Actions

Work Header

Реквієм

Work Text:

Ніч…
Тиха, таємнича, підступна…
За фортепіано вже не першу годину сидів молодий композитор і перебирав можливі кінцівки для реквієму, шукаючи потрібну.
 Нічого не виходить…
Остаточно знесилений чоловік опустив голову на кришку  музичного інструменту.
“А, не було б замовлення – не було б проблем … і грошей теж” – мимоволі промайнуло в голові…

***

Вольфганг Амадей Моцарт стояв біля вікна, притулившись потилицею до холодного скла і заплющивши очі, слухав, як краплі дощу настукували якусь лише їм відому мелодію. Було далеко за північ і Констанція давно спала, але композитору не до сну. Від нього всі відвернулися і зробили посміховиськом, від чого нових замовлень зовсім не було.
Старі замовники посміювалися за спиною, потенційні нові — лише зневажливо дивилися, охоче вірячи чуткам, на колись кращого з кращих.
Залишалося тільки чекати та сподіватися.
Раптом у кімнаті почувся якийсь шерех. Музикант розплющив очі. Неподалік письмового столу стояв незнайомець у чорному оксамитовому камзолі. Від світла єдиної свічки на його блідому обличчі танцювали химерні тіні. Моторошна картина.
— Йосип Бекенауер? — байдуже спитав нічний гість.
— Вольфганг Амадей Моцарт, — відповів, відійшовши від вікна.
— О, перепрошую.
Незнайомець, більше схожий на примару, схилив голову у вибаченні. Далі обернувся і повільним кроком попрямував до дверей.
— Хто ви?
— Смерть, — голос луною розлився по кімнаті.
— Отак просто йдете від найвидатнішого композитора Австрії? — видав Вольфганг, розводячи руками.
Гість зупинився і повернув голову. На мить музикант зачарувався правильним, наче висіченим із каменю профілем.
— Ви надто високої думки про себе.
— Анітрохи, у мене були юрби фанатів.
— І де ж вони зараз?
— Слава сліпа. Сьогодні люди обожнюють того, кого вчора ненавиділи і навпаки.
— На жаль.
— То ви згодні, що я найкращий?
— Ні, я дотримуюсь своєї думки.
— Тоді можете мене перевірити.
Нарешті чоловік  повністю повернувся до свого співрозмовника.
— Перевірити Вас? Що ж… я замовлю реквієм. Якщо зумієте написати  за тринадцять днів — заплачу велику суму. Сьогодні ж вашими стануть сто дукатів – це зпвдаток, — у протягнуту Моцартом руку приземлився невеличкий мішечок.
— А якщо ні? —Він глянув прямо в очі своєму візаві.
— Тоді я для себе виберу виграш цієї маленької парі й заберу його, — відповів Смерть, після чого розтанув у повітрі.

***

Пальці втомленого Моцарта знову по черзі перестрибували з однієї клавіші на іншу, граючи щойно вигадану мелодію.
 Фальш…
Знову цей проклятий фальш…
Ні, не те. Все не те. Не таким бачив композитор фінал свого рятівного реквієму. Але й часу на переробку залишалося мало. Незначно мало.
— Не зумів, — в голові виплив  знайомий голос.
Вольфганг обернувся. Посеред кімнати стояв уже знайомий чоловік у білому святковому костюмі і ласкаво простягав руку. Він більше не лякав своїм виглядом, він манив, дурманив, притягував. Музикантові раптом захотілося закружляти в безмовному вальсі зі своїм новим знайомим. Забутися в цьому чудовому танці. Амадей повільно, навіть боязко простягнув руку у відповідь.
А в цей час ранкове сонце вже фарбувало безкрайнє небо ніжно – рожевим кольором…