Work Text:
Коли Роршарх вийшов за двері, я вже знав, що має статися.
Коли я біг коридором за ним, до холодної пащеки віхоли Антарктиди, я і не думав його зупиняти. Хоча, зізнаюсь, десь в глибині душі сподівався.
Я хотів попрощатися. Востаннє побачити ці грайливі плями, що нескінченно переповзають його обличчям. Можливо, навіть знову побачити його похмурі очі. Чесно кажучи, я й досі сумніваюся, що ж такого мені хотілося в той момент.
Очевидно, що мій компаньйон, мій найближчий друг, ніколи не обрав би мовчання. І його маска, його обличчя, цілком відображала позицію власника - світ Роршарха складався тільки з чорного та білого. І Вайд нам явно запропонував чорне.
Посеред білого полотна снігу чітко виділялися дві плями: брудно-коричнева Роршарха та яскраво блакитна Доктора Мангеттена. Я був так близько і так далеко водночас! От мій друг знімає свою маску і голосно вигукує щось Доку. Синя рука потроху підіймається вгору і за секунду до невідворотного я кричу:
– Джоне, стій!
Втрьох ми на секунду здивовано завмерли. Чи не вперше зі сфальсифікованого ракового інциденту я побачив легке здивування на бездушному обличчі Мангеттена. Його виразні чорні брови припіднялись, а білі очі неначе стали ще більшими.
Не знаю, чому я вигукнув саме це ім'я. Воно належало людині, яка загинула в ядерному реакторі. Тепер же переді мною стояла істота. Розумна, байдужа, бездушна істота, яка була чи не найсильнішою у всьому світі, а то й всесвіті.
Доктор Мангеттен легко розбирав танки на частини лише силою думки, ходив по сонцю та бачив майбутнє, якщо для нього така концепція взагалі існувала. І ця всесильна істота жодного разу не спробувала змінити долю. Щоразу він скорявся побаченому, поводився саме так, як нашіптував час і ніколи не чинив спротиву.
Я ненавидів його в той момент так само, як і себе. Бо єдина людина, яка продовжувала відстоювати свої принципи, єдиний хто залишався нескореним, був живим мерцем.
Я встиг підбігти достатньо близько, аби востаннє зблизька побачити того, з ким провів одні з найщасливіших моментів свого життя. Обличчя Волтера заливали сльози, а очі застилав гнів.
– Будь ласка, – прошепотів я самими губами.
Та ми обидва, та що там, усі розуміли, що станеться далі. Дивно, що вже не сталося, виявилося, Мангеттен все ж був обізнаним стосовно поняття тактовності.
Наш німий діалог вміщав у себе набагато більше, ніж будь коли було нами сказано.
Ніколи не побачу твої очі
Тепер ти більше не нагадуватимеш мені змінити замок
Ніколи не почую твій сміх
Мені ні з ким буде вийти пліч-о-пліч на патруль
Так багато не сказав
Я так багато не дізнався
Я втрачаю найдорожчу у світі людину.
У очах Роршарха я побачив білий спалах за секунду до того, як він розірвав його на шматки. Яка бездушна, болісна смерть.
Останні миті були найдовшими та найстрашнішими у нашому житті, принаймні, в моєму. Навіть його перебування у в'язниці не лякало настільки.
– Я тебе не забуду, – прошепотів самими губами.
І вперше побачив його посмішку, не закодовану химерними переливами плям.
А потім спалах.
Від останніх хвилин життя до моменту смерті я дивився йому в очі. Не скажу, що це допомагало не боятися. Просто ми були налякані разом. Так моторошно мені давно не було. Страшно, коли помирає близька людина. Жахаюче, коли вона помирає на твоїх очах. І ще більш болісно, коли ти не маєш права відвести погляд.
Пройшла нескінченість, а то й декілька, з моменту як сіро блакитні очі зникли у білому світлі, що розривало на шматки, і сніг наповнився кольором крові. Такий насичений та яскравий, він не дозволяв стерти із пам'яті ні моменту, тільки закарбовував ще глибше.
Доктор Мангеттен дивився на мене незрозумілим важким поглядом, та я не зважав. Я здивовано оглядав плями того, хто донедавна був мені дорогий, неначе знову намагався зрозуміти його вираз обличчя з їх химерного танцю.
Не згадаю, як я дістався кімнат, проте холодно мені не було. Нічому мерзнути, коли всередині пустка.
Біля басейну чекала Лорі. Вона дивилась на мене своїми сумними очима, повними жалю та невиплаканих сліз за тих, хто сьогодні помер.
Вона знала.
Усі знали.
У глибині душі я теж знав.
Ще глибше я сподівався.
Таке не зрозуміти зі слів, ми обоє це усвідомлювали, тож просто не відводили погляд. Ми зазирали в безодню болю одне одного, доки наші губи не торкнулись і наша туга не вилилась в поцілунок.
Він був не наш. Лорі сумно дарувала його всім тим нещасним, заради кого виходила на вулиці та відважно билася, заради всіх людей, яким вона хотіла подарувати бодай спокійніше життя, життя, в якому ти не помираєш, вийшовши за рисом…
Мій поцілунок належав людині, яка змусила мене знову надіти маску, знову відчути себе живим та сильним, потрібним та вільним. Людині, що ніколи не полишала мене по-справжньому, і тепер назавжди залишиться у моїй пам'яті. Людині, яка дійсно до останнього подиху жила.
В ту ніч кохання між нами було не нашим.
Воно було напрочуд живим, неначе ми проживали його за всіх тих, хто більше не міг. Ми вдвох, єдині люди на сотні кілометрів, торкались та пестили одне одного, дарували поцілунки та гірку насолоду.
Від мене пахло "Ностальгією" та кров'ю, і я дуже хотів здерти з себе ці запахи, замінити їх чимось іншим. Наприклад, сексу, або розпачем Лорі. Хоча, розпач у мене вже був.
Тишу кімнати розрізали звуки насолоди, голосніші, ніж зазвичай. Кожен з нас намагався заглушити своє. Я – смерть Роршарха, Юсперчик – стогони змертвілих вулиць.
Ніхто не хотів повертатись у сьогодення, в ту ніч ми сподівалися, що кохання втопить нас двох, як болото.
Повільно та непомітно, воно б всмоктувало нас, аж доки ми б не захлинулись, солодко, болісно та востаннє.
Проте цього не сталося. Втомлені, ми лягли на мого зимового плаща і я вкотре подумав, що зробити підкладку пухнастою було прекрасною ідеєю.
Закриваючи очі, я малодушно сподівався померти, бо знав, що відкривши їх, я муситиму жити. І пам'ятати.
Я обіцяв.