Work Text:
Темрява насувається повільно. Здається, щойно світило сонце і легкий бриз освіжав шкіру. Наступної секунди відбулась, якась ледь-ледь вловима зміна, що зруйнувала атмосферу. Все більші та темніші хмари набігали, доки повністю не закрили сонце. Розрізняти кольори ставало все важче, доки пітьма не поглинула все довкола. Шкіра вкрилася сиротами, а серце на декілька довгих секунд зупинилося, перш ніж зірватися на шалений галоп.
Синмін підірвався на ліжку, намагаючись вирівняти дихання. Відсутність світла та звук урагану за вікном занадто нагадували цей дивний сон. Кожен крок до ванної давався важко. М'язи здавалися онімілими, а кінцівки занадто важкими. Було відчуття, що бредеш серед густого туману, який липкими щупальцями облітає тулуб. Чиєсь холодне дихання торкнулося щоки. Легкий смішок, що ударом грому розрізав тишу кімнати.
Синмін відскочив убік та тремтячою рукою провів по вмикачеві. Клац-клац. Світла не було. Він хотів закричати, примусити невідомого заговорити — невже це тупий жарт його друзів? Голос також зник. Синмін з усіх сил намагався промовити щось, однак жодного звуку не зірвалося з його вуст. Ніби він взагалі не існує. Тваринний жах наповнив думки, проте ні сльозинки не виступило на очах. Голос — його єдиний талант, те, що відрізняє серед інших. Синмін з усієї сили вчепився руками у горло, намагаючись отримати хоч щось. Нігті шкребли по шкірі, доки з невеликих ран не потекла кров.
Хтось чи щось наближалося. Його не можна було почути чи побачити, лише відчути десь на рівні підсвідомості. Хтось холодний та небезпечний, граційно насувався незрушимою силою просто до нього.
Яскравий спалах блискавки за вікном окреслив чоловічу постать. Хижий блиск хитрих очей та крива посмішка — перше, що відразу впало в око.
— Ми ще обов'язково побачимось! — обіцянка чи то погроза глибоким голосом, що пробирає до самої душі.
Синмін прокидається. Тіло труситься, ніби він пробіг марафон, а сльози заливають обличчя. Під нігтями кров, а шию неприємно щипає. Сонячне світло проникає у кімнату, і все, здавалося б, на своїх місцях. Усе, що було раніше — це страшний сон, але голосу досі немає.
Життя перетворюється у каторгу, а лікарі з різних клінік лиш безпомічно розводять руками — нічим не можуть допомогти. Про кар'єру співака доводиться забути, поховати всі мрії та сподівання на можливість займатися улюбленою справою.
Синмін закривається від усіх та віддаляється. Бачити у кожному погляді жалість, відчувати себе неповноцінним жахливо. Хоча й звинувачувати друзів та рідних немає у чому: вони підтримують його всіма способами, шукають лікарів та продовжують любити попри нервові зриви. Проте Синмін просто не може жити так. Він продовжує шукати щось чи когось серед рідних облич.
У його кімнаті тепер завжди темно, світ лякає своєю яскравістю та невблаганністю. Хочеться заховатися під покривало, щоб хоча б трохи зігрітися, щось з втратою голосу ніби замерзло. Музика дратує та викликає відразу: це він мав би співати, це його голос мав би зачаровувати.
Лиш уві сні він почуває себе живим. Серед темряви може розмовляти. Невідомий темний силует уважно вислуховує його історії, сміється грубим голосом, пускаючи мурашки по шкірі хлопця. Про себе він розповідає мало, дозволяє Синміну насолоджуватися власною свободою та можливістю просто говорити.
Сонце та будильник стали ворогами Кіма, вони виривають його зі сну, відбирають у нього Фелікса, як представився його нічний гість. Батьки та друзі тривожно заглядають до кімнати, просячи прогулятися, але Синмін лиш шукає спосіб заснути знову, він хоче проспати все своє життя, щоб не розлучатися з хлопцем зі снів. Постійно пручатися він не може, а тому теплого сонячного дня Хьонджін та Чанбін витягують його на прогулянку. Вони їдять смаколики, жартують, але Синміну не вистачає когось поруч. Він хотів би побачити Фелікса, відчути його руку у своїй та дізнатися, яке він морозиво любить.
Раптом Кім чує прекрасний спів. Голос молодого хлопця, неймовірно гармонійний та мелодійний. Синмін повертає голову і бачить Хана, свого колишнього однокласника з музичної школи. Того, з ким вони завжди йшли нога в ногу та змагалися за місце найкращого. От тільки доля склалася по-різному: Джісон став зіркою, навколо якого збирається натовп, а Синмін — невдахою.
— Мінні, пішли звідси краще, — Чанбін, як завжди помічає найменші зміни в його настрої, тому бере за руку та тягне у торговий центр. Красивий голос Хана продовжує звучати в голові Синміна, як насмішка.
Навіть уночі, посеред своїх дивних усвідомлених снів, він не може позбутися цього.
