Work Text:
За вікнами зайшлася хурделиця. Звичайнісіньке природне явище для земель Півночі, що раптом набуло особливого, гнітючого значення в очах жителів Вінтерфелу. З кожним зимовим подихом спустошувалися серця тих, кому родовий замок Старків стане останнім притулком. Тяжке передчуття осідало на плечах разом з мереживними сніжинками навіть непохитних воїнів. Хурделиця завивала щілинами веж, стукотіла віконницями. Велику залу, де навколо вогнища зібралися шестеро, також не оминув морозний протяг. Сама Смерть готувала свої відвідини. Було недалеко за північ.
Такими ночами або базікають невпинно, або й зовсім ковтають язика, бо вир думок надто швидкий, щоб вивудити хоч слово. Такими ночами підігрівається схильність робити дурниці. Такими ночами мимоволі докладаєш вуст до келиху чи фляги. Саме такої ночі сп’янілий Тиріон-в-біса-Ланістер склав трійчате бінго й досяг апогею своєї несамовитості. Він, безперечно, належав до першого типу людей — на ляси напівмуж мастак. А щодо ідей — годі й казати.
— …Я досі ніколи не бував за стіною, — подав голос зарум’янілий Подрик.
— На щастя, — відразу додали кількоро людей. Тормунд наїжачився.
— Панове, — зірвався на стогін Ланістер та схаменувся, спіймавши погляд леді Брієнни Тарт, — та пані. Слово «гра» означає діяльність, що має на меті розважити гравців, а не обмінятися нудними автобіографічними фактами!
— Я думав, ти маєш на меті лише налигатися й прокуняти свою смерть, брате, — уїдливо всміхнувся сер Джеймі.
Цілковито ланістерський стиль спілкування. Брієнна навіть могла б запевнити, що Джеймі перейняв цього чи не найбільше з усіх Ланістерів, що донині існували у відомому світі. Та на противагу непомірним кепкуванням у минулому, відтепер він незбагненно намагався бути делікатним до неї у словах та вчинках. Брієнна не розуміла. Вона споглядала мерехтіння вогнища на його небритій щоці й усе не розуміла: от же він, сидить у гордовитій позі, такий, як багато років тому. Та щось у ньому змінилося.
— Я б не відмовився, брате. Щонайменше через років сорок. Та навіть для мене поки не час, — Тиріон посміхнувся та показово розвів руками. Він був єдиним з присутніх, хто хоча б намагався приховати напруженість. — Сере Давос?
— Я, певне, застарий, щоб вигадати річ, яку ще не робив. Надаю право ходу вам, мілорде.
— Та нехай! Отже, я ніколи не… Злягався з чоловіками!
У залі настала тиша. Всі підозріло оглядали одне одного, доки Тормунд з рішучим віддихом в одну мить не спорожнив ріг.
— Не назву їх чоловіками — то зовсім ще зелені парубки. А що ж ви думали? На вільних землях нестача торкнулась усього, а надто жінок. Жодних лісів не вистачить на огнища зогрітися вільному народові! — Чужинець неначе запишався собою, почавши смикати липку від паскудної бражки бороду.
Брієнна й собі хильнула келих. Та надія, що це не приверне зайвої уваги, змарніла з пильним поглядом Джеймі. Він здійняв брів.
— Між іншим, мова йде про честь! — прошепотіла вона й роздратовано відвела погляд кудись у стіну. Тиріонова гра відразу не пристала їй до смаку. Вина, брага — вся ця каламуть у келихах не пасувала обличчям лицарів та вельмож скрутної зимової ночі. Смерть дихала їм у потилицю.
Незабаром леді Тарту й справді поринула в запаморочливе забуття, та їй це, на відміну від Біса чи легкодушного юного Подрика, не приносило жодного задоволення. Гряла безсонна ніч, позбавлена будь-яких радощів. Радше дорогоцінні години спливатимуть напоготові й пальці затікатимуть від ваги меча, аніж мерці наскочать зненацька ще до світанку. Брієнна відштовхнула тьмяне винне марево й спробувала зосередитися.
— Як то кажуть, ніч темна й сповнена жахіть. Раджу й вам згадати про це, — кинула вона немилосердно наостанок і попрямувала до власних покоїв.
