Actions

Work Header

Його адвокатський значок

Work Text:

Спочатку він не помічав за собою цього. Чи радше навіть не думав, що це може комусь видатися дивним, ба навіть... проблемним.

Ось, наприклад, на тому тижні, коли Маруся прийшла до офісу не в гуморі. Скасували спіноф Самурая Шевченка чи що. Попри все, вона принесла великий горщик для санхеції, як і планувала раніше. Рослині нездоровилося: коренище розрослося і скніло в тісному просторі. Перекинувшись із Феліксом кількома словами, Маруся опустилася на коліна і заходилася возитися із землею.

Фелікс саме поправляв костюм у дзеркалі за мить до виходу, треба було зайти в суд у справах, аж тут... Перш ніж оговтався, він уже стояв у Марусі за спиною.

— Марусю, а ти бачила мій... — сказав він, опускаючись на одне коліно, — адвокатський значок.

Відун коротко глянула на нього через плече і повернулася до вазонів. За секунду вона подивилася на нього знову, цього разу по-злому звівши брови.

— Та скільки ти вже будеш показувати мені цей значок?! — викрикнула Маруся і відвернула голову так різко, що ледь не втратила рівновагу.

Звичайно, за мить вона схаменулася й зі щирим каяттям вибачилася. Фелікса це й без того не зачепило — часом Марусю охоплювало те, що називають «підлітковий період». І все ж, щось щемнуло на периферії почуттів — Фелікс пішов ще до того, як встиг про це подумати.

А там і забулося.

Настільки, що згадалося лише за кілька днів, коли він перехопив детектива Шпорку в коридорі. Той видавався явно заклопотаним, проте й у Фелікса час був на вагу золота. Детектив буквально стояв, повернувши кінці черевиків до виходу, з оберемком тек під пахвою й долонею на потилиці, що чухмарила аж надто нетерпляче як на Шпорку.

— Вибач, приятелю, — заговорив він винувато, — пан Розумовський зараз скаженіє, якщо я не покваплюся, до вечора він зовсім буде виснажений усією цією справою. А суд вже завтра вранці, йому би не завадило хоч трохи спокійно поспати вночі.

— Я знаю, що суд завтра вранці, і мені би також не завалило спокійно поспати вночі. Саме тому мені треба знати всі подробиці прямо зараз!

Ніби поспіху було недостатньо, легкості розмові не додавало ще й те, що детективові як завжди довелося лавірувати між тим, що йому вільно казати, і тим, що ні.

Врешті, Фелікс відчув, що вичерпав свої можливості. Він махнув рукою на прощання й слідкував, як Шпорка розвернувся й продовжив хід коридором.

— Стій, — промовив неначе чийсь чужий рот.

— Що таке, приятелю? — детектив ніби щось відчув, бо питання прозвучало не квапливо чи роздратовано, а з певним збентеженням.

— Детективе, — сказав той, інший Фелікс, — чи бачили ви мій адвокатський значок?

На мить Шпорка втупився кудись повз Фелікса. Тоді кліпнув, тоді ще раз, аж поки не зігнав із погляду змилки. У голосі, який прозвучав далі, здавалося, чулася вся втома світу:

— Я бачу твій адвокатський значок по кілька раз на тиждень, приятелю, — сказав він із лицем кислим мов стара бражка, все ще дивлячись кудись у безвість.

Фелікса пройняло звичне співчуття до детектива, що і кожного разу, коли він ставав свідком, як Шпорка тяжко працює, — а тоді звалилося все решта. Він тільки що сказав... що?

— В-вибач мені, — виштовхнув із себе Фелікс і, прикривши рота долонею, покрокував геть, перш ніж Шпорка мав змогу відреагувати.

«Що ж це таке, — думав він дорогою до офісу. — Чому з мене вирвалося щось настільки не на часі?»

Проте нагальне засідання швидко виштовхнуло це із голови.

А потім, звичайно ж, як останній дурень, він знову про все забув.

Справа видалася, як завжди, видатною битвою двох великих розумів... чи, вірніше, наполегливості Розумовського й здатності викручуватися на ходу й ловити раптові осяяння — Фелікса. Хай там що, а Рація знову мав Рацію, чи як там пишуть газети.