— Хто тебе образив? — Фелікс незадоволено бурчить, присідаючи біля хлопця та беручи його за руку. Дивно, але його дотик зовсім холодний. Це вперше Фелікс дозволяє фізичний контакт. — Я відразу ж розберуся з ним.
— Ніхто. Просто я такий нікчемний у реальному житті. Якби не ці сни, я б, певно, плавно зійшов з розуму, — Синмін дозволяє собі притулитися до Фелікса та покласти голову йому на плече. Хлопець іншою рукою починає гладити його по голові, ніби підбадьорюючи продовжити. — Сьогодні зустрів Хана. Знаєш, він настільки прекрасно співає, що я завжди йому заздрив.
Тіло Фелікса напружується, після чого він видає тихий задумливий звук:
— Ніхто не може мати кращий голос, ніж у тебе.
— Ти просто не чув Джісона, — Синмін фиркає. Він підіймає голову та бачить світле обличчя Фелікса, веснянки, що вкривають його, та біле волосся. Ніби янгол, лиш посмішка — гостра та хитра — не відповідає образу.
— Ми можемо це виправити! — Фелікс задоволено муркоче, але перш ніж Синмін встигає щось запитати, він прикладає палець до його губ. — Ще не час.
Він обережно торкається губ Синміна, посміхаючись, коли хлопець рвучко тягнеться вперед. Нехай це ірраціонально, але він закоханий у цей сон, у свого нічного гостя.
Вони цілуються довго, у Синміна збивається дихання і виникає дивне відчуття, ніби він зараз задихнеться. Фелікс його не відпускає, притискаючи ще ближче до себе, раптом він проводить носом по шиї Синміна і ставить помітну і навіть трохи болючу мітку. Ще раз цілує в губи і криво посміхається:
— Це щоб ніякі Чанбіни тебе не обіймали… Йди!
Синмін підривається, хапаючись за горло. Навколо лікарі, і він не відразу розуміє, що відбувається. Заплакані батьки стоять у кутку кімнати, а на його обличчі киснева маска.
— Слава богу, ти прийшов до тями! — старий лікар в окулярах уважно дивитися в очі. — Що тебе болить? Звідки цей укус?
Проте Синмін лиш заперечно хитає головою. Мітка пульсує холодом під його руками — невже Фелікс реальний?
— Він у нас онімів нещодавно. Лікарі так і не змогли поставити діагноз, — шепоче мама, налякана та виснажена останніми подіями.
Медики ще якийсь час слідкують за його станом, але він почуває себе добре. Ранкове сонце якраз сходить за вікном, коли вони прощаються та поспішають на інший виклик. Лиш старий лікар зупиняється в дверях і уважно дивиться в очі Синміну:
— Яким би привабливим не було зло, воно все ще зло. Якщо заснеснеш протягом 24 годин, ця штука тебе вб'є. Подумай хоча б про батьків, хлопче!
З цими словами він виходить. Синмін зривається і біжить у ванну. На його шиї дійсно помітно велетенський засос, а губи припухли від поцілунків. Червона фарба заливає його обличчя від спогадів. Солодко ниє десь у районі сонячного сплетіння — Фелікс реальний. Його Фелікс реальний, і у них все взаємно!
Проте слова лікаря крутяться у голові. Якщо хлопець дійсно щось не людське, чи можна йому довіряти? У голові безліч питань.
Цілий день проходить у роздумах та сумнівах. Годинникова стрілка повільно наближається до півночі. Закохана сторона повільно бере гору, адже Фелікс не став би йому шкодити?
Синмін вкладається спати та приймає снодійне. Він настільки хвилюється, що точно без допомоги не засне. Свідомість повільно провалюється у темряву, де його вже чекає персональний демон.
— Я думав, що ти вирішив мене кинути, — шепоче Фелікс у саме вухо, обіймаючи зі спини. Це настільки інтимно та близько, що Синмін у момент червоніє. Холодні руки повільно гладять його тіло, викликаючи поколювання від нетерпіння.
— Я б ніколи не покинув тебе… — на видиху промовляє Синмін, повільно обертаючись у руках коханого.
— Гарний песик, — Фелікс уїдливо посміхається та ніжно проводить рукою по щоці. — Але не все так просто. Щоб бути разом, ти маєш пройти ритуал.
Рит…. — Синмін не встигає нічого запитати, коли Фелікс цілує його, вибиваючи будь-які думки з голови. Цього разу він куди більш нестримний, руки міцно притискають ближче. Хоча статура Синміна ширша, у руках та тілі Фелікса куди більше сили. Нелюдської.
Вони захоплюються настільки, що Кім пропускає момент, коли вони опиняються на його ліжку. Фелікс попихає його у плечі, щоб він впав на спину, та всідається на його стегна. Посмішка знову колюча, голодна, а очі повністю затягнуті чорним. Синмін злякано скрикує, але Фелікс не дає йому піднятися.