Від кам’яних плит коридору подекуди віяло теплом підземних джерел і час від часу біляві звивисті пасма колихалися від протягів у стінах. Скроні й повіки пульсували. Її пальці нервово сіпалися, коли вона намагалася відімкнути власну кімнату, як раптом на них лягла льодяна долоня в чорній рукавичці.
— Агов! — Із затримкою в долі секунди Брієнна зайняла стійку. У надзвичайній ситуації проґавлений час коштував би їй життя. — Відколи ти навчився так підкрадатися?
— Хтось випив зайвого келиха, що не почув ходу дорослого чоловіка? — посміхнувся Джеймі. Брієнна повернула свого меча до піхв.
— І я збираюся це виправити. Не бажаю помирати так нерозважливо.
— Однак, схоже, ти готова йти на смерть… незайманою, — Джеймі задумливо озвучив свій висновок. Вона сторопіло поглянула йому просто у вічі, зверху вниз. Та в них неможливо було впізнати підступ.
— Мені здається осмисленим берегти честь леді до шлюбу.
Брієнна рушила в бік передпокою, та Джеймі завадив їй замкнути перед своїм носом двері. Повітря наче загустіло, бо дихати стало значно важче.
— Навіть якщо ми всі помремо ще до того, як сонце осяє землю? Хіба не буде тобі за честь розділити ложе… зі мною, леді Брієнна? — перейшовши на шепіт, він торкнувся її плеча й чуттєво провів пальцями до оголеної шиї.
— Злягатися з Ланістерами мало кому було б за честь, сере Джеймі. — Вона спинила його лоскотні пальці біля щоки. Але не прибрала геть.
— Тобі не потрібно «злягатися з Ланістерами». Ти могла б кохатися. Особисто зі мною.
Брієнна вагалася: усе це здавалося їй дивним. Навіть дивовижним. Авжеж, раніше їй довелося відчути себе казковою героїнею на влаштованих батьком оглядинах. Вона кружляла, ощасливлена й мрійлива, в обіймах Ренлі Баратеона. Один-два-три, один-два-три — довіку їй не забути єдиного й найкращого в житті вальсу. Та казок ніколи не оповідали далі, ніж «І жили вони довго й щасливо». Вона не випробувала на собі цього «щасливо» із прекрасним принцом. А надто із прекрасним принцом, ясноволосим ззовні та цвілим, гнилим до чорноти у душі, проте таким завше бажаним гостем рідкісних сновидінь та фантазій у миті самотньої насолоди.
Дотепер — ні.
Джеймі сам увійшов до кімнати та скинув рукавички. Його долоні — із золота та плоті — пірнули під шари її зимового вбрання. Брієнні раптом так його закортіло, так затягнуло десь у нутрі, що загуділо у вухах. Може, це лише вино? Байдуже.
Вона ошаленіло цілувала його вуста, рішучі й пристрасні, його язик, прудкий та вправний. Її пальці мимоволі розв’язували шнурки шкіряної сорочки у нього на грудях, і коли рука Джеймі, ласкаво огладивши міцну спину леді, ковзнула між сідницями до проміжності, а його зуби відтягнули губу, вона не стримала стогону на видиху. Її голос прозвучав чужерідно для слуху самої Брієнни. Ухилившись від вуст чоловіка, вона розгублено озирнулася, не знаючи, за що зачепитися поглядом.
— Гей, усе буде гаразд, — ставши навшпиньки, мовив Джеймі ніжно їй біля самого вуха й обережно поцілував у мочку, викликавши хвилю мурашок по тілу жінки. Її повело від контрасту холодного повітря з його гарячим подихом. Із кожним новим поцілунком Джеймі все сильніше налягав на неї, доки, прозадкувавши з десяток кроків, Брієнна не перечепилася через бортик ліжка. Вони плюхнулися разом. Напевно, навіть у крипті було чутно цей гуркіт.
— Ми потривожили сон покійних, — посміхнулася Брієнна.
— Старі, мабуть, знудилися від компанії самих лише Старків. Ми робимо їм послугу.