Вони перестрілися у фоє потому.

— Раціє, — голос Розумовського окропив холодною водою. Фелікс і не сподівався, що цього разу він буде зверхньо-ввічливим, не після такого засідання, як щойно. — Ти продовжуєш відбуватися чистою удачею. Не можу не визнати, що ти багато чому навчився з минулих разів, але цього заледве достатньо, щоби відповідати статусу й сподіванням, які на тебе покладають. Рано чи пізно твоя нога послизнеться, а рука не встигне вхопитися за схил.

Невловима, химерна посмішка зачепила вуста Розумовського, коли він додав:

— ...аби твоя помічниця чи хтось інший тебе знову витягнув. Якщо вдасться.

Фелікс перевів погляд на Марусю, що розмовляла неподалік із підозрюваним — тепер уже (завдяки їхнім спільним силам) виправданим. Обидвоє здавалися радісними. Йому би, по правді, підійти зараз до них, розділити щасливу розмову, поторохкотіти за приємні дрібниці — натомість очі повернулися до схололого виразу на обличчі Розумовського.

Що за цим всім стоїть? За його ніби ненавмисним виловленням Фелікса окремо, за попередньою ремаркою — що?..

Перш ніж він збагнув, Феліксова рука потягнулася вгору — і під пальцями опинився прохолодний метал. Серце Фелікса пропустило удар, ніби він щойно ступив на неіснуючу сходинку. Що, напевно, видало обличчя, адже зведені в пряму лінію брови Розумовського ледь помітно здвигнулися.

— Я... — почав Фелікс, сподіваючись придумати, що збирається сказати. Нічого не складалося. Усе ще стискаючи свій адвокатський значок, він відчув, як починає тремтіти.

А до дупи все це.

До дупи Розумовського з його пихатою самовдоволеністю, з його льодяним серцем, що не знає людської радості й, мабуть, ніколи не розуміло поняття дружби, до біса його післясудові махання кулаками, до сраки ці намагання злити комусь свої негативні емоції та це дурне, дурне відчуття, коли Фелікс думає про свій клятий адвокатський значок!

Не клятий.

О ні, він так довго йшов до того, щоби отримати його, мати змогу носити його на своїх грудях.

Хоче того Розумовський чи ні, а Рація тепер справжній адвокат — ще й такий, що вже неодноразово надирав йому зад.

Але треба взяти себе в руки. Що виявилося надзвичайно легко, враховуючи дивний прилив упевненості.

— Моя подруга. Подруга в першу чергу, вже потім помічниця, — сказав він із рівною посмішкою на обличчі. А потому — глянув прямо в непроглядну байдужу пелену в очах Розумовського: — можливо, навіть ми коли-небудь змогли би заприятелювати, якщо ти раптом згадаєш, як це робиться.

Крокуючи до Марусі й колишнього підзахисного, він не припиняв перебирати пальцями значок — здається, він зрозумів, у чому справа.

 

Не минуло й тижня, як Фелікс лежав вдома на ліжку, дивлячись у стелю і страждаючи безсонням. Воно не було викликане чимось конкретним, наскільки він міг сказати. Просто час спливав, а голова не відключалася.

На годиннику перевалило за першу ночі. Повернувши погляд до стелі, Фелікс дав думкам і далі вільно купатися у голові.

Нової справи знову не було. Попри те, що газети останнім часом відзначали успіх молодого адвоката Фелікса Рації, черг перед їхнім офісом якось не вишиковувалось. Втім, хвилюватися було рано, коштів на оренду на наступний місяць більш-менш вистачало, та й взагалі... І чому тільки до нього ще ніхто ніколи не звертався напряму, за власною волею? Якщо задуматися, у всіх справах, що він досі мав, підсудним просто не залишалося іншого виходу — решта адвокатів не хотіла за них братися. Щось важке почало роздуватися у грудях від цієї думки, і Фелікс повернувся на бік, сягаючи рукою приліжкової тумбочки, де біля годинника лежав його адвокатський значок.

По суті, місце обралося й прижилося випадково: перевдягаючись після повернення додому, Фелікс просто клав сюди всі речі, за які треба не забути на наступний день. І все ж, щось у думці про те, що його адвокатський значок завжди був поруч із ним, навіть біля його ліжка, видавалося Феліксу... потішним.

