стегна, дуже чомусь хотілося це зробити, хотілося їх стиснути так, щоб на них залишилися його пальці, його сліди. Проте він швидко відмовився від тієї ідеї робити це так сильно. Бідний Петренко, він знову в полоні спокуси, але тепер ця спокуса ще й тримає його за стегна і тиснеться до нього. Не витримавши стогонів, хлопець вирішив сам, хоч і дуже ніяковіючи, поцілувати в ті губи, що завжди йому подобалися. Дмитро його від себе ледь відсторонив й поглянув на хтивого, з таким же туманним поглядом, як і в нього самого, Свята. Здавалося, той як дикий звір зараз нападе і вчепиться, проте він гідно тримається і коли все ж ніжні губи торкаються святових, він встрачає голову. Він цілується з ним ніжно, так, аби урівноважити спокусливу грубість хлопця, проте й самого настільки жарить, як він не помічає як поцілунок з ніжного стає тим самим, вологим з язиком через хіть обох. Свят не дурний, розуміє, доки обидва горять, потрібно братися за те тіло, потрібно роздягнути й зацілувати вже тіло, ласкати поцілунками, аж доки його милий Петренко не попросить хоч щось з ним зробити. Подобалася йому та напруга між ними, все як вперше, немов він вперше з кимось. Згодом через поцілунки в ключиці й нестерпну важкість внизу, він починає благати Свята.
- Будь-ласка...
- Що, "будь-ласка"? Петренкооо, солоденький, невже ти мене благаєш? - вже ричав до нього Святослав.
- Так, я благаю тебе... Будь-ласка, роби зі мною, що хочеш. - зніяковіло бубнив хлопчина, відвертаючи присоромлене обличчя від нього.
А тут вже гра стає цікавішою, немов з новою силою у Свята палахкотять очі, він закусує губу з думками про те, що ж він може зробити, навіть легенько штовхає Петренка на пустий дерев'яний стіл й вже спостерігає зверху як Діма важко дихає, дивиться на нього з привідкритим ротом, з зацілованими червоними губами й з туманом в очах. Авжеж, йому це подобається спостерігати, ще й до того чарівного аромату додався й приторний мускусний запах, що тільки погіршує думки про те, чому не можна просто трахнути тут і зараз хлопця.
Свят хотів вже нахилитися, поцілувати його знов, але у світлу кімнату вдерлася дівчина Святослава. Як же невчасно, він вже ледь не почав знімати штані з Дмитрика, а тут ця прийшла. Це ж треба було в такий момент зайти. Вона, звісно ж, була в шоці, вона не знала як реагувати на те, що вона бачить як її хлопець, з яким вона провернула вбивство тих старих, як вона планувала як рятувати його сраку, тепер просто спить з якимось хтивим лаборантом. Це дуже її образило, вона навіть нічого не сказавши, вийшла, гупнувши дверима від злості та сорому. Ще хвилина, Свят дивиться на двері, а потім на Діму, гладить його по щоці. Він нахиляє голову до нього, легко цілує в щоку, зіхаючи, швидко каже йому засмученим муркотінням "Іншим разом, мій любий Петренко" і просто йде наздоганяти обурену коханку. Він кричить їй вслід "Почекай, все не так, як ти думаєш!", а вона просто йде важкими кроками з розчавленим серцем. І тільки шокований хтивий Петренко знов лежить один на стола в самотній пустій лабораторії в компанії квітів.