Вона лежала уся білошкіра, розпатлана та звернута до нього. На гарячому тілі де-не-де розквітали червоні плями від переживань; поміж ними нівечили її шкіру незліченні шрами, на пам’ять про минулі подвиги; і цілий розсип родимок, немов сузір’я, вкривали її плечі, ребра, живіт. Вона не нагадувала жодну з жінок, що Джеймі коли-небудь тримав у своїх обіймах. Не була тендітною, як його сестра, граційною, мов його матір, жіночною й грайливою, як хороша лярва з будинку розпусти каналії Бейліша. Ні, кликати Брієнну жіночною — щонайменше брехня та щонайбільше злочин проти неї. Вона — завзятий воїн, лицар відсьогодні, а її багаторічні тренування далися взнаки на нежіночно кремезних м’язах.
Її груди спокусливо здіймалися. Джеймі підвівся на ліктях та щільно припав вустами до напухлих рожевих сосків. Її тонка шкіра справжньої леді відразу вкрилася суцвіттями синців і, помітивши це, Ланістер вже не міг зупинитися. Він кусав та зализував, піддавав її тіло солодким тортурам, доки його лівиця нетерпляче розщібала трекляті шкіряні штани обох. Він слухав шепіт, що пестив слух: «Сере Джеймі… Сере Джеймі…»
Брієнна немовби сновиділа, загубившись у «тут і зараз». Вона помалу перебирала деінде вже сріблясте волосся чоловіка, пройшлася ледь відчутно його левовим загривком самими подушечками пальців, масажними круговими рухами спустилася на напружені шийні м’язи, коли раптом неконтрольовано вп’ялася нігтями, щойно Джеймі зарився носом у світле лобкове волосся. Вона була кислою на смак та вкрай вологою, і він безсоромно повідомив її про це. Брієнна знітилася.
— Нумо вже. — Її захриплий голос ледве можна було впізнати. — У животі тягне.
— У мене теж, — зізнався він та ривком наблизився до її обличчя. Не розриваючи погляду, Джеймі підхопив громіздкі стегна жінки та притулив уже давно набряклий член до піхви. «Може бути боляче», — це ввічливе застереження він проковтнув. Нехай новозаручені лорди шепочуть їх своїм юним цнотливим леді у тринадцять років. Брієнні не було тринадцять: вона пережила всіляке. Йому не було тринадцять: він вмів поводитися з жіночим тілом, як ніхто інший.
Натомість Джеймі запевнив: «Згодом ти відчуєш справжню насолоду».
Такого відчуття Брієнна не очікувала. Поштовх був різким та нетерплячим, тер ніжну шкіру. Змусив насупитися й зашипіти. Джеймі поволі вийшов та хитнув тазом знову. На третій же поштовх остаточно змащений хтивим жіночим єством член вільно ковзнув глибоко, до самих меж. Цієї ж миті покої заполонили звуки: тілесна волога, ліниве скрипіння ліжка, але важке, розладжене та збите дихання було найголоснішим.
Джеймі був достобіса гарячим. У кімнаті було зимно, та від Джеймі віяло жаром, наче від південця. Він був навдивовижу засмаглим у цю пору року, мов південець. Поводився пихато, як південець. Дарма що не чорнявий, та й виріс у східному гадюшнику. Брієнна замкнула його в міцних обіймах усіма кінцівками та затягла у палкий поцілунок. Вони цілувалися грубо та мокро, іноді зіткалися зубами та поринали одне в одного чимдуж глибше. Язики перепліталися знов і знов, все хаотичніше й хаотичніше, доки Брієнна в запамороченні не наважилася їх розірвати, не певна, що це вдасться. Між їх вустами розтяглася цівка в’язкої слини.
Зелені очі пронизували найпотаємніші закраїни її душі. Він був поруч. Той, про кого вона думала, де б не опинилася, з самого моменту отримання меча-близнюка. Той, кому вона боржниця за збережену честь, просто зараз цю ж честь і отримував, неначе у винагороду. Той, на кому її погляд ставав довшим, цупкішим, відданішим. Його дихання досі віддавало вином — мабуть, тому поцілунки були такими п’янкими. Спітніла шкіра шиї — солонувата на смак. Він пахнув мускусом та залізом, як пахла запекла битва, хіба що ноток крові не вистачало цьому аромату. Жорстка борода подразнювала обличчя й досі лишала на собі кислуватий присмак Брієнни. Вона провела носом від спітнілого плеча до кадика, закарбовуючи в пам’яті Джеймі Ланістера таким, як у цю пекельну ніч.
