Work Text:
— Ти думав, що я так легко відпущу тебе, після всього, що ти зробив? — Ділюк посміхається. Але ця посмішка не є дружелюбною. — Ти зрадив мене, зрадив мого батька. Ти не заслуговуєш бути в цій родині. Із самого початку не заслуговував! Ти — зрадник, якому тут не місце, — каже Ділюк, тримаючи двуручний меч у руках. — І ти поплатишся за це…своєю брудною кров’ю!
Кая збреше, якщо скаже, що йому не страшно. І не тільки страшно — він відчуває сильну провину й огиду до себе. Таку суміш емоцій, як зараз, він востаннє відчував, коли рідний батько повісив на його плечі долю Каенрії.
Але він не відступить. Навіть якщо в його найкращого друга є перевага у вигляді піро ока Бога. Можливо колишнього найкращого друга. Від цієї ситуації Альберіх не чекає нічого хорошого.
Але він намагатиметься боротися до останнього й відстоювати останки честі. Але який у цьому сенс? Щоб продовжувати жалюгідне існування? Краще вже поплатитися та отримати сповна. Тим паче, він на це заслуговує.
Обидва це розуміють. Це видно по їхнім обличчям. По серйозному виразу Ділюка й нахмуреному Каї.
— За зраду треба платити дуже велику ціну, сподіваюся, що ти розумієш це, — збираючись нападати, промовляє Раґнвіндр.
Але синьоволосий не відповідає. Він не має права говорити. Інакше, почне без кінця виправдовувати свої брудні вчинки. Але він знає, що Ділюк точно цього не захоче слухати.
— Невже ти так нічого й не скажеш? — запитує він, готуючись до бою, що розставить усі крапки над “і”.
Чуючи це, Кая піджимає губи й стискає меч у руці. Він не хоче битися з Ділюком. Знає, що не переможе. Не хоче програвати, але й хоче здатися одночасно.
Крижаний дощ тільки пригнічує атмосферу. Але він не здатен охолодити Раґнвіндра — в очах юнака вогонь, який просто так не потушити. Кая і не збирається цього робити.
— Огидно дивитися. Хоч би спробував постояти за себе, — каже Ділюк, підходячи ближче з швидким темпом. — Виглядаєш жалюгідно, — замахуючись, лунає від нього.
Перший удар, перша пролита кров. Але точно не остання. Альберіх кривиться від болю, але стоїть рівно й дивиться прямо в червоні очі.
— Ніколи не подумав би, що ми перетворимося в це, — закидаючи голову, спокійним тоном шепоче він. Кая криво посміхається, дивлячись на вечірнє небо.
— І, по-твоєму, чия це провина?! — гнівно запитує Ділюк.
Але це запитання не потребує відповіді, адже вона вже відома для обох. Це не кінець. Точно не для Раґнвіндра. Він атакує знову й знову, зганяючи злість на ньому.
Юнак мляво відбивається від атак супротивника, не знаючи, навіщо це робить. Від його небажання відбиватись Ділюк злиться тільки більше, втрачаючи контроль над собою.
Ще один удар. Але цього разу відбитися не вдається. Кая шипить від болі, хапаючись за праве око й падаючи на землю. Це зупиняє червоноокого. Він важко дихає, однак, усе ще гнівається. У його погляді ні краплі жалю.
Але знову атакувати Альберіха не виходить — світло сліпить очі. Дуже яскраве світло, яке незрозуміло звідки взялося. Ділюк придивляється пильніше й бачить кріо око Бога.
Юнак переводить погляд на Каю. Він виглядає розбитим. У його оці читається нерозуміння. Рукою, що тремтить, Кая підбирає із землі око Бога й стискає його.
Він мовчки піднімається, мовчки прощається із Ділюком, дивлячись у його вічі декілька секунд, після чого розвертається, і так само мовчки йде геть.