Він тільки у ванну кімнату його з собою не таскає. А хоча, може, і варто би — він лише зрідка протирає його серветкою, чи не ліпше було би використовувати проточну воду, зробити догляд регулярним і вписати його в рутину...

Уже хвилину як між пальцями, а метал все ще віддавав прохолодою. Настільки маленький, а нагрівається так нескоро. Звичайно, якщо затиснути його в долоні, він потеплішає, може, менш ніж за хвилину, але щось у тому, щоби тримати його пальцями й перебирати між подушечок, раз по разу торкаючись холоднавих точок було... приємним.

Раптово згадалося, як він робив те ж саме стоячи тоді із Розумовським у суді. З цим спогадом розкрутився ланцюжок інших — і про ту дивну ніякову розмову із детективом Шпоркою, і трохи менш прикрий, але все ж недолугий випадок із Марусею. Він... справді робить це так часто? Він справді такий набридливий і недоречний зі своїм адвокатським значком?

Великий, вказівний і середній пальці звикли до почуття прохолоди, що почало з'являтися вже майже ритмічно, і Фелікс підключив мізинець, відчуваючи солодку новизну. От би... от би він прийшов завтра в офіс і знайшов там нового клієнта. Жінку, чи, може, чоловіка... але, напевне, із тим засмученим виразом обличчя людини, яка потрапила у складну ситуацію — щоби спостерігати, як нотки надії пробиваються крізь смуток, коли Фелікс все далі й далі просуватиметься у справі... Але так, спочатку це буде лише журба; шукаючи хоч якось відради, очі людини бродитимуть по ньому, її адвокату, намагаючись виловити бодай щось, що би запевнило, що вона у надійних руках.

І тоді погляд зачепить адвокатський значок на його грудях. Людина затримає на ньому погляд, зачарована золотим відблиском, аж ось несвідомо підведе руку, наче в бажанні сягнути його.

— Пане Рація, — скаже людина, злегка ніяковіючи, — чи можете ви мені показати свій адвокатський значок?

І тоді він повільно підніме свою руку й торкнеться його так, як зараз...

Рука Фелікса й справді потягнулася до грудей, але цього разу не в завченому жесті. Він сягнув напіврозстібнутої нічної сорочки у несподіваному пориві відчути цю невгамовну прохолоду більш чутливим місцем. Часом він опирався об стіну ванної, притискаючись сосками до холодних кахлів, але ось це, та ще й у теплі ліжка, відчувалося навіть краще. Фелікс випростав з-під себе другу руку й хутко розстібнув сорочку ширше — врешті, він не хоче, щоби метал нагрівся надто швидко.

Вільна рука знову ковзнула вздовж тіла — туди, де вже розпалювалася найгарячіша точка. Просто взяти себе в долоню відчувалося чи не краще всіх цих ігор із перепадами температури. Фелікс одразу ж прибрав значок від соска і приклав до другого, насолоджуючись тим, як тіло вигинається у відповідь. Кількох рухів вистачило, аби відчути, як наближається найкраща мить. У іншому випадку він би сповільнився, подражнив би себе, аби розтягнути задоволення, проте тримати два окремих ритми було нелегко, і вже скоро Фелікс зрозумів, що метал починає нагріватися.

Він втиснув значок до болю і ще за кілька рухів відчував, як виливається крізь пальці. Тіло потонуло у теплому піску, що електризовано сипався по шкірі й під шкірою водночас, уверх до самої маківки, аж поки не лишилися лише волога й край значка, що скотився на простирадла і тепер впирався десь у ребро.

«Твоя нога послизнеться, а рука не встигне вхопитися за схил», — раптово пролунала в голові фраза Розумовського. Що ж, тепер можна бути впевненим, що він не останній цнотник і принаймні знає, як відчувається оргазм.

Фелікс зітхнув. Тоді насупився. А куди, до речі, у його мріях про адвокатські успіхи весь час дівається Маруся? Хоча, звісно, вона навіть не юристка…

Фелікс вискочив з ліжка й рушив до ванної, поки мозок не розвинув цю небезпечну думку надто далеко. Усвідомлення того, що першим йому в голову явився Розумовський здалося не таким вже і поганим варіантом…