Джеймі зривало дах. Він силоміць вбивався у могутнє, незвично піддатливе тіло й задихався, немов старий пес. Лаявся час від часу вголос. Брієнна була завеликою. Чи може він — замалим? Заслабким? Хоч би там як, але довелося зізнатися самому собі: він не міг чи не хотів витримати її ніг на спині. Рука — а радше її відсутність — дошкуляли Джеймі не менше.
Аби не зізнаватися у своїй слабині, він нахилився якнайближче до неї та перекотився на спину. Зашурхотіли грубі шерстяні простирадла. Член висковзнув із дзвінким хлюпанням.
Цього разу Брієнна не розгубилася: вогні її очей розжеврілися не на жарт. Вона випростала спину й набула поважного вигляду, ніби не сідлала Джеймі — посідала тартівський трон.
— Брієнно, — жалібно похопився Ланістер, щойно її сідниці важко прикули його до ліжка. Вона стиснула жилавий твердий член рукою та спрямувала у себе, наче до сьогодні робила це вже вкотре. Її недосвідченість видавали лише збагряніле обличчя та ледь помітне тремтіння рук. Загалом Брієнна виглядала неймовірно щасливою, щасливішою за будь-коли — він давно вже помічав закохані й вірні, немов у королівської гончої, погляди на собі, — і Джеймі стоїчно прикусив язика.
Груди Брієнни звабливо підстрибували з кожним поштовхом, приковуючи до себе спраглий хмільний погляд, мов запрошуючи стиснути, відтягнути, пригорнутися. Лівиця сама потяглася до них. Нутро ж Брієнни спечно й тісно обгортало Джеймі, щоразу притискаючи голівку до запаморочення в очах. Ззовні велика, зсередини мала, м’яка, як дівча, — на цій думці він не стримав усмішки. Відверто кажучи, Джеймі розривало від різноманітності почуттів. Він навіть не помітив, як почав скиглити: білі стегна на ньому підстрибували, вминаючи його все глибше в постіль. Лунав вологий плескіт. Він тамував подих перед кожним таким сплеском та судомно випускав повітря ривками, смакуючи момент. І доки Ланістер закочував очі від, мабуть, останньої перед смертю насолоди, кістки вже нили та благали про пощаду.
— Зажди, Брієнно, — наважився він, — чекай.
— Сере Джеймі? — Велика леді зупинилася та спрямувала блискучий погляд на нього.
Сер Джеймі не відповів — переводив подих. Та його загальний вигляд був вельми красномовним.
— Я вам тисну, сере Джеймі?
— Не те щоб… — Він конче обережно добирав слів. — Я не надто звик до виснажливих позицій на кшталт цієї. Особливо перед битвою. На мою думку, нам обом радше поберегти сил. — Металеві кісточки пальців делікатно торкнулися її щоки. Брієнна розважливо кивнула.
Джеймі ніколи не доводилося здогадуватися, що ця жінка мала на думці. Адже всіляка думка, що відвідувала світлу голову, миттєво перетворювалася на слово чи вчинок. Прямолінійною вона була й на емоції. Незнайомці обов’язково наречуть Брієнну стриманою; справа ж в тім, що емоційний спектр її не надто багатий. Вона не знала обхідних шляхів та йшла пробоєм до кінця. Та ставалося, що навіть він не вмів передбачати її наступних дій.
— Що ти робиш?! — Він осоловіло витріщився на жінку, що розводила його стомлені ноги, як він це робив з нею ще кілька хвилин тому. Не знаючи, чи вже час почати борсатись, Джеймі повторив скрипляче: — Брієнно, що ти робиш?!
— Я достатньо бадьора, щоб перейняти ініціативу, — монотонно пробубоніла вона. У глибині душі її навіть насмішило те, як дотепно налякався чоловік, що звався лицарем, аж до півнів у голосі. Та справа була надто серйозною, щоб відволікатися. — Нічого, що вам би нашкодило. Лише полегшую тягар.