— Ну-ну, назад дороги вже немає, — грубий голос воркує, Фелікс ніжно малює витягнутими довгими нігтями по відкритій шкірі грудей, лишаючи сліди. Синмін стогне у голос.
— Отримувати удари куди цікавіше, ніж робити це з іншими, правда, Синміне? — Фелікс цитує Кіма та хіхікає, виціловуючи залишені ним рани, вимащуючи губи у крові хлопця.
— Звідки ти?... Мммм…
— Я давно слідкую за тобою. З першого виступу на фестивалі. Знаєш, твій голос просто звів мене з розуму! — Фелікс у мрійливому задоволені підводить погляд, ніби знову чуючи його. — Ти був такий милий, що я просто спостерігав, поки ти не почав привертати увагу інших. Мінхо-хьон також запримітив тебе, але повір, він би не був такий милостивий як я.
Синмін насолоджувався їх ласками, втрачаючи контроль над собою. Хоча розумів, що слова Фелікса надважливі, але не міг зосередитися.
— Мінні, ти ж хочеш лишитися зі мною назавжди? — широко розкривши очі та нахиливши голову, Фелікс подивився на Синміна. Раптом милий вираз обличчя тріснув як маска, і він легко торкнувся члена Синміна через штани, примушуючи його задихнутися від чутливості.
— Я не чую тебе.
— Так! Так… — Синмін голосно скрикнув та потягнувся за поцілунком. Він вперше бажав когось так сильно.
— Чудово! — Фелікс знову поцілував його і в самі губи промовив. — Зараз ти зробиш як я тобі скажу, і я увесь твій.
— Все, що скажеш …
В секунду все довкола затягнула пітьма. Вони опинилися у невеликій кімнаті, що, здавалося б, належала підлітку: плакати музичних груп, різний анімешний стаф та безлад. Синмін у такому бардаку просто не міг би жити. Проте найбільше шокувало не це — на ліжку спав Хан Джісон.
— Мій подарунок тобі! — божевільна посмішка розтягнулась на обличчі Фелікса. — Твоя перше жертва — твій найбільший суперник! Хіба це не чудово?
Синмін хотів заперечити. Хан був балакучим, сумбурним, хаотичним, але водночас добрим, талановитим і старанним. Він не хотів шкодити йому.
— Міні, — поцілунок у щелепу від Фелікса. — Це єдиний спосіб бути зі мною.
Він протягнув невеликий серп, що був огорнутий чорним вогнем, та вклав у руки Синміна, ніжно поцілувавши кісточки його пальців один за одним.
— Що-о мені робити? — все ж здався хлопець, віддаючи свою долю Феліксу.
Вони підійшли ближче. Фелікс радісно хихотів, поклавши голову на плечі Синміну. Сам хлопець застиг поруч з ліжком, вивчаючи розслаблене обличчя Хана.
— Переріж йому горло та забери його голос. Він у нього смачний має бути!
Синмін ковтнув слину та вдихнув повні груди повітря і різким рухом провів по горлі. Він зажмурився, очікуючи крапель крові чи крику. Нічого з цього не було. Лиш блакитна хмарка, що переливалася різними відтінками, зависла у повітрі.
Фелікс різко схопив її у свій невеликий кулак. У його повністю чорних очах горів захват.
Хан голосно засопів та перекинувся на ліжку, вкриваючись ковдрою з головою. Синмін полегшено видихнув — він не став убивцею.
— Відкрий рота! — голосно наказав Фелікс, нетерпляче смикаючи Синміна за розхристану сорочку. — Не бійся, ще трохи.
Синмін нахилився та втягнув в себе димку, що нагадувала на смак весняний мед, свіжу росу та солодку вату. Дивне поєднання, яке пробудило його апетит. Хотілося ще, але вже нічого не залишилося. Фелікс розсміявся з голодного виразу обличчя Кіма.
— Смакота! Якби ж ти знав, як я смакував твій голос… — перш ніж Синмін встиг щось сказати, він затягнув його у черговий поцілунок. Дивна ейфорія охопила хлопця, але раптом він відчув гострий біль, опустивши погляд, Синмін побачив ніж, який Фелікс встромив йому у саме серце.
У лікарні невеликого міста згорьована родина Кім оплакувала сина, який несподівано вмер. Лікарі не могли зрозуміти, що сталося, лиш похилий медик фиркнув:
— На одну нечисть більше стало! Куди котиться світ.
Двері приймальні відкрилися і налякана родина Хана приїхала зі своїм сином — він прокинувся і не міг вимовити ні слова.
Кім Синмін поправив сонцезахисні окуляри, ховаючи за ними свої повністю чорні очі. Навколо вирувала молодь, музичний фестиваль у самому розпалі. Виступи були дійсно неймовірними.
— Я знайшов нам неймовірний обід, Мінні! — з захватом проговорив Фелікс, обіймаючи свого хлопця зі спини — одна з його звичок. — Ходімо послухаємо цей голос.
Синмін провів язиком по губах, передчуваючи веселощі. Він взяв Фелікса за руку, і вони разом зникли серед натовпу.