— Ви знаєте, леді Брієнна, — Ланістер з усмішкою глянув, як вона взялася старанно змащувати член слиною, підхопивши його під коліна, — для мене цей досвід теж багато в чому новий.
— Уперше трахаєте когось поза родиною? — Вона обережно відхилила прутня вниз від Джеймі та спробувала насадитися поверх. Той помітно нервував — єдина долоня, якою він стискав її гомілку, спітніла.
— Вперше мене порає жінка.
Вони синхронно пирснули.
— Звідкіля ти тільки це взяла? Невже леді навчають подружній хтивій справі?
— Нісенітниця. Мене навчили вклонятися гордівливим лордам типу тебе, тоді я усвідомила, що саме їм не вклонятимусь.
— Тож, може, лорд Тарту розповів?
Брієнна на мить застигла. Лише на мить.
— Мабуть, і ваш батько научав, з якого боку краще лізти до сестри?
Джеймі гмикнув.
Винахідлива поза була конче нелегкою для непризвичаєної жінки. Ні, закинути подряпані тонкі ноги собі за спину для неї було задачею елементарною. Втримати їх на собі — не проблема для тієї, чия щоденна ноша — залізні обладунки та меч із валірійської сталі. Пристосуватися до чоловічого тіла, прислухатися до потреб власного — ось, що коштувало Брієнні надзусиль. Вона все вовтузилася й штовхала Джеймі, як невмілий юнак, бува, штовхає дружину, доки та й не намагається вдавати бодай зацікавленість, блукаючи поглядом по стелі.
Отож, дзуськи. Дзуськи їй не вдасться. Джеймі був надто здібним коханцем, щоб бідолашна не зірвала голосу від стогонів. Серсея, бува, казала: «Тобі немає рівних». Вона казала: «Ти є художник, скульптор, я ж — податлива ліпнина в твоїх спритних руках». Він — митець. Він мав натхнення.
Джеймі простягнувся й намацав бряклий пагорок між її ніг. Їх ніг. В цьому нехитрому русі й полягав секрет майстерності Царевбивці, коханця володарки Семи королівств.
— Краще рухайся на мене по діагоналі, — підказав низьким напівшепотом Ланістер, — зверху вниз. Як звикла ти дивитися на всіх, — на язику плелось: «На мене».
Брієнна послухалася. Від неочікуваного лоскотливого відчуття напружилося все тіло. І хоча їй закортіло кричати, вуста лише округлились в німому «О», щойно загрубілі подушечки пальців Джеймі виконали круговий оберт під лобком. За кожний поступальний рух убік нього її винагороджували таким філігранним обертом, що пальці ніг підгиналися до болю. Вона закинула голову й прискорилася, чимдуж впиваючись в чужі гострі коліна по боках від себе. Брієнна воліла знов і знов відчути Джеймі всередині та ззовні. Його прудкі пальці — єдине, що були здатні вмістити її думки.
— Седмице! Най простить Матір да Діва благословить!
Брієнна більше на нього не дивилася. Вона взагалі нікуди не дивилася, лише стогони одне за одним зривалися з її вологих губ.
— Да Отче не кляни, — бездумно завершив і собі Джеймі, підіграючи стегнами. Кисть здорової руки поступово німіла, і його член солодко стискали з кожним її рухом. Він і не збирався зупинятися.
Ритм їх тілес синхронізувався, серця билися водночас, що не відрізниш. І навіть задихалися, потопаючи в почуттях, в унісон.
Якби ж вони були ще справді набожними…
***
Сигнальний передзвін застав Брієнну вже майже при повному спорядженні. Вона, блідолиця і, як зазвичай, серйозна, схопила начищені до блиску наплічники й кинулася до вікна. В засніженому дворі забігали вартові Старків.
«Блукачі йдуть по наші душі», — залунав чийсь далекий панічний вереск.
— Покваптеся, — суворо відрізала Брієнна й, забравши один з мечів-близнюків, що схрещені стояли долі ліжка, пішла геть.
Джеймі зітхнув. Око зачепилося за їдку квіткоподібну пляму, що темнішала на ковдрі.
Вона кидалася йому в обійми, коли він кінчав, й одержимо зізнавалась у коханні.
Він залишав ту пляму, зітхаючи лиш сестрине ім’я в нестямі.